Книга по карману: как маленькие издания Penguin Books навсегда изменили мир

АвторМикита Богданов
31 Липня 2017
знання книгосховище креатівіті

30 июля 1935 года вышла первая книжка из серии Penguin Books. Британский издатель Аллен Лейн решил, что не только бульварное чтиво может стоить дешево, и впервые напечатал качественную литературу в мягком переплёте. Смелая идея оправдала себя – книги разошлись огромным тиражом, Лейну пожаловали рыцарский титул, а сами британцы поставили Пингвинов в один ряд с BBC. Platfor.ma исследовала составляющие успеха самого знаменитого карманного издательства и то, каким образом оно шло в ногу с культурной революцией ХХ века.

По легенде, записанной на сайте издательства, после одного бурного деревенского уик-энда с Агатой Кристи Аллен Лейн очутился на железнодорожной платформе без чтива за душой. Лейн побродил по вокзалу и основательно расстроился из-за скупого выбора киосков: кроме ширпотреба и глянцевых журналов читать там было нечего.

Лейн пообещал себе изменить ситуацию, решив, что даже серьезная литература должна быть доступна всем и везде по цене пачки сигарет. Уже в следующем году он отправил в магазины первую партию книг по цене в полпачки.

Урожденный Аллен Лейн Уильямс, он откажется от второй фамилии, когда бездетный дядя Джон Лейн позовёт его на работу в свое респектабельное лондонское издательство The Bodley Head. Дослужившись до должности директора, в 1935 году он выдвигает идею дешевых карманных книжек, но руководство издательства отказывает ему. Отношения у них тогда были непростыми: весь год Лейн конфликтовал с советом директоров из-за первого британского издания «Улисса» Джеймса Джойса. Роман, казавшийся многим порнографическим, до дрожи пугал старожилов компании судебным иском за непристойность. К слову, в итоге Лейн всё-таки добьется своего – в 1936 году «Улисс» окажется на книжных полках Соединенного королевства.

А вот с мягким переплетом пришлось справляться своими силами. Так и не дождавшись поддержки от совета директоров, в 1935 Лейн запускает серию из десяти книг в рамках Bodley Head, но за свой счёт. Чтобы как-то отличаться от солидности основных серий, 21-летнего младшего сотрудника Эдварда Янга отправили на поиски в лондонский зоопарк. Оттуда он вернулся с перерисованным пингвином, который и стал прототипом логотипа издательства, сохранившим свои очертании до сих пор.

В то время идея Лейна казалась дикой не только его собственному издательству. Общепринятым фактом было то, что серьезная литература стоила дорого и надолго воцарялась на полках владельцев в солидном твердом переплете, в то время как низкопробное чтиво стоило дёшево и хранилось до конца чтения, после чего отправлялось в мусорник. Представить себе этот бизнес по-другому не мог никто.

В первые десять изданий Пингвинов входили довольно известные книги: детективы Агаты Кристи и Дороти Сэйерс, автобиография Беверли Николса, а самыми престижными были «Прощай, оружие!» Эрнеста Хемингуэя и биография Перси Биши Шелли, написанная Андре Моруа. Несмотря на громкие имена, идея всё равно казалась рискованной. Отвергнутый рядом торговых сетей, Аллен почти по случайности – жене торгового представителя понравилась обложка будущих книг – договорился о продажах с Woolworth’s.

Каким же было удивление руководителей Bodley Head, когда уже за четыре дня были продано 150 тыс. копий, а к концу года эта цифра достигла трех миллионов. Успех был грандиозным. Ключом к прибыльности недорогой серии был только объем – каждая книга должна была продаться тиражом в 17 тыс. копий, чтобы отбить расходы на производство. Продажи превзошли требуемые показатели многократно, и уже в следующем году Лейн уволился из Bodley Head, вместе с братьями Ричардом и Джоном запустив собственное независимое издательство Penguin Books.

Сперва офисом и складом издательства служила крипта церкви Святой Троицы на лондонской Мэрилебон-роуд. Книги хранились в склепе, куда их спускали по наклонному желобу с улицы. Говорят, такая конструкция подсказала Лейну идею «пингвинкубатора» – торгового автомата с книгами, который отражал идеологию издательства как нельзя лучше.

Конечно, не Аллен Лейн выдумал концепцию мягкого переплета. Венецианский первопечатник Альд Мануций экспериментировал с ним еще в XV веке, а наиболее близкая концепция использовалась немецким книжным домом Albatross Books всего за три года до Пингвинов. И хотя это издательство разорилось, но, вероятно, успело произвести на Лейна неизгладимое впечатление. Тем не менее, решающим фактом остается то, что именно в Penguin Books серьезные книги впервые облачились в дешевую обложку и стали доступны массовому читателю.

Еще одним фактором успеха был узнаваемый дизайн обложек Пингвинов. Одной из любимых мантр Лейна была: «Хороший дизайн не стоит дороже, чем плохой». Избавившись от китчевых иллюстраций, он разделил обложку на три полосы и использовал цвета для кодификации: оранжевый – для художественной прозы, зеленый для детективов, а синий для биографий. Причем цвета не были оторванными от реальности: именно эти оттенки были популярны в ранней модернистской графике Британии, и в них же, например, выполнена легендарная карта лондонского метро Гарри Бека, используемая до сих пор. К этому приложили разборчивый шрифт Gill Sans и повсеместное центрирование – и книги Penguin Books стали узнаваемыми с первого взгляда.

В издательстве поработал и немецкий классик типографии Ян Чихольд – он стандартизировал малейшие детали, вплоть до расстояния между буквами и строчками, и записал для Лейна своего рода брендбук-инструкцию, за нарушения правил которой нещадно травил редакторов и наборщиков.

Дела шли настолько хорошо, что уже в 1937 году Лейн запустил аналогичную серию нон-фикшн литературы, назвав её Pelican Books.

Еще одним толчком к популярности Пингвинов стала Вторая мировая. Небольшие книжки помещались в карман униформы и стали неизменными спутниками солдат в окопах. Социолог и профессор Ричард Хоггарт вспоминал, что «книжки служили сигналом: оттопыренный задний карман штанов обычно подсказывал вам, что впереди читатель».

Биограф Джереми Льюис в своей работе «Жизнь и времена Аллена Лейна» писал: «Лейн не только изменил издательство в Британии, но также находился на переднем крае социальной и культурной революции в тот момент, когда массы получили доступ к тому, что ранее считалось прерогативой немногих богатых».

Неудивительно, что, когда после войны к власти в Британии пришли лейбористы, один из них заявил: «После Образовательной ассоциации рабочих именно Лейн и его Пингвины сделали больше всего для того, чтобы мы сейчас оказались здесь».

В 1962 году за заслуги перед Британией Лейну пожалуют титул сэра, а в 1970 году он умрёт от рака в возрасте 67 лет, так и не поделившись ни с кем властью в компании, постоянно идя против совета директоров и даже высылая брата-сооснователя в далекую Австралию.

Издательство под его руководством тоже было дерзким. Так, например, одна из самых громких книжных битв в истории Британии – его рук дело. Впервые опубликованный еще в 1928 году, роман Дэвида Лоуренса «Любовник леди Чаттерлей» существовал в очень цензурированном виде в США, а в Британии и вовсе был запрещен после изъятия и уничтожения первого тиража. Воспользовавшись новым законом о непристойных публикациях, принятом в Королевстве в 1959 году и позволявшем публикацию «грубых» книг ввиду их очевидных литературных достоинств, Penguin Books издают полную версию романа. Судебный процесс, который длился больше года и привлек внимание литературной элиты и всего общества, оправдает и реабилитирует произведение Лоуренса. Многие назовут это событие главным ударом по книжной цензуре в ХХ веке.

Репутация бескомпромиссного издательства сохранится за Пингвинами и дальше – в 1988 году именно они издадут «Сатанинские стихи» букеровского лауреата Салмана Рушди. Эта книга станет причиной ряда взрывов в британских книжных магазинах, десятка смертей на демонстрациях в арабских странах и разрыва дипотношений Ирана и Великобритании. Фетва, изданная лидером исламской революции аятоллой Хомейни в 1989 году и призывающая всех мусульман к казни Рушди, не отменена до сих пор, а денежное вознаграждение за смерть писателя исчисляется миллионами долларов.

Сейчас Penguin Books – это уже довольно консервативное и респектабельное издательство. Такое, каким было the Bodley Head, когда Лейн ушёл оттуда в 1936. В 2013 году концерны Bartelsmann и Pearson совершили слияние издательств Random House и Penguin Books, получив на выходе Penguin Random House – крупнейший в мире книжный дом.

В 2017 году сложно определить стабильный вектор развития книжного рынка: продажи бумажных и электронных книг постоянно колеблются, а сами Пингвины пока реагируют на вызовы времени интерактивными изданиями и геймификацией. Но идею, подобную той, что 30 июля много лет назад изменила мир, им еще только предстоит отыскать.

 

Фото: thewritersacademy.co.uk

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Найцiкавiше на сайтi

Колосальна цифра: інформаційне ожиріння, діджитал залежність та як з цим вижити

АвторНадя Перевізник
14 Листопада 2019

В еру шаленого розвитку цифрових технологій складно не спокуситися та не втекти від реальності у більш привабливі та функціональні віртуальні світи. Але чи це панацея від всіх життєвих складнощів? Фахівчиня з комунікацій та психологиня за освітою Надя Перевізник спеціально для Platfor.ma написала колонку про цифрову залежність, інформаційне ожиріння, вплив технологій на людство, і запросила на воркшоп про те, як з усім цим жити.

Надя Перевізник

6 годин і раз у 10 хвилин. Саме стільки пересічний житель планети проводить часу онлайн, а підлітки перевіряють соцмережі раз у 10 хвилин. Лінки та аналіз цієї статистики будуть далі – аби ви не відволікалися від тексту.

Якщо ви читаєте цю колонку, з великою ймовірністю належите до креативного класу, медіасередовища і «гуманітарії» за освітою, як і я. Принаймні, такий основний профіль аудиторії Platfor.ma. Більшість свого робочого дня ми фактично офіційно проводимо онлайн, працюючи з інформацією та спілкуючись в чатах. І якщо запитати – скільки часу проводимо там, ми скажемо «пару годин».

Однак мабуть багатьох вразив скрінінг екранного часу, який з’явився у мобільних рік тому, де видно ці вражаючі 4-8 годин у мережі щодня. Тобто, більшість активного дня. Що, власне, підтверджено і серйозними дослідженнями: середня щоденна тривалість перебування в інтернеті жителя планети – 6 годин 42 хвилини, звіт Digital in 2019, We Are Social & Hootsuite.

Колір звуку:
Флоріан Юр’єв про те, як насправді виглядає музика

14 листопада у київському арт-центрі Set відкривається масштабний проект «Соня Делоне: ритм кольору». Серед експонатів буде і декілька картин її своєрідного мистецького родича Флоріана Юр’єва – однієї з найбільш масштабних та яскравих постатей художньої України. Просто перерахуємо: створив герб Києва, побудував “тарілку” на Либідській, придумав кольорову писемність, став членом одразу трьох національних спілок: архітектурної, художньої й музичної. Тож Platfor.ma поговорила з Флоріаном Юр’євим про те, що він любить найбільше: музику, колір і життя.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

 
Модус-колоріс «Екологія духу». Художник Флоріан Юр’єв

На коні: як подружити гномів, супергероїв і людей та провести Comic Con Ukraine

АвторОлена Тищук
6 Листопада 2019
Аркадій Медведєв і Денні Трехо

Над Comic Con Ukraine працюють люди, які до цього робили інші івенти. Наприклад, я з 2008 року займався проведенням Всеукраїнського фестивалю японської культури та анімації в Києві, який пізніше став фестивалем косплею. Але таких фестивалів в Україні стало багато, десь близько 10, то з 2012 року ми почали роздумувати над тим, що потрібно щось змінювати. Нам стало нецікаво, тому що ми не спостерігали ніякого розвитку – рік за роком все рухалося в один бік, а нових відвідувачів не додавалося.

Ми хотіли розвивати популярну культуру в Україні – показувати простим людям, що усе це нормально. Певно, всі чули про сюжети на телебаченні чи матеріали у газетах, в яких розпочинають шукати винного у всіх бідах, а в нас це ігри, аніме, комікси і зовсім не проблеми в суспільстві, вдома чи в школі. Потрібно було зробити цю культуру загальнодоступною та зрозумілою. Відповідно, в 2012-2013 роках ми вперше подумати, що робити комік-кон – це круто. 

Єдина проблема полягала в тому, що фестиваль потрібно чимось наповнювати, а Україна не мала внутрішніх ресурсів. Перші видавництва коміксів лише почали з’являтися. Теоретично, і з того, що було можна було зробити якийсь фестиваль і назвати його комік-коном, але який в ньому був би сенс – це ж таки великий івент за назвою якого стоїть чітке розуміння формату та наповнення.

Повернення «Додому»:
актор Ремзі Білялов про те, як дебютувати у фільмі, що їде на Оскар

АвторТетяна Капустинська
5 Листопада 2019

7 листопада на великі екрани виходить стрічка Нарімана Алієва «Додому», яка вже встигла потрапити до лонг-листа премії «Оскар». Це пронизлива історія батька Мустафи, який після анексії Криму втрачає в АТО старшого сина і хоче поховати його на батьківщині згідно з мусульманськими традиціями. Для цього їм разом із молодшим сином потрібно повернутися на півострів. Більшість часу в кадрі поряд з Ахтемом Сеітаблаєвим знаходиться Ремзі Білялов – 22-річний кримчанин, для якого роль Аліма стала дебютною. У першому в житті інтерв’ю він розповів Platfor.ma, як виглядали зйомки зсередини.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.