Хто приймає рішення про нове будівництво?

Діана: Тут не може бути чіткої відповіді. З одного боку, є державні органи влади, які ставлять підписи, з іншого – архітектори і митці, які ці об’єкти створюють, і третя сторона — суспільство. В ідеальній картині світу голос громадськості має бути визначальним, проте це утопія. 

Інколи люди обурюються через абсолютно прийнятні речі. Наприклад, Театр на Подолі або статуя “Протистояння” Олексія Золотарьова — це дійсно хороші об’єкти, які люди агресивно критикували. Оскільки рівень освіти в нас досить низький, не всі розуміють і сприймають мистецтво. 

Фінальне рішення залишається за чиновниками — ми беремо на себе відповідальність, ставлячи підпис. Весь бруд спочатку зливається на нас, а вже потім страждає художник. На базовому рівні всі митці в нашому суспільстві відчувають себе маргіналами, це стало причиною герметичності мистецького простору. Художники створюють бульбашку, де їм комфортніше існувати, тому що у широкому публічному просторі люди ще не мають “полички” у свідомості, но яку можна сучасне мистецтво покласти. Воно викликає відторгнення.  

Сергій: Я згадую Театр на Подолі і мені стає боляче, що ми живемо в просторі, де люди не здатні сприймати мистецтво. Мені на місці Олега Дроздова (український архітектор, засновник архітектурного бюро Drozdov & Partners і Kharkiv School of Architecture, автор проєкту театру. – Platfor.ma) було б дуже неприємно. 

Я будую приватну архітектуру, мені не треба ні від кого вислуховувати критику, особливо від людей, які на цьому не розуміються.  

Але чому відбувається так, як відбувається? Хто відповідальний за те, як виглядає наше місто? Забудовники? Влада? Архітектори? Ми з вами, кожен із нас. Місто зміниться, коли кожен візьме на себе відповідальність за те, що відбувається. Створюючи той чи інший проєкт, я беру на себе відповідальність. І сьогодні я беру на себе відповідальність і за те, як виглядає моє місто. 

Антон: Є значна відмінність музейного мистецтва від мистецтва у міському просторі: людина може піти на виставку або не піти — в неї є вибір дивитися чи не дивитися. Коли об’єкт розташований на вулиці, цього вибору немає. Конфлікт і дискусія — це добре. Абсолютно нормально, коли щось подобається, а щось ні. Неможливо змусити людину полюбити мистецтво. Я вважаю, ця тема має знаходитися в дискусійній площині, втім, не нормально, якщо людина шкодить, руйнує і поводить себе агресивно.

Олексій: Я хотів би наголосити на позитивному моменті, що ми є свідками дорослішання нашого суспільства. В мене є велике сподівання, що я побачу ту Україну, про яку мрію. Дорослішання —  це відповідальність за власні дії. Коли опиняєшся на вулицях європейських країн, дуже рідко можна побачити якісь випадкові об’єкти. В нас таке відбувається доволі часто. 

Наприклад, зараз у Львові на площі біля оперного театру будують фонтан, який місто прийняло у подарунок. Люди шоковані. Не все треба приймати в дар, важливий критерій —  це доречність, і такі питання треба добре обмірковувати.

Взаємодія митця, міської спільноти і держави

Діана: Якщо ми говоримо про Київ, сюди приїжджає багато людей, тому працює фактор самоцензури. Ми перші запровадили мистецьку раду, в яку не ввійшов жоден чиновник – це була принципова позиція. Ця ініціатива потім стала чудовим прикладом для інших міст, які її теж створили. Треба розуміти, що законодавство створює певні рамки, в яких ми існуємо — я маю на увазі заборони і фінансові вимоги. Це складний момент, адже якщо в тебе з’являється будь-яке державне фінансування, тобі потрібно враховувати ці рамки. Приватне фінансування дає більшу свободу дій. Я вважаю, що наразі регулювання з боку органів державної влади дуже сильне, коли ми це змінимо — я не знаю. 

Сергій: Бути соціально відповідальними важливо і для компанії, і для людини. Ми запровадили кілька проєктів, щоб зробити міський простір кращим. Спільно з 1+1 media, наприклад, планували облаштувати частину Подільського району. 

Насправді щоб місто мало непоганий вигляд, треба не так багато. Ми створили проєкт, отримали підтримку влади. Однак потім виявилося, наприклад, щоб пофарбувати будівлю, треба отримати згоду від власника, а його взагалі немає в країні вже багато років і не відомо як і де його шукати. Щоб замінити бордюри, треба ще від когось отримати дозвіл, а ті інші мають отримати від тих інших, а ті не можуть дати, бо у них свій проєкт… 

Ми працювали над проєктом півтора року, робоча група з 15 осіб витратила багато ресурсів, розробляючи цікаву концепцію за адекватні гроші і все зупинилося на моменті конкретних дій. В нашій державі складно зробити добре, якісно і щоб все це було законно. Ще одна проблема – люди самі псують середовище, в якому живуть. Наприклад, заходиш в новий ліфт, а там хтось подряпав ключем двері. Для мене велика загадка, навіщо вони це роблять.

Антон: У девелоперів трохи інша ситуація із взаємодією з муніципалітетом. Дуже важко дається етап узгодження архітектурних рішень. Але потім на своїй території можна  робити все, що завгодно. Наші будівлі будуть поєднувати в собі арт-об’єкти, як, наприклад, Saga City Space, яку проєктував Олег Дроздов. Для багатьох людей це не будівля, а саме арт-об’єкт, вони приходять туди, щоб сфотографуватися. 

Олексій: Я не задоволений багатьма проєктами і процесом їх затвердження. Наприклад, моя робота “Груша” і досі не стоїть на балансі міста. Скульптуру поставили і забули про неї. Держава не доглядає за об’єктами мистецтва. 

До речі, цікавий приклад, музейний комплекс “Батьківщина-мати”. У професійній спільноті комплекс піддався величезній критиці. Але я гадаю, що це один із найкращих прикладів музейного об’єкта в Києві. Проте появу всередині “Батьківщини-матері” виставки війни на Сході, я вважаю зайвою. Треба перемістити експозицію в інше місце, бо вона викликає серйозний дисонанс.

Про потенціал України

Олексій: Україна зараз потенційно має величезні можливості. У нас порожнеча майже в усіх сферах і її можна заповнювати. Сьогодні вже є приклади, які реально працюють. Два об’єкти Дроздова в Києві я вважаю досягненнями, за які не соромно. На них треба орієнтуватися. Я щасливий, що застав часи, коли багато що потрібно змінювати. В готовому середовищі  нецікаво жити.

Антон: Формування ландшафту міста — це справа не одного року,  а десятиліття. Сьогодні, на мою думку, Україна ще не готова для створення якихось визначних об’єктів, але у великій перспективі – звісно так.

Сергій: А я думаю, що ми готові і в нас є чудовий приклад Saga Space, завдяки якому ми розуміємо, що вже сьогодні можна робити круті речі. Втім, усе ще існують об’єкти, як ЖК “Поділ Престиж”, який називають “монстр на Подолі”. Було виграно багато судів, щоб цю будівлю знесли, але ніхто нічого так і не зробив. Наразі є прецеденти гарної сучасної архітектури, але потрібно і всім іншим взяти правильний вектор.

Про забудову міського простору 

Сергій: Будівництво об’єктів регулюється комерційною вигодою. Сьогодні серед забудовників дуже висока конкуренція і це добре. Так підсилюється ентузіазм створювати артоб’єкти. Споживача складно вразити, є потреба в створенні цікавих просторів, інсталяцій, скульптури. У 90% випадків забудовники на початку ціляться у велике, а в результаті скорочують бюджет. Все залежить від людей, які беруть на себе відповідальність. Або не беруть. Жахливо не робити нічого, а ще жахливіше робити погано. 

Олексій: Я за формування нашого міста згідно з планом. Щоб воно не будувалося хаотично. Зараз ми існуємо у просторі, де є щось добре, а поруч жахливе. В цілому, красиво лише здалеку. Все зміниться, коли місто стане відповідальним у відношенні до самого себе у глобальному сенсі.