Я до останнього не вірив у цю безглузду ідею, не вірив, що армія рф готує вторгнення. Мій мозок придумував різні причини, чому це не може статися. І навіть коли 23 лютого мій заступник Максим Колесник отримав наказ з військкомату про мобілізацію, я не думав про війну, а тільки про те, як тепер побудувати роботу без колеги. Але все змінив телефонний дзвінок о 5:30 ранку.

У Сумах від самого ранку, як і по всій країні, була паніка: черги в магазинах, на заправках, виїзди з міста заблоковані потоками машин. Ми з родиною перебралися в приватний сектор, де о 8 ранку в мене відбулася «нарада» з приятелями зі стрілецького клубу «С.П.А.С.» (це громадська організація Стрілецько-практична асоціація Сумщини). Так сталося, що моє хобі — це вогнепальна зброя, і на початок війни у мене було її 4 одиниці. У товаришів також була зброя, набої. Одним словом, ми почали готувалися до партизанщини.

Паралельно приходили новини про пересування ворожих військ до Сум через Юнаківку та Краснопілля. Це в годині їзди від нас… І відстань усе скорочувалася. А далі — відомі факти. Російські війська зайшли в Суми, розмістили тут свій прапор, постояли на центральній вулиці, поставили таку собі «галочку», що місто під їхнім контролем, і поїхали далі. А коли захотіли повернутися, зайти в місто вже не змогли.

З першого дня у мене на руці була пов’язка ТрО, але реальне доручення, після якого все закрутилося, я отримав на третій день від мого товариша і заступника Максима Колесніка. Він встиг мобілізуватися і разом з невеликою групою уже два дні тримав блок-пост. Однак в них не було елементарного — їжі, саме її разом з друзями ми й привезли.

Пішло спілкування, я зрозумів, що хлопцям не завадили б однодумці, які підсилять їхній загін. Так я і мої товариші зі стрілецького клубу приєдналися до групи Максима. Наш пост розмістився на околиці міста — біля рідного Сумського державного університету. Поруч проходить центральна вулиця, тут можна спробувати чинити опір, є Хіммістечко, яке ми добре знаємо. Шляхи для відступу також є: депо, промислова зона. І ми почали планувати.

Університет — дійсно наш рідний дім. Ми тут знаємо все: де чорний вихід, де вмикається/вимикається електрика, де що є. Вахтери були на роботі, давали усе, що я просив. Потрібен ноутбук? Будь ласка, бери. Принтер? На. Ключі від заднього входу? Тримай. Треба людину на високий поверх пустити? Ок. Тобто було повне сприяння нам, тероборонівцям. 

До кінця дня до нас прибуло ще з десяток осіб. Питають: «Ми чули, що у вас тут хтось є, можна до вас?» Врешті під вечір нас було вже тридцять. А на наступний день відбулася перша сутичка з ворогом.

Стріляли з гармати. Ми думали, це кінець

Для того, щоб закрити всі потреби ЗСУ й ТрО, доводилося креативити та шукати різні контакти, але віддача людей і готовність допомогти дуже підтримувала. Наприклад, представники банків, Нової пошти і заводу «Керамея» передали нам броньовані машини, каски та бронежилети. Вони не армійські, але це краще, ніж нічого.

Нам допомогли пункти прийому металобрухту: вони якісь труби, швелери, метал познаходили, привезли машиною до університету. Ми розклали подовжувачі, знайшли зварювальний апарат, фахівця, він зварив протитанкові їжаки. У кар’єрі 12-го мікрорайону люди з багатоповерхівок разом з волонтерами лопатами насипали величезну кількість мішків з піском  і привезли нам, ми вибудували з них укріплення. 

Потім звідкись притягли старий бронетранспортер, поставили впоперек дороги. Так само знайшли командну машину з величезною антеною. Вона була неробоча, але ми полагодили, на флагшток почепили прапор України. Також зварили колючу змію – ланцюг, що можна швидко розтягувати, щоб проколювати шини. 

Я особисто і велика кількість загонів ТрО дуже вдячні нашим колегам із СумДУ, випускникам, успішним ІТ-шнікам і компаніям-партнерам за підтримку у той складний період. До забезпечення спорядженням, бронею, касками, ліками та різною гуманітаркою залучили цілі групи наших друзів та близьких. Це дуже нас підтримало. Велика подяка їм усім.

Але все це трапилося пізніше… У перші дні цього не було. 

На початку однією з головних задач був захищений зв’язок. ІТ-служба університету знайшла старі рації, перепрошила їх і віддала нам. 27 лютого у нас була задача повезти ці засоби зв’язку на інший пост, до містка, що веде до заводу «Хімпром». Коли приїхали туди, то побачили людей, які також готуються якось чинити опір: роблять коктейлі Молотова, складають у ящики ці пляшки, хтось із рушницею стоїть. Тобто оборонятися був готовий майже кожен житель Сум.

І раптом отримуємо дзвінок, що до нас рухаються два ворожі БТР. Не встигли ми озирнутися, щоб спланувати дії, як з-за моста вискакує перший, зверху − два автоматники на броні й вони миттєво починають по нас стріляти. Кулі над головою, іскри по камінню. Кричу: «В укриття, за камінний паркан». Хто встиг, той пригнувся і побіг. Бронетранспортер проїхав. У нас у всіх шок: по нас перший раз стріляли. І тут вискакує інший БТР, він був без бійців, не стріляв, а просто проїхав слідом за першим.

Далі на шляху цих БТР був університет і наш основний пост. Серед людей, які прийшли в тероборону в перші дні, були хлопці, які воювали АТО і в них був кулемет. Коли вони почули про бронетранспортер, то встигли підготуватися й зайняти вдалу позицію, звідки однією чергою «збрили» отих двох автоматників. Уявіть шок другого БТР, який це бачить. Ворог не очікував такого спротиву. БТР №2 спробував швидко втекти, але екіпаж не знав місцевість, почав блукати, і повернувся до нас.

Я кажу Максиму: «Дивися, БТР один тут, ми не знаємо, скільки їх ще. Якщо ще один чи два вискочать, то ми в оточенні. Нам треба його штурмувати». Максим погоджується і ми швидко, трьома групами, починаємо вдавлювати ту групу на бронетранспортері. А БТР заглухнув, просто став. Ми бачимо, що шестеро ворогів спішилися, але не можуть перебігти колії, бо це насип, і їм доведеться вставати в повний зріст. Ми почали перестрілюватися. 

Між нами було десь 60 метрів. Вони нам кричать: «Не стреляйте», а ми їм: «Здавайтеся!» Ми їх не бачимо, бо вони в низині. Що робити? Треба штурмувати, бо до них може приїхати підмога — і тоді ми в оточенні. Я чимало років грав у танчики. Там є така стратегія, як тактично воювати групами проти груп. Ми в цьому напрямі маємо протискати, інакше втратимо перевагу, тоді противник нас оточить.

Викликаємо підмогу, до нас з території університету виїздить броньовичок. Розрахували так: під’їдемо ближче і змусимо їх здатися.

Але все пішло не зовсім за планом: чи, може, хтось повернувся з тих росіян у кинутий БТР, чи ще щось трапилося… Але коли наш автомобіль просунувся вперед, а ми з групою підійшли травою та кущами, із БТРа вистрілили у броньовичок. Стріляли з гармати. Ми думали, це кінець… Але ці броньовики чудові: він витримав, а водій зміг попри обстріли «вивернутися». Супротивник стріляє і починає перебігати колію. Підіймаємо голови й бачимо решту росіян, стріляємо вслід. Двох ранимо, але їм вдається втікти. Хоча ненадовго. Із наступного блокпоста передали, що ця група була тут до вечора, у 12-му мікрорайоні їх взяли в полон. Таке у нас було бойове хрещення.

Їздили в Охтирку й Тростянець до студентів, з яким втрачено зв’язок

Я став до лав Тероборони, бо на той момент так було потрібно. Але я розумів, що все одно несу відповідальність за всіх своїх студентів. Ще у другий день після вторгнення в нас була нарада зі студентським загалом: студдекан, студактив, старости. Був великий онлайн-захід, понад сто людей, ми не вміщувалися в Google Meet. Я говорив, що якщо ми припинимо навчання студентів і нашу викладацьку роботу, то це вже плюс для російської пропаганди. Вони плескатимуть у долоні й казатимуть, що Суми здалися. Тому ми маємо до останнього виконувати свої функції. Потім було оголошено про канікули на місяць і ми спільно зі студентами вирішили у цей час перш за все піклуватися про безпеку близьких, допомагати старшим і меншим.

Декілька студентів приєдналися до ТрО. Я приїздив до них у гості, говорив з командирами, дякував їм. Дивилися, чого не вистачає, і допомагали, оскільки згодом перейшли на волонтерське забезпечення. 

Студенти отримали повну підтримку та сприяння. Перенос практики? Ок. Щось по сесії? Добре, продовжимо. І всі викладачі беззаперечно підтримували, хоча б мінімально зменшували вимоги, ставилися з розумінням.

А коли звільнили Тростянець, у нас був ще один етап роботи — ми почали шукати людей. Місто було в окупації, без електрики, зв’язку, і ми не знали, де наші студенти, що з ними. Якщо не вдавалося встановити зв’язок, то брали машину, купували продукти і їхали по адресах, шукали по вулицях — і знаходили.

Студенти дійсно були раді нас бачити. Один раз мати не вірила, що це декан приїхав. Каже дитині: «Та ти ж перший курс, ти не знаєш декана, то ти щось сплутав». Батько заходить і каже: «Точно, це він, я був на зборах приймальної комісії, ми з ним розмовляли, це справді декан».

Одного хлопця, третьокурсника, шукали під Охтиркою, яку рф нещадно бомбила. Я їхав туди через розбомблене Климентове. Все, що я знав раніше, було зруйноване: кафе, база відпочинку. Доїздимо до Охтирки і ще в сторону до російського кордону кілометрів 15. А у нас за 4 дні до цього був підрив на міні нашої автівки, вижили всі, але у водія важке поранення, ще двоє хлопців у лікарні, посічені осколками. І я розумію, що я за кермом, у мене маленьке Рено, і треба якось доїхати. Ці 15 км я їхав годину: бачу шматочок асфальту, значить треба на нього заїхати, бо він твердий, під ним міни немає. Асфальт скінчився. Ок, видивляюся, де їхала автівка раніше. Знаходжу слід. Ледь-ледь помітний. Я строго по цьому сліду їду «колесо в колесо». І так всю дорогу. 

У хлопця, до якого ми їхали, дім був пошкоджений, третина даху відсутня. Сніг падав просто в кімнату. Батьки ще з осені працюють на заробітках, він там жив з бабусею. Вона сказала, що піде до подружки, де хата ціла, а онуку тут робити нічого, бо ні електрики, ні інтернету немає. Кажу: «Збирай речі». І ми його привезли в гуртожиток СумДУ, і, до речі, я зараз спостерігаю за його навчанням. Він вмотивований, гарно вчиться, все здає вчасно. Викладачі його постійно хвалять. 

І кожен раз, коли в таких подорожах я запитував наших студентів, як життя, як справи, які труднощі, то в результаті кожен раз помічав згуртованість. Вони одне одного підтримують, допомагають. Десь сарай розвалило, снаряд близько летів, пошкодив — ми його лагодимо. Там город, там тепличку розгорнули — будемо саджати.

Сьогодні наш фронт – технології

Війна має різні етапи, і ми пристосовуємося до цього, шукаємо, як можемо бути корисні країні саме зараз. У перший місяць усі були змотивовані, але голі-босі. Ми допомагали всім: білизна, мило, туалетний папір, зубні щітки й пасти, броня, оснащення, розгрузки, каски… Наразі це все є. 

Усі, хто підписав контракт із ЗСУ, отримують заробітну плату. Вона нормальна й воїни самі себе забезпечують речами на літо, на ці дрібниці зараз не варто відволікатися. Наразі ми зосереджені на тих напрямках, які просто не купиш у звичайному магазині. Ми робимо акцент на технологічності. 

У нас були спочатку дрони, які ми привозили звідусіль, вивчали, передавали іншим. Потім до нас почали звертатися за консультаціями, ми стали навчати операторів, зараз проводимо третій курс, видаємо сертифікати. Уже близько 80 військових офіційно були командировані на проходження цих бліцкурсів.

Також ми ремонтуємо й доукомплектовуємо дрони. Їх привозять збиті або після аварійних посадок, ми лагодимо. Не вимикаємо 3D-принтери взагалі, бо постійно є черга на якийсь друк — утримувачі, деталі для дронів тощо. Група студентів та співробітників постійно працює, раніше студенти навіть забирали принтери додому, щоб працювати там.

Зараз маємо ще один цікавий проєкт — автоматизація кулеметних турелей. Тобто оператор не за кулеметом стоїть, а знаходиться в укритті. У нього планшет і джойстик. Він на планшеті через тепловізор бачить те, що перед кулеметом. Джойстиком керує і може стріляти. 

Поки у розробці кулемет на дроті, який може використовуватися на малих відстанях, але є ідея зробити це на кілометри, аби вогнева точка була автономною. Якщо це вдасться, то потрібно буде лише регулярно змінювати акумулятори. Ми розуміємо, що грубою силою ми їх не переможемо, але можемо перемогти технологічністю. На це й направляємо сили.

Чому Суми вистояли й продовжують тримати свій фронт? Думаю, справа в людях. Кожен на своєму місці, розуміє, що йому треба робити тут і зараз, щоб наблизити перемогу. Для мене війна з точки зору позитиву в людях розкрила багато нового. Я дійсно побачив людей, які такі: «Допомогти? Зараз зробимо!». У цьому протистоянні кожен — герой.