Мистецтво хоче знайомитись: 11 загадок про українських митців та шедеври

2 Грудня 2019

«Мистецтво хоче знайомитись» — саме так називається проєкт, у якому круті Postmen популяризують українське мистецтво. Ми теж вирішили долучитись! Протягом двох тижнів редакція щодня публікувала загадки, у кожній з яких був зашифрований український шедевр або його автор/ка. Так ми хотіли перевірити, скільки ви вже знаєте про представників українського мистецтва і підсвітити скільки авторів, митців та їхніх творів ще вам і нам невідомі.

Загадка №1

Ця будівля стала відома завдяки ЇМ, хоча ЇХ ані всередині будинку, ані ззовні немає і ніколи не було. Напишіть назву будинку і його автора.

Владислав Городецький полюбляв полювання і мріяв взяти участь в африканському сафарі. Він також був причетний до створення мисливського товариства у Києві. Саме тому, можливо, Городецький і оздобив фасад власними ж мріями. Будував будинок для себе, на своє 40-річчя.

Архітектор жив у квартирі №3, а решту шість здавав в аренду. Кожній сім’ї, що арендувала приміщення тут, надавали винний підвальчик, склад для дров, стайню, сарай для екіпажу, кімнатку для кучера і навіть корівник.

Загадка №2

У прізвищі цієї відомої художниці дуже часто роблять помилку, та й сама вона час від часу по-різному називала своє прізвище. Вона була правшою, але малювала лише лівою рукою. Кажуть, її роботами захоплювався Пабло Пікассо, а от сама художниця, побачивши картини Пікассо, сказала, що в її селі таку творчість би не зрозуміли.

Марія Примаченко належить до найкращих художниць-примітивісток світу. Її творчість стала настільки популярна, що одного разу з будинку художниці вкрали аж 77 картин! На жаль, це не єдина крадіжка, з якою стикалась Марія Примаченко та її нащадки – справи з нелегальним використанням творів художниці виникають ледь не щороку.

Наприклад, одного разу фінський авіаперевізник FinnAir наніс малюнок Марії Примаченко на свої Аеробуси-330, які літають до Нью-Йорка та на Далекий Схід. Авжеж, не погодивши це зі спадкоємцями мисткині. Хоча історія мала й позитивний наслідок – одразу після неї у «Вікіпедії» з’явилася сторінка про Марію Примаченко фінською, а скандал відкрив світові українську художницю.

Загадка №3

Ця композиція звучала в серіалах «Південний парк», «Сімпсони», «Менталіст» і точно запам’яталася вам за фільмом «Один удома». А все завдяки тому, що у 1936 році американець українського походження створив англійську версію слів цієї пісні.

У 1921-му «Щедрик» Петра Вільховського вперше почули у США – в нью-йоркському Карнегі Холі. А у 1936 році народна щедрівка, музику до якої написав Микола Леонтович, стала всесвітньо відомою під назвою «Carol of the Bells».

У «Щедрика» є п’ять авторських варіантів, а сам композитор присвятив їй 18 років життя: перший варіант з’явився 1901 року, а останній – 1919-го.

Загадка №4

В назві цієї картини відомого українського художника математики одразу помітять неточність. Втім, і альтернативна назва цього твору, що написана на звороті картини, зовсім не відповідає зображеному на ній. Назвіть картину і художника.

У 1915 Казимир Малевич написав «Червоний квадрат» – картину, на якій зображений червоний чотирикутник на білому фоні. На звороті твору художник зазначив альтернативну назву – «Жінка у двох вимірах». У каталозі виставці «0, 10», що пройшла у тому ж році, картина була вказана як «Живописний реалізм селянки у двох вимірах».

Загадка №5

Коли ця відома українська кінострічка виходила у французькому прокаті, виявилось, що перекласти її оригінальну назву точно майже неможливо – вона повністю втрачає сенс. Тому тут фільм отримав назву «Вогняні коні» і став неймовірно успішним – газета «Правда» того часу писала: «Скромні українські кінематографісти навіть і не уявляють, що на їхній фільм “Вогняні коні” в Парижі стоять у чергах усю ніч».

Ця кінострічка стала знаковою для історії українського кіно, і для цілого дисидентського руху, який пізніше отримав назву «шістдесятництво».

Як називається цей фільм?

Це «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова! До речі, режисерові не дозволили бути присутнім на нагородженні «Тіней» на Міжнародному кінофестивалі в Аргентині. Коли він дізнався про нагороду, то радісно відреагував: «Мені можна квиток лише в одну сторону!». Фраза швидко дійшла до керівництва і режисер, авжеж, не отримав жодного квитка(

Загадка №6

Її називають великою леді абстракціонізму та арт-деко. Творчість цієї художниці вкрай різностороння — вона створювала моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, писала фрески, проєктувала театральні костюми, ткала килими і що найдивовижніше — займалася тюнінгом автомобілів.

А ще вона — перша українська художниця, яка мала персональну ретроспективну виставку в Луврі за життя.

Ну що, маєте здогадки?

Так! Це Соня Делоне, художниця та дизайнерка єврейського походження, яка народилася в Одесі.

Відомою вона стала завдяки своїм «сукням-віршам» в дусі сюрреалізму. Наприклад, ковдра, яку вона зробила для свого новонародженого сина, зберігається в Музеї сучасного мистецтва в Парижі, а американський журнал Vogue розмістив її сукню на обкладинці.

Сама Соня неодноразово підкреслювала, що якби не її враження від української культури та яскравих українських весіль — вона ніколи не змогла би створити такі образи. Після її смерті польські газети писали: померла видатна українка Соня Делоне.

До слова, прямо зараз у Києві в галереї Set Art Space триває виставка присвячена творчості Соні Делоне.

Загадка №7

2014 року цю українську експериментальну стрічку без сценарію та сюжету назвали найкращим документальним фільмом всіх часів. Так вирішив авторитетний британський журнал про кіно Sight & Sound після того як опитав 300 поважних світових критиків і творців фільмів.

Режисера цієї стрічки вважають символом кіноавангарду. Французький режисер-документаліст Фредерік Россіф так писав про нього: «Усе західне кіно в боргу перед ним за його революційний пошук. До X документалісти знімали зображення — після X вони навчилися знімати ідеї».

Маєте якісь здогадки?

Авжеж, це стрічка «Людина з кіноапаратом» – німий експериментальний кінофільм Дзиґи Вертова 1929 року. У ній Вертов хотів продемонструвати всі можливості людини, озброєної кінокамерою. Саме Вертов першим використав метод «прихованої камери» в кіно.

Робота над «Людиною з кіноапаратом» тривала більше трьох років. Але цікаво, що, незважаючи на колосальну працю команди і світове визнання, оператор Михайло Кауфман так і залишився незадоволений результатом, вважаючи, що їм не вдалося донести ідею.

Загадка №8

Творчість цієї організації вважають золотою добою українського німого кіно. Її учасники були причетними до будівництва Київської кінофабрики у 1930-х — однієї з найбільших кіностудій Європи на той час, яку сучасники називали «українським Голлівудом».

У це складно повірити, але завдяки їхній роботі Україна у 1926 році стала другим після США кінопостачальником для Німеччини. А у 1927-му керівник цієї організації прогнозував, що в найближчі роки можна буде довести темп кіновиробництва до ста фільмів на рік.

Ну що, є здогадки?

Це ВУФКУ! Або Всеукраїнське фотокіноуправління — державна кінематографічна організація, яка всього лише за вісім років свого існування заклала основу національного кіно. Епоху ВУФКУ (з 1922 по 1930) заслужено вважають золотою добою українського німого кіно.

Завдяки діяльності ВУФКУ за 1924 р. число кінозалів виросло зі 110 до 714, а за наступні два роки кількість кіноустановок по селах зросла з 215 до 715. Так, що у липні 1927 в Україні діяло вже 1646 стаціонарних кінотеатрів.

За 2 роки роботи ВУФКУ до прокату потрапили 30 ігрових повнометражних та 38 культурно-освітніх стрічок, які подивляться 16 мільйонів 890 тис. глядачів (при тому, що кіностатистика вважала оптимальним прокатом якого-небудь бойовика 2 мільйони проданих квитків).

54% кінопродукції ВУФКУ було знищено. Навіть попри це, того, що дійшло до нас, з головою вистачило, аби сформувати історію українського арту ХХ століття.

Загадка №9

Якби не ця українська співачка, опера італійського композитора Джакомо Пуччіні могла би так ніколи і не стати всесвітньо відомою.

Ця українка легко перевтілювалась в Аїду, Кармен і Джоконду на сцені. Але справжньою сенсацією для світу стала її партія Чіо-Чіо-сан, після якої жителі італійського міста Брешії сім разів гучними оваціями викликали композитора й артистів на поклін.

Напишіть назву цієї опери та ім’я співачки.

Відгадка — Соломія Крушельницька та її партія у опері «Мадам Баттерфляй».

Кажуть, що тоді разом з українською співачкою «Мадам Баттерфляй» пережила друге народження. Композитору й артистам довелося 7 разів виходити на поклін.

Зокрема співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо і Федір Шаляпін.

Загадка №10

Він працював із деревом та каменем, а Національний банк України випустив срібну ювілейну монету номіналом 5 гривень, присвячену цій людині. На реверсі монети перед скульптурою Янгола стоїть майстер, вражений витвором, що вийшов з-під його різця.

Вгадали?

Це Іоан Георг Пінзель — галицький скульптор середини 18 століття, який започаткував Львівську школу скульпторів. Ви могли бачити кам’яну скульптуру в його виконанні на фасаді собору святого Юра у Львові (або тепер звернете увагу).

Хоча у Львові є цілий музей присвячений його творчості, проте навряд чи багато львів’ян зможуть впевнено пояснити, хто ж він такий. Мало хто знає, що «таємним учнем» геніального скульптора Лоренцо Берніні виявився саме Іоан Пінзель — невідомий нікому скульптор, частини робіт якого стали відомі лише аж через двісті років! У 2011 році його роботи експонувалися в Луврі, але справжнє дослідження про те, хто він і чому галицький скульптор вчився у Берніні — попереду.

Загадка №11

Цього скромного українського співака, якого ще лагідно називають українським соловейком, визнали одним із найкращих тенорів світу. Він виступав на сценах «Метрополітен-опера», «Ла Скала» та у Великому театрі. Йому пропонували залишитися в Італії та Росії, але його серце належало Національному театру опери і балету, де він прослужив 30 років.

А у Донецьку, звідки він родом, є його пам‘ятник. Він вкритий сусальним золотом, тому місцеві часто згадують його як орієнтир і кажуть «Зустрінемося біля золотого хлопця».

Більше творів мистецтва, які ви могли не чути й не бачити, — шукайте у чат-боті, який створили Postmen.

Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду.

Партнер проекту
2 Грудня 12:28
Найцiкавiше на сайтi

Жахай, збудження, піявка:
мем-словник журналу Platfor.ma

Всередині будь-якої компанії з часом формується унікальний лексикон зі слів, висловів, цитат і мемів, який, скоріш за все, буде незрозумілим для людей ззовні. Ми – не виняток, тому розповідаємо про 15 «внутряків», завдяки яким нас можна впізнати на нетворкінгу, конференції або навіть у маршрутці.

Звільнений, вбитий, переламаний, принижений і зганьблений за всі одруківки та помилки в наших постах. Людина, яка витирає рукавом сльози, коли читає коментарі у Фейсбуці Platfor.ma, та піднімає келих винця за кожен ваш лайк.

Колись ми зрозуміли, що за помилки хтось має відповідати. По справедливості. Тому SMM-ник вже бував звільнений чи нагодований отруйними грибами, ми палили йому хату й відбирали бізнес-ланч, щоб сміятися й їсти у нього на очах. А тепер розкриваємо головний секрет редакції – насправді нашого SMM-ника не існує. Так, у нас немає такої посади, а всі обов’язки, в тому числі вищеперелічені, поділені між редакцією.  

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

☞ Чи можна працювати безкоштовно? ☜

Протягом життя виникає так багато суперечливих питань, що навіть стає страшно. Чи можна сидіти на холодному? Проект чи проєкт? Чи варто ділитися, якщо на прогулянці з другом ви знайшли двадцятку? Platfor.ma вирішила задатися тим із них, яке, напевно, близьке та знайоме кожному: «Чи можна працювати безкоштовно?». Свої точки зору з цього приводу висловили концертна фотографка, дизайнер і копірайтерка.

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Єгор Сігнієнко,
дизайнер у Evoplay і фотограф

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

 

Анна Лісовська,
копірайтерка та кураторка курсів у школі Bazilik

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

 

Ольга Закревська, концертна фотографка

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.