fbpx

Гуманітарна допомога: нобеліатка Олександра Романцова про те, навіщо потрібні правозахисники

АвторОлена Тищук
23 Грудня 2022

«Гуманітарна допомога» — це серія благодійних офлайн-подій від Platfor.ma для тих, кому не вистачило уроків з історії, мови та соціальних наук у школі. Щотижня ми запрошуємо найкращих експертів з гуманітарних знань, аби вони ними поділилися. Чергова лекція була присвячена правозахисту та його ролі у війні росії проти України. А спікеркою виступила Олександра Романцова, правозахисниця, виконавча директорка «Центру громадянських свобод» і лауреатка Нобелівської премії миру, яка не лише допомогла розібратися, в чому взагалі полягає робота правозахисників, а й поділилася, як це — мати Нобеля. Ось конспект цього виступу.

Розуміння правозахисту починається із розуміння влади. А влада — це здатність ухвалювати рішення, які хтось виконає. Якщо ми демократичне суспільство, то ми знаємо, навіщо ми обираємо владу, — аби вона виконувала наше замовлення. Але так було не завжди. 

Дуже давно люди вірили, що влада — це дарунок від бога. Дається він конкретному царю, фараону, комусь, хто здається надприродним та унікальним. І прості люди точно не зможуть бути такими, тож унікальних треба слухатися. Революції в Європі, Французька революція, Перша війна за незалежність в США — все це трансформувало соціальний договір, і обраності вищими силами стало недостатньо, щоб отримати владу.

Та росія застрягла у своєму первісному мисленні, тож така сіра моль як путін зміг створити містичну віру в те, що саме він володіє владою та вміє те, що не зможе народ. Що б держава-терорист не намагалася із себе вдавати, але їй притаманний соціальний договір саме першого типу. За нього обдарований владою може обирати власну аристократію, найчастіше, саме військову, щоб хтось його захищав. 

Хто такі лицарі та чому вони отримували землі? Бо класно воювали. Пізніше їх романтизували, дали їм кодекс честі. Насправді вони були частиною системи захисту влади та примусу над народом. А плебс собі тихенько був на самому низу піраміди.

Та зрештою цей плебс почав ставити питання. Наприклад, у Британії XIII ст. принц Джон (Іоан Безземельний) настільки дістав усіх податками, що феодали — аристократія, яка мала його захищати, — обернулися проти нього. Вони трішки потримали його в підвалі, і він підписав Magna Carta. Це інша форма соціального договору — про те, що слухаються влади не тому, що бог їй щось подарував і вона така унікальна, атому, що вона теж нам щось дає. Звісно, гени та кров усе ще мали значення, але влада почала мати зобовʼязання, за які й платили податки. 

У скандинавських країнах майже одразу був договір другого типу. Царі обиралися як найкращі й найкомпетентніші — ті, хто можуть захистити народ, бо мають щось у голові та вміють організувати оборону чи похід на Київ.

Тож у влади зʼявилися зобовʼязання і народ слухався, коли вони виконувалися. Далі були революції, на яких люди заявляли, що бог обдарував не правителів, а весь народ. Саме народ має владу, а своїх лідерів ставить найманими менеджерами. Це і є демократія. 

Ми оцінюємо різних людей і обираємо їх політиками, якщо вони впроваджують нашу позицію. Бо нам насправді не дуже хочеться щоранку вигадувати Конституцію — краще її якось накопичувати. Гарант же на те й гарант, що гарантує дотримання цього соціального договору. 

Чому путін таке падло? Тому що він за допомогою медіа розповідає, що у них сучасна країна, але насправді будує модель першого типу. Коли ми кажемо, що російська федерація — це повернуте назад суспільство, то, перш за все, маємо на увазі це.

В Україні відповідальність за існування країни несуть мільйонів 20 людей — у решти ми просто не питаємо, бо вони ще маленькі або мають тимчасову недієздатність. Ми з вами її маємо, бо ми в моделі третього типу. Влада наша, тому ми її й реалізуємо. За це ми боремося зараз. У російській федерації відповідальність за країну несе путін і його плеяда прибічників: податкова, ФСБ, міліція, армія.

Де тут правозахисники? Це ті люди, які вказують, що росія живе у віртуальній реальності. Чи любить путін таких людей? Звісно, ні. Адже вони створюють конфлікти та заважають. Вони постійно кажуть, що жити у віртуальній реальності не можна. І це викликає опір, мовляв, у нас завжди були права, ми завжди ними користувалися — то чому зараз щось має змінитися.

Страта за окуляри та побиття за велосипед

В історії людства вже були періоди, коли за звичні сьогодні характеристики людей вбивали чи суттєво обмежували їхні права. 

У 90-х роках при першому приході до влади в Афганістані Талібан вирішив, що усі політичні опоненти, старші 19 років, мають бути вбиті, тому що перевиховати їх не можна. Це була єдина країна у світі, де в 90-х населення молодше 14 років складало понад 50%. Тож те, що Талібан став знову таким популярним буквально за один день, як тільки вивели війська Америки, не дивно. Це були діти, які не знали іншого принципу. Їм про соціальний договір не розкажуть ніколи.

Люди з рудим волоссям, веснянками та зеленими очима колись вважалися відьмами та відьмаками. Понад 50 тис. людей було вбито за звинуваченням у чаклунстві, і більшість з них були чоловіками. Цікаво, що в Східній Європі такої проблеми ніколи не було. 

До 1856 року, якщо жінка їхала вулицею Британії на велосипеді, поліціянт мав право її стягнути з нього, побити та віддати чоловіку. Жінки не мали тоді жодних юридичних прав. До кінця XIX ст. у Британії, щоб розлучитися з жінкою, треба було продати її з аукціону на скотному дворі. Це процес абсолютно не випадав із закону і навіть судді, які вважали таку процедуру неправильною, не могли її зупинити. Це був єдиний визнаний законодавчо спосіб, за яким право на таке майно як жінка переходило від одного чоловіка до іншого без церковного розлучення і смерті чоловіка. Ви ж розумієте, звідки так багато цікавеньких детективів про отруєння чи веселих оперет про вдівство того часу? Тому що єдиний спосіб мати прямі юридичні відносини зі своєю державою — якщо твій чоловік помер. Тому злочини отруєння в Британії реально були поширені. 

У період червоних кхмерів у Камбоджі вбивали за окуляри. Логіка така: якщо в тебе є окуляри, то ти читаєш, якщо читаєш — маєш освіту, а якщо ти освічений, то побічник чи побічниця імперіалістів, які захопили Камбоджу. А червоні кхмери були помішані на ідеї трохи селянського, трохи комуністичного напряму, і встановили в країні диктатуру. Вони фізично знищили понад 3 млн людей — це 30% власного населення всього за чотири роки.

Вищеперелічене — моменти, коли люди, які вважають себе більшістю, вирішують, що у них більше прав. Ця більшість утворюється не за кількістю. Якщо перелічити путіна, усю політичну структуру, людей з ФСБ і так далі, то вони не будуть більшістю населення росії. Але вони є практичною більшістю, встановлюючи правила й ухвалюючи рішення. Вони більш організовані, ніж ті люди, які б мали розуміти, що обмеження їх прав рано чи пізно приведе до цієї агресії.

Зараз усі ми заборонені російською федерацією, тому що ми маємо іншу мову, інше бачення, інший соціальний договір. Це типове обмеження прав людини. Рамка прав людини існує в будь-якому випадку, яка б політична система не склалася, яка партія б вам не подобалася. Тож існують правозахисники, які цю рамку тримають.

Вісім мільярдів меншин на планеті

Ми делегували державі багато: керувати нами в якихось питаннях, вирішувати конфлікти, обмежувати нас, якщо ми небезпечні для інших. І саме ми даємо їй на це гроші.

Проте, делегуємо ми за правилами — для цього у нас є написаний закон. Якщо щось з делегованого працює неправильно, наприклад, чувак, який любить страусів і бігає пеньками, каже, що він президент, але ми бачимо, що функції свої не виконує, у нас є зобовʼязання повстання. Ми зі своєю владою маємо щось з ним вирішити.

Але у владної верхівки нормально сили. І росія замість того, щоб забезпечувати та захищати права людей, пресує окремих громадян цією накопиченою силою. Перш за все, вони пресують тих, хто вказує, що щось неправильно, правила були зовсім інші, а щоб їх затвердити, підписувалися договори. Ще 20 років тому правозахисники казали, що в Чечні відбувається жах. Безліч воєнних злочинів за дві кампанії. Звичайно, це закоментувала не поліція, а «Меморіал» — правозахисники. путіна ці люди бісять.

Правозахисники є всюди. Вони кажуть, що якщо ти одна людина, то твої права мають бути реалізовані та ти маєш бути захищений. Не ціла країна, а саме одна людина. 

Є права негативні — це те, що держава не має права робити: вбивати, розганяти мітинги, забороняти висловлюватися, вдаватися до тортур. А є позитивні права, які треба організувати. Щоб реалізувати право на справедливий суд, треба навчити суддів, дати їм приміщення, архівувати справи, виділити когось, хто розслідуватиме справу — це називається право на ефективний юридичний захист. 

Україна не дуже порушує права людини негативно, а от позитивно — часом так. Наприклад, вісім років не дає внутрішньо переміщеним особам механізм законодавства, як голосувати. російська федерація порушує права у двох форматах.

Важливо памʼятати, що коли ми говоримо про права людини, то йдеться про захист найменшої меншості у світі — однієї людини. Усі ми в якихось питаннях належимо до більшості або меншості, але кожен з нас унікальний у поєднанні різних особистих рис. І кожен з нас — унікальна меншина. Вісім мільярдів меншин на планеті. Демократія про те, що ухвалює рішення більшість, але меншість теж захищена.

Відомі правозахисники

Перелічимо людей, які намагалися чи досі намагаються втримати рамку прав людини, бо розуміють, що якщо її не втримати, то рано чи пізно вони потраплять у дискриміновану групову меншість.

Мартін Лютер Кінг захищав права темношкірих. У США цей період називають Другою громадянською війною. Тоді дуже велика кількість громадян США не мали власних прав і не могли їх реалізувати, а Мартін Лютер Кінг був освіченою людиною, який своєю i have a dream реально змінив бачення багатьох. Він візуалізував позитивне бачення. І був вбитий — що є, на жаль, типовим для правозахисників.

Малала захищала право дівчат ходити до школи. Пакистан — ісламістська країна. У шкільний автобус зайшли радикали й вистрілили їй в голову — одна куля потрапила в шию, інша — в мозок. Та дівчину вдалося врятувати, її оперували спершу в Пакистані, потім перевели до Німеччини. Вона стала наймолодшою лауреаткою Нобелівської премії у віці 17 років. 

Андрій Сахаров — фізик-теоретик, винахідник водневої бомби, який поклав усе своє життя на те, щоб нею ніхто не скористався. У Радянському союзі фізики були унікальними людьми, бо їм давали велику кількість преференцій, в тому числі обмінюватися знаннями з міжнародною спільнотою. Бо сталін дуже хотів бомбу. Саме фізики стали основою радянської системи правозахисту. Сахаров був одним із засновників Московської Гельсінської групи — найпершої правозахисної організації на території радянського простору. Це та людина, яка всю свою владу, знання, можливості спілкуватися зі світом вклала у правозахист в СРСР, за що й постраждала. Сахарова не могли вбити, бо він був відомим. Тож його заслали в Горький, де не давали ані слухати радіо, ані користуватися телефоном. Коли Радянський союз спіткала перебудова, Горбачов його звільнив. Сахаров став депутатом парламенту, але не знайшов там підтримки. Його думка про те, що потрібно шукати, як порозумітися із капіталістичним світом, не отримала схвалення.

Астрід Ліндґрен захищала права дітей і тварин. Скандинавська гендерна рівність у вихованні, захищеність і вседозволеність для дітей зʼявилася разом з мумі-тролями. До цього дитина була просто зручною людиною, і Астрід пояснила, що діти — це люди в особливому вразливому стані, коли дорослі дуже легко можуть впливати на них — економічно, фізично, психологічно, емоційно. І цей унікальний стан потрібно захищати. Саме Астрід повпливала на права дітей у Скандинавії та усій Європі.

Анджеліна Джолі — посол доброї волі ООН. Коли у світі десь є дуже болюче питання, вони відправляють туди симпатичних усім людей — як правило голлівудських зірок. У них є соціальний капітал, тож вони можуть підсвічувати ці болючі точки. Саме цим займається і Джолі, створюючи емоційний звʼязок з певними територіями та їх проблемами. Коли в Україні в госпіталь приїжджає Анджеліна Джолі, а в росії Петросян, всі розуміють, хто тут молодець.

Гарві Мілк захищав права ЛГБТ. Це перший чиновник виборній посаді в Америці, який був відкритим геєм. Гарві першим відстоював публічно, що можна бути професійним, корисним для соціуму, і при цьому мати нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Решті просто потрібно з цим звикнутися. Але не звиклися — його вбили. 

Усіх цих людей обʼєднує, що вони мають вплив — вони можуть впливати емоційно, творчо, науково або просто постом в інстаграмі. Багато з цих людей через свій рід діяльності опиняються в поганому становищі. І, як бачите, більшість з цього відбулося не в росії.

Якщо систему не тримати в рамці правозахисту, то рано чи пізно будь-якій державі стає зручно, щоб народ сидів у скляних кубиках і крутив педалі. А невелика група рівних серед рівних буде відчувати себе вільно. Аби цього не трапилося, потрібні правозахисники

Якщо путін забрав у тебе владу, то це ти дозволив її забрати. Про це теж нагадують правозахисники. Так, ти не готовий її зараз собі повертати, але відповідальність за те, що відбувається з твоєї мовчазної згоди — це твоя відповідальність. Ми даємо знижку білорусам, бо рік тому вони показали, що готові хоч трошки чинити опір. На росії ж взагалі немає навіть натяку на критичну масу, яка розуміє, що вона відповідальна за те, що відбувається.

Правозахисники цьогорічного Нобелівського вибору

Ми не знаємо, чому обрали саме «Центр громадянських свобод», і за правилами ще 50 років не дізнаємося.

Ми документуємо воєнні злочини, формуємо моделі міжнародних механізмів. Зараз ми вимагаємо трибунал для путіна за те, що він почав війну проти нас ще у 2014 році й за все інше, що відбулося далі. Окрім цього, правозахисники реагують на різні випадки порушення прав людини. Також ми моніторимо роботу державних органів. Наприклад, на Прайді, окрім волонтерів від організаторів, є ще й Озон — це наші монітори. Вони приходять подивитися, як працює поліція, бо поліція — це шматок держави. Держава має забезпечувати право на мирний протест з будь-якого приводу. В тому числі ми моніторимо хресну ходу. Найголовніше для нас, щоб поліція завжди виконувала стандарти своєї роботи. Пояснюємо, що бити нікого не треба, а якщо затримали, то протокольчик, будь ласка. Правозахисники також інформують про дискримінаційні тенденції в суспільстві, проводять кампанії прямої дії, пікетують, розробляють рамкові законопроєкти й програми, навчають стандартів прав людини.

Окрім нас, Нобелівську премію миру цього року отримали ще дві організації, які бісять путіна та лукашенка. «Вясна», а точніше Олесь Біляцький, очільник цієї правозахисної групи, також отримав премію. Олесь вже вдруге сидить, разом з ним сидить все керівництво його організації. Вони займалися тим, що щороку показували, що виборів у Білорусі не існує, а лукашенко не є легітимним президентом. Вони документували тортури, постійно показували, що в країні фактично немає гарантованих прав людини. Премію отримав персонально Біляцький, тому що його організації формально не існує. Приблизно 10 місяців тому лукашенко скасував реєстрацію усіх громадських організацій Білорусі.

«Меморіал» — це міжнародна мережа. Існує, наприклад, чотири українських «Меморіалів». Вони мають цю назву, тому що 30 років тому зрозуміли, що радянська система впала, але після засудження сталінських репресій ніхто зрештою і не порахував усі злочини, вчинені СРСР. Тож вони працювали, аби поставити Соловецький камінь, привезений із Соловків в памʼять жертвам — і зібрати архів, щоб перерахувати всіх жертв радянської системи. Ми з вами знаємо про розстріляних українців, в тому числі в Сандармосі, завдяки «Меморіалу». Людину, яка знайшла Сандармох і більшість могил там, вони посадили. «Меморіалу» скасували реєстрацію, заборонили цю організацію і забрали в них із власності будівлю, де був архів. 

Знання людей обмежуються тим, що це організації з Білорусі, та росії, але «Меморіал» до 2016 року допомагав нам збирати інформацію в Криму та на Донбасі, куди у нас не було доступу. Ми знаємо про воєнні злочини на тих територіях, бо вони приїжджали туди з ризиком для себе. У 2016 році ФСБ нарешті пояснили лднрівським макакам, що не усі росіяни «за режим» і дало їм список, у якому майже поіменно був весь «Меморіал».

Треба чітко розуміти, що правозахисники — це люди, які працюють на весь світ. Коли у 2014 році ми поїхали в Слов’янськ, через чотири дні як гіркін перейшов в Донбас, ми не мали жодного протоколу безпеки й своїми ніжками полізли усюди, де могли бути розставлені розтяжки. Нам просто пощастило. Пізніше на нас самі вийшли хорватські правозахисники, пропонуючи навчання. За 20 років вони вже встигли відпрацювати систему документування. Також самі нас знайшли еквадорські й колумбійські правозахисники, запропонувавши розробити законодавство щодо зниклих людей. 

Це принцип правозахисту — в тебе не буває глухих кутів і не твоїх воєн. Якби світ звернув увагу на те, що сталося в Придністровʼї, Грузії, Чечні, ми б не мали зараз війни в Україні. Будь-яка безкарність завжди наростає.

Життя після Нобеля

Роботи в нас щодня усе більше і більше. Ми документуємо воєнні злочини, щоб війна не стерла те, що сталося. Ми займаємося цим вісім років, але зараз обсяги просто грандіозні. Окрім цього, зараз до нас прикуто дуже багато уваги — чотири інтервʼю за день, лекції, коментарі.

Ми вісім років говорили, що росія ***** [погана країна] і не зупиниться на Донбасі та Криму, що там відбуваються порушення прав людини, що рано чи пізно це призведе до війни. Тепер нас почали слухати. Нобель дає можливість бачитися з людьми, які приймають рішення, наприклад, я зустрічалася з президентом Ірландії. І для усіх цих чиновників те, про що ми говоримо вже вісім років звучить як нова ідея. Це включає нас у світову повістку, а нам реально треба змінити систему для всього світу. 

Кілька фільмів, щоб зрозуміти правозахист

Я люблю Голлівуд, байопіки, тому що вони роблять справжню історію такою, що можна подивитися і не зіпсувати собі настрій.

«Мілк» — це фільм про Гарві Мілка, про якого ми вже сьогодні говорили.

«Дворецький» — це фільм про реального дворецького в Білому домі, який працював там від моменту, коли ще існувала сегрегація, до моменту, коли Барака Обаму обрали президентом. Він звичайна людина, яка не боролася за права темношкірих, але він бенефіціар тієї боротьби, свідком якої став.

«Суфражистка» — це фільм про зародження суфражистського руху і юридичні відносини жінки і її дітей.

«Невиразна легкість» — це фільм, який розповідає, як в Британії відмовилися від рабства. 

«Прайд» — це фільм BBC про реальну історію, як шахтарі підтримали ЛГБТ. 

Читайте більше цікавого