В рамках проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала журналістка Анастасія Середа. Вона про співробітницю ДП «Антонов» Ларису Дроздову, яка розповіла, як сама ходила на перемовини з окупантами, вбрід переходила річку Ірпінь, але за кілька днів повернулася в окупацію знову — аби допомогти іншим.

До війни на телеефіри я ходила, як до себе до дому: часто розповідала про роботу ДП «Антонов», де я працюю, а ще займалася продюсерською діяльністю – було чимало проєктів для різних вікових категорій. Я була впевнена у кожному своєму рішенні. 24 лютого я теж не сумнівалася, що все роблю правильно: побачивши новини про вибухи й наступ на столицю, я забрала доньку із Києва до Гостомеля. Сама того не усвідомлюючи, я привезла власну дитину в самісіньке пекло.

Я готова була сама себе розстріляти

З вікна власної квартири я бачила, як до гостомельського аеропорту з нашою славнозвісною «Мрією» летять російські винищувачі. Один, два, п’ять. Такі паралельні лінії на небі, наче хтось закреслює все, що до цього тобі здавалося правильним. Коли наш двір заполонили російські війська і їхня техніка зупинилася просто під нашим під’їздом, я попрощалась із життям. 

Росіяни влаштувавши собі позицію між житловими будинками і хазяйнували в наших дворах. Я боялась не за себе. Щобільше, я готова була сама себе розстріляти — бо це я прирекла доньку фактично на загибель. Виїхати вже було неможливо: мости підірвані, а частина області в окупації. Російські військові ходили по сусідських квартирах і це була лише справа часу, коли вони постукають до нас. І вони «постукали» — снарядом у вікно. Ми з донькою були в сусідній кімнаті, це врятувало нам життя. Але до квартири ми більше не підіймались.

Разом з донькою та сусідами ми два тижні прожили в підвалі будинку. Березень — холодний, темний і такий тягучий — тоді здавався мені вічністю. Сидячи без світла, ти не розумієш: це вже новий день чи так довго тягнеться цей же? 

— Дівчатам направо, хлопцям наліво, — так ми жартували, коли потрібно було до вбиральні. Де тільки брався той оптимізм? Ми зорганізували цілу систему: як спати, на чому готувати їсти, чим помитися і де перевдягнутися. Тепер значення фрази «приготувати їжу на мангалі» для мене має не святкову конотацію, а нагадування про час, коли не було газу і світла.

Кожного дня в окупації я була впевнена, що мені назавжди лишиться 51 рік. Які шанси вижити, якщо кожну хвилину прилітає в сусідні будинки? Однак після майже місяця життя пліч-о-пліч з рашистами по нашому кварталу пройшла новина, що можна виїхати, але про це треба домовлятися з окупантами особисто. І я пішла на перемовини — я просто дуже хотіла врятувати доньку.

Як я з ними розмовляла і про що просила? А як заручники розмовляють зі своїми поневолювачами: жодних претензій, вмовлянь чи провокацій на кшталт «щоб і вас так визволяли». Чемно питаєш, чи можна нам поїхати. А вони наче й не тримають, але попереджають:

— Без иллюзий, никто из нас не даст вам гарантии, что вы доедете до другого населенного пункта живыми. На Ирпень не рыпайтесь, там жарко. С другой стороны мины — дальше сами.

Ось це «сами» — як ковток повітря з-під тонни води. Звичайно, ми самі — наші рідні стежки нас виведуть. Ми збиралися похапцем, я, донька, ще кілька сусідів. На вулиці холод, а у нас від хвилювання адреналін зашкалює і кров приливає до обличчя — жарко, свобода поруч, ми майже вирвались із лап окупантів!

Вогонь, вода і сталеві нерви

Дві наступні ночі ми провели в сусідньому селі, далі — через Нові Петрівці і Вишгород — до Києва. Ми приїхали до річки Ірпінь, а міст просто лежить у воді. Навколо танки. На календарі початок березня — вода крижана. 

— Люди переходили холодну річку по груди у воді, отак роздягалися й в одній білизні в мінусову температуру, — такі розмови пізніше я чула десятки разів.

Для когось це просто ще одна історія війни, а для мене холодна вода стала дорогою до порятунку. Тримаєш свої пожитки високо над головою й поволі йдеш у холоднючу безодню. Переходиш її так швидко і так довго одночасно, що кілька разів встигаєш подумки померти. Чого їм варто вистрілити в спину й навіки лишити тебе на дні річки? Ми подумки молились, я знаю. Подумки. Кожен.

Берег. Холодні джинси на мокрі ноги, туфлі і зимова куртка. Ми це зробили! Чуєте! І ми чуємо — до нас говорять наші хлопці. Ми з донькою вперше плакали від того, що почули українську мову. Так, просто від звуків мови можна плакати.

На цьому в моїй історії можна було б ставити капку, якби не оголошення, яке я побачила в інтернеті за кілька днів після повернення: «Шукаємо волонтерів, треба допомогти вивезти людей з Гостомеля».

Добровільно назад в окупацію

Моє місто, мій ЖК, я жила з тими людьми в сусідніх будинках і ходила одними вулицями. Хіба я можу їх лишити там? Я пробула в окупації місяць, так само живучи у підвалі. Я набрала номер:

— Доброго дня, я Михайло, шукаю в окупації свою кохану. Знаю, що Світлана разом із мамою в одному з підвалів «Покровського». Я ніколи там не був.

— Це мій ЖК, я їду з вами!

Того дня ми вдяглися в біле, йшли знайомими, але такими чужими вулицями. Жодних телефонів, жодних різких рухів. Ми йшли рятувати інших, але могли загинути самі. 

— Тут є люди? — питаю в одного з російських солдатів.

— Нет!

— Точно?

— Всех гражданских вывезли, хотя есть вон тот дом, разрешаю посмотреть.

Темний, вогкий підвал, ми не заходимо, лише гучно питаємо:

— Хто готовий евакуюватися?

— Ми в Росію не поїдемо. У Білорусь теж, — втомлені голоси. Готові сидіти у підвалі ще хто знає скільки, але з України не поїдуть.

— Ми веземо до Києва.

Нам не вірять. Люди продовжують сидіти. Ми ризикували собою, а вони не згодні вийти з підземелля. Все марно.

— У вас є Свєта? Покличте, скажіть її шукає Міша, — це мій напарник, який ризикнув поїхати за своєю дівчиною у пекло.

Свєта — є, вона виходить до нас на поверхню, й у неї на обличчі змішані почуття: здивування від зустрічі з коханим, якого тут не мало бути, і надія, що все закінчиться.

В підвалі їх одинадцятеро: восьмеро дорослих, двоє дітей і кішка. Їх врятовано. Йду до автобуса і вдруге за війну плачу. 

За кілька тижнів після нашої евакуації саме цей будинок загарбники обстріляли найбільше. Тепер він стоїть без даху, з вибитими вікнами й облупленими стінами. Сам підвал спершу затопило, а потім спалахнула пожежа.

Не хочу уявляти, що було б, якби не Мішина любов і не моя рішучість. Дуло танку у вікні, прильот снаряду у квартиру — я жива, у Бога на мене були інші плани. Я мала врятувати людей.