fbpx

«Ми не круті перці, які нічого не бояться»: голова громади біля кордону з Білоруссю про життя в постійній готовності

АвторВіталія Сахнік
14 Грудня 2022

Локальні лідери — проєкт Platfor.ma, в рамках якого ми попросили авторів з усієї країни розказати історії людей, які об’єднали свою спільноту заради перемоги України. Сергієві Карпуку 35 років. Два з них він очолює Шацьку громаду на Волині. З початком повномасштабного вторгнення його робота кардинально змінилася. Раніше серед викликів був розвиток туризму, адже саме тут розташоване популярне озеро Світязь, а тепер — близькість Білорусі, союзниці РФ у цій війні. З селища Шацьк до кордону — 12 кілометрів, а мешканці деяких сіл взагалі бачать Білорусь із власного городу. Сергій Карпук розповів про те, як війна змінила життя прикордонної громади та як вдається розвивати її, попри все. Далі — пряма мова.

За два тижні до 24 лютого ми зустрілися з місцевим керівником прикордонників — і почали укріплення кордону. Тобто регіон готувався, але при цьому я до кінця не вірив, що може бути таке вторгнення.

А тоді мене розбудила дружина о 5 ранку. Їй подзвонив брат з Харкова, розповів про вибухи. Ми увімкнули телевізор і побачили, що почалася війна.

Звісно, спочатку був страх і паніка, але я взяв себе в руки й о 8-й ранку прийшов на роботу. Колектив був збентежений: хтось плакав, хтось тримався — в кожного свій рівень стійкості. Були й ті, хто вирішив поїхати. Ми до цього нормально поставилися, бо все необхідне могли робити меншим складом. До речі, за кілька тижнів люди почали повертатися.

Я намагався заспокоїти працівників і дати їм логічні вказівки. Одне з перших рішень — переїзд у інше приміщення, бо основне розташоване просто на трасі. Далі ми створили оперативний штаб і повністю переформатували роботу. Земельні питання автоматично стали не на часі. Всі працювали на оборону: допомога військовим, планування евакуації населення. Сформувалася команда не тільки з працівників селищної ради, а й військових та волонтерів. Повісили додаткові камери спостереження, створили пункт керування ними.

Перші сім днів я не покидав робоче місце, бо постійно був шквал інформації. Світломаскування — потрібне чи ні, що робимо зі зв’язком, де розміщуємо військових — це лише частина питань.

Через неправдиві чутки отримав мільйон дзвінків з усіх усюд: «А що, росіяни/ білоруси вже в Шацьку?» Найбільше вкидів, на розвінчування яких ми витрачали тонну часу, стосувалися внутрішніх ворогів. Наприклад, два тижні мучилися з повідомленнями про мітки. З одного боку думаєш: «Та ні, не може бути», а з іншого — як можна дозволити собі не перевірити? Врешті з’ясувалося, що це позначки дорожників.

Для усіх екстрених повідомлень ми створили чат у Телеграмі. Спочатку мешканці громади були настільки налякані, що просили там перевірити кожну дрібницю. Супутник летить, а люди кажуть про дрон. Або дзвонить хлопець: «Мене переслідують, я впав в рів і ховаюсь». Зараз смішно, а тоді доводилося реагувати.

Проаналізували, хто в нас є зі зброєю, покликали мисливців — саме вони з рушницями охороняли громаду в перший час. Загалом допомогла відкритість та готовність людей працювати. Техніку, матеріали, пальне давали і підприємці, і, як то кажуть, прості люди. Вони ж допомагали з облаштуванням позицій, блокпостів.

Військові просять: «Можна якусь машину, щоб тут пересуватися?» Пишемо в чат — за 10 хвилин приїжджає чоловік на Жигулях: «Тримайте, користуйтеся». Пишемо, що треба два комп’ютери — через пів години приносять чотири. Блоки, будматеріали для укріплення — все привозили. Щоправда, зараз набагато складніше, і за все треба платити. Напевно, люди роздали, що могли, виснажилися. Плюс тоді охочіше жертвували, бо думали, що війна от-от прийде сюди.

Чесно скажу: було важко, але втішало розуміння, що робиш потрібні речі. Ми не були крутими перцями, які нічого не боялися. Звісно, думали, що може початися наступ на нашому напрямку. Тому й працювали цілодобово. Неодноразово дрони, тепловізори військовим привозили посеред ночі. Не для таємничості, а просто тому, що іншого часу не було.

На щастя, проблем з інтернетом і зв’язком не виникало, хоча ми передбачали це. Тому розробили систему своєрідних посильних, які мали б ходити по селах і повідомляти людям новини. На щастя, не довелося.

Десь за два-три тижні з’явилося перше усвідомлення, що ситуація більш-менш стабільна і все працює. Але я не казав цього підлеглим, бо розслаблятися все ж не можна було.

Військові тепер головні

Основна зміна для нас після 24 лютого — це робота під керівництвом військових. Звісно, не обійшлося без притирання одне до одного, бо раніше ми були самі собі господарі. На щастя, нам трапляються дуже компетентні командири, тому немає перетягування ковдри. Всі цивілізовано роблять свою роботу. До того ж демократію ніхто не скасовував. Рішення військових обговорюємо і, якщо думаємо, що можна зробити краще, кажемо про це. Зазвичай вони погоджуються з нашим баченням.

Є спільні плани на випадок різних сценаріїв. Зокрема, план евакуації населення у випадку наступу і захоплення території. Якщо бачитиму загрозу, більшість працівників селищної ради відпускаю — вони мають евакуюватися з усіма цивільними. Лишається оперативний штаб, який у разі чого буде відходити разом із військовими. Але все одно намагатимемося перебувати якомога ближче до громади.

Близькість до кордону має свої наслідки. Доводиться пояснювати людям, куди не можна йти через замінування. Умовно в ліс по чорниці й гриби, як тут звикли, не всюди пускають. Люди переважно дотримуються обмежень, хоча є випадки, коли дзвонять до мене зі словами: «Та що таке, я ж у себе вдома — все життя ходжу в той ліс».

Зараз ми вже спокійніше реагуємо на повідомлення про можливий наступ із Білорусі. Хоча, звісно, не ігноруємо це — ви ж, напевно, бачили в новинах повідомлення про будівництво стіни на кордоні. Ще багато чого робиться непублічно, щоб у разі потреби організувати опір. Все це має змусити наших противників навіть не думати про вторгнення сюди.

З перших днів ми почали допомагати військовим не лише організаційно, а й матеріально. Вони кажуть, що їм треба, а ми шукаємо благодійників, самі збираємо гроші, відправляємо одноденні або й більші заробітки працівників селищної ради. Хоча це робиться індивідуально і без примусу. Часом у когось у сім’ї проблеми, тож людина не може пожертвувати.

Минулого тижня ми відправили дві машини й дрон. Ще не встиг на них дозбирати гроші, як знову дзвінки з проханнями. Насправді ніколи нічим подібним не займався, а тут довелося. Не буває такого тижня, щоб ми на щось не збирали. Раніше була велика потреба в тепловізорах — ми їх більш ніж 20 передали. Зараз актуальніші дрони й автомобілі — їх теж вже понад 25.

Зізнаюсь, робити це стало значно складніше. Тепер недостатньо просто написати у Фейсбуці потребу і номер рахунку. Наприклад, останній раз за два тижні ми зібрали тільки 6 тис. грн на дрон вартістю 100 тис. Здається, уже все вичерпали запаси, а бізнесменам, до яких п’ять разів звертався, незручно знову дзвонити. Але мусимо це робити. Війську потрібна допомога. Зазвичай гроші таки знаходяться.

Хлопці з нашої громади гинуть. Найскладніша річ — повідомляти батькам, рідним про смерть близької людини. Витримати це самому допомагає спілкування з сім’єю, її підтримка, а також молитва.

Попри те, що ми на кордоні, з перших днів сюди почали їхати внутрішньо переміщені люди. Усі боялися диверсантів, агентів, тому гостей перевіряли. Ми займалися поселенням, харчуванням переселенців — найбільше допомагали тим, хто приїхав зовсім ні з чим. Деякі організації навіть завчасно, ще на початку лютого, забронювали для своїх працівників номери в готелях, санаторіях.

Особисто я понад десять разів їздив у Польщу, щоб організувати постачання гуманітарної допомоги. Траплялося таке, що в день по два буси прибували. Колектив, який цим займався, виснажився, тому почали робити таке рідше. Зараз більше гуманітарною допомогою займаються благодійні організації. Думаю, взимку зможемо ще приймати людей, у чиїх регіонах ситуація складніша. В селі вимкнення електроенергії пережити легше, ніж у місті.

Розвиток попри все

Туристичний сезон на Світязі цього року провалився з очевидних причин. У червні-липні було на 70-80% менше туристів, ніж минулого року. У серпні — трохи краща ситуація.

Ми взагалі вагалися, чи варто відкривати туристичний сезон. Мораль каже, що відпочинок не на часі. А з іншого боку — є люди, які цього потребують. Тому вирішили так: хай без дискотек, масових святкувань, але бізнес працює. У цій сфері у нашій громаді — у межах тисячі людей. Не дати їм заробити — означає отримати черги за гуманітарною допомогою.

Звичайно, так мало туристів цього року — це втрати для нас. Водночас природа краще відновилась, ми зекономили на вивезенні сміття. Є плюси й мінуси.

Через війну ми не змогли реалізувати багато запланованого. Були напрацювання, проєктна документація, виділені гроші, але, на жаль. Наприклад, не вийшло відремонтувати дві дороги. Попри це, в якийсь момент ми відновили роботу над проєктами, які почали ще до вторгнення. Зокрема, завершуємо будівництво каналізації.

Поступово з’явилися навіть нові партнери — почали працювати з німецькими громадами та організаціями. Вони допомагають з генераторами, обладнанням для комунальних установ, передадуть нам пожежну машину. Робимо велодоріжки — в перспективі хочемо приєднатися до найдовшої в Європі.

Завдяки допомозі Швеції запровадили електронні щоденники у школах, електронні черги, з’явився адміністратор ЦНАПу з валізкою, де є всі інструменти для надання адміністративних послуг на виїзді.

Також розробляємо стратегію розвитку громади, займаємося просторовим плануванням, щоб розуміти, куди рухаємося. Лише за останні три місяці маємо понад 30 активних ініціатив. І планів дуже багато. Будемо шукати нові міжнародні проєкти, бо це єдина можливість залучити гроші на розвиток, а не лише на першочергові потреби.

Пріоритет — звісно, допомога військовим. Але не можна допомогти, якщо в тебе в бюджеті нічого немає. Бідна людина чи громада думає про виживання, а не підтримує інших. Тому питання економічного розвитку не можна поставити на паузу.

А зі всім іншим можна впоратися — нема нам на що нарікати. Побувавши в східних регіонах, які постраждали від війни, дуже добре це розумієш.

Фото: Людмила Герасимюк
Читайте більше цікавого