В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Альона Нагаєвщук. Вона про Анну Потьомкіну з Івано-Франківська, яка вже 4 роки працює кураторкою місцевої галереї «Асортиментна кімната». З початком повномасштабної війни галерея стала ще й тимчасовим прихистком для сотень картин, які евакуювали з гарячих точок. Ініціатива Анни — єдина в Україні програма з евакуації мистецьких робіт. З лютого волонтерам вдалося переправити в сховища майже 600 картин з Києва та східних областей, і значна їх частина досі лишаються під наглядом Анни та її команди. Для проєкту «Мої герої» Анна розповіла, як виникла та розвивалася ініціатива, а також чому рятувати мистецтво — це важливо.

У кожного на війну своя реакція, і кожна емоція в такий час нормальна. Одні люди нескінченно починають щось робити, обкладаються роботою, волонтерять, а інші взагалі не можуть нічим займатися. Особисто в мене періоду ступору було досить мало. Доволі швидко я включилась в робочі процеси, бо розуміла: просто сидячи без діла, ні собі, ні іншим я не допоможу. Але втома була страшенна. В стресових умовах тілесно втомлюєшся двічі швидше.

Найперший страх був за моїх рідних, які мешкають у Миколаєві. Коли ще не було точно відомо, де локалізуються воєнні дії, цей страх жив в мені постійно. Потім занепокоєння перенеслось на Івано-Франківськ, бо всі розуміли, що війна шириться масштабно. Як буде далі — невідомо. З одного боку ні в роботі, ні в житті неможливо було на щось обпертися, мати впевненість у завтрашньому дні. З іншого — в душі зріло відчуття стійкості. Так, у нас війна. Як-то кажуть, просто deal with it — і роби свою справу, будь корисним там, де можеш.

Вчора виклали пост, а тепер вже вантажимо картини на евакуацію

Ідея з евакуацією робіт допомогла мені в той час зібратися морально. Спонукала мене взятися за цю ініціативу співзасновниця «Асортиментної кімнати» та агенції proto produkciia Альона Каравай. Спершу ми, як і багато людей навколо, хотіли записатись в тероборону. Але коли побачили, що цих резервів достатньо, то задумались: а що ж залишається робити в мистецькому полі? Що б такого ми могли зробити у своїй профільній сфері, допомагаючи людям у воєнний час? Так почались постійні брейншторми навколо евакуації мистецьких творів.

Уже на другий день війни ми запустили open call серед художників та художниць, які вимушено покидати свій дім і не могли перевезти свої роботи в безпечне місце. Наш пост у Фейсбуці швидко розлетівся в професійних колах. За першу добу ми отримали чотири запити й одразу взялись опрацьовувати їх. Пізніше до нас почали звертатися дружні нам організації, музеї та інші регіональні інституції, які опинились у безпосередній близькості до фронту.

Усі запити збирали через онлайн-форму. Для початку достатньо мінімум інформації: місто, контактна особа, номер телефону/мейл і кількість робіт, які необхідно вивезти. А далі починається організація логістики, комунікація з митцями й інституціями, пакування робіт, архівування і відправка у сховища. До волонтерства долучилися працівники «Асортиментної кімнати», агенції proto produkciia, а також митці, які в той час збиралися у Франківську на резиденцію для переміщених художників та художниць. Така спільна робота не давала провалитися в емоційну прірву й опустити руки.

Декого дивувало, що ми взагалі рятуємо «якісь картини»

Ми повністю взяли на себе логістичні питання та частину витрат з трансформування. Логістика — це взагалі найважче, з чим мені довелося тут стикнутися. На початку березня ситуація на дорогах була складна. Кілометрові затори, блокпости… Люди по три доби добиралися на захід України. А я тим часом у Франківську думаю, які ж маршрути для евакуації будуть найшвидші та безпечніші й шукаю водіїв. Увесь час сидиш на телефоні, паралельно моніториш фейсбук, переписуєшся з людьми, робиш сторіс в інстаграмі з проханням відгукнутися — хто з машиною і готовий їхати по роботи, або просто вміє водити.

Далеко не всі водії погоджувались їхати у прифронтові області. Декого дуже дивувало, що ми взагалі рятуємо «якісь там картини». З іншого боку, відгукувались і ті, хто наважувався везти твори митців від майстерні до відділення пошти, а деякі — взагалі привозили аж до Франківська. Наприклад, одна сім’я вирушала зі сходу за кордон повз Франківськ. Люди зупинились у нас, щоб віддати роботи, і поїхали собі далі.

Найбільше ми співпрацювали з двома водіями. Один із них — Руслан Родрігес — став нашим постійним водієм з гуманітарних питань. Пізніше придумали таку схему: від нас їде машина з гуманітаркою, а назад — забирає роботи. Якраз proto produkciia займалася доставкою гуманітарної допомоги, тому ми поєднали ці напрямки й таким чином були помічними одне одному. Шалений ритм тривав десь пару тижнів. Дуже виручала підтримка знайомих і колег у різних регіонах. У такій ситуації розумієш, яку велику роль відіграють горизонтальні зв’язки.

Отже, у франківській галереї волонтери перепаковували евакуйовані роботи, маркували їх та відправляли у сховище. Це не бомбосховище у звичному розумінні, але теж під землею. Там витримуються всі необхідні для збереження творів умови: температурний режим +12…+18 °С та вологість 60%. До речі, на поліетиленові матеріали для пакування робіт пішло близько 15 тис. грн — і це лише те, що використовували ми у Франківську. Друзям-музейникам у Донецькій області ми також надіслали пакувального матеріалу для картин на 30 тис. грн.

Не обійшлося без допомоги наших донорів і приватних меценатів. Ми отримали донати від близько 20 осіб із-за кордону. Також нашу програму з евакуації підтримали іноземні партнери — MitOst та The Prince Claus Fund. Частину зібраних коштів передали в якості грантів 27 художницям та художникам. Через війну вони не могли повернутись до роботи й залишились без постійного джерела доходу.

450 робіт на збереженні

На початку червня в наших сховищах вже було близько 600 робіт від 25 художників та художниць. Нещодавно київська галерея Voloshyn Gallery вивезла з Франківська свої роботи за кордон. До речі, від початку війни сама галерея стала прихистком для кількох митців та співробітників, адже в минулому їхнє приміщення мало функцію бомбосховища. Роботи ж вирішили евакуювати. Їхню колекцію ми вивозили з Києва кількома партіями — це близько 150 робіт від 15 сучасних українських художниць і художників.

Зараз зберігаємо близько 450 робіт. Серед творів є трохи графіки, але переважно — живопис. Найбільша картина сягає 3,5 м в ширину. Вона навіть у наше сховище не пролізла, тому шукали для неї інше безпечне місце. Також до нас потрапили елементи великих інсталяцій, доволі старі роботи, з 70-х років, дуже тендітні та вразливі. Є роботи декоративно-ужиткового мистецтва — це ми вивозили з Дніпровщини. Загалом половина наявних картин — це роботи художників 60-70-х років, інша половина — сучасних.

Останній місяць надходить все менше запитів. Це хороший знак. Разом із тим деякі митці, з якими ми вже на контакті, просять про допомогу з вивезенням творів за кордон — на виставки та в музейні архіви. Підхоплюємо й такі запити.

Я вірю в перемогу України і те, що ми вистоїмо в боротьбі за наші землі та культуру. Але поки триває війна, ми готові допомагати регіональним музеям, некомерційним галереям та самоорганізованим просторам. Завжди намагаємось знаходити прихисток нашим мисткиням і митцям та їхнім доробкам. Запросити допомогу можна за цим посиланням. Якщо у своєму місті ви хочете допомогти з перевезенням робіт або можете доставити картини машиною в Івано-Франківськ, заповнюйте цю форму. За потреби ми відшкодуємо вартість бензину. А щоб просто підтримати нашу ініціативу фінансово — переходьте за лінком.

Волонтерство — природна реакція спільноти

Вперше у волонтерських ініціативах я почала брати участь ще в підлітковому віці. В 10 класі поїхала до США за освітньою програмою для школярів — FLEX. Програма передбачала певну кількість годин волонтерства. Наша місцева координаторка робила з нами різні проєкти, переважно соціально орієнтовані. 

Після повернення мені треба було організувати власний волонтерський проєкт. Я придумала пекти печиво і продавати його в школі, а зібрані гроші відправити на потреби місцевого дитячого будинку. Це така суто американська історія. Знаєте, є таке кругле печиво з шоколадними крихтами, солодке-солодке. Поки я була в Штатах, набила руку на їх фірмовому рецепті й вдома вправно напекла тих смаколиків. І печиво реально купляли! Тоді для дітей це було щось нове, бо ті нескінченні булки в їдальні вже всім набридли. На зібрані гроші дитбудинок придбав баскетбольні м’ячі. Потім їздили в гості пограти з дітками в м’яча. От такий був мій перший волонтерський проєкт.

Волонтерство — це природна реакція спільноти, яка називає себе громадянським суспільством. Іноді населенню потрібен якийсь «укол», який пробудить розуміння того, що треба діяти. Цим «уколом» у нас став Майдан 2004 року і Революція Гідності 2014-го. Далі була збройна агресія на Сході та в Криму. З того часу виросли українці, які не мають совкового мислення про те, що «лише держава має вирішувати за тебе все». У нашого молодого покоління з’явилася загартованість від життя в незалежній країні. Це люди, які на інтелектуальному рівні змогли цю громадянську позицію поставити на вагому платформу і впевнено рухаються далі. Це та спільнота, завдяки якій великою мірою ми вистояли в перші дні повномасштабної війни і, я впевнена, вистоїмо до перемоги.

Коли я подумки повертаюсь до 24 лютого, здається, що ідея з евакуацією була трохи імпульсивною. Хоча, хто знає, як би склалася доля врятованих робіт, якби ми тоді так швидко не самоорганізувалися. Ми розуміємо біль локальних музеїв і їхню вразливість в умовах війни. Інколи вони не можуть оперативно вивезти колекції через бюрократичні моменти. І люди, ризикуючи собою, залишаються у своїх музеях охороняти ті роботи. На це неможливо не реагувати, тому ми намагаємось і роботи приймати, і прихисток шукати цим людям. 

Інша проблема стосується незалежних митців. Їхні твори не задокументовані в музейних фондах, тому не мають чітко визначеного місця зберігання. У кризових ситуаціях ці роботи можуть бути пошкодженими або взагалі втраченими. Цього не можна допустити. Це така сама культурна спадщина, як твори 50-річної давнини. Це відображення нашого сьогодення, яке так чи інакше ідентифікує нашу державу.

Сьогодні через мистецтво ми можемо голосно заявити про Україну на весь світ. Можемо розказати про нашу історію та культуру. І це все є в роботах наших митців. Як представниця мистецької спільноти, я відчуваю свою відповідальність за цілісність усіх цих творів.