Книга по карману: как маленькие издания Penguin Books навсегда изменили мир

АвторМикита Богданов
31 Липня 2017
знання книгосховище креатівіті

30 июля 1935 года вышла первая книжка из серии Penguin Books. Британский издатель Аллен Лейн решил, что не только бульварное чтиво может стоить дешево, и впервые напечатал качественную литературу в мягком переплёте. Смелая идея оправдала себя – книги разошлись огромным тиражом, Лейну пожаловали рыцарский титул, а сами британцы поставили Пингвинов в один ряд с BBC. Platfor.ma исследовала составляющие успеха самого знаменитого карманного издательства и то, каким образом оно шло в ногу с культурной революцией ХХ века.

По легенде, записанной на сайте издательства, после одного бурного деревенского уик-энда с Агатой Кристи Аллен Лейн очутился на железнодорожной платформе без чтива за душой. Лейн побродил по вокзалу и основательно расстроился из-за скупого выбора киосков: кроме ширпотреба и глянцевых журналов читать там было нечего.

Лейн пообещал себе изменить ситуацию, решив, что даже серьезная литература должна быть доступна всем и везде по цене пачки сигарет. Уже в следующем году он отправил в магазины первую партию книг по цене в полпачки.

Урожденный Аллен Лейн Уильямс, он откажется от второй фамилии, когда бездетный дядя Джон Лейн позовёт его на работу в свое респектабельное лондонское издательство The Bodley Head. Дослужившись до должности директора, в 1935 году он выдвигает идею дешевых карманных книжек, но руководство издательства отказывает ему. Отношения у них тогда были непростыми: весь год Лейн конфликтовал с советом директоров из-за первого британского издания «Улисса» Джеймса Джойса. Роман, казавшийся многим порнографическим, до дрожи пугал старожилов компании судебным иском за непристойность. К слову, в итоге Лейн всё-таки добьется своего – в 1936 году «Улисс» окажется на книжных полках Соединенного королевства.

А вот с мягким переплетом пришлось справляться своими силами. Так и не дождавшись поддержки от совета директоров, в 1935 Лейн запускает серию из десяти книг в рамках Bodley Head, но за свой счёт. Чтобы как-то отличаться от солидности основных серий, 21-летнего младшего сотрудника Эдварда Янга отправили на поиски в лондонский зоопарк. Оттуда он вернулся с перерисованным пингвином, который и стал прототипом логотипа издательства, сохранившим свои очертании до сих пор.

В то время идея Лейна казалась дикой не только его собственному издательству. Общепринятым фактом было то, что серьезная литература стоила дорого и надолго воцарялась на полках владельцев в солидном твердом переплете, в то время как низкопробное чтиво стоило дёшево и хранилось до конца чтения, после чего отправлялось в мусорник. Представить себе этот бизнес по-другому не мог никто.

В первые десять изданий Пингвинов входили довольно известные книги: детективы Агаты Кристи и Дороти Сэйерс, автобиография Беверли Николса, а самыми престижными были «Прощай, оружие!» Эрнеста Хемингуэя и биография Перси Биши Шелли, написанная Андре Моруа. Несмотря на громкие имена, идея всё равно казалась рискованной. Отвергнутый рядом торговых сетей, Аллен почти по случайности – жене торгового представителя понравилась обложка будущих книг – договорился о продажах с Woolworth’s.

Каким же было удивление руководителей Bodley Head, когда уже за четыре дня были продано 150 тыс. копий, а к концу года эта цифра достигла трех миллионов. Успех был грандиозным. Ключом к прибыльности недорогой серии был только объем – каждая книга должна была продаться тиражом в 17 тыс. копий, чтобы отбить расходы на производство. Продажи превзошли требуемые показатели многократно, и уже в следующем году Лейн уволился из Bodley Head, вместе с братьями Ричардом и Джоном запустив собственное независимое издательство Penguin Books.

Сперва офисом и складом издательства служила крипта церкви Святой Троицы на лондонской Мэрилебон-роуд. Книги хранились в склепе, куда их спускали по наклонному желобу с улицы. Говорят, такая конструкция подсказала Лейну идею «пингвинкубатора» – торгового автомата с книгами, который отражал идеологию издательства как нельзя лучше.

Конечно, не Аллен Лейн выдумал концепцию мягкого переплета. Венецианский первопечатник Альд Мануций экспериментировал с ним еще в XV веке, а наиболее близкая концепция использовалась немецким книжным домом Albatross Books всего за три года до Пингвинов. И хотя это издательство разорилось, но, вероятно, успело произвести на Лейна неизгладимое впечатление. Тем не менее, решающим фактом остается то, что именно в Penguin Books серьезные книги впервые облачились в дешевую обложку и стали доступны массовому читателю.

Еще одним фактором успеха был узнаваемый дизайн обложек Пингвинов. Одной из любимых мантр Лейна была: «Хороший дизайн не стоит дороже, чем плохой». Избавившись от китчевых иллюстраций, он разделил обложку на три полосы и использовал цвета для кодификации: оранжевый – для художественной прозы, зеленый для детективов, а синий для биографий. Причем цвета не были оторванными от реальности: именно эти оттенки были популярны в ранней модернистской графике Британии, и в них же, например, выполнена легендарная карта лондонского метро Гарри Бека, используемая до сих пор. К этому приложили разборчивый шрифт Gill Sans и повсеместное центрирование – и книги Penguin Books стали узнаваемыми с первого взгляда.

В издательстве поработал и немецкий классик типографии Ян Чихольд – он стандартизировал малейшие детали, вплоть до расстояния между буквами и строчками, и записал для Лейна своего рода брендбук-инструкцию, за нарушения правил которой нещадно травил редакторов и наборщиков.

Дела шли настолько хорошо, что уже в 1937 году Лейн запустил аналогичную серию нон-фикшн литературы, назвав её Pelican Books.

Еще одним толчком к популярности Пингвинов стала Вторая мировая. Небольшие книжки помещались в карман униформы и стали неизменными спутниками солдат в окопах. Социолог и профессор Ричард Хоггарт вспоминал, что «книжки служили сигналом: оттопыренный задний карман штанов обычно подсказывал вам, что впереди читатель».

Биограф Джереми Льюис в своей работе «Жизнь и времена Аллена Лейна» писал: «Лейн не только изменил издательство в Британии, но также находился на переднем крае социальной и культурной революции в тот момент, когда массы получили доступ к тому, что ранее считалось прерогативой немногих богатых».

Неудивительно, что, когда после войны к власти в Британии пришли лейбористы, один из них заявил: «После Образовательной ассоциации рабочих именно Лейн и его Пингвины сделали больше всего для того, чтобы мы сейчас оказались здесь».

В 1962 году за заслуги перед Британией Лейну пожалуют титул сэра, а в 1970 году он умрёт от рака в возрасте 67 лет, так и не поделившись ни с кем властью в компании, постоянно идя против совета директоров и даже высылая брата-сооснователя в далекую Австралию.

Издательство под его руководством тоже было дерзким. Так, например, одна из самых громких книжных битв в истории Британии – его рук дело. Впервые опубликованный еще в 1928 году, роман Дэвида Лоуренса «Любовник леди Чаттерлей» существовал в очень цензурированном виде в США, а в Британии и вовсе был запрещен после изъятия и уничтожения первого тиража. Воспользовавшись новым законом о непристойных публикациях, принятом в Королевстве в 1959 году и позволявшем публикацию «грубых» книг ввиду их очевидных литературных достоинств, Penguin Books издают полную версию романа. Судебный процесс, который длился больше года и привлек внимание литературной элиты и всего общества, оправдает и реабилитирует произведение Лоуренса. Многие назовут это событие главным ударом по книжной цензуре в ХХ веке.

Репутация бескомпромиссного издательства сохранится за Пингвинами и дальше – в 1988 году именно они издадут «Сатанинские стихи» букеровского лауреата Салмана Рушди. Эта книга станет причиной ряда взрывов в британских книжных магазинах, десятка смертей на демонстрациях в арабских странах и разрыва дипотношений Ирана и Великобритании. Фетва, изданная лидером исламской революции аятоллой Хомейни в 1989 году и призывающая всех мусульман к казни Рушди, не отменена до сих пор, а денежное вознаграждение за смерть писателя исчисляется миллионами долларов.

Сейчас Penguin Books – это уже довольно консервативное и респектабельное издательство. Такое, каким было the Bodley Head, когда Лейн ушёл оттуда в 1936. В 2013 году концерны Bartelsmann и Pearson совершили слияние издательств Random House и Penguin Books, получив на выходе Penguin Random House – крупнейший в мире книжный дом.

В 2017 году сложно определить стабильный вектор развития книжного рынка: продажи бумажных и электронных книг постоянно колеблются, а сами Пингвины пока реагируют на вызовы времени интерактивными изданиями и геймификацией. Но идею, подобную той, что 30 июля много лет назад изменила мир, им еще только предстоит отыскать.

 

Фото: thewritersacademy.co.uk

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Найцiкавiше на сайтi

Не кажи «триста»:
як навчитися жартувати дійсно смішно

Скільки разів перед сном ви знову і знову програвали в пам’яті момент, коли могли влучно віджартуватися? Або вам на думку спадала дотепна відповідь, але надто пізно? Настав час стати зіркою стендапу не тільки у власній голові. Почуття гумору не генетичне, і його можна натренувати. Розповідаємо про прості правила та заборонені прийоми.

Навчитися жартувати нам допомагають експерти з «Підпільного стендапу»

Слідкуйте за контекстом. Коли ви в колі друзів, то пожартувати не важко, адже ви знаєте контекст, у якому знаходитесь. Ви в курсі того, що відбувається, можете жартувати щодо того, що трапилося тут і зараз. Натомість комік має створити контекст штучно та вигадати такі умови, в яких його слова стають смішними. Наприклад: «Мене питають, що я встиг до 25 років? Я встиг не померти, це теж непросто. В Україні дуже легко це зробити – невдало зайшов до Євразії, переплутав йогурт в АТБ, зайняв надто активну позицію в Херсоні. Сьогодні настільки легко померти, що новину про смерть людини можна прочитати у розділі “Курйози”».

Робіть влучні постріли. Ваша кількість жартів повинна бути дозованою. Якщо ви думаєте, що ви будете постійно жартувати й залишатися на гребені хвилі, то ні – це швидко всім набридне. Навіть якщо ви робите це смішно, ваші слова будуть знецінюватися. А якщо несмішні, то швидко здобудете собі славу балабола. 

Цитуйте. Якщо ви хочете смішно пожартувати в компанії, то можна процитувати якогось коміка, наприклад. Це не заборонено і майже завжди смішно, а якщо ні, то ви можете виправдатися: «Ой, ну я не так переказав, там було кумедніше». Але тільки в тому разі, якщо у вас немає амбіції виступати на сцені.

Дійте по ситуації. Якщо ваш жарт не заходить, пожартуйте про те, як у вас не зайшов жарт. Якщо перед вами сидять 50 людей, які не сміються, оберіть одного, який відреагував, і почніть із ним розмовляти. 

Не бійтеся бути несмішними. Це нормально. Навіть професійні коміки дуже часто виступають несмішно, якщо ви теж саме зробите в компанії, то нічого страшного не відбудеться. Не намагайтеся рятуватися та накидувати ще 40 жартів, щоб вибратися з цього полону.

«Ми або знищимо себе, або станемо богами»: що Юваль Харарі розказав у Києві

АвторКатя Тейлор
16 Вересня 2019

15 вересня у Києві відбувся міжнародний форум Facing the Future. Одним із головних його гостей став ізраїльський історик та автор світових книжкових бестселерів Юваль Ной Харарі. Platfor.ma записала його виступ про те, чому в історії планети немає нічого сталого і чому на світ треба дивитися дуже обережно.

Ми – гомо сапієнс, найбільша «нація» на землі. Так само, як уран – нестабільний елемент, гомо сапієнс – нестабільна тварина. Як купа елементів урану можуть спричинити атомний вибух, точно так само, якщо з’єднати разом безліч людей, можна отримати вибух людський.

Сьогодні нас майже 8 млрд, і своєрідні хімічні реакції між людьми відбуваються дуже швидко. Але хай навіть ми можемо передбачити сам вибух, це не означає, що ми можемо прогнозувати його наслідки. Я бачу два потенційних наслідки – в наступні два століття ми або знищимо себе, або покращимо до рівня богів. 

Я говорю це в буквальному сенсі. Штучний інтелект і біотехнології зараз дають нам можливості, які раніше вважалися дивом. Зокрема – можливість моделювати і створювати життя. Як в Біблії бог створював тварин, рослини і людей відповідно до його побажань, так і ми сьогодні вивчаємо, як створювати тварин, рослини і навіть людей, згідно з нашими бажаннями.

Найважливішим продуктом економіки XXI століття будуть не двигуни, не текстиль і навіть не зброя. Найімовірніше, це буде тіло, мізки і розум.

Це стане не тільки найбільшою революцією в історії. Взагалі-то це стане найбільшою революцією в біології з того моменту, як 4 млрд років тому на Землі з’явилося життя.

За цей час в базових правилах гри під назвою життя нічого фундаментально не змінилося. Ти був або амебою, або динозавром, або помідором, або людиною. Люди зроблені з органічної тканини, тому, як і все живе, ми підпорядковувалися правилам органічної біохімії. І всім нам можна було еволюціонувати лише за допомогою природного відбору.

Але в XXI столітті є висока ймовірність того, що природний відбір буде замінений дизайном розуму, які стане головною рушійною силою еволюції життя.

Життя може вийти за рамки органічної реальності. Ми вже готові до того, щоб навчитися створювати неорганічні форми життя. Через чотири мільярди років органічного життя, заснованого на природному відборі, ми заходимо в еру неорганічного. І по дорозі наш вид – гомо сапієнс – цілком ймовірно, просто зникне. Тому що ми змінимо самі себе. Через 200 років на цій планеті будуть домінувати істоти, які відрізняються від нас так само сильно, як ми відрізняємося від шимпанзе.

Сьогодні ми все ще маємо спільні з мавпами структуру тіла, фізичні можливості та навіть деякі ментальні патерни. Але через кілька сотень років біотехнології можуть змінити наші тіла і розум.

Який вид нових істот буде жити на цій планеті? В якому напрямку стане розвиватися еволюція? Ніхто точно не знає, але від вибору, який кожен з нас зробить в найближчі роки, залежить те, де саме ми опинимося.

Ми будемо обирати, що краще для кооперації різних людей або для країни, в якій ми живемо, або для всього нашого виду, або навіть для всього живого на землі.

Епоха артропоцену:
клімат змінюється –
і до чого тут мистецтво?

Зміна клімату відбувається тут і зараз, не в далекому майбутньому чи віддаленій географічній точці, але навіть знаючи це, людство продовжує прямувати до екологічної катастрофи. Кураторка проекту Кліматично-мистецькі лабораторії, які об’єднують арт, науку і активізм, Ірина Замуруєва написала для Platfor.ma про те, чому зараз скрізь чути про антропоцен і як мистецтво може вплинути на ситуацію.

Глобальне потепління, підняття рівня світового океану, закислення океанів, різкі зміни у біосфері на землі та у воді, що спричиняють шосте масове вимирання живих істот та руйнують життя людей, – усе це не просто тривожні дзвіночки, а екосистеми, які б’ють на сполох.

Деякі геологи наполягають, що масштаб цих змін вводить нас у новий геологічний період – антропоцен. Це вік, у якому людська діяльність змінила умови існування та процеси на Землі. Вперше термін використали у 2000 році дослідник планетарних систем, біолог Юджин Стромер і лауреат Нобелівської премії, хімік Паул Крутцен. З того часу слово вже викликало численні дебати, увійшло в культуру та стало джерелом для художніх, філософських та академічних робіт.

Антропоцен – це епоха, в якій найбільш розповсюджений птах на планеті – бройлерна курка, епоха, в якій цикли природних речовин кардинально змінені людською діяльністю (нітрогену в природі в два рази більше, ніж за останні 2,4 мільярди років – привіт нітрогенним добривам!), радіоактивні ізотопи нагадуватимуть про себе ще сотні тисяч років, а клімат змінюється у безпрецедентних масштабах через спалення нафти, газу і вугілля.

Індустріальний капіталізм безповоротно змінює цикли біосфери, природа стає продуктом культури. Тепер вже не тільки астероїди, ціанобактерії та виверження вулканів спричиняють масові вимирання живих істот – це ми самі.

Місто сили:
як Юрко Филюк розкачує Івано-Франківськ

Івано-Франківськ поступово стає центром нових можливостей в Україні. Спочатку з’явився ресторан Urban Space, який об’єднав 100 інвесторів і став прикладом соціального підприємництва. Тепер у центрі міста оновлюється, модернізується та набуває нового значення старий завод Промприлад, на території якого десятки різних ініціатив будуть працювати разом задля впровадження позитивних змін в країні. Для серії інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поспілкувалася з виконавчим директором та ініціатором проекту Юрієм Филюком про те, що таке імпакт-інвестиції, як отримати експертизу від Стенфорду, залучити $30 млн, змусити працювати разом владу, бізнес і суспільство та при цьому кайфувати від своєї роботи. 

– Розкажіть про свій бекграунд?

– Я вважаю, що підприємцем я став у 13 років. У дитинстві в батьків не було можливості мене розбалувати, тож я намагався сам заробляти гроші. Хочеш грати в баскетбол? Назбирай собі на кросівки. Я що тільки не робив, намагався щось придумувати, експериментувати, якийсь період навіть мив машини. В студентські роки був активним у міжнародній молодіжній організації AIESEC. Я пройшов всі щаблі від локального комітету до президента AIESEC України. 

Цікаво в мене там кар’єра закінчилася – на півтерміну мені зробили імпічмент. Тобто система мене не сприйняла або я не зріс із системою. Це було для мене здивуванням, адже я усвідомив, що на найвищій позиції ти більш беззвітній і при цьому замкнутий якимись рамками, ніж на нижчих точках. Але це теж корисний урок. Насамперед, я зрозумів, як хочу будувати партнерство. З тих пір для мене це не тільки професійне співпадіння, але й емоційне – збіг цінностей. Але з зовнішніми партнерами це правило не працює, тут я навчився вибудовувати взаємовідносини фактично з усіма. 

Потім у Києві з колегами ми запустили свій перший середній бізнес у сфері кредитних систем – успішно розвивали його чотири роки, а потім, у 2008-у, довелося його заморозити, оскільки ми були зав’язані на банківський продукт, який на той момент просто зник із ринку. Ми після цього вирішили на літо поїхали в суто романтичний Івано-Франківськ і подумати, чим далі займатися. Так і зайшли випадково в ресторанний бізнес і відкрили кілька закладів громадського харчування. Але після Києва ментально досить швидко стало якось тісно. Я відчував, що ми можемо дати ринку більше, ніж вони готові прийняти. Тобто ситуація – на розрив, і треба було приймати рішення: або ми вирушаємо до Києва чи іншого міста з більшими можливостями, або авантюрна думка «давайте спробуємо розкачати Франківськ». 

Мені одна мудра людина сказала: «Юро, дерева не бігають». Після цього мені вперше в житті захотілося кинути все та зайнятися чимось новим, що я з легкістю й зробив. Ми почали вивчати теорію революції суспільства, як взагалі розвивались міста, що з цим всім можна робити – так і народилася ініціатива «Тепле Місто». Ми – модератори діалогів у місті, які активно співпрацюють з усіма трьома секторами: владою, бізнесом і суспільством. Але я люблю зауважувати, що це не громадська організація в чистому вигляді: ми використовуємо різні форми, схрещуємо їх між собою, народжуємо щось нове. 

Юрко Филюк