«Гуманітарна допомога» — це серія благодійних офлайн-подій від Platfor.ma для тих, кому не вистачило уроків з історії, мови та мистецтва у шкільні роки. Щотижня ми запрошуємо найкращих експертів з гуманітарних знань, аби вони поділилися тим, на чому знаються найкраще. Першим спікером став Остап Українець, філолог, письменник та співавтор каналу «Твоя підпільна гуманітарка». Говорили про українську мову та явище мовленнєвого білінгвізму. А це конспект цієї лекції.

Мапа і рідна мова

У нас є мапа української мови із ресурсів Держстату. А у неї є дві проблеми. Проблема перша: ці дані зібрані у 2001 році, систематизовані до 2012, а оприлюднені у 2020. Двадцять років найбурхливішої українізації з часів минулих 20-х років у нас не було свіжих даних, тому що їх не збирали й, відповідно, не публікували. Проблема друга — спільна для всіх статистичних даних про мовне середовище. Вона полягає в тому, що ми не можемо достеменно сказати, що таке володіти мовою, що таке знати мову і що таке вважати мову рідною. Є люди, які вважають українську мову рідною, при тому послуговуються переважно російською. Є ті, в яких навпаки. Багато залежить від формулювання, наприклад, на питання «чи рідна вам українська?», «чи є українська вашою першою мовою?» і «якою мовою ви спілкуєтеся вдома?» від однієї людини можна отримати три різні відповіді. У цьому дослідженні питали, яку мову люди вважають рідною.

Результати абсолютно очікувані. З мапи бачимо, що доволі багато людей не вважають українську рідною на Буковині та Закарпатті. І хто бував у цих краях, той може знати, що порівняно з іншими областями там справді багато російської. Є також південь Бесарабії і Південний Схід, який заселили трудовими переселенцями вже у другій половині 20 століття. Небагато української також у Криму, де мовна ситуація надзвичайно складна і повʼязана з депортацією киримлар і з тим фактом, що туди дуже активно заселяли саме росіян. А також із тим, що Україна до 2014 не робила практично нічого, аби цю ситуацію якось виправити. Очікувано й те, що російська мова домінує у більших містах.
Але якщо ми глянемо на мапу з того ж опитування вже по розподілу російської мови як рідною, то не побачимо особливих слідів російської ні на Буковині, ані на Закарпатті, тому що люди, які там нею говорять, не вважають її рідною. Російська мова у цих регіонах була лінґва франка — тобто єдина мова порозуміння для різних національностей. Бо це єдина мова, яку вивчали і угорці, і румуни, і українці, зокрема у школах. Це менш очевидна русифікація, котру зазвичай просто не помічають.

На карті можна побачити ще одну цікаву річ, яка багато говорить про наше розуміння української мови і чим українська мова взагалі є. Погляньмо на північ Чернігівщини й на те, як виглядає масовий вжиток російської там. Чернігівщина не є русифікованою, принаймні не настільки, як показує нам ця мапа. Проте люди, котрі там говорять місцевим варіантом української — а східнополіський діалект справді багато в чому схожий на білоруську і на російську — не вважають його українською мовою. Хоча з погляду мовознавства це саме вона.
Ми бачимо проблему самовизначення. Питання, яке багато хто продовжує собі ставити: а чи українською мовою я говорю? І що далі на схід ми будемо рухатися лівобережною Україною, то частіше траплятиметься ситуація, коли люди вважають, наче у їхньому селі, селищі, містечку, місті ніхто українською не говорить, а говорять російською або в кращому разі — суржиком.

Суржик та діалект

Відрізнити східноукраїнську говірку від суржику людина без серйозної підготовки в діалектології й великої маси польових досліджень просто не зможе. Не кажучи вже про те, що самі мешканці, для котрих це просто природна мова, якою вони говорять з дитинства, не мають змоги точно сказати, чи це вже суржик, чи наслідки зросійщення, чи це все ж таки природно склалося. Діалекти існують в тяглості, й говірки прикордонних регіонів України і Росії практично не відрізнятимуться.
Мешканці глухого київського та житомирського Полісся кажуть, що вони тут переважно говорять білоруською мовою, а українська — це ближче до обласного центру. Люди з білоруського боку кордону скажуть, що вони говорять українською, а білоруська і російська — ближче до великих населених пунктів.
Тож ти чуєш, що твоя мова відрізняється від мови міста. Якщо ти живеш у маленькому селі, з твого погляду обласний центр — це вже метрополія. Якщо твоя мова відрізняється від метрополії, а тобі реально ближче до сусіднього села по той бік кордону, ти припустиш, що говориш так, як в усій країні по той бік кордону. В цей момент не думається про діалекти. Ти просто припускаєш, що твоя мова ближча до закордонної мови. Це спостерігається не лише на прикордонні з Росією, а й, наприклад, на Буковині. Так, там розмовляють румунською, але вона значно відрізняється від мови, якою говорять люди, що проживають на території Румунії.
Якщо ти не знаєш якогось слова, то заміняєш його словом з тієї мови, яку знаєш. У випадку з прикордонними мовними станами це відбувається постійно. І саме це називається суржиком.
Проте є й системний слововжиток, коли одне і те саме слово, що не буде характерним для літературної мови, вживають постійно, як, наприклад, слово «конфета» в багатьох регіонах звучить не тому, що люди забули слово «цукерка», а просто тому, що там заведено казати «конфета». У такому випадку це діалектизм.
Та гарантовано і універсально сказати, чи перед нами діалект, чи суржик — неможливо. Єдиного правила розрізнення не існує. Так само як неможливо сказати, чи перед нами діалект певної мови, чи вже інша мова, коли ми говоримо про прикордонні говірки.
Відмежування мов від діалектів — це переважно соціальна і політична умовність. Скажімо, китайська чи арабська — це парасолькові поняття для технічно різних мов, об’єднаних єдиним літературним стандартом. І кожен випадок має розглядатися окремо та потребує величезного масиву даних.
Ми знаємо, що суржик існує і є соціолінгвістичною проблемою для України. Проте єдиного інструменту, який дозволить нам сказати, де суржик, а де українська мова, немає. При тому, що слово «конфета» в Івано-Франківську буде суржиком, а у Полтаві — уже ні.
Існує й стереотип, що суржик — це виключно про русифікацію. Та чи є діалект, яким говорять на Львівщині, суржиком української мови і польської?

Білінгвальність

А ще є нюанс із білінгвізмом. Високоефективним білінгвам не складе зусиль перейти з однієї мови на іншу, адже обома мовами вони володіють однаково. Та двомовність — це не просто володіння двома мовами, ці поняття відрізняються на рівні нейробіології. В одному дослідженні білінгвам показували написані слова з обох мов, які вони знали. І на обидві мови їхній мозок спрацьовував абсолютно однаково.
Проте, якщо ви не високоефективний білінгв, а просто добре знаєте іноземну мову, ваш мозок реагуватиме по-іншому. Він залучатиме ті ділянки, які відповідають за активне згадування, тому що для нерідної мови потрібно докладати зусиль, аби знайти в пам’яті значення слова. Це інший процес, яким займається інша частина мозку.
Мова — це набагато більше, ніж заданий набір правил. Правила — це те, що описує мову, щоб на найбазовішому рівні можна було її засвоїти. Ми не встигаємо думати словами, бо мислення займає набагато менше часу, ніж прочитання одного слова. Тим паче ми не говоримо правилами, просто наша мова їх природно має. І коли володіння двома мовами є повним, як у випадку з високоефективними білінгвами, то активність мозку на обох мовах буде абсолютно ідентичною. Піддослідним у цьому експерименті доводилося перемикатися постійно, однак їхній мозок поводився так, наче йому байдуже, якою саме мовою думати.
Намагаючись перейти на українську, люди часто стикаються з тим, що їм доводиться згадувати якісь поняття, відсовувати більш звичні поняття з російської, які лізуть в голову, боротися із граматикою і морфологією.
Тож коли ми говоримо про білінгвізм в Україні — йдеться переважно про білінгвізм людей, які вважають рідною саме українську. Наскільки я можу спостерігати сам себе, я не витрачаю часу чи особливих зусиль, щоб розпізнавати російську мову чи прочитати слово — достатньо побачити його як набір літер і за першою та останньою, як ми всі зазвичай читаємо, зрозуміти, яке слово переді мною. Технічно я можу назвати себе україно-російським білінгвом.
Зворотну ситуацію я спостерігав надзвичайно рідко. Тому що російська була лінґва франка, і якщо ви є чи були носієм української, вам було б необхідно знати російську для того, щоб ефективно жити у Радянському союзі. Якщо ж ви були носієм російської — жодну іншу мову вам знати не треба було. Тому соціальних умов для появи особливого російсько-українського чи російсько-білоруського чи російсько-(підставте будь-яку мову СРСР) білінгвізму не було.
Саме тому станом на 2014 рік ми опинилися у ситуації, коли україномовне населення українську та російську знає приблизно однаково. Натомість російськомовне населення української часто не знає або знає достатньо погано.

Соціальне кондиціювання

Десь із 2000-го соціальних умов, які вимагали володіння саме українською в Україні, фактично не було. Російські продюсерські компанії заходили в Україну, і цей процес був про гроші, але також цей процес був про мову. І про відсутність соціального кондиціювання, яке вимагає від людини, що живе в Україні, володіти українською.
Ми говоримо про середовище, в якому незнання державної мови було менш болісним, ніж незнання російської. І це спадок Радянського союзу. Бо будь-якій імперії потрібна лінґва франка, а наявність її в імперії означає, що це єдина мова, яка відкриває перспективи.
Ми опинилися в середовищі, де володіння українською стало безумовно необхідним лише після 24 лютого 2022 року. Та коли ви з російськомовного середовища і хочете переходити на українську, першою проблемою, з якою ви стикаєтесь, є ваше соціальне коло, яке залишається російськомовним — робота, університет, дім.
Це означає, що для виборювання собі комфортного мовного середовища недостатньо просто говорити — доводиться цікавитись мовою і глибше її пізнавати. Щоб дізнатися більше, треба захотіти дізнатися більше. Через політичне і соціально кондиційоване зацікавлення українською мовою зростає цікавість до української мови як такої. Коли йдеться не про те, що потрібно перейти на українську мову, а про те, що потрібно дізнатися більше про українську.
Це було вже в нашій історії. Великий сплеск мовознавчих досліджень трапився не після того, як їх дозволили, не після 1905 року, а саме після 1918 року. І повʼязаний він значною мірою із політикою українізації. Не лише через те, що для ефективної українізації вам потрібні підручники та посібники, а й тому, що цікавість до самої мови як комунікативної системи почасти компенсує нам відсутність середовища. Заглиблення у вивчення, а не просто бажання нею говорити, допомагає згладити ситуацію, коли ви живете у вимушено розділеному мовному середовищі — наприклад, маєте мову домашню та робочу.

Одна порада

Проблема в тому, що самого лише бажання і вольового рішення, щоби повністю змінити мовну систему, в якій ви існуєте, — недостатньо. Тому є дуже проста причина: потреба в мові існує лише тоді, коли вам є з ким цією мовою комунікувати. Оскільки ключова мета мови — це порозуміння, ми будемо схильні адаптуватися до середовища.
Індивідуальних зусиль, попри те, що вони бувають вкрай ефективні, мало. Від того, що ви будете послідовно говорити українською індивідуально, середовище навколо навряд чи зміниться, адже воно спирається на найшвидший канал комунікації. Тому наполягання на персональному мовному комфорті є дуже важливим. Заохочувати інших переходити з вами на українську навіть в найбільш побутових випадках, просто тому, що вам некомфортно російською — найефективніша річ, яку ви можете зробити, аби справді перейти на українську.