Не рви сеть: правила этикета современного интернета

22 Жовтня 2016
знання пороблено технології

Интернет – особый мир, где есть свои правила, нормы и этикет. Platfor.ma сформулировала десять пунктов, на которые стоит обратить внимание, чтобы вас считали человеком разумным даже в таком безумном месте как интернет.

Писать гору сообщений по паре слов в каждом

Времена изменились. Множество людей практически переселились в интернет и чат для них – не только способ швырнуть другу видео о том, как совенок играет с котиком (кстати, вот оно), но и рабочий инструмент. Поэтому не стоит продолжать писать так же, как будто на дворе все еще времена ICQ.

 

Привет

как дела?

:))))

слушай

есть вопрос

точнее, идея

а!

хотя стоп

я ж сам могу

все, уже не надо

:))

 

Безудержно нажимать Enter при отправке своих посланий, особенно малознакомому человеку – невежливо. Здороваться в интернете вовсе необязательно, а сакральный вопрос «как дела» вводит в ступор слишком многих, чтобы мучить им всех людей. Попробуйте писать сообщения из более чем двух слов – и люди отблагодарят вас развернутыми и полезными ответами, даже если вы будете просить денег в долг.

Тэг всему голова

Иногда в мире случаются праздники. Вы человек добрый и общительный, поэтому хотите всех поздравить. Разумеется, вы размещаете открытку красивого зайца в переливающихся сердцах, пишете «С Новым годом!» и отмечаете на этом снимке всех друзей: одного на ухе, другого на хвосте, а кому-то и что-то похуже достанется. Скажем, нога. Но вместо благодарности все почему-то негодуют. Все просто – отмечать людей на фотографиях, которые напрямую к ним не относятся, – это невежливо.

Лайкать старые фото

Механизм Facebook таков, что старые фото навеки исчезают в пучине забвения, пока их не лайкнет или прокомментирует кто-то специально забравшийся в дебри вашего профиля. Сделать такое для особы другого пола равносильно вывешиванию из окна плаката «Я от тебя без ума». Более того, об этом узнаете не только вы и ваш партнер по этой игре, но и весь интернет – поскольку старое фото всплывает в ленте и у них. Ворошить былое – сильное средство, которое, как и положено сильным средствам, может и помочь, и навредить. Лайкайте мудро.

Ответить всем

В рабочей и не только переписке часто множество адресатов. Используя кнопку «Ответить всем», вы действительно отвечаете всем. Старайтесь делать это только тогда, когда это действительно важно. Если организатор какого-либо мероприятия интересуется, кто сможет прийти, то вовсе необязательно сообщать всем остальным, что вы бы хотели, но не уверены, что получится, потому что в четверг много дел, плюс вы уже обещали знакомому зайти помочь поднять рояль на семнадцатый этаж, но если быстро управитесь (это, кстати, вряд ли), то, наверное, придете, просто чуть попозже. В общем, темы, важные для всех участников – это «ответить всем», а вот ответ на вопрос автора письма – просто «ответить».

Бессмысленное «нет»

Иногда желание поговорить возникает даже тогда, когда говорить нечего. Если ваш знакомый в соцсети спрашивает в своем посте, нет ли у кого-то хорошего антикварного примуса, то не стоит вторгаться в комментарии с текстом в духе: «У меня нет, но я в любом случае сейчас в Испании, сорри». У человека и примуса-то нет, а тут еще вы со своим пляжем. Отклик на вопрос о примусах должен нести хоть какую-то информацию о примусах. В идеале – о том, что он есть и да, вы готовы его отдать.

Храните чужие тайны

Деловая переписка – штука непростая. Во-первых, нельзя написать неприятному козлу, что он неприятный козел. Во-вторых, по неписанным правилам отвечать нужно в течение суток. В-третьих, будьте очень осторожны с отправкой писем многим адресатам. Лет пять назад какой-то неосторожный пиарщик разослал свой пресс-релиз на половину журналистов страны, открыто указав их почтовые адреса. От развернувшейся безумной дискуссии еще долго страдали все те, кто не хотел ни пресс-релиза, ни последующих идиотских острот неразумных коллег. «Скрытая копия» – очень полезная кнопка, используйте ее. И, если уж влипли в деловую переписку, не забывайте четко артикулировать, от чьего имени вы сейчас говорите: от своего как личности, от своего как должностного лица или от лица всей компании.

Писать всюду сразу

С развитием других каналов коммуникации телефонный звонок все больше превращается в исключительно экстренное средство связи. Общение все активнее перемещается в почту и чаты социальных сетей. И одно из главных прегрешений современного пользователя – это пытаться пробиться к собеседнику через абсолютно все каналы. Отправили письмо, написали этому человеку в Facebook, что отправили письмо, позвонили и спросили, получил ли он все это – а когда многострадальный собеседник открывает полученное, то там фото енота или ссылка на видео о том, как кот играет с совой (напоминаем, оно вот здесь). Такой информационный шквал из разных средств связи допустим только в случае чего-то совсем уж экстренного. В ином случае отправьте письмо или сообщение в чат. Выжидайте. Звонок – крайняя мера. Вполне возможно, что человеку ваша идея просто не очень интересна или вы ему вообще не нравитесь. И с каждым сообщением нравитесь все меньше.

Кроме того, если вы уж начали общаться в почте, то не стоит внезапно переносить диалог в Facebook. Сами потом запутаетесь, кто кому контракт сорвал.

Званые гости

У вас 5000 друзей в Facebook. И одно мероприятие – слет любителей мадагаскарских тараканов. Тема, безусловно, важная и актуальная, но не стоит звать на специально созданный ивент всех своих друзей. Большинству из них это все-таки будет не очень интересно. Возможно, из вежливости кто-то отметится, что придет или что ему это «интересно». В таком случае каждая ваша публикация в этом мероприятии с внутренним юмором о тараканьих усиках будет всплывать уведомлением у этих несчастных. Пощадите. Любите тараканов с теми, кто любит тараканов, остальные ни при чем.

Образ в интернете – это образ

Человек в интернете и в реальности – зачастую совершенно разные персонажи. Опустим то, что вместо двухметрового брюнета с фото при встрече собеседник может оказаться всего лишь двухметровым блондином. Десятки смайлов в каждом сообщении вовсе не гарантируют того, что в жизни человек жизнерадостный и компанейский. Не требуйте от онлайн-друзей неистового общения в офлайне. Быть занудой в жизни – это неотъемлемое право каждого.

Самолайк

Любить себя – это хорошо. Демонстрировать эту любовь всем – так себе. Если вы что-то написали, то вам это по умолчанию небезразлично и интересно. Подтверждать это лайканьем собственного высказывания равносильно ментальной мастурбации. Особенно нелепо это выглядит, когда ваш лайк долго так и остается единственным.

Подытожим – будьте нормальными людьми.

Найцiкавiше на сайтi

Поклавши руку на серце: як ініціатива «Завдяки тобі» виховує звичку дякувати ветеранам

Якщо ви не знаєте, що робити, коли бачите перед собою українського військового – просто покладіть долоню на серце, таким чином ви висловите йому свою вдячність. Жест уже став популярним серед багатьох співвітчизників – це заслуга кампанії «Завдяки тобі», яка стартувала минулоріч до Дня Незалежності. Platfor.ma дізналася, що це за проект, як він створювався, які сили та ресурси для цього залучалися, яка його головна мета та чому це вкрай важливо для всієї країни.

Ідея проекту народилася під час акції «Free Sentsov Night» на підтримку українського режисера та політв’язня Олега Сенцова, яка відбулася 25 травня 2018 року, опівночі під російським посольством – у ній брали участь майбутні автори проекту, Івона Костина та Гоша Тихий. Останній розповів про ідею жесту для вдячності ветеранам, яку виношував вже певний час і в яку ніхто не вірив. Івона повірила – це і стало поштовхом до дій.

Вже наступного дня Івона та Гоша почали розмірковувати про те, що можна зробити та чим це може стати, адже питання подяки турбує багатьох людей. Було вирішено створити своєрідний жест шани та слід було вигадати назву для кампанії. Поступово до дискусії долучилися інші люди, яким було цікаво: команда громадської організації «Побратими», «Суспільне: мовлення», режисери та оператори. Так стало зрозуміло, що найкраще донести думку вийде через відео.

«Колись ми робили зустріч із нашими друзями та знайомими, які знають про проект. Одна дівчина зізналася, що її брат – ветеран. Після його повернення додому вони ніколи не говорили про його досвід. В якийсь момент вона дізналася про «Завдяки тобі» – її це так вразило, що при черговій зустрічі з братом вона зробила цей жест. І вони почали говорити, це дуже змінило їхні стосунки, знизило напругу, яка існувала. Вона була вражена і втішена цим, на нас це теж сильно вплинуло», – розповіла Дарія Михайлова.

«Нам дуже довгий час знадобився, щоб прийняти якісь ідеї, що стали основоположними в цьому проекті. Завжди здавалося, що є краще рішення, але ми все ж таки поверталися до того, з чого починали», – зауважила співзасновниця кампанії Івона Костіна.

Поступово команда зростала, приходили різні люди, які хотіли зробити свій внесок у проект. Спільними зусиллями та заради однієї ідеї кампанія стартувала з першим відео 20 серпня.

Фото: Олена Божко

Йог в помощь:
история борьбы и просветлений киевлянина, искавшего исцеления в Индии

Киевлянин отправился в Индию, чтобы победить болезнь и понять, почему она выбрала именно его. Ему пришлось голодать, пить коровью рвоту, сбивать ноги в кровь в пути вокруг священной горы, а затем взбираться на нее в надежде отыскать храм и достигнуть просветления. Но ответы на свои вопросы он нашел совсем не там, где искал. Platfor.ma рассказывает его историю.

Мы встречаемся с ним в одном из кафе на Подоле. Он просит называть себя Vivaliy и поясняет: с латинского «vivus» — это «живой», «живущий». Назвать парня обычным не поворачивается язык. Дело не только в необычном имени и яркой внешности. О своем приключении он рассказывает с улыбкой – словно об уикенде в Барселоне, а не поездке в страну тотальной антисанитарии и повсеместной нищеты.

В Индию Vivaliy привела болезнь. Всю жизнь он живет с анкилозирующим спондилоартритом или болезнью Бехтерева — генетическим заболеванием, заставляющем межпозвонковые суставы воспаляться и срастаться. В итоге позвоночник оказывается в своеобразном «футляре», который сковывает движения человека и доставляет ему невыносимую боль. В большей степени заболеванию подвержены молодые мужчины 20-30 лет.

О своем диагнозе Vivaliy узнал только в этом году. Скорая забрала его с улицы, в прямом смысле, парализованного болью. Через три недели исследований и анализов выяснилось, что это болезнь Бехтерева. Неизлечимая. Заключение врачей не слишком шокировало парня — в 21 год ему уже ставили предварительный диагноз.

– Тогда принять болезнь было нелегко. Поэтому я ее игнорировал. Когда болело, пил обезболивающие. Так и жил, — рассказывает Vivaliy. — Шесть лет я притворялся здоровым. Это довело меня до критического состояния.

Традиционная медицина помогала слабо. Снимать приступы боли врачам, конечно, удавалось, но о полноценной жизни речь не шла. Просто встать утром с кровати стоило огромных усилий. Семья парня начала искать альтернативный метод лечения – и нашла его в Харидваре, на севере Индии.

«Погнали в Чорнобиль», кіно та люди: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Почуття холоду:
я побувала в експедиції в Антарктиді – і це фантастика

Антарктида не належить жодній країні, не має уряду, офіційних мови та населення. Єдині люди на південному континенті – це дослідники та технічний персонал, які перебувають там під час експедицій та забезпечують життя науково-дослідних станцій. Але що ми знаємо про цих людей і їхнє життя в суворих умовах? Спеціально для Platfor.ma мікробіологиня Національного антарктичного наукового центру України Євгенія Прекрасна розповіла про тримісячне перебування у вражаючій та незбагненній Антарктиді, досліди, якими займалася її команда, побут на вітчизняній станції «Академік Вернадський», місцеву фауну та про те, чому люди хочуть туди повертатися.  

– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

Фото: Євгенія Прекрасна

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

Фото: Юрій Шепета