Навіть коли я знаходився на передовій, я не любив саперну справу і все, що пов’язано зі встановленням мінних полів чи з розмінуванням. Був момент, коли я зібрав речі й сказав командиру, що я йду з ДСНС у ЗСУ, ТрО чи взагалі куди візьмуть, бо для мене знати, що в країні почалась війна і просто сидіти — неможливо. Командир не один раз зі мною про це говорив і наполягав: «Повір, буде ще у нас робота». 

Хоча в ЗСУ я вже встиг побувати. З самого дитинства я вважаю себе патріотом, тому природно вирішив, що потрібен на захисті своєї батьківщини. До середини 2015 року я був у Добровольчому українському корпусі «Правий сектор». Після серпня 2015 пішов в Збройні сили України, підписав контракт з 79 десантно-штурмовою бригадою, в якій знаходився до липня 2018 року.

Хоча піти боронити країну для мене було трохи проблематично. У 2014 році моя мама сильно хворіла, їй потрібна була операція. І вона поставила умову — якщо я йду в АТО, то вона ставить хрест на своєму здоров’ї. Врешті все ж вийшло її заспокоїти, зробили операцію і мама почала одужувати.

«Через три дні мене чекали в штабі»

Якщо я все розкажу, то мама буде в шоку. Я заздалегідь зв’язався з Добровольчим українським корпусом і про все домовився. Потім спершу розказав батьку і поставив перед фактом, що я йду на фронт, що мене вже чекають у штабі. Це було важко. Я не знав, які правильні слова тоді підібрати, але так і сказав: «Тато, через три дні я їду, мене вже чекають, але мені потрібна твоя допомога, аби якось це піднести мамі». Він відповів: : «Я іншого, в принципі, і не очікував, але я сподівався, що це буде якомога пізніше». 

В той момент якраз відбувалась мобілізація і людей призивали, зупиняли на блокпостах, вручали повістки. Ми вирішили, що наша історія буде така: їхали на роботу, нас зупинили на посту поліції, хотіли вручити повістку та відвозити до військкомату, але ми домовились, що сьогодні я відпрацьовую день і на завтра з’являюсь, але ми типу зв’язались не з Добровольчим українським корпусом, а з гуманітарним волонтерським батальйоном. 

Після роботи піднесли мамі цю історію з татом, почали заспокоювати, що цей варіант краще, волонтерство в Києві буде, я збиратиму допомогу, яку хлопці потім будуть відвозити. Складно мамі було, плакала. Але повірила. І врешті до середини 2015 року я був у Добровольчому українському корпусі «Правий сектор», а потім пішов в ЗСУ.

На той момент моя бригада вже деякий час знаходилась на другій лінії і не виконувала бойових завдань безпосередньо на лінії дотику. По суті, можна сказати, що тоді ми потрапили в доволі мирне місце. Спочатку я обіймав посаду стрільця, а після – помічника гранатометника, звільнився вже командиром відділення в липні 2018 року.

«Дуже складно було себе знайти серед не військових громадян»

Я, в принципі, не думав звільнятися, якби не сім’я — я бачив, як їм важко чекати та переживати. Коли отримав документи з частини, то відчув апатію і не знав, що далі робити. За три роки звик до розташування, до постійних виїздів, вдома майже не бував.

Потім вирішив, що треба адаптуватися у соціумі і влаштувався баристою в кав’ярню. Далі запропонували роботу в охороні торговельних суден в Індійському океані. Наче непогано, ти працюєш і маєш нагоду подорожувати країнами, але, знову ж таки, далеко від сім’ї. Зв’язок був лише раз на місяць, в морі не було ні інтернету, ні звичайного мобільного сигналу. Тож згодом вирішив не продовжувати цю роботу.

Мій тесть все життя пропрацював пожежником і почав мене теж тягнути в ДСНС, хоча я не уявляв себе в ролі рятівника, пожежника або ж піротехніка, а саперну справу я в принципі терпіти не міг ще в армії. Однак коли запропонували посаду саме сапера, я чомусь вирішив спробувати.

Після навчання почав брати участь безпосередньо в житті групи, бути на виїзді та розмінуваннях. Потроху саперна справа почала мене затягувати і сьогодні я вже думаю: а чому я це все не любив? Це цікаво, є якийсь екстрим. Тож у 2020 році я остаточно прийшов в ДСНС. 

Можна сказати, що це все творча робота, де потрібно проявляти кмітливість, продумувати майбутні кроки, аби мінімізувати втрати та пошкодження і, звісно, зберегти життя та здоров’я. 

Цієї зими майже не було виїздів. Початок весни теж зазвичай небагатий на виклики. Тільки з потеплінням, влітку та до середини осені йдуть активні заявки на відпрацювання піротехнічним відділом. Ми могли виїжджати щодня, навіть у вихідні, а бувало й навпаки, коли тільки одна заявка на місяць. Дуже багато часу йшло на журнали, прибирання території, вивчення нових моментів служби. 

На викликах зазвичай відпрацьовували боєприпаси Першої та Другої світових війн. Були виклики на сучасні вибухонебезпечні вироби, які на нашу територію потрапляли з Донецької та Луганської областей, але загалом ми рідко виїжджали на ці заявки, оскільки це кримінальна підсудна справа, тож в першу чергу туди викликали піротехніків поліції.

«Вперше я переночував вдома через днів 75»

Тиждень перед 24 лютого активно обговорювався напад з боку рф. Я не скажу, що не вірив в це, але знав, що така ймовірність є, адже у 2014 році вони так само зчинили вторгнення на територію України, хоч це й було завуальовано під повстання так званих ДНР і ЛНР як звичайних шахтарів. 23 лютого ми з коханою прийшли з тренування і через якесь дивне тривожне передчуття зібрали їй тривожну валізу.

24 лютого о 5:56 ранку мені зателефонував колега і спитав: «Що відбувається?» Він вже чув вибухи в області та в місті. Тоді я набрав номер жінки-волонтерки, яка допомагала нам ще коли був на фронті. Єдине, що я в неї спитав: «Почалось?» Вона відповіла: «Так». І в цей момент я теж почув вибухи. 

Ми не знали, чого очікувати. Ближче до вечора, коли почався прорив на Херсон, зрозуміли, що відбувається щось жахливе. Ми постійно були на телефоні. З 24 на 25 лютого ми лишились на нічне чергування. З того моменту вдома вперше я переночував через днів 75. Інколи доводиться працювати й 24/7, але ти відчуваєш, що щось важливе робиш для країни. 

Коли почали їздити на заявки, приїжджати до людей, то бачили в їх очах паніку. Намагались заспокоїти — і виходило, коли жителі бачили нашу впевненість. Пояснювали про небезпечність предметів, забирали все по максимуму. Люди боялись великих предметів, але маленькі тягнули до кишені. Було кілька випадків, коли люди самовпевнено вирішували прибрати ці снаряди від двору і це вартувало їм життя. 

Дуже важко морально, коли снаряди є майже на всій вулиці і кожен вважає, що їх дім мають перший обстежити, коли підбігають до тебе, просять про це. Ще психологічно складно було працювати, коли у команді люди з пораненням. Я не один раз проходив курси медицини і були моменти, коли ці знання знадобилися. 

Для мене робота сапера — це стриманість, бажання вчитися й дізнаватись щось нове, витримка має бути й холодний розум. Страх є завжди. Навіть є вислів: «Страх допомагає вижити». Має бути холодна голова без імпульсів, всі рішення мають бути зважені. 

Після повномасштабного вторгнення я зрозумів, що ми виконуємо важливі і потрібні завдання. Тепер я точно не шкодую, що прийшов в ДСНС.