fbpx

Кохана, ми рятуємо людей: Маша Назарова про нашу тактичну медицину, її героїв та способи допомогти

АвторЮрій Марченко
12 Травня 2022

Цей проєкт — про реальне життя людей, які дійсно заслуговують на увагу. Їхня щоденна праця — це наше здоров’я і порятунок життів. Ці люди — медики. За підтримки компанії Grammarly та спільно з організацією «Медичні лідери» Platfor.ma робить цикл публікацій про лікарів України. Тобто про тих людей, які дійсно можуть сказати: «Кохані, ми рятуємо людей». Війна перетворила медиків на одну з найбільш важливих професій, як у містах під обстрілами, так і безпосередньо на фронті. Маша Назарова — бойовий медик, інструкторка з тактичної медицини, помічниця фонду «Повернись живим» і співавторка програм підготовки з тактичної медицини Генштабу ЗСУ. Platfor.ma поговорила з нею про те, чим наші медики можуть пишатися, а щодо чого переживати, та чому принцип «краще, ніж нічого» — не працює.

— Як ти вирішила стати медиком?

— Дитяча мрія. Чомусь завжди цього хотіла. Вчилась на медичному в Німеччині, але коли у 2014 почалася війна, то кинула освіту, щоб повернутися в Україну. Пішла в ЗСУ і вже в армії здобула кваліфікацію бойовий медик. Нас навчали американці за програмою combat medic 68W.

— Ти вчилася в Німеччині, сертифікована з відзнакою за стандартами армії США, а тепер вчиш тих, хто вчився в Україні. Що можеш сказати про різницю підходів?

— Якщо чесно, у нас все не дуже добре. Вчора я була в Чернігівській області, де навчала медиків різних підрозділів. У половини з них є медична освіта, і при цьому вони абсолютно не розуміють сучасних підходів. На жаль, українські університети часто випускають людей, які не знають своєї справи належним чином. Якщо ви зустрічали хорошого медика — це його власна заслуга, а не системи.

Коли я вчилася, теж перекладала собі всі посібники з тактичної медицини з англійської. Бо це досвід десятків воєнних операцій. І врешті я сама стала співавторкою офіційної програми Генштабу з військової медицини: базовий курс бійця за 8 годин, 40-годинний курс стрільця-санітара і 4-місячний курс бойового медика.

У 2017 відкрився наш навчальний центр, з якого на цей час вийшли 649 курсантів, які стали бойовими медиками взводів. А ще були курси старший бойовий медик роти, курс по медичній евакуації, курси для спецпідрозділів, інструкторські курси. 

З 2018 по 2022 не загинув жоден медик, що вчився у центрі, ми були на зв’язку, обговорювали різні випадки. З 24 лютого у нас вже понад 10 загиблих. Поки ти відходив зараз поговорити телефоном, я дізналася, що одна наша випускниця тепер у полоні. Нам не вистачає медиків. Армія забита на 220%, а бойових медиків немає. Тому весь мій фокус зараз на тому, щоб навчити якомога більше фахівців.

— Уявімо, що зараз цей текст читає якийсь цивільний медик, скажімо, сімейний лікар. І він розуміє: ок, я хочу піти в ЗСУ. Що йому робити?

— Сімейному лікарю краще бути сімейним лікарем. Бо є цивільні люди, яким теж потрібна допомога. А загалом я не знаю, чи візьмуть зараз так зі сторони. Бо в перші дні вторгнення на медиків в армію взяли купу людей — прийшли і класні фахівці, і ті, хто готові швидко навчитися. Але є й люди без потрібної підготовки. В результаті всю «штатку» забили, і є випадки, коли людину поставили на посаду, але вона не справляється. У мене на тренуванні був дядько, який зараз в ЗСУ на посаді стрільця-санітара, але відмовився ставити катетер, бо боїться виду крові. Я розумію, як добре, що купа людей прийшли в ЗСУ, розумію, чому їх взяли. Але мій великий біль, що поки ми не можемо забезпечити Україну достатньою кількістю кваліфікованих бойових медиків. Та ми над цим працюємо щодня.

Щодо цивільного медика, який вирішив стати бойовим. Наш центр трохи побомбили, і він переїхав. Однак в будь-якому випадку більшість інструкторів зараз не навчають, а самі є медиками у своїх підрозділах. Тож універсального рецепта немає — все одно курс військового медика — це мінімум півтора-два місяці, це не швидко.

Цивільним лікарям в будь-якому випадку треба спочатку опанувати військову базову підготовку, бо вони мають бути органічною частиною підрозділу. Три головні правила тактичної медицини це: веди вогонь у відповідь; знайди укриття; надай допомогу. 

Але якщо уявити що цивільний медик уже на посаді й можливості поїхати на навчання немає, відкрийте протокол ТССС для медичного персоналу (TCCC-MP, Tactical combat casualty care for medical personnel), вивчіть його і шукайте рекомендовані ним засоби. Деякі речі здивують вас, бо будуть відрізнятися від цивільних підходів. Проте вони випробувані десятками військових операцій і мають дуже потужний доказовий підхід. 

Як приклад, у цивільній медицині ми багато уваги приділяємо можливій травмі шийного відділу хребта. У бойовій травмі вона становить дуже невелику частку ушкоджень, і ми набагато менше зважаємо на її ймовірність. Зате набагато частіше трапляються травми тазу — дуже характерно для мінно-вибухового механізму травми. Розуміння принципів ТССС і неухильне дотримання пріоритетів — завжди спочатку масивні кровотечі, дихальні шляхи, травми грудної клітки, і аж потім пов’язки, шини, внутрішньовенний доступ — ось що допоможе цивільному медику, який вчора працював в комфортних «перестраховочних» умовах лікарні, а зараз на війні.

— Ти пам’ятаєш першу людину, яку врятувала?

— Ми не те щоб використовуємо такі поняття — врятувала. Це дуже пафосно звучить. Але я пам’ятаю свого першого пацієнта, свою першу успішну реанімацію, першу неуспішну. В принципі, я пам’ятаю більшість людей, яким я надавала допомогу.

От у вас проєкт називається «Кохана, ми рятуємо людей». Днями випадково довелося надавати допомогу чоловікові, який впав з велосипеда і вдарився головою. Він вже був весь білий, все було погано, але вдалося відкачати. Мені пише мій друг: чому затримуєшся? Я пояснюю, що тут треба було людині допомагати. Друг далі: обстріл, бомбардування, кульове? Я: та ні, з вєліка впав. Він: та ну, це не рахується. Ось так — наче і «врятувала», але не рахується.

— Окрім того, що фахівців треба навчати для війни, які ще проблеми в української військової медицини?

— Питання пріоритетності. Зараз цього набагато менше, але досі можна зустріти ставлення, що медицина — це в останню чергу, це не так важливо. Типу, «у нас стрільби, нафіг ту медицину». Ну, я б теж обрала стрільби, це цікавіше, але все ж і медицині треба навчатися. Бо її основа — це самодопомога і взаємодопомога до того, як поруч знайдеться медик, бо іноді до нього ще треба доїхати. Тому треба, щоб бійці самі могли надати першу допомогу. А цьому треба тренуватися. Однак ще раз — зневажливого ставлення вже набагато менше, і запитів від командирів підрозділів на навчання зараз більше, ніж інструкторів.

— А чим навпаки нашій військовій медицині варто пишатися?

— Тим, як ми змінилися. Звісно, наша медицина не була готова забезпечити Збройні сили, які майже миттєво збільшилися втричі. Але якщо подивитися на штатну аптечку ЗСУ, то в умілих руках вона може врятувати життя. А курс підготовки військовослужбовця — це якісна тактична медицина, така ж, як в найрозвинутіших країнах.

Широко розійшлося відео з чеченськими ТікТок-військами, де вони надають допомогу пораненому. Вони роблять це намародереною українською аптечкою — там наш турнікет й ізраїльський бандаж. Аптечку вони, звісно, вкрали, але і турнікет неправильно використали, і бандаж погано наклали, так що боєць їхній все відео тільки білішає. Тож має бути і чим рятувати, і знання, як це робити. В нас є і перше, і друге, я цим пишаюся. А от чеченський Рамзан помре — «і ето прекрасно».

Успіх України на цій війні багато в чому належить двом речам — артилерії й командирам на місцях: молодшому офіцерському складу й сержантському складу. Ці люди навчені самотужки приймати рішення й працювати малими групами. Це не історія, де маршал здалеку командує фронтом, а всі чекають наказу. 

В медицині дещо схожа штука. Ми розуміли, що у нас не буде в кожному взводі по академіку, але ми взяли Васю без медичної освіти й зробили з нього офігенного фахівця саме з тактичної медицини. Він не зможе працювати в госпіталі, не буде нейрохірургом, але тактична медицина в нього від зубів відлітає, й він допоможе купі бійців — і тим, що він дійсно зробить, і тим зайвим, чого він не зробить.

— А ти знаєш прям конкретні такі випадки, де непрофесійний медик став хорошим спецом в тактичній медицині?

— На американському курсі, де ми вчилися, одним з найкращих став мій друг, який до цього був мехводом (механік-водій. — Platfor.ma). Прям таким Мехводом Мехводовичем. А зараз він чудовий бойовий медик, воює, рятує людей.

— Я знаю, що у тебе є трофейна російська аптечка з танку. Розкажи, що там і як?

— Це кайф. Я хочу написати офіційну подяку з гербовою печаткою начмеду російської армії за те, що він таку херню роздав своїм бійцям. До цієї аптечки є інструкція, й там колегія з 14 професорів, які її затвердили. Хоча в реальності цим набором людину можна тільки добити. Воно старе, воно не працює, воно може створити додаткові проблеми. 

У них в аптечках є синтетичні опіати — це така практика ще з Афганської війни. В радянській армії у всіх були обезболи, щоб людина помирала без болю — але помирала гарантовано. Це зміщення акценту з реальних проблем типу втрати крові, травми легенів чи ще чогось. Людину не врятують, але зате вона не кричить і нікого не бісить. До того ж ці синтетичні опіати викликають сильне пригнічення дихання й блювання. Чимало людей, які собі це вколюють, непритомніють і блюють. Така смерть.

Ми від такого давно відійшли, у нас пріоритет не заткнути пораненому рота, а залишити його жити, тож і подібних препаратів в аптечках немає. Хіба що хтось сам собі намутив через волонтерів. Бо, на жаль, є багато прикладів, коли хочуть “причинить добро”, а насправді роблять гірше, як з самопальними турнікетами.

(Турнікет — основний засіб надання допомоги військовослужбовцям. На війні більшість смертей, яким можна запобігти, — критичні кровотечі з кінцівок. Турнікет встановлюється собі самому або іншій людині за пару десятків секунд й перекриває тік крові в руці чи нозі. — Platfor.ma)

— О, до речі, розкажи, чому в тактичній медицині не працює принцип «краще хоч щось, ніж нічого».

— Та він ніде не працює. З «нічого» ти змиряєшся і можеш щось придумати, в тебе немає зайвих надій. А «хоч щось» змушує сподіватися, однак потім воно підводить. 

Ну, дивись, така аналогія. У тебе є порваний презерватив. Він кращий, ніж ніякого? Ні. Якщо немає презерватива, ти принаймні думаєш, в які сексуальні контакти вступати. А якщо є, але порваний, то це тебе ніби має заспокоїти.

Так і тут. Коли боєць отримує турнікет з гівна і палок, то в нього все одно є примарна надія, що він врятує життя. А він не спрацює, зламається і так далі. Тому з цим треба боротися.

Я думаю, прочитавши все, що вище, чимало лікарів можуть розізлитися, що непрофесійні медики лізуть в їхнє царство. В моєму царстві тактичної медицини є переконання, що людина без медуніверситету з правильною підготовкою може бути хорошим бойовим медиком. Але тут вже в мене срака горить через те, скільки людей лізуть в тактичну медицину. Чомусь ніхто з каналізаційних труб не робить тепловізори і не каже, що це краще, ніж нічого. А от турнікети чомусь роблять всі. Не можна. Створення і випробування турнікету — це дуже довго і складно, це треба робити в різних умовах.

Зараз для України оптова ціна хорошого турнікету — $22. Вона виправдана, бо це роки тестів і сертифікацій. І це річ, від якої залежить життя. Якщо ви обираєте між оригінальним турнікетом за 20-30 баксів і підробкою за 10, це означає, що ви оцінюєте життя бійця в ці $10-20 різниці. Це ви приймаєте рішення економити на житті людини. Коли ви думаєте: ми краще купимо 1000 турнікетів, аніж 300, то ви не рятуєте на 700 життів більше, ви потенційно забираєте шанс вижити у всієї 1000 бійців.

— Зараз в армії багато поганих турнікетів?

— Трапляється. Коли я бачу такі, то пропоную помінятися. По-перше, хай у бійця буде щось надійне, по-друге, я збираю колекцію дурнуватих турнікетів.

— Ну і наостанок — кому допомагати, якщо хочеться допомогти саме медицині?

Товариству Червоного хреста України — саме українському. Бо міжнародний комітет Червоного хресту, як ми знаємо, ще ті х****си. Госпітальєрам. Медикам конкретних бойових підрозділів, яких ви знаєте. Мотохелп — більшість з них зараз воюють, а хто ні, ті викладають. Солом’янські котики збирають класні аптечки й проводять тренінги.

— І зовсім наостанок. Яку історію цієї війни ти б хотіла розказати всьому світу?

— Не знаю. У мене багато знайомих іноземців, і днями один із них вчергове спитав: як ти? Я відповіла, що дуже добре. Добре, тому що передивилася в морзі 200 мертвих тіл — і не знайшла там свого друга. Він вже 2 місяці в полоні, ми шукаємо його. І якщо не знаходимо в морзі, є шанс, що він живий. Ось такий хороший день — передивилася 200 тіл, не знайшла серед них друга.

Фотографії: Данило Павлов
Читайте більше цікавого