fbpx

Мої герої: як волонтерка об’їхала весь фронт, бачила поранення брата і продовжує рятувати людей

АвторАндрій Чернега
21 Липня 2022

В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записав Андрій Чернега. Вона про 32-річну волонтерку з Черкас Вікторію Хамазу, яка з другого дня війни не лише активно збирає допомогу для бійців на передовій, але й разом із командою доставляє її в найгарячіші точки України та евакуює звідти людей.

Для мене війна стала відчутною тоді, коли у 2018-му році на неї пішов мій брат. Він потрапив туди на пів року, але війна його вже не відпустила. За два тижні до повномасштабного вторгнення на Сході почалися запеклі бої, про які не дуже говорили. Хлопців стали перекидати на позиції. Я здогадувалася, що війна буде, але такої масштабної не очікувала.

За фахом я журналіст. Працюю на Суспільному мовленні. У перший день війни у мене був ефір із черкаськими волонтерами. Говорили про те, куди розподіляти всю ту величезну допомогу, що хлинула від людей. Після ефіру зрозуміла, що маю щось робити, — і наступного дня почала збирати допомогу на фронт. Подібного досвіду в мене не було, хоча раніше, крім журналістики, опікувалася онкохворими дітьми.  

Люди несли допомогу буквально 24/7. Здебільшого це були продукти, білизна та інший одяг для ТРО. Разом зі своєю подругою Анею все складали в моїй квартирі. Врешті її завалило настільки, що місця не було навіть на балконі — ми сиділи в коридорі. 

Одного дня до мене на роботу прийшли колеги з телебачення, а в мене і в кабінеті вже місця не було. Кажуть: «Женщіна, ти божевільна. Тобі вже спати немає де…». Тоді моя колега домовилася з директоркою однієї черкаської гімназії, де нам пообіцяли допомогти з приміщенням. Опісля усе зносили туди й позиціювали цю гімназію як наш штаб. Мені допомагають вчителі, завучі, увесь мій колектив на телебаченні. Можна сказати, ми всі стали великою родиною.

Спочатку отримували допомогу від звичайних людей, починаючи з бабусь, які несли по пів кіло цукру чи гречки, до підприємців, які привозили гроші на конкретні закупки. Нині вже співпрацюємо з благодійними волонтерськими організаціями зі США, Німеччини та Польщі. Вони самі вийшли на мене. Якщо раніше допомога була хаотичною, тепер стала більш цільовою та вузькопрофільною. Збираємо на амуніцію, ліки, запчастини, харчові продукти тривалого зберігання. Дуже хочеться масштабуватися і щоб у добі було 79 годин.

Раніше у мене була виключно координаційна функція: зібрати, розфасувати, скоординувати. Згодом зрозуміла, що можу більше. Тоді почалися мої поїздки. Спочатку це були Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Харків. Потім у моєму житті з’явився Схід. Найбільший запит на допомогу ішов саме звідти. Їздимо двома бусами по двоє. Моя місія — передати те, що ми тут зібрали, та зарядити хлопців на перемогу.

Війна кожного

Страху під час першої поїздки не було, тому що я ще не усвідомлювала, що таке війна, і не сприймала її настільки серйозно. Коли їхала втретє, вже полягло багато наших хлопців. Я тоді думала: «Якщо на цей раз нічого з нами не трапиться, це буде моя остання поїздка на Схід». Але, звісно, останньою вона не стала. Щобільше, після цього ми почали їздити в тривалі відрядження, охоплювати більше позицій. Увесь цей період став для мене одним суцільним днем, і зупинитися посеред цієї нескінченної доби поки нереально.

Всі запитують, чи мені страшно. Повірте, дуже страшно. Ми потрапляємо під обстріли. Часто буває приліт десь поряд і ти вже думаєш про те, скільки встигла та не встигла зробити протягом життя.  Але на Сході ти конвертуєш свій страх у дію. Мій водій каже: «Якщо я думатиму, що мене вб’ють, то я просто газ не натисну і нікуди не доїду». Тому до війни звикаєш. 

Одного разу лікарі запропонували мені помитися в одній із бахмутських лікарень, бо через сильні обстріли не могла цього зробити в місці, де ми зупинилися. І тоді я спіймала себе на думці, що приймаю душ у лікарні на передовій, абсолютно спокійно наношу маску на кінчики волосся і думаю, куди та що потрібно завезти нашим хлопцям, а тим часом на вулиці такі прильоти сильні, що аж вікна трясуться. Знаєте, до війни я панічно боялася темряви, грози і відкривати ігристе. Війна стерла всі ці страхи.

Ми прокачуємо рівень кожної поїздки. Нещодавно назбирали кошти на Ниву для парамедиків і на пікап для підрозділу. Насправді потреб все більше. Але люди фінансово виснажилися і допомоги стає менше. Та все ж це нескінченний процес: мої дівчата через редакцію то коробки з ліками приносять, то з чимось іншим допомагають, і я вже сміюся: «Колись вони біля нашої редакції “Байрактар” припаркують і я його на Схід заберу».

Багато хто мені казав, що в мені стало занадто багато війни. Але коли я бачу, як люди від неї відмежовуються, хочеться про неї розповідати ще більше, тому я дуже багато пишу та пощу. Прикро, коли людина думає, що її 100 грн нічого не вирішують і війну не зупинити. Насправді ми разом можемо робити великі речі. Наприклад, на машину для парамедиків ми назбирали за одну годину. І при цьому всі вже давно без грошей. 

Не треба забувати, що це війна кожного, а не лише волонтерів і тих, хто на Сході. Бо тоді вона постукає в кожні двері. Потрібно робити усе, щоб цього уникнути. Маю дуже простий рецепт: коли на душі паршиво, допомагайте. Це ліки, які повертають сили. Наша єдність і небайдужість — запорука перемоги.

Ціна питання — кілька хвилин

В останній день наших поїздок вивозимо людей із місць, де не припиняються обстріли. Почали ще з Бучі, Бородянки, Гостомеля, Ірпеня. Одного разу наш водій у бусі на шість місць вивіз 20 людей, серед яких було шестеро дітей, плюс чотири коти та двоє папуг. А в іншого водія його чотирирічна донька ховалася від обстрілів із сусідами та їхніми дітьми в підвалі одного з будинку в Харкові. Він їхав її забирати та віз людям продукти. Біля цього підвалу водій швидко виклав харчі, забрав усіх дітей, яких можна було, стартує — а позаду нього починають «Гради» прилітати. Ціна питання — кілька хвилин.

Там люди живуть в іншій реальності. За звуками розрізняють, як далеко від них стріляють, чим стріляють, чи це «вихід» чи «приліт». Є такі кадри, які полють город і поряд викопали собі укриття, типу землянки. Якщо раптом обстріл, вони там перечекали — і далі бульбу собі сапають. Дехто кіз випасає, а над головою ракети летять, вони їх ще роздивитися встигають.

В одному із сіл на Сході дід без обох ніг категорично відмовляється виїжджати. Каже: «Поки хлопці тут, і я тут буду». Готує для однієї  бригади. Люди там стараються нашим допомагати, хто чим може.

Вивозимо не тільки цивільних, але й поранених військових. Якось в Бахмутській лікарні зустріла юного хлопця з Черкащини. Мали його та ще кількох військових звідти вивезти. Розговорилися. Виявилося, у нього було вже друге поранення і він не мав зв’язку з рідними. Запропонувала зробити селфі та опублікувати у моєму фейсбуці — може хтось побачить та відгукнеться. Зробили фото, я підписала, що «цей котик живий і скоро вийде на зв’язок». Через годину відгукнулася його тітка. Наступного дня прокидаюся і читаю повідомлення від незнайомої жінки: «Дякую! Мама котика». Згодом вона знайшла мене в Черкасах і передала сину посилку. 

Загалом ми часто публікуємо фото з хлопцями — так близькі та друзі один одного знаходять. Особливо ті, кого після поранень розкидали в госпіталі і чиї бригади розформовували.

Вже кілька разів прощалася з братом

Одного разу під’їхали на позицію, де були наші хлопці з Черкащини. А до цього туди ракета поцілила, їх лише троє в живих залишилося. І це було так зворушливо, коли дорослий чоловік у формі виходить з укриття, бачить нас — і починає плакати. Ти бачиш ці чоловічі сльози, і він тобі каже: «Вибачте, я зараз заспокоюся. Я думав, що помру. Кілька разів прощався з життям і ніколи не подумав би, що вже побачу земляків». 

А я за час війни ще жодного разу не плакала, як не намагалася. У мене не виходить. Натомість коли дізнаюся про смерть людини, яку знала, можу почати сміятися. Така дивна захисна реакція. Зараз хлопці до цього звикли й реагують нормально. 

Багато історій, коли приїжджаєш на позиції й військові запитують: «Що там Черкаси? Дівчата вже спідниці повдягали, а дерева вже цвітуть?« Але проходить буквально три дні — і хтось з них загинув. Вимкнутися від цього нереально, але організм сам навчився себе захищати. Навчило і те, що в мене брат постійно в цьому пеклі.

Протягом війни вже кілька разів з ним прощалася. Скільки їздила на Схід, жодного разу не вдавалося побачитися, тому що він на нулях. Але якось стояли в Бахмуті, вивантажували щось лікарям — аж раптом телефонує мені парамедик і каже: «Вовка …сотий». Двохсотий чи трьохсотий не чути — зв’язок обривається. Передзвонює — усе те ж.  І я стою серед приймального відділення, навколо купа медиків, поранених, когось реанімують. Я просто присідаю на асфальт, а мене запитують: «Вовка?» — кажу — «Так». «Живий?» — «Не знаю». Але розумію, що вже нічого не зміниш, тому працюємо далі. Зрозуміло, я дуже хвилювалася, але емоцій собі не дозволяла.

Потім передзвонює парамедик, каже, що трьохсотих потрібно вивезти з позиції. Але їхати треба швидко, тому що дорога прострілюється. Зрештою, ми доїжджаємо в лікарню, а там поранені чекають. Ми ховаємося між будинком та медустановою, бо на тій локації було небезпечно. Аж раптом бачу брата — він серед перших шкутильгав. Такий худий, брудний, спина в крові. Потрапив під обстріл, коли поранених вивозив. Це було так щемно — зрештою його побачити. Я підбігла до нього, хоча там не бажано різких рухів робити — ми обійнялися. Далі вивозили його серед решти поранених на базу. Це було єдине спілкування, яке на той час вдалося. Пам’ятаю, перед цією поїздкою пофарбувала волосся, а ввечері дивлюся — сивина.

І після всього пережитого мені цей Схід вже став настільки рідним, стільки історій із ним пов’язано. Після поранення мого Вовки на мій день народження військові підписували ракети: «Від Віки Хамази за брата». Кидали мені фотографії й запускали у ворога. Одного разу приїхали на позицію до хлопців, яким потрібно було передати важливі речі, а там бій тривав. Хлопці відстрілюються — мене на підлогу поклали. Я в процесі ще їх щось розпитую, жартую. І там один військовий мені кулю подарував на пам’ять під час перестрілки, дістав прямо з пістолета. Потім хлопці ще жартували: «Боже, ці тільки Хамаза може під час бою випросити бойовий патрон».

А ще на Сході дуже розумні тварини. Багатьох із них наші хлопці прихистили у себе на позиціях. Трапляються декоративні породи, як-от французькі бульдоги. Одного разу приїхала до госпіталю, по нас гатять, а собаки шеренгою йдуть у приймальне відділення і ховаються між двома стінами. Обстріл закінчився — вони виходять. І завжди розуміють, коли наші стріляють у відповідь. 

Військові розуміють, що завтра може для них не настати. Попри це, я ще ніде не бачила стільки гумору, як там, і стільки мужності. Знаєте, якийсь раз водії запитали у мого брата, чи йдуть військовим виплати, чи держава виконує обіцянки. А він їм: «Хлопці, вірите, ніхто з нас не перевіряє ті картки. Ми всі тут стоїмо не за гроші, а за країну». Уже так багато людей полягло,  тому на компроміси там ніхто не готовий іти. Перемога або смерть. 

Але для мене Схід — це й велика рана. Там зараз виборюється незалежність. Завжди милуюся, як там гарно, і стає дуже щемно на серці, коли в розбомблених місцях люди вивішують маленькі прапорці або інші позначки, щоб показати, що вони за Україну. 

Відчуття, що війна триває уже чотири роки, а не місяці. У мене день за тиждень, місяць за рік. Жодного дня ще не відпочивала. Але й зупинитися поки нереально. Я навіть розучилася спати. У мене за всю війну було дві спроби поспати довше, ніж чотири години. Не вийшло. Інколи вже немає сил ні на що, але потім згадую, для чого це все робиться, — зневіра та безсилля відразу вимикається. Та й на ненависть я не витрачаю енергію, хоча люті до росіян в мене багато. Я собі кажу: «Віка, у тебе є список. Включайся — і погнала».

Читайте більше цікавого