fbpx

Мої герої: як колишній «афганець» покинув все особисте заради волонтерства

АвторАнна Чернорай
5 Серпня 2022

В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Анна Чернорай. Вона про Армена Шахар’янца, який систематично возить допомогу на Схід, щоб у захисників завжди були їжа, ліки, одяг, бронежилети. Як колишній військовий вирішив присвятити своє життя допомозі фронту — у черговій історії  «Моїх героїв».

Я і військовий, і волонтер. Служив в армії аж двадцять років свого життя. Воював в Афганістані. Я один із тих «афганців», котрі розуміють, що війна була загарбницькою, тому тут ніякого героїзму — я просто учасник бойових дій на території іншої держави.

Допомагати військовим почав ще на початку 2014 року, коли у нас був Майдан. Знову до рук зброю уже не взяв. Я «підняв» увесь свій Яготинський і сусідні райони — давав оголошення в газети, шукав волонтерів-однодумців у свою команду. Заходив у кожну оселю і просив людей долучатися: «В такий-то день буде збір продуктів для наших воїнів». Допомога сіл виявилася дуже потужною. Кожного дня у різних селах люди приносили продукти і віддавали волонтерам, щоб ті відправили на фронт. 

Це було важливо, тому що на той час — час АТО, держава постачала харчові продукти на фронт в недостатній кількості. Крім того, на передову, в гарячі точки їздити просто боялися. Тому допомагали волонтери. Я ж розумію, які потреби є у війську.

24 лютого 2022 я був у Слов’янську. Прокинувся від перших вибухів о п’ятій ранку. Знаєте, я був готовий до цього. До того, що почнеться широкомасштабне вторгнення росії. Відчував, знав, що врешті-решт щось подібне трапиться. На зворотному шляху зі Сходу чітко усвідомлював, що тепер наша реальність — війна. І мій обов’язок — допомогти хлопцям, чим тільки зможу.

Волонтери і меценати з самого початку взялися допомагати фронту. Я ж їздив і знову буду їхати на передову — відвозити допомогу, прямо після нашого з вами інтерв’ю. Зараз на фронті гаряче, і я знову їду один. Не хочу брати відповідальність за чужі життя. Потрібно доставити допомогу хлопцям вчасно, хоч це найнебезпечніша траса і сильно обстрілюється. Однак ми можемо навіть неможливе. На те ми українські волонтери! Мені колись Міністерство оборони пропонувало охорону. Я усміхнувся і відповів, що моя охорона — люди, які мене оточують.

Волонтерська діяльність

До мене додому заїжджають волонтери з усіх куточків України — з Чернігівщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, з Київської, Житомирської областей. Вони на повну завантажують свої машини продуктами, і потім розвозять допомогу по лінії фронту. Ми веземо все: труси, майки, футболки, шкарпетки. Веземо велику кількість вологих серветок, бо бійцям ніде навіть помитися. Це реалії нашої широкомасштабної війни. Зараз немає можливості випрати речі, як тоді, в умовах окопної війни. З продуктів постачаємо те, що не потребує приготування: тушкованку, шинку в банках, готові каші. Це тонни їжі.

Люди військовим шиють розвантажувальні жилети — з кишенями, куди можна класти магазини для автоматів, аптечку. Ми закуповуємо броніки, форму, кросівки. Чорні шкіряні кросівки легкі та зручні – ноги не пітніють. Взуття хоч і не статутне, але підходить бійцям, воювати в них можна. Зараз не до статуту, немає часу підбирати відповідний колір і звертати увагу на найменші деталі. 

В Україні додалося майже 700 тис. нових вояк, тероборона пішла воювати на Схід. Підрозділи справді потребують одягу і взуття. Знову ж таки, прилетіла ракета в бліндаж і згорів весь одяг. А де взяти новий? У нас волонтерська логістика дуже хороша, тож можна надіятися і на нас, а не лише на Міністерство оборони. Ми мобільні й швидкі, в нас немає офіційних заяв, бюрократії.

Один дзвінок волонтерам — завжди все привеземо. Крім автомобілів, бо автівками займаються окремі волонтери, які мають закордонні зв’язки. Для цього також є благодійні фонди та громадські організації. Для фронту треба в основному пікапи на рамі. Вони витримають перевозки боєкомплектів або установки систем мінометів чи кулеметів. Джип теж гарне авто, але не підходить для перевозки важкої зброї.

Наші бійці отримують пристойну заробітну плату. Але в тих окопах немає магазинів та кіосків, щоб піти купити собі цигарки чи зубну пасту. Що робити? Для цього є волонтери.

Моє кредо

Я безкорисливо роблю добрі справи — цим і живу. Інколи дружина каже, щоб я пожив трохи для себе. Але те, що я роблю, я роблю для родини та для країни в цілому. Відчуваю, що корисний. Я можу собі дозволити бути волонтером, бо за всі прожиті роки вистачило власних фарб життя. Тож тепер повністю поринаю у волонтерську діяльність. Просто дуже хочу, щоб мої нащадки не знали, що таке війна. 

Допомагати людям — це моє життєве кредо. Необов’язково лише військовим. Я й діткам допомагаю — дитячі будинки в Покровську, Лимані, в Миколаївці. Закупив найелементарніше — підгузки та їжу. Їздив по старинцям і допомагав літнім людям. Також шукаю переселенцям квартири чи кімнати. Дуже складно, коли людина залишається наодинці з проблемою без коштів і зв’язків, хоч і тимчасово. Тут доречна не тільки матеріальна підтримка, а й психологічна, і просто хороше людське слово.

Родина

Я маю коло чудових друзів. Вони не просто патріоти, а надзвичайні люди з великої літери. Ми всі мріємо про мир в Україні. Та не треба забувати й про власні потреби і свою сім’ю. Варто приділяти родині більше часу.

Мою дружину звати Вікторія. Вона була зі мною в Афганістані з 1980 по 1983 рік. Там ми й одружилися — в місті Кабул. Зараз вона інколи їздить зі мною на фронт. А також вже років шість готує консервацію нашим воїнам. Разом з дівчатами-подругами тре моркву, капусту на салати, закатує в банки м’ясо, огірки, помідори, соки і компоти. А тоді я все це везу нашим хлопцям. Вікторія також відповідає на телефонні дзвінки, якщо треба когось з кимось сконтактувати. Вона більше вдома, а я вже у дорозі. В нас є дорослі син Армен і донька Аня, внук Марк. Волонтеримо у родині тільки ми з дружиною. Хоча син був на Майдані, і я разом з ним. 

Я за національністю не українець, проте від українців у захваті. Спочатку я поїхав із рідного дому у 18 років, а потім зі своєї країни. Сьогодні Україна —  моя держава і я її дуже люблю. Мій маленький внук уже вміє казати: «Слава Україні!», тримаючи в крихітній долоньці жовто-блакитний прапорець.

З 2014 року я навмисне відкритий для всіх. Кожен крок своєї волонтерської діяльності висвітлюю в соцмережах. Для того, щоб люди бачили і знали, а головне — долучалися до нашої спільноти благодійників. І наближали перемогу на усіх фронтах.

Фотографії: Руслан Плієв
Читайте більше цікавого