Как Беларусь проведет лето: почему выборы президента вдруг стали интересными

АвторАнтон Кашліков
23 Червня 2020
знання реформація

В Беларуси – снова битва добра со злом. В канун очередных выборов президента, которые назначены на 9 августа, два главных оппонента Александра Лукашенко уже оказались в тюрьме, десятки активистов и случайных граждан арестованы, люди выходят на улицы, соцсети кипят от возмущения. Несмотря на то, что опытные наблюдатели многое, если не все, из этого уже видели во время предыдущих кампаний (например, выборов 2006-го и 2010-го), есть и немало важных отличий. По просьбе Platfor.ma, издатель беларусских интернет-журналов 34mag.net и 34travel.me Антон Кашликов написал о том, что же нового в событиях 2020-го.

Версию материала на украинском языке можно прочитать по ссылке

Краткая предыстория для тех, кто не знаком с ситуацией в Беларуси. Александр Лукашенко руководит страной 26 лет. Единственные выборы в Беларуси, признанные международным сообществом, прошли как раз в 1994-м году, когда Лукашенко избрали. С тех пор честных выборов не было. Все остальное было: переписывание Конституции, бесследно исчезнувшие оппоненты, уголовные дела и тюремные сроки для всех реальных и номинальных лидеров оппозиции, преследования за инакомыслие, увольнения и отчисления из вузов за участия в протестах, повальная эмиграция. 

Важная деталь, которая будет не очень понятна читателям из Украины, где голоса на выборах считают. В Беларуси их НЕ СЧИТАЮТ, а просто пишут нужные цифры, которые потом озвучивают по государственному ТВ. Всех несогласных пакуют в автозаки и закрывают на 15 суток (или на большие сроки). 

От выборов 2020-го мало кто ждал перемен и каких-то новых ходов. Но в Беларусь пришел коронавирус, который показал, насколько правитель, мягко скажем, оторван от реальности и ожиданий общества, насколько он не попадает в повестку. Кульминация этой оторванности – когда Лукашенко позволил себе хамски высказаться по поводу первых официальных умерших от коронавируса беларусах. Очевидно низкий рейтинг поддержки Лукашенко сейчас – в значительной степени результат его собственной риторики последних месяцев. Не только сомневающимся, но и многим верным сторонникам власти стало очевидно: наверху бардак и хаос, из всей государственной системы исправно работает только репрессивный аппарат, спасаться от пандемии нужно самим, а на помощь сверху рассчитывать нельзя. 

Примерно в таких условиях и было объявлено о президентских выборах. Кроме Лукашенко и нескольких невнятных кандидатов-спойлеров, об участии заявили три более интересных персонажа. И вот здесь уже начинаются отличия от всех предыдущих кампаний. 

Первый из них – блогер Сергей Тихановский, такой “народный беларусский Навальный”, который предыдущие годы колесил по стране, разговаривал с людьми и снимал “картинку, которую не показывают по ТВ”. Из-за довольно высокой популярности его быстро “закрыли” на 15 суток, чтобы он не мог податься на регистрацию кандидатом в кандидаты. От безысходности подалась его жена. Жену, Светлану Тихановскую, зарегистрировали. Муж стал главой инициативной группы, но с 29 мая находится за решеткой. Почему? Потому.  

Второй – Валерий Цепкало, экс-руководитель беларусского Парка высоких технологий, местной Кремниевой долины, до этого долгое время работавший во властных структурах. Пока на свободе. 

И третий, пожалуй, самый неожиданный “кандидат в кандидаты” – Виктор Бабарико, 20 лет до этого руководивший “Белгазпромбанком”, одним из крупнейших банков страны. Человек с репутацией интеллектуала и мецената, поддержавшего много важных культурных и социальных проектов. Например, благодаря его инициативе в Беларусь вернулись картины Марка Шагала и Хаима Сутина, ныне “арестованные” в рамках уголовного дела (да, вы прочитали все верно: в Беларуси “к делу приобщили” Шагала и Сутина). 

Фото: EPA

За несколько дней в инициативную группу Бабарико вступило 10 тыс. человек, которые за месяц собрали более 400 тыс. подписей (для выдвижения нужно 100 тыс.). За считанные недели банкир провел настолько яркую, красивую и интеллигентную кампанию, что нахождение его на свободе власть посчитала для себя опасным. Вместе с сыном Эдуардом, руководителем его штаба, Бабарико задержали утром 18 июня. Почему? Потому. Среди обвинений в его адрес официально прозвучало следующее: “Пытался снять деньги с подконтрольных ему счетов”. 

Это задержание триггернуло беларусское общество. Протесты, о которых вы, возможно, читали в новостях, начались после этого. Власть действует по своему обычному сценарию, который не менялся с 1990-х. Криво состряпанные уголовные дела, дубинки, милиционеры в штатском, запихивающие людей в микроавтобусы без номеров, запугивание. В предыдущие разы этого хватало, чтобы усмирить непокорных. Но в этот раз события происходят уже в рамках принципиально другой ситуации. 

Первое. Рейтинг поддержки Лукашенко никогда не был таким низким, это подтверждают даже официальные опросы, сделанные, кстати, до коронавируса. Все панические заявления последнего времени, кажется, свидетельствуют о том, что это прекрасно знает и сам президент. 

Второе. Денег на предвыборные пряники в стране нет, это признает и сама власть. Остается только кнут, но сколько денег осталось на поддержание боевого духа у обладателей кнутов, не очень понятно. 

Третье. С выборов 2010-го года, закончившихся сотнями арестованных и уголовными делами для практически всех альтернативных кандидатов в президенты, прошло десять лет. За это время выросло целое поколение непуганых и небитых, тех, кто в силу возраста не успел приобрести травмирующий опыт игры в догонялки с ОМОНом. 

Фото: EPA

Четвертое. Влияние официальных СМИ в 2020-м на умонастроения минимально, если не сказать ничтожно. В поле интернет-медиа и соцсетей власть не то, чтобы отсутствует, но конкуренцию проигрывает напрочь. Для примера: у главного государственного информагентства БелТА, эдакого “дневничка президента”, в Instagram 20 тыс. подписчиков, Виктор Бабарико только в одной этой соцсети собрал за месяц 239 тыс. аудитории. 

Пятое. Повестка, которую предлагает Бабарико, основана исключительно на законных действиях (беларусы сейчас из последних сил стараются действовать в рамках закона). Его юристы раскопали, что в избирательные комиссии можно подаваться не только наблюдателями, но и теми, кто считает голоса – тысячи граждан ринулись собирать подписи соседей и регистрироваться в участковые избиркомы. Пустят их туда или нет, другой вопрос, но такого раньше не было. 

Шестое. Протесты впервые активно и массово проходят не только в Минске и крупных городах, но и в маленьких райцентрах. Это тоже что-то новенькое. Вот, например, в 15-тысячных Ганцевичах (это Брестская область) задержали 12 человек. 

Седьмое. Граждане уже не готовы просто молча следовать в автозаки – задержанных начинают отбивать у милиции. Такие эпизоды были, как минимум, в Молодечно и Бресте. При этом, важно понимать, что массовых протестов еще нет – выходят десятки, сотни или тысячи, но никак не десятки тысяч. 

Вероятность того, что Беларусь ждут самые массовые протесты в новейшей истории, довольна высока. Как и то, что в этот раз они могут пойти по непредсказуемому сценарию. Почитайте колонку политического обозревателя Артема Шрайбмана, в которой он недвусмысленно описывает возможные варианты развития событий. 

Восьмое. Выборы в Беларуси до этого всегда проходили в холодное время года, когда сам выход на улицу и стояние на морозе уже были сродни подвигу. В этот раз выборы назначены на 9 августа. Очевидно, что расчет власти был на то, что это сезон отпусков, поездок на дачи и т.д., когда политическая активность населения сведена к минимуму. Но вышло так, что лето беларусы из-за коронавируса будут проводить у себя дома. А стоять на площадях в августе или в декабре – это две большие разницы.

И напоследок две даты. 

30 июня – день, когда должны официально объявить, кого регистрируют кандидатами в президенты (то есть все персоналии, о которых я писал выше, пока лишь претендуют на то, чтобы стать кандидатами). 

И 9 августа – собственно, дата президентских выборах. 

И если поведение власти в промежуток между двумя этими датами или после них вряд ли удивит беларусов, то вот сами беларусы сейчас, кажется, готовы удивить себя самих. 

Найцiкавiше на сайтi

Між тугою та бентегою: психологиня про український «культ страждань»

Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток, хандра та, звісно, бентега – все це синоніми для сумного існування. Психологиня і психотерапевтиня із семирічним стажем Марія Фабрічева провела дослідження та з’ясувала, що Україна постійно знаходиться в режимі страждання, що відображається в культурі, мистецтві й безпосередньо на тому, як ми сприймаємо себе й свої успіхи. Platfor.ma поговорила з Марією про те, чому українське суспільство опинилося в цій кризі, які її симптоми й наслідки та як вилікувати цілу націю.

Марія Фабрічева, психологиня і психотерапевтиня

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

Почитание: советуем 3 книги о физике, похоронах и протестах

По некоторым данным, каждый год в мире издается более 2,2 млн книг. За всю человеческую жизнь практически невозможно прочесть хотя бы 1% из них. Еще сложнее – выбрать те, которые стоит читать. Platfor.ma предлагает три недавних нон-фикшн издания, за которые мы ручаемся: понятная физика, похоронные ритуалы и народные протесты как феномен.

Карло Ровелли

«Семь этюдов» ведущего исследователя теории квантовой гравитации Карло Ровелли в Италии так хорошо распродавались, что даже потеснили «50 оттенков серого». Уже по одному этому можно догадаться, что «Семь уроков» – это не семисотстраничный кирпич, наполненный дремучими теориями и высоколобыми терминами для избранных. Перед нами краткое и предельно простое введение в теорию физики. И если книги таких теоретиков и популяризаторов науки как Брайн Грин и Стивен Хокинг значительно упрощают понимание теории суперструн и появления черных дыр, то Ровелли идет еще дальше в сторону беспросветных гуманитариев – этот ученый пишет для тех, кто не смыслит в естественных науках почти ничего.

Золотий фонд Фейсбуччини:
Уляна Супрун про причину всіх українських проблем

АвторPlatfor.ma
31 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Такі, як пост в. о. міністра охорони здоров’я України Уляни Супрун про відоме всім українцям явище транспортного колапсу як метафору суспільства, де кожен дбає лише про себе.

Як і решта киян без власних автівок, я регулярно користуюсь сервісами таксі для пересування містом. Ні для кого у Києві не є секретом, що рух автівкою дуже часто має всі шанси завершитись виснажливими стояннями у заторах. Транспортний колапс столиці України — очевидна та дуже сумна історія.

Часто потрапляючи в такі затори, мене приголомшує ігнорування водіями базових правил дорожнього руху. Напевно, найбільш очевидний приклад такого порушення — коли водії на перехрестях просто не зупиняються на червоне та опиняються посередині, блокуючи рух усім учасникам. Просто бо кожен дбає лише про себе, і це виглядає єдиним справжнім правилом дорожнього руху.

Ти сидиш в автівці та просто сердишся на водіїв машин, які у твоєму полі зору, усі кругом своєю наглістю сковують твій рух, руйнують графік, приносять у життя хаос, злість та нерви. Водій таксі з тобою солідарний, але вже звик до такого трафіку і просто каже, що так завжди стається. «Але що зробиш?!» Всі сигналять одне на одного. Всі проти всіх. Кожен сам за себе. Справа кожного важливіша за сталий рух усіх.

Такі затори на дорогах — це прекрасна модель того, як рухається наше суспільство. Є загальноприйняті правила. Є відсутність покарання за їхнє порушення. Є розуміння алгоритму «наглість друге щастя», який короткостроково допомагає комусь обігнати інших, але в цілому регулярно сковує і шкодить усім.

Ілюстрація: https://www.facebook.com/ulanasuprun

Нещодавно я розмістила у себе на сторінці відео, як водії пропускають швидку в Одесі, яке переглянуло понад 300 тисяч людей. Багато людей поширювали його з коментарями типу «а хтось каже, що країна не змінюється/давно чекала на таке відео в Україні/раніше бачив подібне відео з Німеччини і от дочекався». Ми можемо взаємодіяти з повагою один до одного у критичні моменти, але поки лише коли чуємо сирену «швидкої».

Затори і ці нездорові практики з наглості часто призводять до аварій та жертв. Після таких зіткнень, коли врешті-решт відновлюється рух, всі відчувають нову позитивну динаміку. Але ми забуваємо, якою ціною цього досягли і з часом добираємось до наступного перехрестя, де все відбувається по новій. Ми здатні на інше. Чому чекати, щоби бути прикладом для решти?

Суспільства з атомізованими сім’ями та кланами, які живуть за принципом «якщо не подбаю про себе, ніхто не подбає про мене» і за кожної нагоди ігнорують правила і вилазять на «середину перехрестя», блокуючи рух для решти, — приречені на стагнацію, імітацію політики та владу популістів. Іншими словами — приречені на кожному історичному перехресті застрягати у звинуваченнях одне одного і змаганнях з хитрості та наглості.

Щоб країна разом рухалась до безпеки і розвитку — треба вміти поважати людей навколо і вимагати поваги до себе. Поводитись щодня так, наче максимально багато залежить від тебе особисто. Якщо ми хочемо як нація стояти в заторах і моментами вириватись до наступного затору — можемо просто все робити так само далі.

#Україна_понад_усе для мене не про абстрактну країну, яка вимагає кинути усе заради неї чи постійно відмовлятися від особистого заради колективного. #Україна_понад_усе — це про уникнення оцих заторів у нашому повсякденному житті, коли треба будувати і взаємодіяти з презумпцією спільного блага, а не виживання найбільш наглих.

Ці принципи працюють і зі звичайними громадянами, і з політиками та посадовцями. Ці принципи мають стати елементом повсякденної культури за умови тривалого практикування їх критичною частиною суспільства. Так, це забирає час. Але це корисніше, ніж стояти в заторах.

Хто ми є і чому влізаємо в погане: Малкольм Гладуелл змусить вас переосмислити соціальні проблеми

АвторЮлія Гуріна
4 Травня 2019

Канадський журналіст і популяризатор соціології Малкольм Гладуелл постійно посягає на святе — на колективне несвідоме у наших поглядах. Цей підхід приніс йому всесвітню популярність, а його книзі «Поворотний момент» – статус бестселлера. Автор елегантно зриває ярлики, якими ми завісили лобове скло своїх уявлень про світ, і запрошує перепрошити наші інтуїтивні пояснення природи речей. Хто вплинув на наше дитинство більше: генетика чи вулиця? Чому єдиний спосіб боротьби з підлітковим курінням — це припинити боротися? Відповіді на ці та інші питання, знайдені Гладуеллом, незмінно дивують.

Невідомо, за яким принципом нікому не знайомі книги стають бестселерами на різних материках у країнах з різним менталітетом. Гладуелл вважає, що ідеї, продукти, меседжі та звички поширюються так само, як віруси. А віруси не поширюються самі по собі — за ними завжди стоять люди. Малкольм сформував три категорії людей, які спричиняють, розповсюджують та примножують «поворотний момент» певного продукту або явища, вписуючи його в історію. Це Конектори, Інформатори та Продавці.

Конектор — ваш друг, який знає геть усіх. Машу з кав’ярні, Степана Анатолієвича з 4-го під’їзду, Колю з сусіднього відділу, сестру режисера та друга сусідського собаки. Прогулянка з конектором нагадує вилазку із зіркою. Ви не можете вийти в місто, щоб хтось не впізнав Конектора і навіть у тихому районі знайдеться кілька випадкових перехожих, які колись працювали або випивали з Конектором.

У Конекторів вроджений талант зв’язувати світ довкола себе мережею своїх зв’язків. Потрібна людина в проект — вони знають де шукати. У них надзвичайне вміння заводити друзів, бо вони бачать щось цікаве в кожній людині. Конектори збирають друзів подібно до того, як хтось збирає колекцію марок.

Якщо прискіпливіше розглянуте своє коло друзів — виявиться, що це не тільки коло, але й не ваше насправді. Коли вам буде нічим зайнятися, спробуйте розплутати клубок соціальних зв’язків, який привів вас до найближчих знайомих — може виявитися, що всі нитки зав’язані на Конекторі. А ви радше не в центрі кола своїх знайомих, а запрошений гість у клубі, що належить Конектору.   

Силу слабких зв’язків легко демонструє пошук роботи. Пригадайте, як ви або ваші знайомі потрапили в компанію. Завдяки друзям? Аж ніяк, частіше за все люди дізнаються про можливості завдяки знайомим. Коли нам потрібно отримати нову інформацію, точку зору, фідбек, ідею або навіть роботу — ми звертаємося до знайомих, не до друзів. Адже друзі живуть тими самими проблемами, що і ми. Турбуються, переживають, сміються, купують приблизно те саме, що й ми. То хіба багато лишається між нами такого, що знають друзі, чого не знаєте ви?