fbpx

Мої герої: як фотограф показав світу війну в Сєвєродонецьку й отримав орден від Президента

АвторЯна Чумаченко
15 Липня 2022

В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Яна Чумаченко. Вона про Олексія Ковальова — луганського фотографа, фотокореспондента «Укрінформа», світлини якого неодноразово публікувалися у закордонних ЗМІ, та про те, як він до останнього лишався в Сєвєродонецьку, аби фіксувати історію для світу.

Свого часу Олексій знімав луганський Євромайдан, Антимайдан та війну. За його світлинами можна відстежувати хроніку подій того часу: здається, не було місця, де б він не робив кадри. Після окупації рідного міста у 2014 році він переїхав до Сєвєродонецька. У 2020 році Олексій знімав лісові пожежі, що охопили Луганську область, і тоді його світлини розмістила газета «The New York Times». У 2022 році йому знову довелося зіткнутися з активною фазою війни, а його знімки знову виявилися необхідними європейським виданням.

Олексій залишався у Сєвєродонецьку до квітня, поки це не стало критично небезпечним. Він вважав своїм обов’язком зафіксувати життя міста у стані війні, та злочини Росії. Водночас у його життя увійшло ще й волонтерство. 6 червня з нагоди Дня журналіста Президент Володимир Зеленський вручив фотографу орден «За заслуги» третього ступеня. Олексій каже, що це перша нагорода такого рівня, але вона його не змінила: «Почуваюся так само як і до її отримання».

Рішення залишитися

Думаю, що ранок 24 лютого у мене був такий самий, як у мільйонів українців: прокинувся, прочитав новини й почав думати, що робити далі. В результаті поїхав заправитися, купив продуктів з тривалим терміном придатності й просто почав працювати.

Я одразу знав, що залишатимуся. В будь-якому випадку. Що будуть важкі часи, щось ближче до 2014-го року. Що потрібно зібрати всю волю та думки в кулак, згадати, як діяти у критичних ситуаціях. Ну, і при цьому продовжувати жити та працювати.

З 24 лютого постійно їздив містом. Дивився, як їдуть з нього люди. Знімав та фіксував усе, що відбувалося: підвезення гуманітарної допомоги, черги на заправках, у магазинах та біля банкоматів. Згодом почав волонтерити — розвантажував, коли привозили гуманітарку: курку, муку, інші продукти. Розвозив чи розносив допомогу. Життя було в ритмі: познімав-попрацював. Повідносив до підвалів теплі речі, у тому числі свої, що були вдома. А то заїхав — а люди нічого не мають, хто на чому спить.

Сам я жодного разу за цей час не спускався до підвалу принципово. Навіть в останні дні перед виїздом, коли навпроти мого вікна прилетіли два снаряди від «Граду». Мені вибило вікна. Я встав, подивився. Зрозумів, що, можливо, треба щось робити — і ліг на те саме місце. Це ставлення до ситуації прийшло до мене  поступово. Зрозумів, що якщо снаряд потрапить влучно, то ці перебіжки можуть і не врятувати. Єдине, трохи обгородив зону вікна — поставив пару ящиків, заклеїв ліжко скотчем, присунув сітку від іншого ліжка.

Створення свого телебачення

Деякий час зі мною у Сєвєродонецьку залишався і мій колега Андрій Магомедов. Якось поступово почали знімати, й всі цікаві випадки викладали у Фейсбуці як канал «ГТС» (Міське телебачення Сєвєродонецька. — Platfor.ma). Така ідея з’явилася випадково. Просто всі телеканали та ЗМІ роз’їхалися, а люди хотіли бачити життя у місті. Так і виникло наше «Міське телебачення Сєвєродонецька».

Поступово до роботи та волонтерства додалися прохання від сєвєродончан врятувати їхніх тварин. Люди бачили, хто залишався у місті та намагалися вийти на нас. Андрію зателефонували та сказали, що не змогли забрати кота. «Будь ласка, врятуйте, хоч би випустіть надвір», — просили нас. Після відео про це, яке ми виклали на своєму каналі, до нас звернулися ще люди. Щоправда, потім зник зв’язок. Коли вже виїхав з міста, прочитав багато повідомлень: «Вивезіть котика, дамо будь-які гроші».

Допомагали й людям похилого віку. Коли возили гуманітарку, то зустрів дідуся. Каже, вийшли із дружиною погуляти, вона впала, зламала ногу. Я допоміг довезти цю бабусю до лікарні. Там попросили зачекати. Я сиджу в машині, вже вечоріє, а в нас же комендантська година. Їй зробили знімок, наклали гіпс, повіз назад — ледве встиг доставити вчасно. Бабусі з собою дали дві милиці. Але поки чоловік діставав сумку, вона знову впала. На щастя, цього разу вже без пошкоджень.

Найстрашніший момент був, коли йшов у гуманітарний штаб і почався обстріл важким озброєнням. Спершу один залп. Мені під ноги полетіли металеві уламки. Я забіг у під’їзд і поряд гухнуло знову — і все посипалося зверху. Ще й вуха заклало.

Найважчий професійний досвід

Безумовно, це мій найважчий досвід як у професії, так і в житті. У Луганську у 2014-му такого не було. Були обстріли, організовані самими «ополченцями», щоби сказати, що Україна нібито атакує Луганськ. По «лайту», якщо можна так висловитися. Залякувальні варіанти для російської преси. Тієї ж авіації не було тоді. А тут цілеспрямовано зрівнюють міста із землею.

Я поїхав 6 квітня. До цього за весь час повномасштабного вторгнення виїжджав із Сєвєродонецька один раз до Покровська (Донецька область — Platfor.ma) завантажити гуманітарну допомогу. Родичів в Україні, до яких я міг би поїхати, не маю, тому перебрався до Запоріжжя — у мене тут друг та колега, який мені допоміг.

Звісно, ​​війна не забрала у мене можливість мріяти. Якщо говорити про техніку, то мрію про хороший дрон, бо свій віддав ТРО. Навіть якщо повертатися зараз, то мені нема чим працювати. А знімати на Луганщині скоро треба буде дуже багато.

Якщо говорити про кадр мрії, то ніколи не знаєш, що вийде. Я все зніматиму. Але знакові фотографії виходять випадково. Як знімок із собакою, коли Президент Володимир Зеленський приїжджав відкривати міст у Станиці Луганській.

Кадр собаки на фоні Зеленського і уряду
Руйнування Сєвєродонецька
Руйнування Сєвєродонецька
Лісові пожежі 2020 рік

Однак головна мрія — повернутися до Луганська. Роботи там буде непочатий край. Стільки всього треба буде показати, що там відбувалося за всі ці вісім років. Плюс ціла Луганська область, та частина, що ці роки була нам невідома. Що там зараз — ніхто не знає. Це  Краснодон, Алчевськ, Кадієвка, Первомайськ. Плюс та частина, яку окупували після 24 лютого. Потрібно показувати, що там було — як Ірпінь, як Бучу.

Дивлячись на фотографії останніх днів, думаю, що через зруйновані комунікації, велику кількість житла, що вигоріло, розбиті магазини, школи, лікарні та інше Сєвєродонецьк не буде жилим ще на досить довгий час. Там буде важко все перебувати і жити. Навіть якщо все закінчиться сьогодні, не думаю, що до зими вдасться відновити так, щоб туди можна було відразу повертатися. Усі мости знищені. Як туди все підвозити? Фури не пройдуть.

Чи прикро мені, що популярність приходить завдяки страшним кадрам? Напевно, така наша доля — народитися і жити в регіоні, який страждає то від шахтарських трагедій, то від лісових пожеж, то вже вісім років від війни. 

Бігти кудись і відсиджуватися — це не моє. Я сподіваюся, що я зніму відбудову Гірського, Сєвєродонецька, Золотого, можливо, Попасної, якщо її реально буде відновити. Зніматиму відкриття парків. Мирне життя. Я вірю у нашу перемогу. Можливо, не до кінця літа, як це багато хто пророкує. Але за підтримки всього світу все в нас вийде.

Фото: Олексій Ковальов
Читайте більше цікавого