Села Лимани та Лупареве на Миколаївщині знаходяться менше ніж у 20 км від окупованої російськими військовими території. Навесні окупанти не раз намагалися штурмувати ці населені пункти, проте ЗСУ успішно відбивали ці атаки. Наразі Лимани та Лупареве періодично зазнають обстрілів зі сторони ворогів. Попри це, число тих, хто повертається додому, збільшується. Староста цих сіл Наталя Панашій не полишала свою роботу ані на мить та розповіла, як живуть люди у прифронтовій зоні сьогодні.
Я народилася у невеликому селі Новоолександрівка в Баштанському районі, з відзнакою закінчила школу у сусідньому селі Лоцкине. У 1985 році поступила у Миколаївський національний педагогічний університет. Під час навчання щороку приїздила працювати у табір, що розташовувався в селі Лимани — на той час воно називалося «Радянська Україна». Тут я зустріла свого чоловіка, ми одружилися і залишились тут жити. Після університету я працювала вчителем у Лиманівській школі, викладала фізику, астрономію та музику. У 2007 році стала директором школи.
«Ми і подумати не могли, що будемо жити у прифронтовій зоні»
Перед вторгненням точилися розмови про війну, але до останнього ніхто у це не вірив, усі сподівалися, що росії вистачить розуму не розпочинати це все. Ми і подумати не могли, що будемо жити у прифронтовій зоні. До війни у Лиманах було близько 4000 людей, у Лупаревому — 1200. Також на території наших сіл знаходяться 17 садових товариств, де проживають до 12 тис. людей. З Миколаєвом у нас було налагоджено пряме і чітке сполучення, маршрутка ходила кожні пів години. Більшість мешканців сіл працювали на місцевому глиноземному заводі.
Усвідомлення того, що ми прифронтова зона, настало десь у квітні. До цього, 19 березня, на одну із вулиць прилетів снаряд, тоді зруйнувало хату, родина вижила, бо переховувалася в підвалі. Після того був період тиші. У нас навіть й військових не було. Зате майже щодня ми бачили, як з Херсонщини проїжджають колони автівок з людьми, які втікали від окупації.
З травня по липень був досить такий гарячий період — сильні обстріли зі сторони окупантів. Тоді вони зруйнували нам центральну підстанцію. Обидва села два тижні жили без світла. Потім вдалося домовитися, і з нами поділився струмом глиноземний завод.
Також були постійні пожежі через суху траву. З Миколаєва іноді не пропускають ані саперів, ані газовиків, ані енергетиків та навіть швидку допомогу. Все через ризик обстрілів. Тому, ми навчилися виживати самостійно.
Загалом певний період були проблеми зі сполученням з Миколаєвом. Два місяці ми самі організовували роботу громадського транспорту — він полягав у тому, що один хлопець із села просто возив людей у місто. Потім перевізник до нас повернувся, фірма виділила кілька автобусів та водіїв, які наразі по черзі тричі на день їздять у місто. Це трохи поліпшило побут жителів.
Був період, коли села здавалися такими «примарами». Наприклад, у Лупареве фактично в одну мить залишилося всього 36 людей: на одній вулиці жило двоє людей, на іншій — одна, на третій — нікого. Це було страшно. Ті, хто не поїхав, намагалися годувати тварин, яких лишили. У Лиманах найменше було близько 200 людей з 4000, які жили тут до війни.
Коли були перші масові обстріли, то за тілами загиблими ніхто не їхав. Поліція не приїздила. Тому що росіяни гатили й гатили. А людей треба було якось ховати.
З початку війни через обстріли росіян загинуло дев’ять людей та десять постраждали. Також чотири хлопці з нашої громади загинули як герої. А одного разу ми навіть ховали захисника родом з Херсонщини, тому що наразі його батьківщина — окупована територія.
«Люди почали повертатись»
Зараз у Лиманах працює 3 із 6 крамниць, де люди можуть щось купити. У Лупареве — жодної. Та попри близькість фронту, люди почали повертатись. У Лиманах нині проживає трохи понад 900 людей, а у Лупареве — десь 300.
До нас періодично приїздять волонтери та привозять гуманітарну допомогу. Я стараюсь все роздавати, щоб воно просто так не лежало. Бувало таке, що люди отримували гуманітарку й кожен день. Хліб ми постійно видаємо. Але доставити сюди гуманітарну допомогу — завдання не із легких. В тому числі через те, що навколо сіл лежить чимало снарядів, які не розірвалися. Особливо багато касет.
Найболючіше питання наразі — електроенергія. Люди повертаються і я розумію, що світла, яке зараз нам постачається із глиноземного заводу, на всіх просто не вистачить. До того ж це додаткове навантаження на підприємство. Вірю, що це питання вдасться вирішити.
Були моменти панічного такого страху. Я ж теж людина. Особливо коли наступає ніч, думаю: чого вартує сюди потрапити окупантам, тому що окупована зона не так далеко від нас. А потім беру себе в руки, говорячи собі, що це наша земля і тут їм не місце.
Хоча серед місцевих також були ті, хто чекали на росію. При цьому і ці люди приходили й брали гуманітарну допомогу. Я таких стараюсь виявляти, а далі ними займаються правоохоронні органи. Напряму людям кажу, що якщо вони серед тих, хто не бажає жити в Україні, то хай збирають речі та їдуть у рф. Таким тут не місце. Я знаю й голів громад, які залишились на окупованій території та стали зрадниками. Є ті, хто залишається, але не співпрацює з окупантами.
У жовтні я отримала повідомлення з російського номера. Окупанти написали російською мовою: «Добрый вечер, Наталья. Рады, что вы остаетесь на территории, которая скоро будет нашей. Нам ваш номер дали очень хорошие люди. Вы должны понимать, что Украина как страна уже исчезает. Все будет Z. Мы своих не бросаем». Я до ранку не могла заснути. Передала цю інформацію у СБУ.
За 8 місяців війни у мене не виникало думок поїхати. Тому що я розуміла, що від моєї роботи залежить життя людей. Війна об’єднала нас ще сильніше. Я ж постійно спілкуюсь з людьми і бачу, що якщо є якісь хороші пропозиції, то ми це робимо організовано та швидко. Допомагаємо один одному чим можемо.
Мене тримає те, що я потрібна людям. Я не хочу грамот чи нагород, просто коли отримую зворотний зв’язок від своїх людей, то мене це надихає. Після Перемоги я допрацюю свій термін і хочу спокійно піти на пенсію. Але перш за все хочеться відновити інфраструктуру сіл. Я рахую дні війни й вірю, що скоро закінчиться. Вірю, що все буде добре.