В межах проєкту «Кохана, ми рятуємо людей» Platfor.ma регулярно спілкувалася з талановитими лікарями різного профілю. Спільно з ГО «Медичні лідери» ми продовжуємо цей проєкт, однак тепер концентруємося на медиках, що служать в Збройних силах. Іван Кондратенко — терапевт вищої категорії з досвідом роботи 20 років та багаторічний інструктор з тактичної медицини. Зараз він служить в Дніпропетровській окремій бригаді сил ТРО. Ми поговорили з Іваном про те, який шлях пройшла українська тактична медицина, чому він не говорить про війну навіть з дружиною та на що точно не варто донатити.

— Як ви взагалі стали медиком?

— У 1994 я поступив до Дніпропетровської державної медичної академії, яку закінчив у 2000-му й успішно всі ці роки працював терапевтом. 

— При цьому ще у часи АТО ви проводили тренінги з тактичної медицини для військових. Чи можете ви оцінити, який шлях з того часу пройшла українська бойова медицина?

— Навчання я проводив у 2014-2018 роках. Далі це продовжувала моя команда, а я став начальником медичної служби батальйону Тероборони за контрактом у резерві — це ще до того, як ТрО стала «модною» перед повномасштабним вторгненням. Певні позитивні рухи за цей час точно були. Але можна було б зробити й набагато більше.

От матеріально-технічне забезпечення зараз досить непогане — починаючи з автівок і завершуючи лікарськими засобами. Принаймні, так в моїй частині й тих, про які я знаю. Все це спільними зусиллями держави та, звісно, волонтерів — без них ніяк.

Все не дуже добре з підготовкою кадрів, причому на всіх рівнях. За 2-3 місяці складно навчити хорошого військового лікаря. Загалом з кадрами все непросто — майже всі, хто хотів бути в армії, вже на фронті. А ми ж зазнаємо втрат, треба добирати людей. Зараз знайти хорошого лікаря на службу дуже важко. Багато моїх колег, інструкторів з тактичної медицини, пішли на фронт простими медиками, працювали на еваках і вже загинули.

— А є щось, чим українська військова медицина може пишатися?

— Тим, що вона вчергове робить просто неможливе. В таких умовах, з такими засобами — особливо на початку повномасштабного вторгнення — вдалося побудувати нормальну систему. В тому числі в Теробороні. Знаєте, з нас можуть глузувати, типу, «Це ті ж ЗСУ, тільки дикі». Але ми тримаємо свої ділянки фронту, виконуємо поставлені завдання. Так, маємо втрати, бо це війна, але ці втрати ніколи не були через якусь паніку чи втечу. В тому числі завдяки одному з гвинтиків Сил оборони — військовим медикам.

— Ви ж точно перетиналися з медициною НАТО. Можемо ми їх чомусь навчити?

— Легко! Західні протоколи створені під певні умови з дуже міцним матеріально-технічним забезпеченням. В американській армії евакуація пораненого гвинтокрилом — це звичайна практика. І не тільки в американській. У мене колись був інструктор з ізраїльської армії, він розповідав про формат евакуації: медичний гелікоптер + два бойових гелікоптери прикриття і ще літаки, які все контролюють здалеку. Але ми навчилися рятувати життя з мінімальними технічними ресурсами. Наскільки я знаю, зараз український досвід дуже активно вивчається в багатьох арміях світу.

— Де і як ви зустріли 24.02.22?

— Вдома. Прокинувся о 6. Майже одразу прочитав в чаті нашого батальйону Тероборони кодовий сигнал, що це початок війни. Рюкзак у мене був зібраний, то я просто сказав дружині щось типу: «Все, я на війну». Ну і прибув на місце розгортання батальйону. Два місяці ми готувалися, а вже з квітня брали участь у бойових діях на Донецькому напрямку.

— Який епізод цієї війни ви найчастіше переповідали знайомим?

— Та поки нічого особливо не розповідаю. Навіть дружині майже не кажу, що я, де і як. І їй, і мені так спокійніше.

Мій покійний дід пройшов всю Другу світову війну, закінчив у Берліні. Почав солдатом, став офіцером. І мене завжди дивувало: пройшов війну, п’ять поранень, три уламки до кінця життя так і лишилися в тілі — однак при цьому він про все це розповідав буквально пару епізодів. А зараз я розумію, чому.

— Чому?

— Можливо, потім ми зможемо про це розповідати. Після перемоги. Повернемося до мирного життя, навчимося бути зі своїм ПТСР. Але нас зможе зрозуміти тільки та людина, яка була на війні, — що таке бути під обстрілом, йти на штурм, як тримати на руках товариша, який стікає кров’ю, як самому бути пораненим.

— А ви пам’ятаєте першу людину, яку врятували?

— Ні, не пам’ятаю. Я ж починав інструктором і з командою Дніпро такмед ми об’їздили весь фронт АТО. За цей час були й медичні евакуації, й багато роботи на ротаціях Першого добровільного мобільного шпиталю Пірогова. Врешті все це стало просто частиною життя.

Та й слово «рятувати». Бути героєм — це, звісно, класно. Але є в мене таке прислів’я: чийсь героїзм — це чийсь прой*б. Краще бути живим параноїком, ніж мертвим героєм. Мертві вже нікого не переможуть, а для перемоги нам потрібні живі. Утримувати людей живими — це в тому числі наша робота, робота медиків.

— А яку врятувати не вдалося, пам’ятаєте?

— Можна гучно сказати, що у мене такого не було. Якщо брати підрозділ, то коли наші хлопці гинули, то це були смерті на полі бою. Нам привозили мертве тіло, врятувати яке вже було неможливо.

— Як зараз виглядає середній робочий день бойового медика?

— Та це 24/7. Спиш з ввімкненою рацією, поруч зброя, спорядження вже в автівці — і за будь-яким сигналом екіпаж моментально висувається. І це окрім звичайної роботи медиком, бо військовослужбовці — це хоч і кіборги, але такі ж люди. Вони теж хворіють, теж бувають шмарклі. І ми всім цим теж займаємося: від шмарклів до геморою.

— Траплялося багато історій, де наші бійці дивувалися надзвичайно застарілому складу російської аптечки. Ви з чимось таким стикалися на практиці?

— Такого багато, це правда. Але тут є певний нюанс. Коли мі сміємося над ворогом — це добре, значить ми його не боїмося. Однак не має бути недооцінки противника. «Понабирали чмобіків, у них там зброї нема нормальної та ганчірка замість турнікета», — ну, таке. Ми зустрічали у них і якісні аптечки, особливо якщо це якісь спецпризначенці, там все фактично те ж саме, що й у нас.

— А чи є в українській армії досі проблема з неякісними турнікетами (турнікет — своєрідний джгут для швидкого припинення кровотечі. Неякісний буде просто імітувати ефективність, і боєць може загинути. — Platfor.ma).

— Звісно, є. Я тестую турнікети вже багато років, нас таких в Україні людей 20. І можу з впевненістю сказати: ні, не будь-який турнікет — це добре, формат «краще хоч якийсь» — це зло. Школярі в Малому Ухрюпінську щось на уроці змайстрували — це мило, але, будь ласка, не треба.

Попри зовнішню простоту, турнікет — це механізм, що має бути вироблений з якісних матеріалів і відповідати десяткам вимог: фізичних, технічних, хімічних. У своєму підрозділі я це контролюю особисто: якщо помічаю у бійця якийсь дивний турнікет, то просто вилучаю і видаю такий, що гарантовано спрацює. 

— Говорив про це з вашою колегою Машою Назаровою, вона про все це зазвичай формулює набагато менш тактовно.

— Я все ж намагаюся підтримувати високий образ офіцера, бо якщо почну говорити армійською мовою, то у вас буде не інтерв’ю, а: «****, ***, турнікет *** **** ****, погано».

— Які ще є червоні прапори — якщо бачиш, що збирають на певні речі, то це тривожний знак і донатити не варто?

— Не можна збирати на виробництво якихось самопальних турнікетів. Навіть якщо вони нібито сертифіковані. Доповідаю: це повна маячня. В Україні є зараз два виробництва, що визнані спільнотою такмедів. Це Січ і Дніпро другої генерації. Жоден інший турнікет, що виробляється в Україні, не пройшов нормальну перевірку.

Другий тривожний знак — це коли збирають на налбуфін. Я давно заборонив його використовувати та навіть дав наказ вилучати, якщо знаходимо у бійців. Як знеболювальний це препарат невеликої сили, натомість має багато побічних ефектів. А найгірше, що коли після налбуфіна боєць потрапляє на операційний сил, то анестезіологу дуже складно його якісно знеболити. Це дуже ускладнює долю пораненого. Наша місія — це ж не просто «отут на передовій врятував, а далі хоч трава не рости». Ми маємо зробити так, щоб людина втратила якнайменше здоров’я. Саме тому використання налбуфіну давно заборонено.

І третє — збори на різні фуфломіцини. Імуномодулятори, противірусні, ноотропи — вони зазвичай ще й дорогі. Але це просто гроші в порожнечу. Не треба так.

— Як от прямо зараз той, хто читає цей текст, може допомогти українським бойовим медикам?

— Мабуть, варто самому пройти курс домедичної допомоги, щоб вміти рятувати таких же істот, як ти сам. Тільки не женіться за брендами чи рекламами типу «ВСЯ тактична медицина за три години» — це повна ржака, брехня і розвод на бабки. Перевірте, хто викладає, досвід інструктора і тому подібне. Невірне знання — гірше, ніж незнання.

Ну а допомога саме тактичній медицині — є фонди, що роблять це вже багато років, підтримайте їх. Це Leleka Foundation, харківський Sunflower of Peace, а також Фонд Притули — вони якраз просувають важливий проєкт з розгортання навчальних центрів по такмеду на полігонах Збройних сил України.

— Чи будь-який цивільний медик може стати хорошим бойовим медиком?

— Насправді щоб створити бойового медика, лікар навіть не потрібен. Лікар вчиться щонайменше сім років. А бойовий медик знаходиться на передовій, йому не потрібні настільки фундаментальні знання в стількох напрямках. Будь-який боєць, маючи голову на плечах і руки з потрібного місця, може стати гарним бойовим медиком.

Для розуміння: у кожному підрозділі є бойові медики й старші бойові медики. А в батальйонах — медичний пункт, у складі якого вже фахівці з медичною освітою: санінструктори, фельдшери, лікарі. Бойовим медикам сім років освіти не надто потрібні.

— Яку історію цієї війни варто розказати всьому світу?

— Я просто хотів би донести, що ця війна — це дійсно боротьба з нацизмом в тому сенсі, що й у часи Другої світової війни. Росіяни нищать міста, влаштовують геноцид мирного населення. Коли ти вбиваєш дракона, то сам можеш ним стати. Колись росіяни були серед переможців нацизму. Тепер вони самі стали нацистами. От і все.

Публікацію створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».