fbpx

Мої герої: як черкаська дівчина стала Вчителькою року й закохує усіх навколо в мову

АвторНаталі Соколан
13 Вересня 2022

В межах проєкту «Мої герої» Platfor.ma оголосила конкурс серед журналістів з усієї країни, аби вони розказали історії людей, які борються кожен на своєму фронті. Загалом вийде 20 матеріалів, а продовжуємо ми історією, яку записала Наталі Соколан. Вона про 30-річну вчительку із Черкас Катерину Молодик. Катерина вивчилася на журналіста, але якось завітала в гості до директора ліцею, який закінчила п’ять років тому, і зголосилася на авантюру попрацювати педагогом. Відтоді вже вісім років вчить дітей мови та літератури — настільки успішно, що у 2021 році стала Вчителькою року й отримала звання Заслужений вчитель України.

Від початку повномасштабного вторгнення Катерина встигла повикладати для учнів всієї країни у Всеукраїнській школі онлайн, де стала співавторкою курсу «Українська мова, 8 клас». Також створила власний онлайн-центр української мови «Ясно». Запровадила онлайн-курси з вивчення мови у співпраці з облдержадміністрацією й Інститутом післядипломної освіти. Працювала для дітей-переселенців в області і по місту. На всеукраїнському рівні брала участь в онлайн-розкладі від Освіторії — це уроки в інтернеті для всіх дітей, і за кордоном і в Україні. Зараз залучена в ініціативу організації «Навчай для України» — «І знову ЗНО. Освітній суп». Цей проєкт покликаний підтримати дітей, які мають прогалини через війну в навчанні. 

Я довго соромилася звання Вчитель року. Де можна було, не казала, бо відчувала і досі відчуваю величезну відповідальність. Отримати звання не було самоціллю — хотілося прокачатися в методиці викладання, а звання стало  бонусом. Коли його отримала, вирішила, що надихатиму інших вчителів, популяризуватиму професію, працюватиму на розвиток освіти. Є люди, що ціле життя працюють в освіті, змінюють простір навколо громади, але звання так і не мають. 

Я переконана, що у педагога має бути особистий вчительський бренд. Якщо те, що ти робиш, знаходить відгук в інших, його варто популяризувати. Чотири роки тому я надихнулася сторінкою Олесі Калинич, переможниці конкурсу Учитель року-2015 із Хуста. Я почала висвітлювати і свою роботу, ділитися досягненнями учнів, ліцею, міркуваннями. Відтоді навколо мене теж почали об’єднуватися освітяни і широке коло громадських діячів.

Останній семестр цього року був дуже напруженим. Не розрахувала свої сили й була дуже втомлена, змучена, потребувала відновлення ресурсу. Робочий день міг тривати 12 годин постійної праці, уроків, розробок, різноманітних занять. Працювала і на вихідних, бо не встигала. За місяць розробляла 17 повноцінних уроків — з тестами, конспектами, записом відео. Їздила до Києва на запис, за два дні все записала. Інші вчителі записували в день по 1-2 уроки, а я за два дні — 17, бо не мала змоги постійно їздити в столицю. Так неправильно. Важливо далі знайти баланс з відпочинком і відновленням.

Як українізувати українців

Держава повинна мати візію — хто ми як народ. Це і до питання національно-патріотичного виховання, і до питання національної ідеї. В чому полягає національна ідея українців? Чим ми відрізняємося від інших націй? Це має вирішуватися комплексно. Освіта і патріотичний концепт мають рухатися в одному напрямку. Потреба українізувати українців дивно звучить. Але маємо те, що маємо в контексті нашого історичного розвитку, історичних травм, стереотипів, які нам насаджували, фейків про нас же самих.

Дратуюсь, коли кажуть, що зараз на часі, а що ні. Українська мова, мовне питання — завжди важливе. Знову зіштовхуємося з маніпуляціями, зміною векторів, насаджуванням нам меншовартості. Від цього відходять власним рішенням: «Відсьогодні я спілкуюся виключно українською. Я українець. Живу в цій державі. Поважаю її закони, культуру».

Десятиліттями ми толерували перехід на російську, коли до нас нею зверталися. Мовляв, за етикетом якою мовою звернулися, такою маєш відповісти. Дурня! Ми повинні перейти на нульову толерантність до російської. Вона полягає у тому, що ти не змовчуєш, коли продавець в магазині, говорить до тебе російською, тим паче в умовах війни.

Черкаси в багатьох питаннях були російськомовним містом в різних секторах. І в мене був власний перехід на українську в студентські роки. Я була білінгвальна, з кимось спілкувалась російською, а з кимось українською — у 2000-х двомовність не виглядала чимось незрозумілим. Коли вступила до Львівського національного університету, почала на 100% спілкуватися і думати українською. Це питання власного вибору кожного. Ми не повинні орієнтуватися чи виправдовуватися історичними моментами. Треба чим швидше робити цей вибір.

Як знайти свого Тараса Шевченка

Моє знайомство з Шевченком відбулось у 90-ті. Знайшла на полиці книгу, у якій перші рядки звучали:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

Це була перша в моїй пам’яті книга, з якої я вчила українську. Я розгортала «Кобзар» і бачила шикарні ілюстрації — верби, прямо вітер зі сторінок відчувався. Я так захопилася цими рядками, що вивчила їх напам’ять ще дошкільням. Ті рядочки вразили силою. Українська у мене асоціюється із силою. Тепер з учнями я намагаюся щоразу відшукати їхнього Шевченка. 

Про кожне покоління вчителі казали, що діти вже не ті. Але дитина, як і 100 років тому, потребує одного й того ж: пізнати світ, вчитися, нових знань, вражень, емоцій. Змінилися лиш інструменти, соціальні й економічні обставини, у яких проходить дитинство і підлітковість.

Головне — налагодити з учнями діалог. Що буде посильно одній дитині, не буде під силу іншій. Тому ми говоримо про індивідуальну траєкторію розвитку кожної дитини, вчитель має це розуміти й бачити дітей особистостями, а не масою, яка зібралася в аудиторії.

Зацікавленість гаджетами чи комп’ютерами серед дітей  використовую в плюс. Якщо у дитини є гаджет, беру все, що  можна використати з нього, на користь навчанню. Онлайн можна користуватися науковими, якісними, корисними словниками, прогулятися світовими музеями, обговорити картини й скульптури, побувати в центрі Києва на уроці. Якщо в когось смартфона немає, даю свій. 

Все, що називають мінусами сучасних дітей — про кліпове мислення, що вони недовго концентруються на чомусь, відволікаються, прагнуть яскравих вражень — треба перетворювати на плюси. Запитаймо себе: «А надовго ми самі концентруємо увагу як дорослі? Хіба не сидимо в соціальних мережах і не скролимо стрічку, як і діти?»

Можу зайти в Інстаграм або Фейсбук якогось лідера думок, що популяризує екологічну тематику абощо, взяти текст посту — зробити його синтаксичний, фонетичний розбір. Діти розширятимуть світогляд звичними методами й навчатимуться. Вони бачитимуть, що  смартфони і соціальні мережі — це не виключно розвага, а і ресурс для розвитку й освіти. Я можу їм показати, що вони можуть використовувати смартфони ще на користь, крім розваг і відпочинку. 

Педагогіка для мене стала експериментом. Відчула, що саме тут можу поєднати всі свої зацікавленості в житті: журналістику, медіа, письмо, навчання, розвиток, літературу. Це ідеальна платформа всіх моїх інтересів. Директор ліцею, в якому працюю, не обмежує мене в жодному з цих напрямів, підтримує ідеї. 

Також популяризую в Україні медіаосвіту. Я залучена в програму «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність». Включаємо в освіту компонент медіаграмотності і медіагігієни. І діти, і дорослі мають вміти її фільтрувати, розрізняти фейки. Без медіаграмотності не можемо жити в наших обставинах.

Якою має бути сучасна вчителька

Є стереотип, що молоду вчительку діти любитимуть чи слухатимуться. Це  інформаційні викрутаси. Ти можеш бути молодим, спілкуватися сленгом, але не дати дітям жодної корисної поради, не провести жоден якісний урок. Вони просто не будуть тебе поважати. Який тоді сенс у твоїй «сучасності» або «трендовості»?

Тренди тимчасові. Я можу використати якесь сучасне сленгове слово, якщо це доречно, бо це про розвиток мови, тому що вона динамічна, розвивається, ми не можемо ігнорувати появу нових слів, неологізмів, сленгів. Діти мають бачити, що їх вчитель реагує на те, що відбувається навколо. Але гнатися за трендами і приходити на урок, умовно кажучи, в наймоднішому одязі виключно для того, щоб діти на це якось зреагували, я не буду. Але буває, що це природно, цікаво і дітям, і вчителю. Наприклад, на укрмові може бути доречно розібрати правила на прикладі пісні «Стефанія»

Війна показала не стільки нестачу компетенцій, навичок, умінь, скільки брак цінностей, на основі яких вже будується компетентність і учнівська, і в цілому нас як громади. Якщо у нас немає  цінностей, то ми програли. У нас вони є, просто були заховані. Репліками «на часі» чи «не на часі» ми самі вирили собі яму, в яку і потрапили. Війна показала, що ми відрізняємося від ворога саме цінностями: освіченістю, прагненням до розвитку, патріотизмом, підтримкою один одного, любов’ю до ближніх, сім’ї, землі. Ми б’ємося за те, що ми любимо.

Останні місяці я відчуваю внутрішню трансформацію. З початком війни стала цікавитися вагомими питаннями в освіті, не тільки щодо методичної роботи, а й в цілому в громаді, в Україні, в розвитку нації. Ми всі зараз змінюємося. Як раніше вже не буде. Як буде — ми не знаємо, але ми в процесі, в подорожі.

Відмова від російського

На найближчі десятиліття ми відмовляємося від вивчення російського, це 100%. Я вже в другому семестрі не давала дітям жодних російських творів. Сказала про це учням, ми зробили з ними ревізію бібліотеки в кабінеті. 

Часто закидають: «А що ж після Другої світової робити з німецькою культурою і німецькою мовою». Вибачте, але німецька культура і література пройшли довгий шлях після в цьому питанні, шлях дуже цивілізований і правильний. На найближчі десятиліття ми не маємо жодного морального права залишати в програмі щось російське. Був чудовий пост у Фейсбуці про те, що коли почнуть розповідати про цінність Пушкіна і Достоєвського, треба показувати цим людям світлини з Бучі та Ірпеня. 

Важливо пізнавати світ. У нас з англійською мовою склався дивний феномен: Україна на останніх позиціях серед країн Європи стосовно рівня володіння. Це при тому, що в нас англійську вивчають з першого класу. Як так, що діти десятиліття вчать англійську, а по факту не можуть нею говорити?. На англійську мову подекуди виділяють більше годин, ніж на українську. Більше не треба. Просто покращувати якість.

Як воюють вчителі?

Після російського вторгнення навіть запитання не виникало, чи хочу емігрувати. Окрім окупації або серйозних бомбардувань, не бачу сенсу виїжджати. Важко фізично, і психологічно переносити сигнали тривоги, ми це всі проживаємо. Однак я люблю свою країну, мені тут комфортно, це мій дім. Я тут корисна. Тому залишаюсь. Але не засуджую людей, що поїхали — багато є корисними для України за кордоном, вони роблять неймовірні речі, це їхній вибір.

Основний наш фронт — це робота з дітьми. Це наш найважливіший ресурс. Але тисячі вчителів, окрім цього працювали і продовжують працювати — плести сітки, приносити й готувати харчові продукти, допомагати в гуманітарних центрах, їздять з волонтерськими місіями, збирають ліки. Вчитель — це громадянин України, який готовий робити все задля перемоги й при цьому не погіршувати якість свого основного місця реалізації — роботи з дітьми.

Мене особисто і жахають, але і надихають історії педагогів, які в окупації відмовляються працювати з окупантами, не переходять на російську, не співпрацюють в цих новоутворених російських школах. Це люди, які здійснюють подвиг безстрашності, хоча я їм насправді страшно. Це люди, на яких ми повинні рівнятися, бо вони для нашої перемоги роблять більше, ніж деякі посадовці.

Читайте більше цікавого