Червень, 2022. Вінниччина. Ямпільщина — край, що став прихистком для переселенців, міцним та надійним тилом для воїнів. Наша Ямпільська громада прийняла під своє крило близько 5 тис. переселенців, а волонтери створили потужний рух підтримки. Маємо і унікальні випадки волонтерства, як-от історія Сергія Вознюка.

Сергій Ілліч Вознюк — найповажніший, 89-річний волонтер Вінниччини. Ще вісім років тому дідусь став на допомогу своїм синам та дочкам — так Сергій Ілліч називає захисників України. В руках воїнів — автомати, а в нього — ножиці на нитки, ніж,  казанок та банки. Він роками плете маскувальні сітки, варить варення та готує різноманітну консервацію для бійців на передовій, виготовляє та освячує крашанки до великоднього столу десь в полі чи окопі.

«Де і коли я почав плести маскувальні сітки? Зізнаюся, вже і не пам’ятаю. Єдине, що точно скажу — я дуже легко все вхопив, як воно має бути. Перші рази ходив у центр міста і біля пошти в’язав і в будинку піонерів. Але на дорогу витрачається час, адже в центр потрібно пройтись, потім працюєш і увесь час на ногах. А я вже трішки спину відчуваю. Ось зараз натерся перцевою маззю, а на дворі спека, то трішки “гріє” мене. 

Коли плів сітки в місті, то відпочити не було змоги. Потім почався карантин, все було закрито. Попросив свого старшого волонтера Василя Кізку, аби доставив мені все додому. Так адреса Старицького, 1 стала центром в’язання маскувальної сітки. На сьогодні я вже самостійно сплів 41 сітку, а загалом маю на своєму рахунку понад 100 різних розмірів. Вдома на виготовлення однієї йде від 2,5 до 5 днів, а от в місті таку доводилось вив’язувати близько тижня.

Імпровізований цех з плетіння сіток я прямо тут на подвір’ї й облаштував. На спеціальних основах, по-народному (на козлові) і на додаткових 1,5 метра із труб, позичених у сусідів, я зараз і працюю над однією із найбільших сіток розміром 3,5 на 9 метрів.

От ви не повірите, а мене тягне до сітки, як магнітом. Вдома добре, трішки працюю тут, а потім йду до хати на відпочинок. А відпочинок це знаєте як? Оце сідаю в коридорі різати і вибирати якісну тканину. Її спершу потрібно вибрати. Потім порізати і зробити петлю. Так назбирую по кілька тканин і всі разом їх нарізаю, економлю час. Матеріалами мене забезпечують волонтери. Щоправда, раніше значно кращі були. Такі близько 2-3 метрів, а зараз дрібненькі надто, довго вибирати треба, а потім ще й обрізати.

У мене є ножиці для металу. Але вони важкі, ось мозолі на пальцях від них. Палець заклинює від роботи, доводиться робити руханку для руки. Сітку можу плести із ранку аж до світанку. Спершу роблю низ, сиджу на стільці, потім встаю і вив’язую по свій ріст, а потім на висоту піднятої руки. Згодом переставляю сітку, міняю її місцями по кілька разів, розкладаю по подвір’ю, аби вив’язати кожен сантиметр. 

Діти на обід буває в хаті перепочивають. Невістка виходить і каже: “Тату, може ви до хати зайдете, відпочинете?” А я не можу. Так надворі працюю до смеркання. Близько 9 вечора йду до хати. Нарізаю шматочки. Потім забиваю віконця у своїх дверцях картонкою, аби не потрапляло світло, бо ж комендантська година — і сиджу так в хаті до 23-24 години.

А ще до Нового року передав на фронт 238 баночок варення. Коли у сусіда починаються яблука, то роблю яблучне. У сусідки позичив казанець, то в ньому і варю все. Цукор купляю своїм коштом. Оце лиш почали говорити про здорожчання, то пішов в місто і купив мішечок цукру та мішечок солі. 

Були й огірки у літрових, дволітрових і трилітрових банках. Зараз також нарізаю кріп. Молодий, свіжий. Простеляю його на газеті. Буду солити для захисників на фронт.

Цього року яйця купляв на оптовій базі. Вийшло по 20 грн за десяток. Відправляю щороку по 150 крашанок. Фарбую в цибулевому лушпинні — виходять такі червоно-коричневі. Беру яєць із запасом, адже при варінні деякі лопають, а на фронт такі ж не передаси. Яйця також освячую перед відправкою. Цьогоріч мене із крашанками поставили у центр кола із людей, що вистроїлись для освячення зі своїми великодніми кошиками біля церкви. 

У мене є фото з Дня волонтера у місті, подяки від військових. Якось навіть один військовий сам заїхав у гості й дав магніт з Авдіївки. Магніт розбомбленого посту в Авдіївці, де він ніс службу.

Двоє моїх онуків нині несуть службу на кордонах України. Один онук в Іспанії. Ось недавно правнукам-двійнятам там виповнилось по два роки. Жінка в онука англійка. Ви не уявляєте, яка вона пишається тим, що він і його родина з України! Її всі там підтримують, а вона гордиться корінням свого чоловіка. 

Я звертався до російських жінок по відео. Кажу — ви ж відпочивали на наших річках і ставках, що місця не було, а зараз ваші діти бомблять наші міста… Вже не буде куди приїхати! Звертався російською. Я чотири роки жив на Колимі, коли їздив туди до свого батька. Він був ворогом народу, висланий туди.

Ви ж розумієте тепер, що Росія увесь час шукала різні зачіпки, аби більше людей вислати на Колиму, цілину та Сибір? Я залишив роботу, сім’я продала будинок, набрали цибулі та грушок — і поїхали за батьком. Три місяці ми провели у дорозі. По 16, 12 діб на перонах та вокзалах, у морі, аби доїхати. Грошей не було. Аби пройти на судно, рублів вистачило тільки мамі та брату, а мені ні. Я навіть хотів стрибати у холодну воду, аби доплисти за кораблем, але тоді вже люди змилостивились і мені кинули трап.

Я пережив два голоди — у 33 та 37 роках. Я і до цієї пори згадую про обдертий і обгризений мишами шматочок макухи, отриманий від своєї тітки. Я приніс його додому і розділив на три частинки, бо потрібно було ще брата нагодувати. Смак тієї макухи для мене був смачнішим за найароматнішу булочку.

Ну а сітки я буду плести аж до перемоги. Бо там всюди мої діти. І їм потрібна допомога та захист».