Я народився та виріс у Вознесенську на Миколаївщині. В юності захоплювався легкою атлетикою, і часто їздив на військові змагання. Тож після навчання вирішив піти на строкову службу, потрапив до лав Нацгвардії.  Коли почався Майдан, окупація Криму та події на Донбасі, мені було всього 16 років, проте я вже тоді чітко усвідомлював, що росіяни наші вороги. Очима підлітка я це сприймав так: хтось прийшов на наші землі й хоче їх забрати. У мене багато знайомих служили в зоні АТО, це вплинуло на мою свідомість та бажання служити своїй країні. 

Після закінчення строкової служби, у 2017 році, я підписав контракт з Нацгвардією. Хотів продовжити служити. У 2018 році їздив на Схід України. Півтора року був на службі у Вінниці, потім перевівся ближче до дому — на Південноукраїнську АЕС. У Вінницькій області, до речі, теж було неспокійно — ми досить часто виїжджали захищати місця видобутку бурштину. Там діяли різні банди, які крали та продавали той бурштин на чорному ринку. Бувало, що наші намети навіть палили ці «копачі», погрожували таким чином.  А у 2020 році я пішов в цивільне життя. 

Перед війною я збирався в Чехію на заробітки. А потім хотів відвідати Німеччину — чисто для вражень. На початок вторгнення я ще був у рідному місті. У моєї бабусі цукровий діабет, їй важко ходити, а дідусь інвалід дитинства другої групи — хтось мав дбати про стареньких. 

У домі, де я жив з родиною, також багато інших людей похилого віку. Коли почалася повномасштабна війна, то продукти їм стало діставати важко: вони мусили годинами стояти в черзі. Тому я з друзями по можливості їм допомагав. Також виникло й питання з укриттям. Наш підвал був у занедбаному стані, то ми з хлопцями його облаштували аби люди могли ховатись під час тривоги. 

Я намагався записатись у місцеву Територіальну оборону, проте охочих виявилось занадто багато, до того ж просто не всіх могли забезпечити зброєю. Проте ми з друзями вирішили хоч якось допомагати Теробороні — знаходили для бійців форму, необхідне обладнання тощо. Ввечері обов’язково приносили чай, тому що лютий та березень видались досить холодними. 

У березні російські окупанти намагалися прорватись у Вознесенськ. Ми допомагали ТрО робити коктейлі Молотова. Але як воювати одними коктейлями без зброї проти російських танків? 

На щастя, нашим Збройним силам вдалось стримати наступ та дати відсіч ворогам. Довелось підірвати два мости: залізничний через річку Південний Буг та транспортний, що веде до Миколаєва.

Моя багатоповерхівка знаходиться якраз на околиці міста. Був один такий напружений момент, коли я стояв на балконі й побачив окупантів — вони просто гатили стрілецькою зброєю по всьому. Куля мене ледь не зачепила. Мій брат з його дружиною жили неподалік, в приватному будинку, і я побачив, що прямо біля них йдуть запеклі бої. У нормальній ситуації я, мабуть, мав би просто вичекати момент. Але тут чомусь відчайдушно побіг до них та забрав до себе додому. А потім довелось бігти ще раз та забирати собаку, бо тварин теж шкода залишати в таких ситуаціях.

15 березня росіяни відступили від міста. Вони на полі бою кинули навіть техніку: танки, броньований транспорт, вантажівки. Загалом рашистів було більше сотні особового складу та десятки танків.

Пішки до Миколаєва

Після того, як наше місто відбили, я зітхнув трохи з полегшенням. Але зрозумів, що сидіти вдома не можу, навіть попри те, що рідні потребували моєї підтримки. Не засуджую тих, хто боїться, але зараз такий час, що сидіти та нічого взагалі не робити — велика розкіш. Якщо хлопці не хочуть йти воювати, то мають знайти себе ще десь, де вони будуть корисними. Я просто пішов до військкомату, і отримав направлення на службу до Нацгвардії у Миколаєві. 

Попередньо зв’язатися з кимось із частини у мене не вийшло. Потрапити у Миколаїв у квітні було досить складно, через те, що загарбники обстрілювали дороги, що вели до міста.

Я нікому нічого не сказав, бо наперед знав, що рідні будуть мене відмовляти. Зібрав завчасно сумку, зайшов в дім, забрав її та просто пішов пішки до Миколаєва (від Вознесенська до Миколаєва близько 90 км. — Platfor.ma). Звісно, мені було моментами ніяково, але це був мій вибір. Я пройшов пішки десь 15 кілометрів, аж поки мені пощастило і мене підвезла людина, яка їхала в потрібному напрямку.

Однак коли я потрапив на територію частини, мені сказали, що штат укомплектований. Я все одно наполягав на тому, щоб мене взяли — і все ж зміг в цьому переконати.

Хочу не так вбивати людей, як рятувати

На початку служби у Миколаєві я пройшов стандартну загальну підготовку й мені запропонували взяти напрям бойової медицини. Тактична медицина — це надзвичайно важливо та актуально для будь-якого бійця. Навіть якщо ти не медик, то бодай основи маєш знати. Щоб опанувати цю тему, я пройшов спеціальні курси. Вони тривали три тижні. Ми навчалися кожного дня: 5 годин теорії, 5 годин практики. Було нелегко, якщо чесно. 

Головне правило для медика — не зроби гірше людині, ніж є. Для нас дуже важливо тримати свої емоції під контролем. У мене є буквально кілька хвилин, щоб врятувати людині життя, і це залежить від того, як все чітко та швидко я буду робити. 

Я обрав цей напрям роботи, тому що хочу не так вбивати людей, як рятувати. Розумію, що російські солдати — наші вороги, але я не маю бажання вбивати. Якщо мені доведеться рятувати навіть російського солдата, то я це зроблю. Бо знаю, що його можна обміняти на когось із наших військовополонених. Нині у РФ в полоні перебувають тисячі наших людей, і їх також потрібно повертати додому.

Тримаймо стрій

Нині південний напрямок є одним із найгарячіших на фронті. Сам Миколаїв знаходиться за 20-30 кілометрах від лінії зіткнення. Це в межах досяжності артилерії, тому прильоти та їх наслідки, на жаль, вже стали для міста нормою. Але я думаю, що бійцям на Сході важче, що людям, які живуть в окупації та чекають на звільнення, також дуже важко. Часто про це думаю.

Після перемоги я не планую продовжувати службу у лавах Нацгвардії. Просто робота у цивільному житті зараз не на часі. Наразі моє головне завдання — рятувати, навчати та берегти життя своїх бійців. Тепер я вже виконую й обов’язки командира відділення.  Тому нині вже і сам навчаю інших.

Я не знаю, чим буду займатись після війни. Час покаже. Звісно, що головна мрія — це наша перемога та повернення додому. Тому розслаблятися зарано. Тримаймо стрій.