Не рви сеть: правила этикета современного интернета

22 Жовтня 2016
знання пороблено технології

Интернет – особый мир, где есть свои правила, нормы и этикет. Platfor.ma сформулировала десять пунктов, на которые стоит обратить внимание, чтобы вас считали человеком разумным даже в таком безумном месте как интернет.

Писать гору сообщений по паре слов в каждом

Времена изменились. Множество людей практически переселились в интернет и чат для них – не только способ швырнуть другу видео о том, как совенок играет с котиком (кстати, вот оно), но и рабочий инструмент. Поэтому не стоит продолжать писать так же, как будто на дворе все еще времена ICQ.

 

Привет

как дела?

:))))

слушай

есть вопрос

точнее, идея

а!

хотя стоп

я ж сам могу

все, уже не надо

:))

 

Безудержно нажимать Enter при отправке своих посланий, особенно малознакомому человеку – невежливо. Здороваться в интернете вовсе необязательно, а сакральный вопрос «как дела» вводит в ступор слишком многих, чтобы мучить им всех людей. Попробуйте писать сообщения из более чем двух слов – и люди отблагодарят вас развернутыми и полезными ответами, даже если вы будете просить денег в долг.

Тэг всему голова

Иногда в мире случаются праздники. Вы человек добрый и общительный, поэтому хотите всех поздравить. Разумеется, вы размещаете открытку красивого зайца в переливающихся сердцах, пишете «С Новым годом!» и отмечаете на этом снимке всех друзей: одного на ухе, другого на хвосте, а кому-то и что-то похуже достанется. Скажем, нога. Но вместо благодарности все почему-то негодуют. Все просто – отмечать людей на фотографиях, которые напрямую к ним не относятся, – это невежливо.

Лайкать старые фото

Механизм Facebook таков, что старые фото навеки исчезают в пучине забвения, пока их не лайкнет или прокомментирует кто-то специально забравшийся в дебри вашего профиля. Сделать такое для особы другого пола равносильно вывешиванию из окна плаката «Я от тебя без ума». Более того, об этом узнаете не только вы и ваш партнер по этой игре, но и весь интернет – поскольку старое фото всплывает в ленте и у них. Ворошить былое – сильное средство, которое, как и положено сильным средствам, может и помочь, и навредить. Лайкайте мудро.

Ответить всем

В рабочей и не только переписке часто множество адресатов. Используя кнопку «Ответить всем», вы действительно отвечаете всем. Старайтесь делать это только тогда, когда это действительно важно. Если организатор какого-либо мероприятия интересуется, кто сможет прийти, то вовсе необязательно сообщать всем остальным, что вы бы хотели, но не уверены, что получится, потому что в четверг много дел, плюс вы уже обещали знакомому зайти помочь поднять рояль на семнадцатый этаж, но если быстро управитесь (это, кстати, вряд ли), то, наверное, придете, просто чуть попозже. В общем, темы, важные для всех участников – это «ответить всем», а вот ответ на вопрос автора письма – просто «ответить».

Бессмысленное «нет»

Иногда желание поговорить возникает даже тогда, когда говорить нечего. Если ваш знакомый в соцсети спрашивает в своем посте, нет ли у кого-то хорошего антикварного примуса, то не стоит вторгаться в комментарии с текстом в духе: «У меня нет, но я в любом случае сейчас в Испании, сорри». У человека и примуса-то нет, а тут еще вы со своим пляжем. Отклик на вопрос о примусах должен нести хоть какую-то информацию о примусах. В идеале – о том, что он есть и да, вы готовы его отдать.

Храните чужие тайны

Деловая переписка – штука непростая. Во-первых, нельзя написать неприятному козлу, что он неприятный козел. Во-вторых, по неписанным правилам отвечать нужно в течение суток. В-третьих, будьте очень осторожны с отправкой писем многим адресатам. Лет пять назад какой-то неосторожный пиарщик разослал свой пресс-релиз на половину журналистов страны, открыто указав их почтовые адреса. От развернувшейся безумной дискуссии еще долго страдали все те, кто не хотел ни пресс-релиза, ни последующих идиотских острот неразумных коллег. «Скрытая копия» – очень полезная кнопка, используйте ее. И, если уж влипли в деловую переписку, не забывайте четко артикулировать, от чьего имени вы сейчас говорите: от своего как личности, от своего как должностного лица или от лица всей компании.

Писать всюду сразу

С развитием других каналов коммуникации телефонный звонок все больше превращается в исключительно экстренное средство связи. Общение все активнее перемещается в почту и чаты социальных сетей. И одно из главных прегрешений современного пользователя – это пытаться пробиться к собеседнику через абсолютно все каналы. Отправили письмо, написали этому человеку в Facebook, что отправили письмо, позвонили и спросили, получил ли он все это – а когда многострадальный собеседник открывает полученное, то там фото енота или ссылка на видео о том, как кот играет с совой (напоминаем, оно вот здесь). Такой информационный шквал из разных средств связи допустим только в случае чего-то совсем уж экстренного. В ином случае отправьте письмо или сообщение в чат. Выжидайте. Звонок – крайняя мера. Вполне возможно, что человеку ваша идея просто не очень интересна или вы ему вообще не нравитесь. И с каждым сообщением нравитесь все меньше.

Кроме того, если вы уж начали общаться в почте, то не стоит внезапно переносить диалог в Facebook. Сами потом запутаетесь, кто кому контракт сорвал.

Званые гости

У вас 5000 друзей в Facebook. И одно мероприятие – слет любителей мадагаскарских тараканов. Тема, безусловно, важная и актуальная, но не стоит звать на специально созданный ивент всех своих друзей. Большинству из них это все-таки будет не очень интересно. Возможно, из вежливости кто-то отметится, что придет или что ему это «интересно». В таком случае каждая ваша публикация в этом мероприятии с внутренним юмором о тараканьих усиках будет всплывать уведомлением у этих несчастных. Пощадите. Любите тараканов с теми, кто любит тараканов, остальные ни при чем.

Образ в интернете – это образ

Человек в интернете и в реальности – зачастую совершенно разные персонажи. Опустим то, что вместо двухметрового брюнета с фото при встрече собеседник может оказаться всего лишь двухметровым блондином. Десятки смайлов в каждом сообщении вовсе не гарантируют того, что в жизни человек жизнерадостный и компанейский. Не требуйте от онлайн-друзей неистового общения в офлайне. Быть занудой в жизни – это неотъемлемое право каждого.

Самолайк

Любить себя – это хорошо. Демонстрировать эту любовь всем – так себе. Если вы что-то написали, то вам это по умолчанию небезразлично и интересно. Подтверждать это лайканьем собственного высказывания равносильно ментальной мастурбации. Особенно нелепо это выглядит, когда ваш лайк долго так и остается единственным.

Подытожим – будьте нормальными людьми.

Найцiкавiше на сайтi

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

☞ Чи можна працювати безкоштовно? ☜

Протягом життя виникає так багато суперечливих питань, що навіть стає страшно. Чи можна сидіти на холодному? Проект чи проєкт? Чи варто ділитися, якщо на прогулянці з другом ви знайшли двадцятку? Platfor.ma вирішила задатися тим із них, яке, напевно, близьке та знайоме кожному: «Чи можна працювати безкоштовно?». Свої точки зору з цього приводу висловили концертна фотографка, дизайнер і копірайтерка.

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Єгор Сігнієнко,
дизайнер у Evoplay і фотограф

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

 

Анна Лісовська,
копірайтерка та кураторка курсів у школі Bazilik

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

 

Ольга Закревська, концертна фотографка

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

 

Мистецтво хоче знайомитись: 11 загадок про українських митців та шедеври

2 Грудня 2019

«Мистецтво хоче знайомитись» — саме так називається проєкт, у якому круті Postmen популяризують українське мистецтво. Ми теж вирішили долучитись! Протягом двох тижнів редакція щодня публікувала загадки, у кожній з яких був зашифрований український шедевр або його автор/ка. Так ми хотіли перевірити, скільки ви вже знаєте про представників українського мистецтва і підсвітити скільки авторів, митців та їхніх творів ще вам і нам невідомі.

Загадка №1

Ця будівля стала відома завдяки ЇМ, хоча ЇХ ані всередині будинку, ані ззовні немає і ніколи не було. Напишіть назву будинку і його автора.

Владислав Городецький полюбляв полювання і мріяв взяти участь в африканському сафарі. Він також був причетний до створення мисливського товариства у Києві. Саме тому, можливо, Городецький і оздобив фасад власними ж мріями. Будував будинок для себе, на своє 40-річчя.

Архітектор жив у квартирі №3, а решту шість здавав в аренду. Кожній сім’ї, що арендувала приміщення тут, надавали винний підвальчик, склад для дров, стайню, сарай для екіпажу, кімнатку для кучера і навіть корівник.

Загадка №2

У прізвищі цієї відомої художниці дуже часто роблять помилку, та й сама вона час від часу по-різному називала своє прізвище. Вона була правшою, але малювала лише лівою рукою. Кажуть, її роботами захоплювався Пабло Пікассо, а от сама художниця, побачивши картини Пікассо, сказала, що в її селі таку творчість би не зрозуміли.

Марія Примаченко належить до найкращих художниць-примітивісток світу. Її творчість стала настільки популярна, що одного разу з будинку художниці вкрали аж 77 картин! На жаль, це не єдина крадіжка, з якою стикалась Марія Примаченко та її нащадки – справи з нелегальним використанням творів художниці виникають ледь не щороку.

Наприклад, одного разу фінський авіаперевізник FinnAir наніс малюнок Марії Примаченко на свої Аеробуси-330, які літають до Нью-Йорка та на Далекий Схід. Авжеж, не погодивши це зі спадкоємцями мисткині. Хоча історія мала й позитивний наслідок – одразу після неї у «Вікіпедії» з’явилася сторінка про Марію Примаченко фінською, а скандал відкрив світові українську художницю.

Загадка №3

Ця композиція звучала в серіалах «Південний парк», «Сімпсони», «Менталіст» і точно запам’яталася вам за фільмом «Один удома». А все завдяки тому, що у 1936 році американець українського походження створив англійську версію слів цієї пісні.

У 1921-му «Щедрик» Петра Вільховського вперше почули у США – в нью-йоркському Карнегі Холі. А у 1936 році народна щедрівка, музику до якої написав Микола Леонтович, стала всесвітньо відомою під назвою «Carol of the Bells».

У «Щедрика» є п’ять авторських варіантів, а сам композитор присвятив їй 18 років життя: перший варіант з’явився 1901 року, а останній – 1919-го.

Загадка №4

В назві цієї картини відомого українського художника математики одразу помітять неточність. Втім, і альтернативна назва цього твору, що написана на звороті картини, зовсім не відповідає зображеному на ній. Назвіть картину і художника.

У 1915 Казимир Малевич написав «Червоний квадрат» – картину, на якій зображений червоний чотирикутник на білому фоні. На звороті твору художник зазначив альтернативну назву – «Жінка у двох вимірах». У каталозі виставці «0, 10», що пройшла у тому ж році, картина була вказана як «Живописний реалізм селянки у двох вимірах».

Партнер проекту