fbpx

Мої герої: як спільнота українців у Вероні рятувала біженців і збирала 1500 тонн допомоги

АвторТетяна Гордієнко
12 Вересня 2022

В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Тетяна Гордієнко. Вона про письменницю та туристичного гіда у Вероні Марину Соріну. А ще про 100 тис. наших земляків, що втекли від війни до Італії, і про потужну українську громаду, яка допомагала їм усім необхідним. 

Я з Харкова. Там пройшло моє дитинство, там я закінчила університет, там познайомилась з хлопцем, до якого близько 20 років тому переїхала до Верони — романтичного міста Ромео та Джульєтті. У Вероні я знов вступила до університету, дуже мріяла про академічну кар’єру, але з різних причин з нею не склалося. Натомість з однієї любительської екскурсії по місту для гостей кафедри славістики виросло моє нове професійне покликання. Я стала туристичним гідом.

Мені дуже стали у пригоді розповіді моєї мами: коли ми гуляли вулицями Харкова, вона розповідала цікавинки, бувальщину та легенди, і для мене місто ставало яскравим, живим, «моїм». Так само я намагалась розповідати про Верону. Із запровадженням безвізу українців серед моїх екскурсантів суттєво побільшало. І взагалі українське життя у Вероні з кожним роком ставало жвавішим. Так, з об’єднання жінок-іммігранток постала активна асоціація «Мальви України».

Українське життя у Вероні

Пандемія боляче вдарила по усій туристичній галузі — в мене теж було затишшя у роботі, а лютий цього року можна було б назвати нудним, якби не постійний тривожний інформаційний фон. 20 лютого ми з «мальвами» провели перший після довгої перерви мітинг. Тоді ми закликали до миру, але після 24-го лютого наші гасла тільки про перемогу.

З початком повномасштабного вторгнення наша невелика асоціація, що веде свій початок від групи українок із західних областей, які об’єдналися у 2007-му році, «виросла» — і кількісно (зараз нас приблизно 60 осіб, а серед новеньких є й італійці), і розширивши напрями роботи. Якщо раніше ми здебільшого займалися питаннями культури та взаємопідтримки в українській громаді Верони, то тепер ми збирали гуманітарну допомогу для України та організовували життя новоприбулих біженців. 

Сама я приєдналася до «Мальв» після того, як побувала в Києві на Майдані. Мені хотілося донести епохальність драматичних подій до італійців. Тоді нам вдалося провести кілька мітингів, організувати регулярний збір допомоги для переселенців з Донбасу, підтримати лікарні. А коли вибухнула війна, зрозуміли, що потрібно діяти масштабніше.

Штаб гуманітарної допомоги

За перші два місяці ми з колегами провели вісім мітингів, взяли участь у десятках інтерв`ю, конференцій, виставок, концертів, телепередач. Телебачення й преса — окремий фронт боротьби. На жаль, в Італії у суспільній думці та ЗМІ часто домінує відверта проросійська позиція. Так, на італійському телебаченні виступали і Соловйов, і Лавров, а Катерині Прокопенко, дружині одного із захисників Азовсталі, поставили таке запитання: «Вашого чоловіка нагородили як героя, але його хочуть вбити, бо він небезпечний нацист? Що ви відчуваєте, коли його називають ватажком батальйону нацистів?» Я не уявляю якої мужності цій жінці коштувало спокійно та з гідністю відповідати далі. 

Ведучі діють так, бо знають: саме це подобається аудиторії. Багато настроїв «ми хочемо миру, тому ви, українці, повинні здатися і все буде як раніше». Проте є й величезна кількість людей, які мислять тверезо й знають, що якщо не зупинити агресора, то можна буде надовго забути про звичний рівень комфорту. Нерідко це ті, хто мав робочі або особисті контакти з Україною, вони мають чітке розуміння наскільки важливою є наша держава. Саме вони й є нашими найголовнішими союзниками у справі допомоги Україні.

До асоціації долучилось багато підприємців, тому ми змогли системніше підходити до збору, перевезення та поширення великих вантажів. Поталанило нам із партнерством з українською компанією Моноліт Італія Норд на чолі з власником Володимиром Бекишем та мережею магазинів продуктових товарів зі Східної Європи «Мікс Маркт». Магазини допомогли зі збором продуктів, на складах волонтери сортували отримане, розкладали по коробках та готували до відправки. Завдяки цьому за перші 4,5 місяці було зібрано та відправлено в Україну понад 1500 тонн гуманітарної допомоги, в тому числі ліків, медичного обладнання, 30 машин швидкої допомоги.

Вокзал для біженців

Взявши за приклад волонтерську організацію «Станція Харків», з якою ми співпрацювали у 2014-2017-х роках, «Мальви» організували чергування на вокзалі. Біженці почали прибувати з початку березня. Частину гуманітарної допомоги ми роздавали їм, але людям потрібні були не тільки харчі або одяг. Кожному треба було допомогти зорієнтуватися, зробити тест на COVID, відправити на карантин у помешкання, надане місцевою владою, розселити, оформити документи, навчити мови, працевлаштувати та розрадити.

Тому ми відкрили невеликий офіс поруч з приміщенням поліції, щоб допомогти з письмовим перекладом документів. В поліцейському відділенні влаштували чергування перекладачів з викладачів та студентів Веронського Університету. 

З травня почав діяти центр роздачі гуманітарної допомоги (їжа, санітарні речі та одяг), розташованій у Сан-Джовані-Лупатото, біля Верони. Завдяки ініціативі Світлани Журавель та підтримки муніципалітету багато сімей одержали там все необхідне. А розташована поблизу фабрика «Rana», знаменита своїми тортеліні, стала додавати до меню наших людей смаколиків.

На превеликий жаль ситуація з часом змінилася на гірше. У перші місяці здавалося: державі просто треба дати час, щоб вона встигла підготуватися до систематичного прийому наших громадян. Я бачила слабкі ланки у процесах, але були залучені уряд, МВС, регіон, Міністерство охорони здоров’я, Цивільна оборона, тож ми думали — дамо їм час розібратися. Насправді ж, те що було відразу — це й був італійський максимум. Влітку у регіоні Венето центри прийому біженців закрилися один за одним. Тепер вас ніхто не зустріне і ночувати вам буде ніде, хіба що можна звернутися до поліції. Від біженців та їхніх проблем втомились і гостинні родини італійців, і сім’ї українців, до яких приїхали родичі.

Як результат багато хто повертається додому. Маленький приклад: у день трагедії у Вінниці до мене звернулася мама з дитиною, вона просила знайти їй транспорт саме до Вінниці. Моєю першою думкою було: «Мабуть, в них хтось загинув і їм треба на поховання». Проте ні, жінка сказала, що там, у Вінницькій області, вдома, їм буде краще, ніж в Італії, попри усі ризики.

Взагалі, дивлячись на Італію очима біженців, я зрозуміла, наскільки тут все повільно та складно. Українці звикли, що велику частину практичних питань можна легко вирішити у смартфоні, до лікаря можна потрапити максимум у кілька днів (до речі, почитайте текст про подив українців через відставання ЄС у деяких речах. — Platfor.ma). Службовці, які займаються справами іммігрантів та біженців, є дуже далекими від розуміння культурних особливостей та потреб людей.

Досвід Польщі та нові перспективи в Італії

Я  перебувала в Польщі близько тижня. І з перших хвилин була вражена тим, наскільки українська тема присутня у візуальному просторі. Українська мова у банкоматі, скрізь оголошення про роздачу гуманітарної допомоги, психологічну підтримку, працевлаштування, є заходи на кшталт читання українських казок дітям різного віку. 

Якщо чесно, мені було соромно за Італію. Невже без географічної близькості та спільного історичного досвіду, як у випадку з Польщею, так важко зрозуміти, що Україна захищає собою увесь континент? Я повернулась до Італії з твердим наміром не здаватися, продовжувати «пушити» всіх та закликати до дії. Тим більше, що у нас у Вероні зібралося дуже багато творчих людей серед біженців. Я збираюсь займатися організацією української секції при міській бібліотеці, тому що мова та культура — основа ідентичності.

У червні у Вероні вперше за багато років до влади прийшли нові люди. Вони підтримують Україну та тісно пов`язані зі світом волонтерських асоціацій. Під час передвиборчої кампанії, у якій я брала участь як кандидатка, в мене була можливість поспілкуватися з кандидатом у мери та відчути різницю. Даміано Томмазі — колишній футболіст, йому важливі результати, а не риторика. По закінченню спортивної кар`єри він очолив профспілку, потім організував прогресивну приватну школу, але завжди жив непоказним скромним життям. Ставши мером Верони, він одразу встановив прапор Європейського союзу на старовинній міській брамі. Тобто одразу дав зрозуміти: ми — частина великого континенту, ми тут не одні, ми повинні берегти нашу спільну домівку. Сподіваюсь, що незабаром Верона стане більш відкритою та солідарною. І до України в тому числі. 

Читайте більше цікавого