Чад Зоратлі з Греції — засновник проєктів «NightAmbassadors», «Table» та бару «Peopleplace»

До України я приїхав десять років тому з метою закінчити навчання, але не склалося. Лишився будувати тут своє життя й поки що повністю своїм рішенням задоволений.

Я працюю з цілою командою українців і зустрічаюся з українкою, тому можу сказати, що в цій країні люди відкриті, приємні та дуже добрі. Вони допомагають. Тому, як мені здається, будь-якому іноземцю тут буде комфортно адаптуватися. Стосовно команди — повинна бути довіра, тому що коли ти працюєш, то намагаєшся максимально дати все, що маєш.

Однак я дуже люблю греків. У мене велика сім’я — мама та тато, дві тітки та сім дядьків, кожен із яких одружений з іноземкою. У нас великий мікс у сім’ї — мама має коріння з Лівану, а відразу після нашої кризи батьки емігрували у Швецію, вони досі там живуть і мають шведське громадянство. Я не знаю, хто я — чи грек чи швед, — але хочу отримати українське громадянство, бо живу тут вже десять років.
У нас з батьком і мамою був період, коли ми подорожували різними країнами — Ліван, Сирія, Кіпр, Туреччина. Батько був архітектором і реконструював стару частину Афін. Ми жили всюди потрошку, тому у мене різний бекґраунд — і це мені насправді подобається.

Моя перша дівчина-українка навчила мене говорити в онлайн-режимі. Латиницею записав собі тексти «Океану Ельзи» — і постійно читав їх. Коли приїхав до Львова, то ходив на підготовчі курси. Базових речей я навчився десь за півтора року, але досі маю складнощі з відмінками, бо перестав займатися з викладачем. Хочеться говорити правильно та без акценту, але бракує часу на навчання. Я прошу всіх своїх друзів постійно виправляти мене, якщо я роблю помилки. Мені навіть приємно, коли вони це роблять.

Але все ж сім відмінків — то забагато. В англійській три, й тобі достатньо. Особливо незвичними були орудний та місцевий — доводилося довго думати, а потім складати речення. А коли ти в голові перекладаєш англійську на українську — це ще важче. Але я вже себе вважаю місцевим, бо навіть уві сні, як стверджує моя дівчина, говорив українською.

Мені подобаються приказки та прислів’я — вони цікаві, тому що коли ти їх вивчаєш у дорослому віці, то вони як казки. В цьому є своя фішка. Бувало таке, що я щось говорив і люди мене розуміли інакше — було або смішно, або ніяково. На початку траплялося багацько таких казусів. Колись, наприклад, я пішов до церкви та назвав священника «свинячником», але він тільки посміявся. Такі штуки зближують з людьми.

На новий український лад, кажуть, що моє ім’я буде звучати як Чадослав Зоратлюк — мене так часто називають друзі, це кумедно. Як тільки я приїхав, то хотів отримати громадянство, але це були часи Майдану. Я відмовився від свого громадянства, але натомість отримав папірець зі статусом «притулок», а не «біженець». І тут така система, що останній має право отримати громадянство, а той, який «притулок» — ні, але може вічно жити в Україні. Проте тепер у мене немає можливості виїхати з України, оскільки посольства не хочуть приймати з подібним документом. А востаннє з мамою, наприклад, я бачився у 2011 році. Нам обіцяли, що з приходом нового президента будуть й нові закони, але поки немає жодного руху. Ти наче гастролюєш — Львів, Одеса, Київ, — але виїхати нікуди не можеш. Ця неможливість рухатися кудись за кордон та бажання проводити класно вихідні стали причиною проєкту «NightAmbassadors» (організація подій і вечірок у різних місцях. — Platfor.ma) — я хотів створити для себе та друзів круті враження.

Я думаю, Львів — культурна столиця України, яка має великий потенціал. Через атмосферу та людей: тут вони щирі та відкриті, а комерціалізація ще не на такому високому рівні, як в інших містах. Звісно, тут немає крутих установ як PinchukArtCentre або Мистецький арсенал, проте є Альфа джаз фест, круті театральні вистави та талановиті артисти. До того ж тут зростає молоде покоління, яке може все змінити. Я хочу розвивати у Львові нічне життя. Я б розділяв історичний і сучасний Львів, втім, у цьому є баланс. Нам тільки не вистачає промзони, яка дозволяє проводити заходи 24\7, бо якась бабуня може бути як карієс у зубах, заважати проводити якийсь пізній івент.

Потрібно розуміти, що ніч — це не час алкотрешу, а можливість зустрітися з друзями, відпочити від роботи, створити щось новеньке. Менталітет у нас ще не досяг такого рівня, щоб зрозуміти, що алкоголь — це може бути бокал вина, а не шоти з горілкою.

Якщо ти іноземець — відкрити власну справу в іншій країні по-своєму складно. Головне — мати правильну команду, яка знає всі закони та нюанси й зможе допомогти. Більшість молоді Львова знає мене за проєктом «NightAmbassadors». Крім того, свого часу мені дуже сподобалася посада нічного мера, за кордоном вона взагалі офіційна. Я був готовий працювати й на волонтерських засадах, тільки б розвивати життя міста після 18:00. Після розмов з Управлінням культури та мером ми зробили декілька класних проєктів для міста та молоді.

Ідея — показати нові локації для туристів та місцевих. Адже коли до тебе приходять люди, які тут живуть багато років, і кажуть: «Дякую, я тут ніколи не був», — то є кайф. Є багато інших нічних організаторів, але мені подобається вважати їх не конкурентами, а сусідами по цеху — це навіть звучить цікавіше. Але поки у нас нічне життя не дуже розвивається, як мінімум, у нас немає жодної організації, яка б могла захистити тебе, якщо ти працюєш після десятої вечора. Це неправильно, як мені здається.

До нас приїжджали нічні мери Лондона, Вільнюса та Будапешту. Перший є правою рукою мера Лондона Садіка Хана, його навіть називають нічним Цезарем. Вони дійсно відповідають за поліцію, за людей, які працюють вночі, за правила.

Я б хотів показати українських людей — тут є багато талантів, і навіть голлівудські актори носять українські бренди. Якщо ми не в Євросоюзі, це не означає, що ми не європейських думок. У мене мрія — отримати громадянство, взяти людей звідси, поїхати кудись та просто разом провести яскраві вихідні з іншими нічними організаторами європейського рівня.

Я вважаю, що ти — це те, як ти себе поводиш з людьми і як з ними працюєш. Неважливо, яке у тебе громадянство та чи є воно взагалі. А при вивченні української мови головне мати бажання та друзів, які будуть допомагати та безжально виправляти всі твої помилки.

Послухати Чада можна за посиланням.

Брія Блессінг із Техасу — авторка пісень, співачка, учасниця четвертого сезону «Голосу країни»

Я народилася та провела дитинство в Техасі та навіть не знала про існування України. Ми з родиною переїхали, коли мені було тринадцять років. Звісно, у такому віці я не хотіла залишати те життя, яке я знала, втрачати друзів і йти зі школи. Батьки мене заспокоювали тільки тим, що були впевнені – в Україну ми їдемо максимум на кілька років.

Спочатку ми перебралися до Луганська й жили там кілька місяців. Переважна більшість мешканців розмовляла російською мовою, а оскільки ми хотіли грати з іншими дітьми, то швидко познайомилися з місцевими та почали вивчати базову російську для спілкування. Там ми навіть не знали про українську, а дізналися вже тоді, коли переїхали до Львова.

Для мене зв’язок з українською культурою став відчутним, коли я змінила свій менталітет. Як тінейджер я хотіла, щоб все, що зі мною пов’язане, мало цінність. Тому навіть в Україні я була впевнена, що Америка – найкраща країна, а англійська – найкраща мова. Я не хотіла сприймати щось нове. Мабуть, тільки коли я подорослішала, років через 8, я зрозуміла, що втратила дуже багато часу та не могла побачити красу, що була довкола. Я не могла оцінити те, що Україна має. У якийсь день я перемкнула свої мозок і серце – просила бога, щоб він допоміг мені побачити всю красу, що є в Україні. Тоді я почала шалено любити українську мову, музику, культуру.

Моя участь у шоу «Голос країни» теж, можна сказати, було покликанням від бога. Як віруюча людина, я намагаюся направляти себе туди, куди, як я відчуваю, веде мене він. Перед тим роками друзі переконували мене піти на подібний проєкт. Я казала: «Ви що? Я навіть телевізор не дивлюся». Але у 2013 році я особисто отримала запрошення від працівників «Голосу» на кастинг, тож вирішила піти – жодного разу не пожалкувала. Це дало мені нові знайомства та аудиторію, після цього я гастролювала Україною. Життя стало цікавішим.

В часи Майдану я підтримувала всі акції та виступала для бійців на Донбасі. Не обов’язково народитися в конкретній країні, щоб любити та боротися за неї. Україна стала для мене домом, а цей народ став для мене рідним. Батьки завжди вчили мене за біблійним принципом і казали, що не можна жити в апатії. Потрібно боротися за свободу людини та справедливість, а війна з Росією — це дуже несправедливо, тож я не могла стояти осторонь і нічого не робити. Коли виникли волонтерські можливості, а потім мене запросили поїхати на фронт — у мене навіть не було питань. Навпаки, я дуже вдячна за таку можливість, адже для мене це привілей.

Часом я допомагала студентам практикувати англійську, адже це найголовніше. Можна вивчати безліч правил і досконало читати, але без практики ти ніколи не будеш вміти спілкуватися.

У цій сфері я також використовувала музикальні методики, за якими частково вчилася й сама. Я слухала пісні гурту «Океан Ельзи» дуже багато років, але Святослава Вакарчука не так просто зрозуміти, коли він співає. Коли ми почали працювати зі студентами, багато хто нам сказав, що вивчив англійську через музику: вони слухали, намагалися повторити, вимовляти. Та й взагалі, більшості людей дуже важко сидіти з книжкою та вчити. Потрібен якийсь творчий стимул — музика або щось візуальне, що дає натхнення і робить процес приємним. Тому для мене логічно, коли люди вчать мову через пісні.

Мені потрібен був час, щоб навчитися вимовляти тверде українське [р] — в Америці ми його пом’якшуємо. Звісно, складним був звук [и], а [ґ] я досі не можу вимовити як українка — це неприродно для мене.

Мабуть, і досі у вивченні мови для мене найскладніше — це граматика. У мене не всі відмінки та закінчення правильні, бо я систематично мову не вчила. Всякі правила я не знаю, практикувалася через спілкування. Друзі намагалися мені пояснити, чому так, а не так, — але щось не вийшло. Пам’ятаю слово, яким мене перевіряли, — «паляниця». Звучить так романтично, а означає просто хлібець.

Я почала своє знайомство з українською музикою, мабуть, з Руслани. Я йшла вулицею й почула пісні з її альбому — і мені так сподобалося. В неї були сопілки та інші народні інструменти — не чула до цього такі мотиви. Мене торкнуло і я подумала «йой, мені треба знайти цю музику». Я купила її диск, кожного дня слухала альбом і у себе в кімнати створювала якісь танці до тих пісень. А потім друг на день народження подарував мені альбом Океану Ельзи «Я на небі був», з того часу я почала слухати їх, а потім купляти кожен їхній новий альбом.

А взагалі я шалена фанатка поєднання українського фольклору та електронної музики на кшталт Onuka. В музиці повинна бути еволюція. Для того, щоб народна музика жила далі протягом поколінь, треба її модернізувати, щоб молодь також її полюбила.
Хочу побажати всім, хто зараз це читає, любити все навколо. Часто ми думаємо, що маємо обирати, наприклад, між англійською або українською мовами. Але що більше ми будемо любити, то щасливішими ми будемо.

Послухати Брію можна за посиланням.

Ґо Кай з Китаю — засновник ресторану «Jin», скломайстер

Я приїхав до України в 2002 році. Перший рік жив у Києві, потім переїхав до Львова, де мешкаю вже 17 років.

Я вивчав декоративно-прикладне мистецтво у Львівській академії. Приїхав до України, тому що китайська навчальна система надто схожа на радянську. Львівська академія більше тяжіє до західноєвропейської традиції, чим відрізняється навіть від Київської. Для сучасних студентів або художників дуже класно спробувати тут повчитися.
До того ж у Китаї дуже висока конкуренція в освіті. Є гарні академії, але замало навчальних місць — з тисячі студентів туди приймають тільки сто. Тоді молоді люди шукають інші навчальні заклади або навіть країни. Плюс України для китайських студентів у тому, що ціна навчання виходить приблизно такою ж, якби вчився у Китаї.

Тому у Львівській академії було аж близько тридцяти китайців. Однак зараз уже менше. Зате на аспірантурі зараз вчаться 10—15 китайців. Найбільше ж наших у Львові навчається в консерваторії.

Багато китайців добре знають про Україну. У нас була якась спільна історія, — наприклад, символіка трипільської культури, інь-янь, там є спільні риси з китайською. Ще один плюс — ми не сусіди, тож у нас не було ніяких конфліктів чи війни. Хоча військове співробітництво якраз є, в наших армій багато зв’язків, знаємо завод «Мотор Січ». А ще всі знають про гарних дівчат в Україні, гарних хлопців, знаємо, що у вас розумні люди, приємна країна, чудова погода і чорні землі (мається на увазі чорноземи. — Platfor.ma). Ну і футбол — люди пам’ятають Андрія Шевченка.

Із 2002 року Україна дуже змінилася. Коли я прилетів вперше, все було темним, а в Києві аеропорт був не надто сучасним. Зараз і аеропорт сучасний, і все набагато краще. Тоді навіть у Львові не було скільки сучасних будинків, не було реставрації. Зараз Львів — номер один. Дорогу та центр зробили. Скоро буде новий фонтан біля Оперного театру, то я дуже тішуся.

Я багато разів брав участь в організації Китайського Нового року у Львові. Мені здалося, що львів’янам то дуже подобається, особливо дітям, їм цікаво побачити традиційні танці, музику. Роздаємо їм маленькі іграшкові панди. Ми робимо цей фестиваль не для зараз. Ми робимо це для майбутнього, аби молоді люди відчували східну культуру. Коли людям це цікаво, то потім їм так само цікаво вчити китайську мову, поїхати подивитися на країну. Вони в Китаї показують українську культуру: вишиванки, традиційну їжу, кіно. Думаю, кіно — це найважливіше. Зараз надто багато Голлівуду, а треба українське кіно показувати по всьому світу. Або китайське. Тоді ми будемо краще розуміти одне одного.

Вчити українську мову на початку було дуже складно. Я починав з російської. Коли я приїхав до Києва, то поступив на підготовчий факультет. Я тоді просто сказав, що хочу вчити мову, тож мене випадково відправили в російську групу. Однак за місяць викладач спитав, куди я хочу поступати далі. Коли почув, що я хочу до Львова, то сказав, що я в неправильній групі — і мені треба на українську філологію. На цьому курсі було лише три іноземці, двоє з них китайці. Я дуже радий, що обрав вчити українську. Мені вона здається гарнішою, ніж російська, мені приємніше її чути. Російську я ледь розумію, а відповідати нею — дуже складно. Найскладнішим у вивченні мови точно була граматика. Бо я вчився всього дев’ять місяців у Києві, а потім все вчив тільки через розмови з друзями. Тому мова в мене не надто літературна.

У мене не було слів, які здавалися б дивними. А ось тяжкі… Важко вимовити звук [р]. І коли слухаю звуки [д-т], [г-х], то плутаю їх, ось це проблема. Мені дуже подобається вислів «Добрий день!», чимось подібне до англійського та польського, не схоже на російське «здравствуйте». А ще слова «кохання» та «кохаю». Це щось інше, не так просто, як «любов». «До побачення» — теж гарне.

У кожного студента свій характер. Чимало китайців хоч і добре знають українську мову, але закриваються у своїх кімнатах і ні з ким не спілкуються. У мене інший характер. Я люблю спілкуватися, гуляти, готувати, пригощати друзів. Люблю вигадувати програму та проводити час з близькими.

Отак зі своїм другом взяв і створив заклад. Хоча, звичайно, іноземцю у Львові важко відкривати свій бізнес. Спочатку у мене була пельменна, тепер заклад з раменом і коктейлями. Я за цей час багато вивчив про бізнес в Україні.

Назва мого закладу «Jin» перекладається як «золото» або «гроші» — і це заклад азійської кухні. Я не виділяв окремо китайську, корейську чи японську, а спробував їх об’єднати, щоб показати українцям, що їдять в Азії.

Люди у Китаї дуже люблять макарони. Ми робимо суп рамен — його придумали в Китаї, але потім японці зробили в себе дуже хорошу культуру рамену. Чимало українців бачили цю страву через кіно, через мультики — і тому хочуть спробувати. Фактично, це макарони і юшка. Але юшка особлива, її треба варити на кісточці п’ять-сім днів, дуже довго. Те, як це виглядає — не головне. Виглядає просто. Але смак дуже ніжний і глибокий.

Я скоро поїду в Китай, але обов’язково буду повертатися в Україну. Я тут прожив половину життя. Після навчання в мене з’явилося багато друзів, більше ніж у Китаї. Думаю, буду працювати на дві країни. Я можу знайти роботу в Китаї, але боюся, мені буде скучно. Та є важлива причина поїхати — я рідко бачуся з батьками. Вони вже старенькі — потрібно поважати дорослих.

Послухати Ґо можна за посиланням.