Війна для мене, звичайно ж, розпочалась ще у 2014 році. Я знаю — поки наші рідні не на війні, то, можливо, ми не так гостро все це сприймаємо. Коли мій син Артем пішов воювати, я була за кордоном. Я тоді поїхала з доньками в Болгарію, де їхній танцювальний колектив брав участь в конкурсі. Мені зателефонував чоловік і сказав, що Артем прийняв таке рішення – піти воювати. У мене, звичайно, серце почало вилітати з грудей, але я вже тоді зрозуміла, що навіть якби я була вдома, я б його не зупинила, тому що він доросла людина і прийняв своє рішення. З одного боку, я думала: ну це ж мій син, моя дитина йде воювати, але водночас я ним пишалась, що я все ж таки виховала його правильно, тому він йде захищати свою Батьківщину, він – молодець.

Коли я приїхала додому, у мене була та ж ситуація, що й зараз у всієї країни: я почала бігати та шукати для нього спорядження. Каску ми так і не знайшли, а от бронежилет все ж відшукали. Син сказав, що перевіряти його не буде, щоб спеціально не знати, чи він добрий, чи ні. І пішов на війну.

У 2014 році ми не те щоб волонтерили, а просто збирали допомогу всім тим, хто міг її відправити на Схід. Також я гуртувала дітей і вчителів у школі, де вчаться мої діти, і у їхньому танцювальному колективі — провели благодійний концерт та зібрали 35 тис. грн для армії.  

Тобто кілька років я просто допомагала, як звичайна людина. Однак за всі чотири роки служби мого сина я жодного разу не допомогла йому. Жодної передачі, абсолютно нічого, тому що він завжди мені казав: «У мене все є. Мамо, допоможи тому, у кого нема, кому гірше». Хто б не їхав десь до нього, хто б що не збирав, Артем завжди казав: «Мені нічого не треба і не здумай мені нічого передавати. У мене тут  все є, мені тут всього вистачає, якщо буде потрібно — я можу собі купити».

Однак у 2018 сина поранили. Його побратими вчасно забрали сина з поля бою, надали допомогу, доставили в Сєвєродонецьк, а потім в Харків. Я стояла під дверима реанімації, молилась і казала: «Господи, збережи мені дитину і я цих хлопців ніколи не залишу».  

Поки ми туди їхали, йому робили операцію – трепанацію черепа, діставали осколки. Емоції були настільки сильні, що я досі не можу пригадати тих 2 дні зі свого життя. Коли я приїхала в Харків і прийшла в шпиталь, у мене був реальний шок. Мене пустили до сина тільки на 5 хвилин і попередили, що плакати не можна. А як не плакати? Та я розуміла, що це все передається дитині, тому плакала вже за дверима палати. 

Я побачила його непритомним. І потім він ще 10 днів був без свідомості. Пізніше ми поїхали до Львова, де він вчився сидіти, стояти, говорити, писати, згадувати перші слова. Як маленька дитина, починав все спочатку.  І вже зараз він дає собі раду.

У нас ціла родина волонтерів: я, чоловік, наші діти теж активно допомагають. Однак 24 лютого мій чоловік Микола сам пішов у військкомат, відновив свій втрачений військовий квиток і зараз воює. Він вирішив не чекати, поки йому прийде повістка, пішов сам. Я дуже ним пишаюсь. Він захищає свою Батьківщину, мене, своїх дітей.

Маскувальні сітки

Після поранення сина я почала брати на себе відповідальність і збирати допомогу та відправляти її на Схід. А головне — допомагати 130-му розвідувальному батальйону — тому, де служив мій син. 

Коли вже після всіх госпіталів ми з сином повернулись в Дубно, то я поїхала до хлопців на полігон. Вони попросили в мене шини на автомобіль. Ось конкретно з цього почалось моє волонтерство. Я ті шини знайшла — і потім пішло-поїхало. З 2018 року по 24 лютого цього року допомагала, чим могла, саме 130-му батальйону. 

Крім того, в кінці 2020 року ми почали плести маскувальні сітки. Один із воїнів-розвідників звернувся до дубенчан з цим проханням. І я зрозуміла, що потрібно щось робити. Я стала писати про це в соцмережах і ми почали цю роботу в стінах нашого Будинку культури. Віталій Кудін з Мирогощі привіз нам дерев’яну стійку, приєдналась моя хороша подруга Таня Талавера, нам допомогли діти-танцюристи та їхні батьки, і поступово почали долучатись інші дубенчани, серед яких першими – Олена Можеровська та Віта Ніколайчук.

Спочатку ми плели і трикутничками або переплітали по краях клітинки, але потім почали задумуватись: а чи дійсно добре ми це робимо? Бо військові приходили й казали: «Гарні ваші сітки, але є незакритий “квадрат”». До речі, так зараз дуже багато людей плете, але це неправильно. Ми почали цікавитись технологіями інших волонтерів, дивитись майстер-класи і знайшли саме той спосіб маскування, що підходить ідеально. Запитали думку військових, вони це все погодили і ми почали плести таким способом. І ми досі вдосконалюємось, враховуємо особливості різних тканин, матеріалів, ландшафту, фарбуємо тканини, підбираємо потрібні відтінки. У цьому ми б не впорались без нашого художника Богдана Бардецького. У цій справі важливою є кожна, навіть найменша, деталь, бо яка б не була крута військова техніка, якщо вона погано замаскована, то не буде ні її, ні людських життів. Тому це дуже відповідально.

«Волонтерка на Конторській»

Я знала, що рано чи пізно на нас нападуть. Коли це почалось, у мене навіть не виникало думки вивозити доньок кудись. Я вийшла з дому і пішла на «Волонтерку» — нашу штаб-квартиру. На вулиці було дуже тихо. Але до банкоматів, аптек, крамниць стояли довжелезні черги. Ось це мене злякало, бо пізніше, коли нам потрібно було в лютому терміново купити щось необхідне для воїнів в аптеках, то нічого вже не було.

Коли ми в перший день прийшли до «Волонтерки», то у нас не було чіткої стратегії, але все стало саме по собі рухатись. Почали телефонувати військові, а люди стали активно надсилати кошти нам на картку — це давало змогу оперативно й у великій кількості купувати те, що було потрібне для бійців. А ще ж була готівка – люди приходили, жертвували і хотіли допомогти. Зараз у нас лежить ціла гора чеків — все зафіксовано, куди ті гроші було витрачено, що було придбано.

Кожен волонтер, мабуть, робить одне й те саме — він має нагодувати військового, одягнути його, забезпечити медициною, сплести маскувальну сітку, яка захищатиме наших воїнів, зібрати на автомобіль, на шини, на медичні турнікети, забезпечити засобами гігієни, білизною, кавою. Бо чим той військовий на передовій гірший від мене?

Я хочу розчарувати всіх, хто заспокоює себе, що військові мають великі заробітні плати і можуть самі собі все це придбати. Майже всі бійці свої кошти витрачають на різні військові справи, наприклад, на якийсь приціл чи бінокль. Є такі хлопці, які все це купують самі, але, крім того, вони всі між собою складаються з кожної зарплати на якусь річ, яка необхідна для їхнього взводу. Тому що це — війна, де інакше бути не може. 

Взагалі-то я — ландшафтний дизайнер. І коли я в черговий раз думала, де ж знайти гроші, то посеред ночі виникла ідея з квітами. Керівник ДКП «Ринок»  Валерій Гусарук виділив нам місця для торгівлі — і почалося. Все просто: людина купила у нас квіточку, а ми зібрали копійку до копійки і купили, припустимо, тепловізор. І вже наші хлопці можуть бачити вночі, не підпустять до себе ворога, зможуть вчасно на нього зреагувати. Квіти і військові — поєднання краси і мужності. 

Далі я собі надумала, що нам потрібно робити ярмарку. Людина, яка не може допомогти коштами, але вміє щось створити, може нам пожертвувати свій виріб, ми його продамо і знову будуть кошти. Нам у цьому дуже допоміг Сергій Яковчук, який очолює групу «Мистецька хата», і пан Леонід Кічатий, що дозволив це зробити на території Дубенського замку.

Не просто мрія. Мета

Я вірю в нашу перемогу. Я вірю, що після цього всього Україна відбудується і буде однією з найсильніших держав у світі. 

Перемога залежить від кожного з нас, бо потрібно, щоб кожен щодня думав: «Що я можу зробити для перемоги? Що можу саме я?» Не можна вважати, що якщо прилітає десь там, а не в нас, чи якщо там не воює мій близький, то можна заспокоїтись. «Що можу зробити я?» — це запитання має бути щоденним.

Фото: Марічка Москалюк