fbpx

Мої герої: як одна психологиня змінила Диканьку й створила цілий рух для переселенців і місцевих

АвторОльга Круглій
17 Серпня 2022

В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Ольга Круглій. Вона про Інну Рокотянську психологиню Диканського навчально-виховного комплексу. Від початку повномасштабного вторгнення Інна підтримує сім’ї, які були змушені покинути свої домівки. Та окрім психологічної допомоги Інна створила групи взаємопідтримки у чотирьох громадах Полтавщини, які допомагають інтегруватись дітям і батькам із тимчасово окупованих територій. У цьому тексті — про те, як одна психологиня стала емоційною підтримкою для безлічі українців.

Я завжди говорю, що професія сама мене обрала. З дитинства я мріяла стати вчителькою біології, але при вступі сталось так, що додатково пішла вивчати ще і психологію. Після одруження я переїхала в громаду до свого чоловіка, але у школі просто не було вакансії вчителя біології. Так я і почала працювати психологом.

Починала я із 0.5 ставки і майже всю зарплату витрачала на дорогу. Однак поступово занурювалась у цю професію, здобувала знання, вела гуртки, фестивалі, писала наукові роботи з дітьми, була класною керівницею. Я гарно себе зарекомендувала, і через декілька років мене запросили у Диканьку, де я зараз і працюю.

Як розпочати глобальний рух

Коли розпочалась повномасштабна війна, перше запитання, яке я собі поставила, було таким: чим я буду займатись? Я бачила тривогу і велику кількість запитань у робочих чатах, тож почала писати різні повідомлення колегам, батькам і дітям з короткими інструкціями, як нормалізувати свій стан. Постійно тримала з ними контакт, запитувала, як вони, чи їм страшно. Відразу написала допис на своїй сторінці у Facebook, де зібрала усі поради, які писала у чатах впродовж дня. Він завірусився, і до мене почало звертатись багато людей з громади за підтримкою. У перші дні месенджери розривались, я не випускала телефон з рук.

Врешті я собі сказала «Так, а тепер йди вчися, бо ти маєш бути ефективною і дієвою, люди потребують твоєї  підтримки. Ти ж себе нормально почуваєш значить можеш це робити». Тож паралельно я продовжувала навчатись, бо розуміла, що не всі мої компетенції є актуальними у час війни. Я писала статті, пости, волонтерила, де було потрібно. Пам’ятаю момент: я сиджу плету сітки, паралельно слухаю навчальний вебінар і ще надаю психологічну підтримку якійсь бабусі, яка сидить поруч.

У березні до нашої громади почали приїжджати сім’ї з гарячих точок. Якщо вони потребували психологічної підтримки, то адміністрація школи направляла їх до мене. З таким самим запитом до мене звернувся відділ освіти й центр соціальних служб. Спершу я працювала онлайн з батьками, але хотілося живих зустрічей, і щоб чимось займати ще і дітей. Тож почала зустрічатися з людьми й особисто, перші сеанси проводила просто у себе вдома, тим паче, що нашими сусідами стали дві родини з Харкова.

Потім сім’ї переселенців почали телефонувати із питаннями про гуманітарку чи де і що знаходиться у нашій громаді. То спочатку я по можливості кожному відповідала, потім об’єднала їх у чат і робила загальну розсилку. І ось тоді у мене промайнула думка: як добре було б всіх цих людей зібрати та познайомити між собою. Але для цього потрібно було приміщення. Я знайшла його у місцевому будинку школяра і подалася на проєкт Про.Підтримка від Центру інноваційної освіти Про.Світ. Вони почали допомагати нам медійно та фінансово. 

Однак перші тижні людей до нас приходило дуже мало, хоч ми активно інформували про проєкт: поширювали у соцмережах та розклеювали афіші по місту. Але через якийсь час ми організували Великодній майстер-клас не лише для переселенців, але й для мешканців Диканьки — і на цей захід прийшло вже понад 120 людей. Ось після цього усі наші групи активізувались. 

Паралельно я продовжувала писати багато текстів у медіа. Можливо, завдяки цьому нашу роботу помітила місцева влада — і запропонувала їздити в інші містечка та села із групами підтримки. Ми контактували зі старостами, домовлялись про приміщення і трансфер. Зараз маємо три громади, окрім Диканьки, де ми вже запустили такі групи. 

В якийсь момент я почала чути від наших мешканців, що їм би хотілося і своїх дітей приводити на такі заняття. Тому запропонувала громадським організаціям Диканьки скласти програму, у рамках якої щодня відбувалися б якісь активності для дітей і молоді. Тепер ми проводимо заходи не лише для ВПО, але й для місцевих і їхніх дітей. У нас є майстер-класи, гуртки, клуби англійської мови, кінопокази тощо. А влітку взагалі багато заходів, аби інтегрувати родини переселенців — вже на рівні всієї Полтавської області. Поступово все це переросло у дійсно масштабний рух.

Місія — довести усім, що вони можуть бути ефективними

Я відчуваю, що роблю те, що важливе і потрібне. Люди мені довіряють, бо продовжують звертатись за допомогою. Я не обіймаю якусь високу посаду, я просто людина з ініціативою та громадською позицією. А ще я не можу забути дитячі очі, коли незнайома дитина підходить, обіймає і каже: «Я не хочу звідси їхати. А ви до мене приїдете в гості?» 

Якось одна жінка підійшла до мене і розповіла, що ніколи не думала, що психолог може їй чимось допомогти, і додала, що звернутися до мене було її найправильнішим рішенням. Бо вона приходила сюди і відчувала безпеку, їй хотілося бути з нами. Я досі спілкуюсь з усіма, навіть із тими, хто вже поїхав з нашої громади.

Я не лише сім’ям ВПО допомагаю чи мешканцям громади, але і своїм колегам, з якими працюю. Намагаюсь завжди їх підтримувати, залучати якомога частіше. Потім вони після занять мені кажуть: «Інно, ти знаєш, я на ці дві години так відволіклася, і навіть забула про новини». Вони знають, що їм треба прийти на зустріч, підготуватись до заняття, придумати якусь гру. Це ті короткотермінові цілі, які дають сили рухатись далі. І вони потрібні кожному українцю. 

Є різні спеціалісти, можливо, більш фахові, ніж я. Але, як на мене, тут ключову роль відіграють особисті якості. Мій підхід до всього — людиноцентричний. І війна це лише зміцнила і підтвердила. Я вважаю, що моя місія довести усім: батькам, колегам, учням, переміщеним сім’ям, що вони важливі у цей момент і що вони можуть бути ефективними.

Читайте більше цікавого