fbpx

Гуманітарна допомога: Владлен Мараєв про найбільші міфи з минулого України, що впливають на майбутнє

АвторОлена Тищук
9 Грудня 2022

«Гуманітарна допомога» — це серія благодійних офлайн-подій від Platfor.ma для тих, кому не вистачило уроків з історії, мови та мистецтва у шкільні роки. Щотижня ми запрошуємо найкращих експертів з гуманітарних знань, аби вони поділилися тим, на чому знаються. Цього разу у пошуках джерела пропагандистських наративів держави-терориста й аргументів для їх спростування ми звертаємося до історії. Допоможе нам Владлен Мараєв, кандидат історичних наук, ведучий і співавтор YouTube-каналу «Історія без міфів».

В умовах повномасштабної війни, та ще до її початку, РФ продукувала безліч міфів про Україну, намагаючись всіляко спотворити нашу історію. Усе для того, аби асимілювати українців, продемонструвати, що без росії та її народу вони неспроможні існувати самостійно. Зараз будь-що із російським походженням має однозначно сприйматися як вороже і брехливе. Та оскільки ці міфи регулярно озвучуються в інформаційному полі України й мають вплив на частину населення, варто пройтися найбільшими з них, що останнім часом озвучувались і путіним, і іншими представниками кремлівської хунти у своїх зверненнях,  — та спростувати їх, аргументовано спираючись на джерела і дослідження істориків.

Міф перший: «один народ»

Цей міф походить ще з російської імперії XIX ст, коли царський уряд намагався повністю асимілювати українців та позбавити власної ідентичності. Наростивши чисельність «вєлікоруского» народу, планувалося зміцнити становий хребет імперії, аби вберегти її від подальшого розпаду на національні одиниці.

Напрошується простий контраргумент: один і той самий народ не потребує політики асиміляції. Безумовно, йдеться про два різні народи, один з яких намагався приєднати інший до себе.

У XX ст до радянської влади дійшло, що це абсолютно божевільна ідея. Неможливо повністю влити українців в російський народ. Тоді вони перейшли до іншої концепції — «братніх народів». Ідея полягала в тому, що вони повинні завжди жити разом і між ними не може бути ніяких конфліктів. При тому усі епізоди історії, повʼязані із багатосотлітніми війнами українців і росіян викидалися, замовчувалися або перекручувались. Натомість виділялися і гіперболізувалися винятково епізоди, повʼязані зі спробами обʼєднання заради якихось інтересів.

Концепція «братніх народів» була спрямована на обробку українців та білорусів, а не росіян — аби саме образ росіян здавався братнім. Адже не можна воювати з братами. Це те, що російська пропаганда намагається напарювати українцям і зараз. Хоча це вони вдерлися на нашу територію, гвалтують, вбивають, грабують і мародерять.
Поняття «братні народи» абсолютно абсурдне для міжнародних відносин. Кожна держава сповідує власні інтереси та захищає лише їх. Яскравий приклад — французько-турецький альянс. Він був започаткований у XVI столітті між королем Франції Франциском I і османським султаном Сулейманом I Пишним. Союз був дещо протиприродним, тому що в умовах, коли Османська імперія як ісламська держава була на піку своєї могутності й зазіхала на території християнського світу, саме католицька Франція, де монарх називав себе найхристияннішим монархом на планеті, уклала з ними союз.

Однак у Османської імперії й у Франції був спільний ворог — могутня імперія Габсбургів. Цей альянс проіснував понад 300 років, навіть під час Кримської війни у XIX ст. французи і османи разом воювали проти російської імперії. Але настала Перша світова війна і ці країни стали ворогами. Натомість минає ще зовсім небагато часу і після Другої світової війни ці країни знову стають союзницями, тому що обидві входять у НАТО.

Тобто у міжнародній політиці не буває ні братніх народів, ні вічних союзників — все визначається конкретним державним інтересом. Держави укладають і переукладають союзи, виходячи лише з національних інтересів. Так має робити і Україна.

Сучасна російська федерація настільки деградувала у своєму розумінні цілого світу, що повернулася до старої імперської концепції про можливість повної асиміляції, злиття в єдиний «руській народ». Їхні пропагандисти кажуть, що українці — «це руськіє, в яких вселився біс», одурманені запоребриковою пропагандою. Фактично вони повертаються до концепції, яка зазнала краху понад сто років тому, і намагається її втілити в умовах XIX століття. Та в інформаційному суспільстві їхні спроби повністю приречені на крах.

Ще за рік до початку війни, у 2013-му, путін заявив: «У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура, ми — один народ». Звісно це не так.

Якщо поглянути на карту, побачимо, що центр формування словʼянських народів перебуває саме на території України. Більшість істориків і археологів вважають, що ядро етногенезу словʼян  — це територія між Дніпром і Віслою. Російський етнос почав формуватися значно пізніше. Якщо словʼяни — у V–VI ст, тобто під час раннього Середньовіччя, то російський етнос — лише з XI-XII століття, коли словʼяни починають розселятися й опановувати значно ширші землі. На той момент на території росії вже жили балтійські та фіно-угорські народи. Тож у результаті їх змішання зі словʼянськими переселенцями починає витворюватися російський етнос. Саме словʼяни принесли туди вищий рівень культури, бо у них вже були писемність, монотеїстична релігія, державні структури.

Усі виходять із праслов’ян, далі розвиваються і поступово від головного стовбура починають виокремлюватися праполяки, прабілоруси, псково-новгородці й праросіяни. На території сучасної росії було цілих два варіанти розвитку словʼянської ідентичності. У псково-новгородців була своя державна структура, яка мала засади демократії, народного віча й виборності влади. Це торговельна республіка з явними ознаками олігархату. Однак її політична модель була значно демократичніша, ніж московська деспотія. Та наприкінці XV століття Новгородську республіку завоювало і повністю знищило московське князівство на чолі з Іваном III. Далі розвиток цього народу пішов у межах праросійської етнічності й утвердилася лише одна форма державності — фактично необмежена монархія.

 

Понад 800 років налічує історія протистояння українського та російського народів. Звичайно, в добу Середньовіччя націй як таких не існувало, але були їхні пращури. Російський історик кінця XIX ст Васілій Ключєвскій писав, що Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський є першим вєлікоросом саме за стилем політичної діяльності  — деспотичним, грубим, необмеженим, загарбницьким. У 1169-му він організував коаліцію, яка захопила Київ, розграбувала місто  — це прописано в київському літописі, де автор страждає від того, наскільки столиця Русі, сакральне місто було сплюндроване загарбниками. 

За 800 років суть «руского міра» не змінилася, хіба що він став ще більш жорстоким з новітніми технологіями. Між 1169 і 2022 роками було безліч усього: русько-литовсько-московські війни, що точилися з XV ст., почавшись від загарбання Чернігово-Сіверщини в 1503-му — це вперше українська земля була загарбана московською державою; спалення Батурина у 1708-му і Чортомлицької Запорозької Січі в 1709-му разом з усім населенням, Валуєвський циркуляр 1863-го і Емський акт 1876-го, коли навіть міністр внутрішніх справ Валуєв намагався казати, що українців «нєт і бить нє может», але заборонімо їм друкувати книги, виступати на сцені й виконувати пісні українською.

У XX ст ця політика досягла апогею: терор ЧК, НКВС, Сандармох, Биківня та інші подібні місця масового знищення людей, масові депортації населення, в тому числі операція «Захід» в жовтні 1947 року, коли із західних областей України 150 тис. людей депортували на схід СРСР, аби придушити опір УПА. Звичайно, три великих голоди, із яких два сучасні наука вважає штучними — 1921–1923 років і 1946–1947 років, і Голодомор — геноцид українського народу з 1932 по 1933 рік. Усі вони разом забрали життя щонайменше 6 млн українців.

За таких умов говорити про будь-яку єдність українського та російського народів чи про будь-які братерські відносини між ними абсолютно неможливо.

Міф другий: росія — спадкоємиця Київської Русі

Війна, яку почала росія проти України у 2014-му, є чисто субʼєктивною за своїми причинами. Більшість війн в історії мають економічні причини. Одна країна нападає на іншу, сподіваючись її завоювати, щоб збагатитися, розширити ресурсну базу, здобути людський потенціал. Та в цій війні цього сенсу немає, оскільки російська економіка була доволі непогано розвинена до початку цієї війни. У неї колосальні ресурсна база і території, і абсолютно мізерне для них населення.

Субʼєктивність причин цієї війни полягає в тому, що російське керівництво вбило собі в голову, що історія росії виходить із Київської Русі. Це одна із найголовніших проблем — їхнє переконання в тому, що вони походять саме з Києва. Між словами Русь і росія вони ставлять повний знак дорівнює, а тому сприймають території України як втрачені землі, які потрібно повернути, тобто загарбати.

Тож чи є росія реально спадкоємицею Київської Русі?

По-перше, в російському тлумаченні історії є епізод — мовляв, початково центром держави був навіть не Київ, а Новгород, тому що в Новгород були закликані Рюрик та його брати. І наче з Новгорода Олег та Ігор прийшли в Київ і встановили тут свою владу, перенісши таким чином в столицю. Таким чином початок Київської Русі в Новгороді, а отже в росії. Та археологічними даними це спростовується, бо в той час Новгорода просто не існувало. Він заснований щонайменше років на сто пізніше. Тоді як Київ в той час уже існував як місто.

По-друге, в середньовічних джерелах термін Русь позначав насамперед землі київського, переяславського, чернігівського, волинського, галицького князівств. Тобто землі на території України. Спадкоємність Русі на наших територіях практично безперервна, оскільки після завоювання Києва монголами на заході князь Данило Романович, який правив в Галичі та Володимирі, отримує корону від папи Римського і стає королем Русі.

Після припинення існування королівства Русі реальним спадкоємцем цієї держави стає Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Це була держава симбіозу Русі та Литви. Фактично столиця перебувала на території Литви, але культурно-політичну традицію закладала Русь, оскільки була розвинутішою.

Але для середньовічних традицій найголовнішим було питання династичних успадкувань. Росіяни, коли виводять себе від Русі, послуговуються тим, що Юрій Долгорукий, що вважається засновником москви й Володимиро-Суздальського князівства, яке згодом трансформувалося у московську державу, був одним із наймолодших синів київського князя Володимира Мономаха. Нащадки Юрія Долгорукого правили володимиро-суздальським і московським князівствами, забезпечуючи цю спадкоємність.

Але династія нащадків Юрія Долгорукого припинилася на початку XVII ст. Династія Романових, приходячи до влади, не мала жодних спадкових прав на землі родичів Рюриковичів.

Натомість Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське мало успадкування і за династичною традицією, адже із середини XIII ст укладаються численні міждинастичні шлюби між Рюриковичами Руськими й Гедиміновичами Литовськими.

У XVI–XVII ст для більшості країн світу держава на північний схід від Русі мала назву московія, а її населення називали московитами, абсолютно чітко проводячи вододіл між русинами та московитами. Пилип Орлик й Іван Мазепа, коли повстали проти царя Петра I і писали інформаційне обґрунтування для європейських монархів, казали, що прагнуть визволити Україну, народ руський, з неволі московської.

Але намагаючись привʼязатися до Києва, до давнішої на 300 років історії, наприкінці XV ст великий князь московський Іван III назвав себе «вєлікім князєм всія Русі» — це була пряма претензія на всі території колишньої Русі, а в той момент землі Русько-Литовської держави. У 1547 році Іван Грозний називає себе «царем усієї Русі». І нарешті в 1721 році Петро I називає себе «імператором всеросійським», використовуючи еллінізм росія. Слово «росія» означає Русь, але в грецькій передачі цього слова. Тож тому і досі росія продовжує усю цю імперську традицію.

Для людей XVII–XVIII ст різниця була очевидною, а словом «росія» дуже часто називали Україну, тоді як території, які є сучасною росією, іменували московією. Коли в 1649-му Богдан Хмельницький вʼїхав у Київ, то його вітали в тому числі викладачі та випускники Києво-Могилянської академії. Вони підготували для привітання поезію, в якій були слова «з тобою Росія на ноги здійнялася», маючи на увазі Русь, а під Руссю маючи на увазі Київщину, Чернігівщину, Брацлавщину — території, які увійшли в Гетьманську державу Богдана Хмельницького.

Коли відбувається остаточний перехід від руської ідентичності до української?
Він повʼязаний насамперед з імперським часом у XIX ст. Оскільки в ті часи російська імперія здійснювала активний асиміляційний тиск на русинів, для того, щоб чітко себе відмежувати від московитів, українські інтелектуали починають дедалі більше використовувати термін Україна. Вона паралельно вживалася для позначення нашої території ще з часів Середньовіччя.

У праці свого життя «Історія України-Руси» Михайло Грушевський чітко привʼязує історію України до історії Русі, показує, що Україна — це логічне її продовження і розвиток. Але оскільки наголошування на назві Русь просто призвело б до плутанини, бо більшість населення не зрозуміла б цих нюансів — вже не кажучи про міжнародну арену, вирішили, що саме термін Україна не менш органічно позначатиме нашу країну і націю. Уже з початку XX ст він остаточно витісняє «Русь» і стає загальновизнаним для означення як нашої країни, так і нашого народу.

Хіба в окремих регіонах, що довгий час залишалися на окрайку етнічних українців, термін Русь затримався довше. Особливо — це крайній захід України і Закарпаття, де досі інколи можна почути про русинів, а ще на початку XX ст активно вживався термін Підкарпатська Русь. Цим зараз теж дуже активно маніпулює російська пропаганда, намагаючись розхитувати русинство, розпалювати антиукраїнські настрої та промосковські симпатії.

Міф третій: український народ зʼявився після українізації

Давно варто чесно визнати, що путін та його кліка просто дуже неосвічені. По-перше, їм відверто бракує знань з історії. По-друге, ті знання, які вони мають, це російсько-імперськи та радянські ідеологічні наративи, які вони прагнуть впроваджувати. Про який-небудь перегляд наративів мова не йде.

Вони чули про українізацію, і думають, що саме це зробило росіян українцями. Чисто з позиції логіки, за кілька років українізації з одного народу інший не зробиш. Заяви, що народ можна створити якоюсь політикою — теж неадекватні. Народи не створюються за наказом. Вони утворюються шляхом логічного і гармонійного розвитку, еволюції. Через своє невігластво путін і його команда просто переставляють місцями причини та наслідки.

Вони знають про українізацію, але не розуміють, що вона була пізніше, ніж УНР, ЗУНР, Українська держава Скоропадського, Міхновський та Бачинський, про яких, скоріш за все, вони навіть не чули. І що політика українізації, яку почав Ленін та більшовики, була реакцією на все перелічене. На початку 20-х більшовики збагнули, що українці оформлюються в самостійну політичну націю, яка бореться за свою незалежну державу.

Чисельність Червоної армії у 1920-му була 5 млн особового складу. В Україні з них було приблизно 1 мільйон 200 тисяч, із них 85 % за походженням були росіяни. Проти української держави більшовицька армада боролася аж з 17-го по 21-й рік. І боротьба була кривава. Часто було незрозуміло, хто переможе. Київ за цей період разів 15 переходив із рук в руки, лише більшовики п’ять разів були змушені брати Київ і чотири рази втрачати його.

Більшовики зрозуміли, що якщо не підуть на поступки, не стануть своїми для українців, то просто не втримають тут владу. Ніхто не може правити тільки методом терору. 20-ті — це поступки українській нації — освіта, видання газет, журналів, радіопередачі, книжки, навіть вільні творчі спілки — майбутнє Розстріляне відродження. Але вже за 10 років більшовицька влада реально зміцнилася, розбудувавши адміністративний, партійний, репресивно-каральний апарати, і почала українське винищувати.

Українська нація витворилася ще до початку українізації. Вже на межі XIX–XX ст наша нація сформувалася як політична. Навіть імперські російські академіки мусили визнати, що український народ існує як окремий від російського, наприклад, у праці «Український народ. Його минуле і дійсне», яка вийшла в Петрограді під час Першої світової.

Міф четвертий: Ленін подарував Донбас

Міф «Донбас — російська земля, яку Ленін подарував Україні» створений, щоб удати, наче Україна — це клаптикова держава, складена з непоєднуваних регіонів і населених різними етносами. Саме тому Донбас буцімто прагне до росії, як казав путін, оскільки більшовики насильно впихнули його в Україну.

Але територія Донбасу — це не Донецька і Луганська область в повному обсязі, це лише їх частини, а також місцевості Дніпропетровської, Харківської та Запорізької областей. Південь Донеччини — це Приазовʼя, а північ Луганщини — Слобожанщина.

Протягом кількох тисячоліть це територія, де вугілля не видобували. Це складова великого степу, де жили кіммерійці, скіфи, сармати, печеніги, торки, половці, монголи, татари та інші менші народи. Руські князі регулярно туди ходили походами. І довгий час це були поліетнічні території, належні кочовому світові.

Із XVI по XVIII ст. вони освоюються українським козацтвом, яке засновує там свої поселення — зимівники, господарські території, де козаки займалися сільським господарством, промислами, ремеслами, щоб забезпечити своє проживання. Доходили ці зимники аж до гирла Дону.

Адміністративно, коли у XVIII ст була утворена Нова Січ, дані території увійшли до складу цих вольностей. А коли у 1917 році в росії відбувається революція, українська Центральна рада проголошує третій універсал, за яким в межах УНР заявляє ось такі 9 губерній: Волинську, Київську, Подільську, Чернігівську, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Херсонську, Таврійську. Крим тоді не включили, адже наприкінці 1917 року тут формувався кримськотатарський національний уряд і в Києві вважали, що кримські татари, як корінний народ Криму, мають всі права на відновлення своєї державної організації. А от практично вся територія Донбасу була заявлена 20 листопада в складі УНР.

Реальність полягає в тому, що більшовики окупували Україну протягом дуже тривалих бойових дій, замінили УНР своєю маріонетковою республікою під назвою УСРР, а далі на власний розсуд кількаразово змінювали її кордони — щось відрізаючи, щось додаючи до її складу. Щобільше, частину Донбасу вони навіть забрали — це Таганрозький і Шахтинський округи, хоча за переписом населення 1926 року у Таганрозькому окрузі більшість населення становили українці.

Міф пʼятий: Крим — російська земля

Як варіація міфу про Донбас існує й міф «Крим — російська земля, яку Хрущов подарував Україні». росіяни взагалі дуже люблять нагадувати, що вони комусь щось завжди дарували.

Крим, безумовно, не є історично російською землею. До кінця XVIII ст. їх там практично взагалі не було. Термін перебування Криму у складі росії набагато менший за термін перебування Криму у складі деяких інших держав. 670 років Крим належав Візантійській імперії, 202 — Монгольській імперії та Золотій орді, 342 роки — Кримському ханству і лише 167 — росії, після чого Крим перейшов до складу України.

Це точно не подарунок Хрущова — на указі президії Верховної ради УРСР про передання Кримської області зі складу росії до складу України його прізвища взагалі немає. На той момент він не мав усієї повноти влади, адже пройшло менш як рік від смерті сталіна. Влада тоді належала колегіальній групі осіб, куди входив Маленков, Булганін, Ворошилов, Хрущов, Каганович та інші.

Рішення спочатку ухвалили на президії ЦК КПРС, тому що саме вона займалася всіма найголовнішими рішеннями. Це колегіальне рішення, хоча й вузького кола кремлівської хунти, яке потім було пропущене для створення видимості демократії через парламент. Але з правової точки зору воно не підлягає сумнівам, оскільки реалізоване повністю в межах тодішнього законодавства і визнане на міжнародній арені.

Чому Крим взагалі не був подарунком? Якщо звернутися до офіційної мотивації в документі, Крим передали, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарсько-культурні звʼязки» з Україною. Написавши це, російська сторона офіційно визнала, що Крим з Україною мають набагато тіснішу спільність.

Те, чого не було написано в документі, але це реальна причина — прагнення відбудувати і відродити Крим руками українців. Півострів дуже постраждав під час Другої світової, тут точилися тривалі бойові дії. Населення скоротилося в три рази (із 1 млн 200 тис. до 400 тис.). Плюс повна депортація кримських татар — це близько 200 тис. корінних мешканців. Депортація інших національних меншин. Страшенні руйнування, особливо в Севастополі, Керчі. Тож для того, щоб відбудувати Крим, одразу почалася активна пропагандистська кампанія, спрямована на переселення сюди українців.

Ця політика спрацювала, бо за перші 10 років перебування Криму у складі УРСР його економіка була відроджена, а чисельність населення суттєво зросла. Але українське населення, яке переїжджало в Крим, потрапляло в російське середовище, адже після депортацій там залишилися майже винятково одні росіяни або ж російськомовне населення. Там українці протягом років зросійщувалися. І це теж імперський задум — адже переселення контролювала влада.

росія не має жодних прав на Крим, бо Гельсінський акт 1975 року, який утверджує принцип непорушності міждержавних кордонів в Європі після Другої світової війни, підтверджує непорушність кордонів УРСР, яка була окремою республікою у складі СРСР і державою-співзасновницею ООН. Саме УРСР і її парламент проголосили незалежність України. Відповідно у 1991 році незалежність була здобута в тих кордонах, які мала УРСР.

Недоторканність кордонів України та приналежність Криму зафіксована в усіх договорах, підписаних між Україною і рф у 90-х і 2000-х. Починаючи від великого договору 1997 року, підписаного в Києві між Кучмою та Єльциним, закінчуючи Харківськими угодами між януковичем і мєдвєдєвим. У цих документах йшлося про те, що обидві країни не мають територіальних претензій одна до одної.

Голосування в Генеральній асамблеї ООН, яких вже було три (березень 2014-го, березень і жовтень 2022-го), з колосальною перевагою підтвердили те, що Україна має залишатися в непорушних кордонах і окупанти мають піти з нашої території.

Та усе залежатиме тільки від нас — від ЗСУ та усього силового сектору України, який зараз успішно чинить опір російській агресії. Підсумковий успіх цього опору залежатиме від ступеня підтримки усього суспільства. Тільки загальною згуртованістю ми можемо забезпечити перемогу України та визволення наших територій, а також остаточний крах всіх брехливих російських наративів про наше минуле.

Читайте більше цікавого