В межах проєкту «Кохана, ми рятуємо людей» Platfor.ma регулярно спілкувалася з талановитими лікарями різного профілю. Спільно з ГО «Медичні лідери» ми продовжуємо цей проєкт, однак тепер концентруємося на медиках, які служать в Збройних силах. Світлана Галич — докторка медичних наук, професорка, яка має понад 35 років практики в акушерстві й гінекології. За цей час вона допомогла народитися близько 4 тис. дітей. Однак вже у березні 2022-го Світлана стала військовим лікарем з позивним Світлячок, адже добровільно пішла служити хірургом одного з мобільних шпиталів. Platfor.ma поговорила з нею про те, чому Світлана зберегла перший уламок, який витягла з бійця, як знову приймала пологи на фронті та що думає про медицину після перемоги.
Як ви взагалі стали медиком?
Я з дитинства дуже хотіла допомагати людям і мріяла звершити якийсь подвиг — мабуть, це був вплив книжок, які я багато читала. А на початку 80-х, коли я закінчувала школу, найбільш очевидним варіантом для цього була медицина. Так все і почалося.
Знаю, що в ЗСУ вам вдалося потрапити не одразу?
Ще у медичному університеті нас вчили, що якщо почнеться війна, то ми всі маємо виконати свій військовий обов’язок. Не те щоб я про це весь час думала, але якось ця ідея була звичною і зрозумілою. Тож коли у 2014-му дійсно почалася війна, я зробила спробу піти служити в мобільному госпіталі. Але тоді якраз розгортався великий проєкт післядипломної освіти, в який було залучено багато людей, і якби я пішла, він би просто не відбувся.
А коли сталося повномасштабне вторгнення, питань вже ніяких не було. У мене є необхідні знання, є прагнення справедливості — як я могла не піти на війну? Не було жодної хвилини, коли б я пошкодувала про цей вибір.
У вас величезний стаж, в тому числі в хірургії, але як це спрацювало з військовими пораненнями? Це абсолютно інше і треба переучуватися?
У мене не було професійних знань щодо бойових травм — все ж мій фах дуже мирний і досить специфічний. Тому я й пішла у мобільний госпіталь, де справжні професіонали могли б мене всього навчити. Плюс у мене шалена мотивація — окрім всього іншого я ночами сиділа і читала необхідні матеріали.
А ви на війні зустрічали людей, якими допомагали як лікарка у мирні часи?
Акушерство і гінекологія — це сфера, в якій ти досить рідко потім перетинаєшся з колись новонародженими пацієнтами. Але якось я чергувала на перев’язці й до мене потрапив один боєць. Виявилося, що саме в цей день п’ять років тому я приймала пологи у його дружини. Він впізнав мене, здивувався, не міг повірити: «Це справді ви?!» А ще діточки, які в мене народжувалися, потрапляли не до мене, а до інших шпиталів — я це по Фейсбуку бачила.
Наскільки я знаю, ви вже й на війні пологи приймали…
Це було в деокупованій зоні, ми стояли поруч з лікарнею. У них не було потрібних лікарів — хірурга, акушера, анестезіолога, тому наші медики їм регулярно допомагали. А коли привезли жіночку народжувати, то покликали й мене. Вже два таких випадки було.
Я навіть відчула певну ностальгію. А ще трохи лячно — все ж понад рік такого не робила. Але досвід допоміг. Та й пологи — це фізіологічний процес, якому важливо не заважати. Тому все пройшло добре.
Ви зберегли перший осколок, який витягли з бійця. Чому?
Розумієте, раніше я діставала з людей дітей. Це якась надзвичайна концентрація життя. Новонароджена дитина — це абсолютна енергія, що буде розгортатися ціле життя. А тут ти дістаєш з тіла людини щось зовсім інше, щось смертоносне, зле. Тому для мене це був важливий момент, і перший осколок я дійсно зберегла. Не знаю, для чого. Мабуть, щоб пам’ятати.
А які історії цієї війни взагалі вразили вас найбільше?
Їх дуже багато. Був один поранений розвідник — маленький, худенький. Але мені сказали, що він витягнув з поля бою семеро побратимів. При цьому коли цей боєць прийшов до тями, то дуже переймався, що не зміг врятувати командира. Але виявилося, що насправді він і його витяг, просто не пам’ятав про це. А командир до того ж лежав у нас в реанімації, то я привела розвідника до нього, щоб той впевнився, що все ж врятував всіх.
При цьому командир — вдвічі більше за цього худого розвідника. Як він його витяг? Така сила духу, могутніша за фізичну силу. І потім подібних історій було багато. Якщо їх прочитати, то це справжній подвиг. Але якщо послухати самих бійців, то це нібито просто їхня щоденна робота.
А що можете сказати про військових медиків, які вам зустрілися? Що вони принесуть потім в медицину після перемоги?
Я б сказала, що є дві категорії. Перші — це професійні військові медики, висококласні офіцери, у яких ми навчалися. У мене до них відчуття величезної поваги й подяки. А другі — такі «мобіки», як я. Деякі з нас не витримують, більшість демонструють справжню силу.
Я не знаю, що буде, коли ми повернемося в цивільну медицину, але знаю, що буде по-іншому. Ми точно стали більш стійкими, витривалими. Ми натренувалися відкладати емоції та обурення на потім. Я, наприклад, навчилася перетворювати емоцію ненависті до ворогів на емоцію вдячності та любові до своїх пацієнтів. Ненависть деструктивна, від неї тремтять руки. Вдячність — тільки допомагає.
А ви обговорюєте війну зі своїми цивільними знайомими?
Ви знаєте, ні. Я розумію, що міста теж обстрілюють, що мої колеги проводять операції попри ракетну небезпеку. Однак ми все ж ніби говоримо трошки різними мовами. Про війну я можу розмовляти лише з тими, хто, як і я, знаходився в умовах фронту. А з цивільними знайомими ми просто говоримо, згадуємо, мріємо про те, що буде після перемоги.
Перепрошую за нетактовне питання, але вам не страшно щодо того, що після війни у вас може бути ПТСР?
Думаю, у мене його не буде. Я дуже на це сподіваюся. ПТСР часто буває у людей, які навіть після завершення війни лишаються на ній ментально. Я розумію, як це, я бачу це у бійцях, які давно воюють. Але я дуже сподіваюся, що у мене ПТСР все ж не буде. За багато років роботи лікарем я навчилася перемикатися на інші речі, тому хочу в це вірити.
До речі про те, що багато бійців залишаються на війні ментально й емоційно — ви десь згадували історію, як поранений солдат відреагував на слова.
Зі мною служили військові медики, які іноді між собою говорили російською. Ми оперували важко пораненого бійця, а коли будили його після наркозу, він почув, як вони розмовляють саме російською. І він почав захищатися — кричав, що не здасться і нічого не скаже. Нікого до себе не підпускав. Заспокоївся тільки коли з ним заговорили українською. Мене цей випадок ще раз запевнив у тому, що в медицині особливо важливо враховувати будь-які нюанси спілкування.
А в чому загалом головні проблеми й головна гордість української військової медицини?
Гордість в тому, що ми вибудовуємо медичну систему, яка максимально націлена на те, щоб врятувати якнайбільше життів. Все, що тільки можливо, щоб убезпечити бійців, щоб зменшити ризики інвалідизації — все застосовується.
А проблема, мабуть, насамперед в тому, що багатьом довелося пізнавати особливості військової медицини на ходу. Як, що, які особливості роботи? Принаймні, на початку повномасштабного вторгнення з цим було складно. Але зараз вже наче адаптувалися.
Ви десятиліттями працювали в цивільній лікарні, зараз у госпіталі. Які реформи взагалі потрібні українській медицині?
У цивільній медицині більшість алгоритмів діагностики та лікування вже прописані. У військовій цього поки немає — є різні міжнародні рекомендації, є різний досвід окремих інструкторів, який вони передають далі. Тому в різних підрозділах військова медицина може бути дещо різною. Але зараз вже проводяться різні конференції, обговорення, вся ця система вибудовується.
До речі, зі спілкування з іншими бойовими медиками і військовими лікарями можна зробити висновок, що українці зараз отримують унікальний досвід, якого немає у жодної іншої країни. І, можливо, саме українські медики будуть вибудовувати нові світові норми такмеду.
Абсолютно з цим згодна. Скажімо, коли ми отримували перших пацієнтів з вибуховими травмами, то я намагалася розібратися в цій темі з науковими медичних журналами. І можу сказати, що досвід наших бойових медиків неоціненний навіть на фоні найкращих світових експертів.
А як взагалі варто змінити українську медицину після перемоги?
Наша медицина в першу чергу потребує фаховості. Досі бачу багато непрофесіоналів на високих посадах. При цьому найкращі люди гинуть на війні. Сильне почуття несправедливості через це.
Що б ви хотіли розповісти про нашу боротьбу всьому світу?
Якщо ми зараз не втримаємося, не встоїмо, то ця рашистська зараза розповсюдилася б щонайменше по всій Європі. Ми захищаємо не тільки Україну, а всю Європу. Ненажери ніколи не зупиняються. Тому я хотіла б сказати людям по всьому світу: зрозумійте, Україна має вистояти. І ми вистоїмо.
Публікацію створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».