У межах проєкту «Платформа добра» редакція інтернет-журналу Platfor.ma ходить в гості до хороших проєктів, допомагає їм особисто і пише про це — аби більше людей дізнавалися про важливі ініціативи й бачили, що допомагати — легко. Цього разу ми побували на «Дачі» — у новозбудованому центрі для дітей з онкозахворюваннями. Це проєкт фонду «Запорука», який під час війни не лише збільшив обсяги звичної допомоги лікарням та їх пацієнтам, а й став масштабним гуманітарним штабом, що підтримує внутрішньопереміщені родини.
Проєкт «Дача» існує вже 14 років. Один з їхніх найпомітніших проєктів — великий орендований будинок у Києві, який за ці роки встиг стати тимчасовою домівкою для 1400 сімей онкохворих діток. Тут вони могли жити, щоб не бути постійно у лікарні й щоб сімʼя мешкала разом з ними. Та орендований будинок є орендованим будинком. Тому, врахувавши весь свій досвід, «Запорука» побудувала власну «Дачу» у приватному секторі за 20 хвилин від центру Києва.
— Якби не 24 лютого, то ми б вже сюди заселилися. На жаль, нам довелося трошки зупинити будівництво. Трошки — це місяці на чотири. Та попри усі ризики, у липні ми вирішили, що мусимо все доробити, — розпочинає екскурсію очільниця фонду Наталія Оніпко.
Ззовні «Дача» виглядає стильним двоповерховим маєтком. Дизайн робила знаменита Makhno Studio, яка виграла купу престижних міжнародних нагород. Та наразі майже готова будівля завмерла у режимі очікування. Ще не розпакована новісінька техніка, розібрані меблі. Присутність життя видають лише набори допомоги та гуманітарка, які зайняли майже весь перший поверх, напівготові малюнки на стінах із ще свіжою, невисохлою фарбою, і запах свіжого ремонту.
Аби «Дача» не простоювала, з неї вирішили зробити своєрідний склад гуманітарної допомоги. Та довго тут нічого не затримується і одразу відправляється туди, де потрібне. «Запорука» підтримує родини переселенців у Київській, Черкаській, Полтавській областях.
Дві Наталі
Ми перериваємо екскурсію на завантаження 200 гігієнічних наборів, аби швидше відправити їх у Золотоношу. І заодно знайомимося із ще однією Наталею — Пісковою, яка відповідає за складання списків допомоги, її доставку до пункту призначення та інші організаційно-координаційні питання.
Дві Наталі знайшли одна одну через соцмережі. «Запоруці» потрібні були перевірені волонтери на місцях, які знають переселенців у лице і реально їм допомагають, а Наталія Піскова — саме така волонтерка. У своєму рідному місті — Корсуні-Шевченківському, вона заснувала спільноту «Рота турботи», яка працює вже сьомий місяць.
Одним із перших відвідувачів «Роти турботи» став Вадим з Бучі. 19 березня вже в Корсуні у нього народилася донька. Останні два тижні перед пологами вони з дружиною сиділи у підвалі. Назвали дівчинку Богданою, хоч і планували інше імʼя. Богдана повністю виросла і продовжує це робити на дитячому харчуванні з «Роти турботи», бо їй підходив лише один бренд. Тож щоразу, коли зʼявлялися ці баночки, їх відставляли для неї.
— Майже одразу, як вона народилася, я її вже тримала на руках. Для мене Богдана — це такий символ «Роти турботи», тому що вона народилася в Корсуні, народилася під час війни і її тато був другим в списку наших відвідувачів. Зараз говорять про ці всі нуклеарні сімʼї і кажуть, щоб виростити дитину, треба ціле село, то от в нас якраз ми цілим волонтерським селом і виховували, — згадує Наталя.
Тож коли доленосний тег у коментарях звів їх разом, обидві Наталі поїхали досліджувати, кому ще можна допомогти.
— Зараз ми возимо допомогу далеко і в маленькі містечка — Монастирище, Золотоноша, Саморідня, туди, куди не доїжджають. Бо зазвичай їдуть в обласний центр, там відвантажують десь в міській раді — і уже плюсик поставили, — пояснює очільниця «Запоруки».
Допомагає фонд продуктами, гігієнічними засобами, іншими необхідними речами. Гуманітарку збирають за своїми контактами серед брендів. Наприклад, кілька сотень великих гігієнічних наборів, 200 з яких саме відправляються в Золотоношу, надала одна з міжнародних косметичних компаній. А водія з бусом, який все це доставить, відшукали просто через Твіттер — він відгукнувся на запит Наталь про допомогу.
Серед наступних кроків волонтерок — допомогти переселенцям перезимувати. Це означає теплі ковдри, обігрівачі, але найбільше просять дрова. І їх «Запорука» вже почала закуповувати.
Кошти на усе це стараються залучати за кордоном, бо вважають, що зараз основна частина внутрішніх українських пожертв має йти на ЗСУ. Тож до кінця року в планах — закуповувати товари в Україні, але витрачатися на це фінанси іноземних донорів.
— В Україну зайшло дуже багато міжнародних коштів, але вони не потрапили до українських організацій. Тому що вони, на жаль, не мали досвіду роботи з донорами. А «Запорука» все своє життя працювала з міжнародниками і ми це вміємо робити. Тому ми вирішили, що ми ті кошти маємо їм допомогти реалізувати — правильно і так, як треба.
Скажена евакуація
Гуманітарна підтримка переселенців — це лише один із напрямів роботи «Запоруки». До 24 лютого фонд на постійній основі допомагав трьом лікарням. Зараз цих лікарень вже 14.
— Великий шматок роботи — ми беремо зараз проєкт реабілітації поранених дітей, закуповуємо обладнання, вчимо лікарів-реабілітологів, бо у нас є такий досвід. У медичній частині ми дійсно експерти, все робимо на автоматі, вміємо закуповувати обладнання, вміємо все.
Та навіть з таким досвідом деяким речам довелося вчитися все ж на ходу. Наприклад, евакуйовувати дітей з онкозахворюваннями під час повномасштабної війни. 24 лютого ще на старій «Дачі» проживало девʼять родин.
— Самі памʼятаєте, в той день ще ніхто не розумів — це надовго, не надовго? Ми дружимо з Сергієм Притулою, я просто йому зателефонувала, кажу: «Сергію, у нас на “Дачі” 30 людей. Що робити?» Він відповідає: «Як що? Евакуйовувати». За годину він відправив до нас машину, автобус, супровід. Але не всі родини поїхали. Мені ця історія досі болить. Я не змогла настояти на тому, аби всі сім’ї поїхали у безпечне місце. Більшість із них були зі Сходу і вони просто не вірили в масштаб. Не вірили, що треба евакуйовуватися. Казали, що це ж не надовго — на день-два, а нам дітей треба лікувати, міняти «підключички», катетери промивати, треба бути поряд з лікарнею — і не поїхали. І потім вони просто повернулися додому. З двома родинами ми врешті втратили звʼязок. Ми навіть не знаємо — живі вони, не живі. В той день поїхали в Тернопіль тільки три родини.
Коли стало зрозуміло, що ситуація дуже небезпечна для дітей, а лікування в таких умовах продовжувати практично неможливо, фонд організував евакуацію до Італії.
— Це була перша така медична евакуація в Україні. Ми організували все буквально за 24 години, — розповідає Наталя. — Вранці отримали дзвінок: «Виїжджаємо». І на наступний день діти уже були в клініках Італії. Наші партнери організували медичні літаки, які прилетіли за ними в Польщу. Зараз це вже відпрацьовано, але ось та перша евакуація для мене була трошки крейзі, бо я взагалі не розуміла, куди їдуть ті діти. Тут мені дзвонять, кажуть, що їх треба вивезти. Я зв’язуюся з партнерами в Італії — ви зможете їх прийняти? Там кажуть — поки ви будете їхати, ми все організуємо. І я до останнього не розуміла, куди ж ми їх вивозимо, чи точно на місці все зроблять. А це ж не здорові діти, яких ти можеш просто десь в готелі поселити. Це діти, яким реально потрібна постійна медична допомога. Було холодно, неймовірні черги на кордоні. Поліція все зрозуміла і просто розпихала людей, аби пропустити наших. Бо для дітей це реально був ризик — виживуть вони чи ні в цій поїздці. На щастя, всі вижили, всі лікуються, дехто навіть уже повернувся.
Тоді «Запорука» зрозуміла, що може й це — надскладну евакуацію хворих дітей в умовах війни. А коли інформація про таку можливість почала розходитися між лікарями, то всі почали телефонувати Наталі з подібними запитами. В результаті «Запорука» вже вивезла на лікування до Італії понад сто дітей.
Зараз такого великого запиту вже немає, тому що у Києві працюють Інститут раку й Охматдит, а у Львові — Західноукраїнський спеціалізований медичний центр, куди можна виїхати у разі небезпеки для столиці. 15 лютого — в день онкохворої дитини — там відкрили перше на заході України відділення трансплантації. Це проєкт, до якого фонд йшов два роки, адже до цього трансплантацію робили лише у Києві, і на неї були великі черги. А тепер навіть під час війни у новоствореному відділенні українські лікарі вже зробили дві трансплантації.
Красивий будинок у Києві
— Коли це все закінчиться я не хочу більше займатися гуманітаркою. Хочу розвивати проєкт свого життя — «Дачу», хочу, щоб тут працювали професійні психологи, реабілітологи. Хочу працювати з суспільством, щоб сюди приходили волонтери, знайомилися з дітьми, розповідали, що рак — це не смерть. Це тяжка хвороба, але цей період треба пережити. Щоб було розуміння і в інших організацій, що допомога онкохворим — це не тільки про медикаменти. Це й про психологію. Що такі будинки мають бути при кожній лікарні, що діти не мають жити в похмурих страшних палатах.
Улюблена довоєнна історія Наталі — про дівчинку Софію, яка жила на «Дачі». Вона лікувалася, коли їй було всього три рочки. А через десятиліття до неї підійдуть журналісти та запитають, що вона памʼятає про свою хворобу. На що Софійка відповість, що памʼятає лише, як жила в красивому будинку в Києві.
— Розумієте? Вона не згадувала біль, процедури, хворобу, вона згадала приємне місце! Це ж дуже важливо, — радіє Наталя.
Нова «Дача», в якій одночасно може розміститися 15 родин, теж стане таким місцем. З усім, чого бракувало в орендованому. З поділом на дитячу та підліткову зони. З ігровими зонами та тематичними кімнатами. І навіть зі звукоізольованою кімнатою, яку попросили самі підлітки, щоб було місце, де можна голосно послухати музику, поспівати чи навіть поплакати. У кожного тут буде свій власний простір.
Та попри усю новітність комплексу є один великий недолік, який викрила нова воєнна реальність. Тут немає укриття чи підвалу, адже підземні води надто близько, а практика будувати кімнати-укриття, на кшталт ізраїльських, в Україні ще не виробилася. Тож поки що архітектори наполегливо працюють над можливими варіантами вирішенням проблеми.
— Якщо ми відкриємося і все ще буде війна, я не впевнена, що ми поселимо сюди онкохворих дітей. Я думаю, що ми спочатку поселимо людей, які втратили житло, — каже Наталя. — А потім ми реалізуємо те, до чого ми стільки років йшли, — нову яскраву «Дачу», в якій кожна дитина зможе перемогти рак.