«Гуманітарна допомога» — це серія благодійних офлайн-подій від Platfor.ma для тих, кому не вистачило уроків з історії, мови та соціальних наук у школі. Щотижня ми запрошували найкращих експертів з гуманітарних знань, аби вони ними поділилися. Чергова лекція була присвячена постаті Тараса Шевченка, не лише батька нації, а й визначного й революційного митця. Розповів про сприйняття Шевченка журналіст, письменник і телеведучий, шеф-редактор директорату Суспільного телебачення НСТУ та голова комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Макаров.

Існують свідчення, що люди, як освічені та прогресивні, так і прості, ще за життя Тараса Григоровича називали його батьком. Ми памʼятаємо, що він помер у 47 років, проте вже тоді живий Шевченко сприймався українцями як батько.

Після смерті письменника розпочалися процеси, з одного боку, апропріації й присвоєння, з другого боку, вульгаризації й профанації. 

Картина «Не чекали» створена Іллею Рєпіним — російським художником з певною частиною української ідентичності. На ній зображене неочікуване повернення революціонера з каторги. Рєпін був художником вербальним, тобто завжди показував історію, яку можна переповісти словами. На стіні у сюжеті висять портрети: з одного боку Тарас Григорович, з іншого — Ніколай Алєксєєвіч Некрасов. Здається, що обидва цих портрети — про близькість до народу. Адже Некрасов співчував простому люду. Однак при цьому він був поміщиком, грав у карти та видавав свій журнал. Він не був ідеальним героєм, та в очах тієї умовно опозиційної, умовно прогресивної імперської публіки він був одним із символів свободи. Той же Рєпін створив і відомий портрет письменника.

Йдеться про те, як прогресивна частина імперії привласнювала собі Шевченка. Були й менш приємні випадки, коли російські чорносотенці, «Союз Михаїла Архангела», присвоїли Тараса Григоровича на підставі того, що у його творах було щось про «ляхів», «жидів» та «москалів». І це вже повна нісенітниця.

Він не носив ані шароварів, ані вишиванок. Невідомо достеменно, чи грав він на бандурі. Теоретично міг би, адже був дуже обдарованим музично. Шевченко був освіченим, світським, відчував аудиторію і знав, з ким та як поводитися, вмів ставити на місце тих, хто поводився зверхньо. Тарас Григорович — нормальний європеєць того часу, і в жодному разі не простак.

Після поразки визвольних змагань 1917–1921 років, були й інші способи трансформувати й привласнити Шевченка. Як-от у памʼятниках Кавалерідзе та Манізера. СРСР використовував Тараса Григоровича приблизно так само, як і все українське. Мовляв, українці – веселі хлопці та дівчата, танцюють, смачно їдять і готують — одним словом, фольклор.

Після 1991 року це перетворилося на профанацію. Буквально на кожному кроці нам навʼязують оцей штучний образ Шевченка. Це навіть не карикатура — люди дійсно бачать письменника таким і ставляться до нього так доти, доки нам не вдасться переламати цей дискурс про Шевченка як про примітивного чи суто народного. 

Шевченка зробили валаамовою ослицею — це біблійний образ для покірної, мовчазної людини, що несподівано висловила протест. Вона б не мала промовляти щось розумне, але з якогось дива почала видавати осмислені тексти. Це все ще лежить в основі масової рецепції Тараса Григоровича. 

Рух справжнього усвідомлення Шевченка почався з гарвардського професора і всесвітньо відомого літературознавця Григорія Грабовича. Перше видання його роботи «Шевченко як міфотворець» вийшло понад 20 років тому. Ви не уявляєте, скільки було обурення й закликів розібратися з цим заокеанським професором, бо Тарас Григорович нібито «поет простий, якого не варто тягнути в європейський модернізм та інші -ізми». Так казали люди, які на той момент певною мірою визначали офіційну рецепцію.

Потім у 1997 році Оксана Стефанівна Забужко видала свою роботу «Шевченків міф України» — і теж відразу стала ворогом нації. Леонід Плющ, київський математик, дисидент, відсидів у таборах, пройшов крізь каральну психіатрію в Дніпропетровській спецлікарні, вижив і зберіг себе. Він київський російськомовний єврей, що вже після еміграції остаточно перейшов на українську і почав займатися українською культурою. Саме він створив також непересічну роботу «Екзод Тарас Шевченка».

Лео Мол, скульптор українського походження з Канади, є автором памʼятників Шевченку по всьому світу. Найвідоміший з них — у Вашингтоні, на відкритті якого був присутній президент США Ліндон Джонсон. Це була значна подія, світ навів нарешті фокус на цю далеку «російську провінцію», де ми з вами перебуваємо, та окреслив, що це окремий ландшафт. Лео Молу теж закидали, що він зробив Шевченка надто молодим, надто веселим, надто оптимістичним, недостатньо заглибленим і набурмосеним. Це була зрада на зраді.

Просунуті українські інтелектуали докладали зусилля на протидію жахливому спрощенню, спробам зробити з національного символу ідола, а з другого боку, профанувати його з позиції імперії. Вони зокрема не просто читали Тараса Григоровича, а й намагалися витягнути з нього якісь сенси.

Шевченко-поет

Те, що він був представником європейського романтизму, молоді покоління вже читають у підручниках. Та він був не просто одним із романтиків. Якщо ви розберете складові європейського романтизму та напрям суспільної думки, то зрозумієте, що Тарас Григорович є взірцевим його представником, на рівні з британцями, німцями, французами…

Ми розуміємо, що поет орієнтувався на європейський романтизм, а не на російський. У росії зрештою теж був романтизм. І Карл Брюлов, вчитель і товариш Шевченка, людина, яка долучилася до його визволення, і Жуковський, і Лермонтов — романтики, але іншої хвилі. Нічого бунтівного, нічого революційного, а просто «страсті-мордасті», можливо, сильні відчуття і випробування, але ніяк не тяжіння до свободи й жодної «весни народів».

Коли ми знімали документальне дослідження «Мій Шевченко» у Переяславі, в будиночку, де був написаний «Заповіт», я зрозумів, що цей текст схожий на французьку «Марсельєзу». Її безумовно співали в тих товариствах, де бував Тарас Григорович. Питання було лише в тому, чи він сам розмовляв французькою. Існують свідчення, що Шевченко вивчав французьку і щонайменше читав нею. Для нього «Марсельєза» була знайомим текстом. Але це не означає, що Шевченко щось позичив, у мистецтві це відбувається за іншими сценаріями. 

Шевченко не російський романтик за своєю генезою. Він стовідсотково європейський романтик. Розгляньмо «Причинну». За сюжетом молода дівчина втратила розум, тому що її коханий козак поїхав десь далеко і залишив саму. Вона не знає, чи він повернеться, тож виходить до Дніпра, де бачить русалок. Дівчина топиться від горя, а дещо згодом повертається і козак, який раніше не міг дати про себе знати. Це класична балада, яка римується з усім, що в той час робилося у західноєвропейській літературі. Найближчий аналог цьому твору — балада «Лореляй» — про русалку, що сидить посеред Рейну на скелі та збиває з пантелику судна, які пливуть річкою. Вони втрачають свій напрям і розбиваються об скелі. Ніщо не береться нізвідки — зрозуміло, що «Лореляй» перегукується з сиренами «Одіссеї».

Ані в росії, ані в Україні не було русалок, були мавки. Русалками називали незайманих дівчат, які брали участь у святкуваннях язичницького культу в стародавньому Римі під час свята Русалій. Тільки вже набагато пізніше вони потрапили в європейський фольклор.

Завдяки цій історії бачимо, що Шевченко насправді повʼязаний із європейською культурою усіма нитками. Усіма своїми нервами й жилами він звідти росте. Не з Брюллова, Жуковського, Лермонтова чи Пушкіна, а, скажімо, з Адама Міцкевича, у якого теж є балада «Русалка».

Шевченко-художник

Зробимо крок у бік і згадаємо бароко. Отож, колись відбулося падіння Риму, за яким слідували століття безперервних воєн і протистоянь між імператорами Священної Римської імперії та папським престолом. Гвельфи й гібеліни лягли в основу новели, з якої Шекспір взяв сюжет для «Ромео і Джульєтти». 

У процесі цієї війни десь в північній Італії зібралося наймане військо Карла V, аж раптом зʼясувалося, що імператору нічим заплатити. Солдати оскаженіли й з власної ініціативи пішли на Рим. Дорогою до них приєдналися фахові розбійники. Папу тоді вдалося дивом врятувати і сховати у вежі замку Сант-Анджело, а випустили його за шалений викуп. В процесі буйне військо ще й розграбувало Ватикан. За кількадесят років Католицька церква відродилася та змогла навіть впровадити Контрреформацію, але попередньої величі, політичного впливу та авторитету вже не досягла.

На цій хвилі замість розкішних готичних чи ренесансних соборів почали робити відносно скромні коробки, які потрібно було чимось оздобити. Саме в той момент зʼявилося те, що ми тепер звемо бароко. Відмова від стрункої репресивної композиції, непорушних правил, можливість маневру й орнаментальність. Така відмова від авторитарності попереднього мистецтва, наприклад, Ренесансу, виявилася продуктивною сама по собі. Люди, які займалися цією новою стилістикою й естетикою, можливо, навіть не від хорошого життя це робили, але отримували творчу свободу. 

До України цей момент докотився у мазепинську добу після Руїни, коли треба було відбудовувати церкви. Церкви були потрібні не лише щоб молитися богу, а і як стрижень ідентичності, адже без церков тогочасна нація була неможлива. Тож гетьман Мазепа витратив на будівництво й оздоблення церков дуже багато грошей. 

Чимало людей навіть не усвідомлюють, до якої міри явище українського (козацького, мазепинського) бароко самобутнє. Ми не знайдемо в ньому жодного тяжіння до авторитарної симетрії, терору форми, натомість є величезна свобода.

Власне «свобода» і стала гаслом української самосвідомості XVIII ст., коли імперія ще не зімкнула свої щелепи, коли тут можна було дихати, коли жила просвіта, працювали інтелектуали. У цю атмосферу потрапив і малий Тарас, коли просився, щоб його відпустили в богомази. Він виріс в естетиці українського бароко і хотів продовжувати її. На ці, неперевершені за мірками будь-якої національної культури, ікони від самого дитинства орієнтувався Тарас Григорович.

Картина «Катерина» йде в парі з поемою. На ній зображена суто побутова колізія. Була собі дівчина на селі, її звабили, вона завагітніла і зрозуміла, що її покинули. Разом з тим, бачимо собачку, чоловіка біля копиці. І все це можна розгадувати. 

Якщо ж розглядати цю картину в традиції української ікони, то відразу проглядається сюжет Благовіщення. І це таке богохульство й святотатство, що якби комусь тоді це спало на думку, то Шевченко б отримав строк у в’язниці. Окрім цього, ми розуміємо й додатковий підтекст, адже дівчина, яка довірилася цьому блискучому офіцеру, — це алегорія на Україну, що довірилася потужному північному сусіду, а він її зґвалтував і занапастив. Шевченко художньо вирішував такі алегорії в традиції не європейського реалізму, романтизму чи класицизму, а бароко.

Навіщо нам усе це знати? Хіба ж не можна насолоджуватися певним твором просто тому, що він гарний? Що ж, я представник того покоління, юність якого збіглася з появою «Бітлз». Англійську тоді знали одиниці, тож ми собі вигадували, про що ж власне співає гурт. «Something in the way she moves» ми перекладали як «щось на дорозі, воно рухається». Так ми добровільно позбавляли самих себе адекватного розуміння, що хотів сказати автор. Якщо ми хочемо зрозуміти, з яких атомів, цеглинок нас зроблено, то ми повинні розбиратися в цих сенсах.

Літературний критик Гарольд Блум недарма каже у своїх працях «Західний канон» і «Тривога впливу», що будь-яких художній твір складається з якихось кубиків, а кожен поет, розуміє він це чи ні, полемізує своєю творчістю зі своїми попередниками. 

Щойно хтось породжує мистецьке висловлювання, створює акт творчості, він чи вона автоматично вступають у діалог. З семіотики ми знаємо, що кожен монолог — це згорнутий діалог. Імпліцитно в ньому однаково є функція комунікації. Тож немає ізольованого автора і твору — це все частина культурної безперервності.

Здається, нічого дивного в цьому малюнку немає, але коли ти починаєш придивлятися, то розумієш, що тут мертва статуетка, але намальована як живе тіло. За своєю фактурою ця статуетка неприховано еротична і жива. І що тут робить годинник без стрілок? Це Шевченко виступає як предтеча європейського сюрреалізму, який зʼявиться за століття. Пряма аналогія годинника без стрілок — «Сунична галявина» Бергмана. Жан Клодом Маркаде, француз, співавтор концепції українського авангарду, перевідкрив і для французів, і для нас, і для всього світу Малевича. І нагадав, що за своєю ідентичністю він українець. Дмитро Омелянович врятував картини пізнього українського авангарду, знайшовши їх в сувоях у підвалі, змігши реставрувати і виставити.

Розстріляне відродження теж не на порожньому місці зʼявилося. Ми завжди перебуваємо у цій виделці, де, з одного боку, ми провінція відносно метрополії, але всупереч цьому окремі культурні постаті, проривні прояви творчі. А все тому, що вони тут ростуть.

В той момент, коли українці обрали як сильного автора, авторитета і дороговказу Тараса Григоровича Шевченка, вони зарядилися його енергією і новаторством. Можливо, вони не до кінця їх усвідомлювали й усвідомлюють, але вони там однаково є.

Можна знищити людей, але за певний час ця енергія починає відновлюватися. Вона існує в різних формах, не обовʼязково авангардних. Ганна Собачка і Марія Приймаченко — це народна архаїка, але водночас який це модерн. А ще наші композитори-шістдесятники, українське поетичне кіно та інші. Щойно трішечки прибирають цей прес, воно знову все з’являється.

Висновки:

— Шевченко весь час грався: із собою, з часом, з естетиками, і нам заповідав робити те саме.

— Шевченка потрібно читати, досліджувати, розбирати, а не молитися на нього.

— Неможливо уявити «Бітлз» без Шекспіра, і однаково без Шевченка не було б Євромайдану, не було би нас з вами такими, якими ми є.

— росіяни стріляють в нас за те, що ми нащадки Шевченка. За те, що ми насмілилися бути іншими, сповідувати інші цінності, прокладати інші маршрути і шанувати інших авторів, ніж вони.