Мистецтво хоче знайомитись: 11 загадок про українських митців та шедеври

2 Грудня 2019

«Мистецтво хоче знайомитись» — саме так називається проєкт, у якому круті Postmen популяризують українське мистецтво. Ми теж вирішили долучитись! Протягом двох тижнів редакція щодня публікувала загадки, у кожній з яких був зашифрований український шедевр або його автор/ка. Так ми хотіли перевірити, скільки ви вже знаєте про представників українського мистецтва і підсвітити скільки авторів, митців та їхніх творів ще вам і нам невідомі.

Загадка №1

Ця будівля стала відома завдяки ЇМ, хоча ЇХ ані всередині будинку, ані ззовні немає і ніколи не було. Напишіть назву будинку і його автора.

Владислав Городецький полюбляв полювання і мріяв взяти участь в африканському сафарі. Він також був причетний до створення мисливського товариства у Києві. Саме тому, можливо, Городецький і оздобив фасад власними ж мріями. Будував будинок для себе, на своє 40-річчя.

Архітектор жив у квартирі №3, а решту шість здавав в аренду. Кожній сім’ї, що арендувала приміщення тут, надавали винний підвальчик, склад для дров, стайню, сарай для екіпажу, кімнатку для кучера і навіть корівник.

Загадка №2

У прізвищі цієї відомої художниці дуже часто роблять помилку, та й сама вона час від часу по-різному називала своє прізвище. Вона була правшою, але малювала лише лівою рукою. Кажуть, її роботами захоплювався Пабло Пікассо, а от сама художниця, побачивши картини Пікассо, сказала, що в її селі таку творчість би не зрозуміли.

Марія Примаченко належить до найкращих художниць-примітивісток світу. Її творчість стала настільки популярна, що одного разу з будинку художниці вкрали аж 77 картин! На жаль, це не єдина крадіжка, з якою стикалась Марія Примаченко та її нащадки – справи з нелегальним використанням творів художниці виникають ледь не щороку.

Наприклад, одного разу фінський авіаперевізник FinnAir наніс малюнок Марії Примаченко на свої Аеробуси-330, які літають до Нью-Йорка та на Далекий Схід. Авжеж, не погодивши це зі спадкоємцями мисткині. Хоча історія мала й позитивний наслідок – одразу після неї у «Вікіпедії» з’явилася сторінка про Марію Примаченко фінською, а скандал відкрив світові українську художницю.

Загадка №3

Ця композиція звучала в серіалах «Південний парк», «Сімпсони», «Менталіст» і точно запам’яталася вам за фільмом «Один удома». А все завдяки тому, що у 1936 році американець українського походження створив англійську версію слів цієї пісні.

У 1921-му «Щедрик» Петра Вільховського вперше почули у США – в нью-йоркському Карнегі Холі. А у 1936 році народна щедрівка, музику до якої написав Микола Леонтович, стала всесвітньо відомою під назвою «Carol of the Bells».

У «Щедрика» є п’ять авторських варіантів, а сам композитор присвятив їй 18 років життя: перший варіант з’явився 1901 року, а останній – 1919-го.

Загадка №4

В назві цієї картини відомого українського художника математики одразу помітять неточність. Втім, і альтернативна назва цього твору, що написана на звороті картини, зовсім не відповідає зображеному на ній. Назвіть картину і художника.

У 1915 Казимир Малевич написав «Червоний квадрат» – картину, на якій зображений червоний чотирикутник на білому фоні. На звороті твору художник зазначив альтернативну назву – «Жінка у двох вимірах». У каталозі виставці «0, 10», що пройшла у тому ж році, картина була вказана як «Живописний реалізм селянки у двох вимірах».

Загадка №5

Коли ця відома українська кінострічка виходила у французькому прокаті, виявилось, що перекласти її оригінальну назву точно майже неможливо – вона повністю втрачає сенс. Тому тут фільм отримав назву «Вогняні коні» і став неймовірно успішним – газета «Правда» того часу писала: «Скромні українські кінематографісти навіть і не уявляють, що на їхній фільм “Вогняні коні” в Парижі стоять у чергах усю ніч».

Ця кінострічка стала знаковою для історії українського кіно, і для цілого дисидентського руху, який пізніше отримав назву «шістдесятництво».

Як називається цей фільм?

Це «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова! До речі, режисерові не дозволили бути присутнім на нагородженні «Тіней» на Міжнародному кінофестивалі в Аргентині. Коли він дізнався про нагороду, то радісно відреагував: «Мені можна квиток лише в одну сторону!». Фраза швидко дійшла до керівництва і режисер, авжеж, не отримав жодного квитка(

Загадка №6

Її називають великою леді абстракціонізму та арт-деко. Творчість цієї художниці вкрай різностороння — вона створювала моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, писала фрески, проєктувала театральні костюми, ткала килими і що найдивовижніше — займалася тюнінгом автомобілів.

А ще вона — перша українська художниця, яка мала персональну ретроспективну виставку в Луврі за життя.

Ну що, маєте здогадки?

Так! Це Соня Делоне, художниця та дизайнерка єврейського походження, яка народилася в Одесі.

Відомою вона стала завдяки своїм «сукням-віршам» в дусі сюрреалізму. Наприклад, ковдра, яку вона зробила для свого новонародженого сина, зберігається в Музеї сучасного мистецтва в Парижі, а американський журнал Vogue розмістив її сукню на обкладинці.

Сама Соня неодноразово підкреслювала, що якби не її враження від української культури та яскравих українських весіль — вона ніколи не змогла би створити такі образи. Після її смерті польські газети писали: померла видатна українка Соня Делоне.

До слова, прямо зараз у Києві в галереї Set Art Space триває виставка присвячена творчості Соні Делоне.

Загадка №7

2014 року цю українську експериментальну стрічку без сценарію та сюжету назвали найкращим документальним фільмом всіх часів. Так вирішив авторитетний британський журнал про кіно Sight & Sound після того як опитав 300 поважних світових критиків і творців фільмів.

Режисера цієї стрічки вважають символом кіноавангарду. Французький режисер-документаліст Фредерік Россіф так писав про нього: «Усе західне кіно в боргу перед ним за його революційний пошук. До X документалісти знімали зображення — після X вони навчилися знімати ідеї».

Маєте якісь здогадки?

Авжеж, це стрічка «Людина з кіноапаратом» – німий експериментальний кінофільм Дзиґи Вертова 1929 року. У ній Вертов хотів продемонструвати всі можливості людини, озброєної кінокамерою. Саме Вертов першим використав метод «прихованої камери» в кіно.

Робота над «Людиною з кіноапаратом» тривала більше трьох років. Але цікаво, що, незважаючи на колосальну працю команди і світове визнання, оператор Михайло Кауфман так і залишився незадоволений результатом, вважаючи, що їм не вдалося донести ідею.

Загадка №8

Творчість цієї організації вважають золотою добою українського німого кіно. Її учасники були причетними до будівництва Київської кінофабрики у 1930-х — однієї з найбільших кіностудій Європи на той час, яку сучасники називали «українським Голлівудом».

У це складно повірити, але завдяки їхній роботі Україна у 1926 році стала другим після США кінопостачальником для Німеччини. А у 1927-му керівник цієї організації прогнозував, що в найближчі роки можна буде довести темп кіновиробництва до ста фільмів на рік.

Ну що, є здогадки?

Це ВУФКУ! Або Всеукраїнське фотокіноуправління — державна кінематографічна організація, яка всього лише за вісім років свого існування заклала основу національного кіно. Епоху ВУФКУ (з 1922 по 1930) заслужено вважають золотою добою українського німого кіно.

Завдяки діяльності ВУФКУ за 1924 р. число кінозалів виросло зі 110 до 714, а за наступні два роки кількість кіноустановок по селах зросла з 215 до 715. Так, що у липні 1927 в Україні діяло вже 1646 стаціонарних кінотеатрів.

За 2 роки роботи ВУФКУ до прокату потрапили 30 ігрових повнометражних та 38 культурно-освітніх стрічок, які подивляться 16 мільйонів 890 тис. глядачів (при тому, що кіностатистика вважала оптимальним прокатом якого-небудь бойовика 2 мільйони проданих квитків).

54% кінопродукції ВУФКУ було знищено. Навіть попри це, того, що дійшло до нас, з головою вистачило, аби сформувати історію українського арту ХХ століття.

Загадка №9

Якби не ця українська співачка, опера італійського композитора Джакомо Пуччіні могла би так ніколи і не стати всесвітньо відомою.

Ця українка легко перевтілювалась в Аїду, Кармен і Джоконду на сцені. Але справжньою сенсацією для світу стала її партія Чіо-Чіо-сан, після якої жителі італійського міста Брешії сім разів гучними оваціями викликали композитора й артистів на поклін.

Напишіть назву цієї опери та ім’я співачки.

Відгадка — Соломія Крушельницька та її партія у опері «Мадам Баттерфляй».

Кажуть, що тоді разом з українською співачкою «Мадам Баттерфляй» пережила друге народження. Композитору й артистам довелося 7 разів виходити на поклін.

Зокрема співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо і Федір Шаляпін.

Загадка №10

Він працював із деревом та каменем, а Національний банк України випустив срібну ювілейну монету номіналом 5 гривень, присвячену цій людині. На реверсі монети перед скульптурою Янгола стоїть майстер, вражений витвором, що вийшов з-під його різця.

Вгадали?

Це Іоан Георг Пінзель — галицький скульптор середини 18 століття, який започаткував Львівську школу скульпторів. Ви могли бачити кам’яну скульптуру в його виконанні на фасаді собору святого Юра у Львові (або тепер звернете увагу).

Хоча у Львові є цілий музей присвячений його творчості, проте навряд чи багато львів’ян зможуть впевнено пояснити, хто ж він такий. Мало хто знає, що «таємним учнем» геніального скульптора Лоренцо Берніні виявився саме Іоан Пінзель — невідомий нікому скульптор, частини робіт якого стали відомі лише аж через двісті років! У 2011 році його роботи експонувалися в Луврі, але справжнє дослідження про те, хто він і чому галицький скульптор вчився у Берніні — попереду.

Загадка №11

Цього скромного українського співака, якого ще лагідно називають українським соловейком, визнали одним із найкращих тенорів світу. Він виступав на сценах «Метрополітен-опера», «Ла Скала» та у Великому театрі. Йому пропонували залишитися в Італії та Росії, але його серце належало Національному театру опери і балету, де він прослужив 30 років.

А у Донецьку, звідки він родом, є його пам‘ятник. Він вкритий сусальним золотом, тому місцеві часто згадують його як орієнтир і кажуть «Зустрінемося біля золотого хлопця».

Більше творів мистецтва, які ви могли не чути й не бачити, — шукайте у чат-боті, який створили Postmen.

Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду.

Партнер проекту
2 Грудня 12:28
Найцiкавiше на сайтi

Гра слів: у мене дислексія і це круто

У свідомості більшості людей дислексія асоціюється з хворобою або якимось розладом. Але ми навіть не уявляємо, як бачать і сприймають інформацію люди, які мають цю особливість. Про те, як навчатися, працювати, спілкуватися й жити з дислексією, та чому це дар, а не хвороба, спеціально для Platfor.ma розповіла правозахисниця та виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова.

Ми надиктували для Саші ключові слова з цього матеріалу та попросили записати їх на папері без концентрації та зосередженості. На зображеннях ви бачите їх так, як робить це наша героїня з дислексією. 

Олександра Романцова

Я зрозуміла, що у мене дислексія вже в університеті, коли натрапила на її опис. Десь на підсвідомому рівні я знала, що у мене в мозку відбуваються певні процеси. Але ж я не могла побувати в голові іншої людини, аби порівняти стани.

У мене катастрофічна ситуація з орфографією. Якимось досі загадковим чином родичам вдалося ввести мене у навичку читання, а от з письмом постійна проблема. Люди, які зі мною переписуються, це відчувають і бачать в месенджерах. Це не просто божевільна кількість помилок, тому що всі правила української та російської мов я знаю, пам’ятаю та можу повторити, я просто не встигаю їх впровадити у свої повідомлення. Аби бути впевненою в тому, що я пишу, мені потрібно встигнути перевірити кожне слово на всі правила. І не факт, що я не переплутаю літери.

Перший написаний мною без єдиної помилки, диктант був у третьому класі. Тоді після уроків мама повинна була забрати мене зі школи, щоб вирушити в Одесу. Вперше я виїжджала з міста не до бабусі, тому була на підйомі та мала багато енергії на концентрацію. Це була моя перша п’ятірка з підписом «молодець», тому що, мені здається, вчителька вже не сподівалася ніколи таке диво побачити. Але найіронічніше те, що одна єдина помилка там таки була – в моєму прізвищі. 

«Дислексія»

«Тобі що, більше всіх треба?»: чому в Україні легше бути негідником

Активіст Віктор Артеменко координував програму «Відкритий університет реформ», працював у команді проєкту USAID «Підтримка реформи охорони здоров’я в Україні», організував візити реформаторів з ЄС до України та був менеджером адвокації Реанімаційного пакету реформ. Для Platfor.ma він поміркував про те, чому, на його думку, в нашій країні легше бути негідником – і як це змінити.

Минулого року я балотувався у Верховну Раду. Я приїхав у своє рідне місто – Старокостянтинів, Хмельницької області, – де я виріс, закінчив школу, де знають мене та моїх батьків. Приїхав і сказав, що хочу піти у політику. В один момент на мені ніби опинився ярлик негідника – мене стали обливати відрами бруду та кидатися фразами на кшталт «Ти ніхто і звати тебе ніяк» і «Ти нічого не зробив».

Виглядало так, ніби я автоматично став частиною чогось поганого. У нашого суспільства, на жаль, немає розуміння, що в політику може піти хтось нормальний і той, хто дійсно бажає впровадити позитивні зміни в країні. Такими ярликами мислять бабці біля під’їзду – вони вішають їх на кожного. Хоча давно варто позбавлятися цих стереотипів.

Я бачу корені цього в комунікаціях, споживанні інформації та її сприйнятті. Умовно, негіднику легше бути політиком, тому що від нього ніхто нічого хорошого не очікує. Що б він не зробив, суспільство це влаштовує, тому що «а, ну це очікувано». Він не має обмежень в тому, що каже чи робить: від жмакання прутня до називання геноцидом всього підряд. І кожного разу будь-якою своєю дією негідник підтверджує цей ярлик.

Віктор Артеменко

Ми зараз говоримо про публічну сферу, адже поняття «негідник» на побутовому рівні не так яскраво виражено. І якщо в публічній площині з’являється хтось нормальний і робить щось хороше, то відразу кажуть «а, так це для піару». Немає розуміння, що голосно можна говорити й про якісь хороші речі.

Ми в Україні звикли страждати. Український герой, оспіваний у літературі та піснях, завжди на амбразурі й першим помирає – а про покійників «або добре, або ніяк». Тому він герой. Але існує така теза: «Є багато людей, які готові померти за Україну, і мало, які готові жити за неї». Мається на увазі, жити так, щоб ще й змінити потім щось на краще. Зараз ситуація склалася так, що в публічній сфері ти маєш не висовуватись, мати середню зарплату й нічим особливо не вирізнятись. Якщо ти поїхав за кордон та досягнув успіху, то в очах суспільства ти вже не такий як всі й менше страждав.

Якщо хтось займається благодійністю, робить добрі справи та допомагає іншим – це круто, але тільки в нашій бульбашці проактивних та свідомих громадян. Тобто в нашому таборі, де волонтерство, розбудова держави, реформи – це є цінністю. А для іншого табору ми «соросята» (від імені американського фінансиста Джорджа Сороса, який координує декілька грантових проєктів. Соросятами спочатку називали тих, хто отримував гранти від фондів Сороса, а потім – хто отримував будь-які західні гранти, – Platfor.ma) та грантоїди. 

Необхідна культурна зміна. Я все списую на освіту – що ми сьогодні закладаємо в голови в школах, те й вилізе в майбутньому. Зараз важко знайти людину, яка не просто буде формально виконувати завдання чи писати звіти, а буде хотіти зробити роботу. У нас в школах розвивається культура, коли діти вчаться виключно для здачі іспиту, а не для того, щоб щось знати та застосовувати.

У цій же школі все заради формалізму, і наголошують: «Не висовуйся» та «Тобі що, більше всіх треба»? Це узагальнення, звісно, тому що є багато вчителів, які роблять правильно: хвалять, коли це потрібно, і дають зворотний зв’язок. Саме на цьому, коли дитина дійсно заслужила, а не просто «з хорошими батьками», і формується розуміння – якщо зробиш щось добре, отримаєш визнання.

IKEA, Apple, Lego та Adidas: 6 прикладів того, як компанії очищують планету від свого ж сміття

АвторЯна Червінська
26 Червня 2020

Світ у смітті й небезпеці. З 1950 року залишки пластику складають 9 млрд тонн – тільки 9% з них переробляється, а решта спалюється або лежить на смітниках, отруюючи ґрунт. Наприклад, поліетиленові пакети: якщо з них зв’язати мотузку, нею можна буде обернути планету 7 разів. Пластикові відходи – зло, яке дуже вигідне для масового виробництва. Однак навіть великі світові бренди розуміють, що потрібно щось змінювати заради безпеки всього людства. Яна Червінська, дизайнерка одягу, засновниця Sustainable Fashion Pad і платформи Беззайве розповідає, які компанії та як очищають нашу планету від свого ж сміття.

Колекція називається Bottle Source («пляшкове джерело»). Вона складається з футболок і худі, зроблених із переробленого пластику. The North Face та National Geographic зібрали 75 кг пластикових пляшок у чотирьох національних парках США і відправили на перероблення. Вартість футболки, наприклад, становить $35. З кожної проданої одиниці одягу творці колекції жертвують $1 до Фонду національних парків США.

«Голі-босі у вогні»: пізнавальні монологи чотирьох пожежників

АвторPlatfor.ma
25 Червня 2020

Вогонь, вода, мідні труби – через все це та навіть більше проходять українські пожежники на своєму професійному шляху. Вони постійно ризикують життям, змагаються з полум’ям, страждають від корупції та протестують для того, щоб їх та їхні потреби поважали. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info чотири пожежники з різних регіонів України анонімно, але чесно та щиро, розповіли про справжні будні вогнеборців. Ми наводимо вижимку найцікавішого.

Пожежник 1. Максим – голова профспілки рятувальників, зараз не на службі й буде поновлюватись, але максимально в темі. Запоріжжя.

Пожежник 2. Сергій – Київська область.

Пожежник 3. Олександр – Чернігів.

Пожежник 4. Іван – вийшов на пенсію рік тому за станом здоров’я, Полтавська обл.

– Розкажіть, в чому насправді полягає робота пожежного та як часто він виїжджає на виклики?

Пожежник 1. Пожежник чергує в стандартному режимі: робоча доба, потім три дні вихідних. Також у різних гарнізонах трішки відрізняється час заступання на чергування. Як часто пожежі відбуваються, залежить від району та геолокації пожежної частини. Якщо це густонаселений район міста, то там виклики можуть бути практично на кожній зміні та по декілька разів, 3-4 стабільно.

Пожежник 2. У районі, де я працюю, пожежі бувають не дуже часто. Але є «спалахливі» періоди, наприклад, навесні, коли сходить трава. Потім взимку і влітку невеличка перерва, тож у нас в середньому 80 пожеж на рік.

Пожежник 1. Чим менше людей і об’єктів, тим менше пожеж. Кожен випадок індивідуальний – навіть легкий на перший погляд інцидент несе в собі дуже багато ризиків. Наприклад, ми виїжджаємо гасити якийсь сарай: я вночі біжу проводити розвідку й падаю у відкритий люк. Чіпляюся за землю та дивом рятуюся від переломів. Підіймаюся та знову біжу в напрямку вогню, а робити це треба швидко, адже кожна хвилина на рахунку. Рухаюся в темряві, огинаю мотузку для білизни, що прямо на рівні голови – якщо з каскою щось не те, можна й отримати. Тобто ризиків купа: горить трансформатор – падає цеглина на голову, ліземо в підвал – несправні труби в будинку, задимлення, ями тощо.

– Що найгірше відбувалося на вашій практиці?

Пожежник 1. Найгірше, коли ми приїжджаємо та не можемо надати кваліфіковану допомогу внаслідок того, що немає технічного забезпечення та професійної підготовки. Уявімо, що людина затиснута в машині, а ми не можемо її нормально, швидко, ефективно дістати. Або гасимо якусь будівлю, а наша машина та водопостачання ламаються. Чи відбувається величезна пожежа, але немає нормального керівництва для її гасіння, адже професіоналів, практично, вже не навчають. І таких випадків купа, і всі вони реальні.

Наприклад, якось ми гасили пожежу в гуртожитку на 8-9 поверсі – там горіло ціле крило. Спалах почався з балкону однієї кімнати та перекинувся на весь коридор – було дуже жорстко. Коли у всьому цьому пеклі ми проходили повз однієї з кімнат, ручка від її дверей стала смикатися. Відкрили та побачили там дитину, але дим у приміщення ще не зайшов і все було добре. А могло б і не бути. Страшно все те, що пов’язано з людським життям.

Пожежник 4. Погоджуюсь із колегами, у кожного підрозділу своя специфіка. Я мав онлайн-перепалку рік тому в інтернеті з одним пожежним з Києва, де він писав: «Та що ви там в сільських районах – у вас один виїзд на місяць». Так, я згоден з тим, що у великих містах більший обсяг роботи, але ризики є всюди. Наприклад, близько року тому влітку молодий робітник місцевої пожежної охорони помер під час гасіння сухої трави. Тож, так, у кожного підрозділу своя специфіка, але життям всі ризикують в однаковій мірі: чи то міські, чи то сільські.

Ще в мене давно була така історія – горіло складське приміщення в 600 квадратів, висотою в 10 метрів, забите вщент гумовими виробами. Склалась така ситуація, що дві ланки ГДЗС (газодимозахисна служба. – Platfor.ma) зайшли в приміщення для гасіння пожежі всередині. Виключно через те, що у водомережі впав тиск, вони вийшли назовні. В момент, коли керівництво пожежі намагалось через водоканал підвищити тиск, впав дах будівлі. Це до питання про ризики. Якби все було добре і тиск у водомережі не знизився, то 7-8 пожежних залишилось би під бетонними плитами. Це лотерея.

Найгірша ж історія, яка була, досі викликає у мене табун мурах по шкірі. Ми заїхали в село, а там на одній вулиці палає близько 10 хат і сараїв. А ми – це одна машина, два бійці та водій. Ми не розуміли, за що хапатися – в такі моменти очі розбігаються і не знаєш, кого рятувати першим і хто цієї допомоги найбільше потребує. Це такий складний психологічний фактор. В результаті три погасили й закінчилася вода, бо це село. Вже сформували загін до річки, але, на щастя, підскочила місцева пожежна охорона, а потім і резервний караул.

Пожежник 1. Нам важко не тому, що ми виснажуємося (хоча це майже завжди так), а через те, що ми фізично і технічно не в змозі надати необхідну допомогу людям. В мене теж таке було, що з поля пішов вогонь і почав горіти населений пункт, всіх треба врятувати, а на це немає ресурсу.