«Гуманітарна допомога» — це серія благодійних офлайн-подій від Platfor.ma для тих, кому не вистачило уроків з історії, мови та мистецтва у шкільні роки. Щотижня ми запрошуємо найкращих експертів з гуманітарних знань, аби вони поділилися з аудиторією своєю експертизою. Цього разу про українське кіно та наративи, які воно несе у світ, розповідав Лукʼян Галкін, виконавчий продюсер телеканалу Суспільне Культура, кінознавець та кінокритик, співзасновник інтернет-медіа про кіно «Moviegram». А це конспект цієї лекції.
Якісне українське кіно вже існує. Та хто визначає цю якість? Фестивальні роботи міжнародного рівня, з нагородами чи без, очевидно, не матимуть шалених касових зборів на рівні «Я, ти, він, вона» чи «Скаженого весілля» у домашньому прокаті. Вони просто не дуже для цього призначені. Якість кінематографа не вимірюється касовими зборами. Так, кіно існує для глядача, але ця аудиторія не обовʼязково має бути найширшою.
Коли мова йде про наративи, то ми говоримо здебільшого про фестивальне кіно, адже воно виконує функцію культурної дипломатії. Саме воно розповідає про нас світові. Рано чи пізно у нас почнуть робити і масові комерційні історії — як в США, Європі, Азії чи Боллівуді. Та станом на зараз ця прерогатива у фестивальних фільмів.
За часи існування УНР Симон Петлюра вдався до дуже цікавого акту культурної дипломатії, відправивши диригента Олександра Кошиця розповідати про Україну світові за допомогою його хорової капели. На момент нещодавнього закінчення Першої світової світові було не дуже очевидно, що таке Україна і навіщо про неї щось знати. Європа була готова підтримувати тему великої царської росії, адже боялася більшовиків. Україна була незручною. Та після того, як вступ капели у якийсь європейській країні відбувався, ставлення змінювалося принципово, а успіх у попередній країні забезпечував доступ до наступної. Цей кейс культурної дипломатії не стосується кіно, але він доводить, що, по-перше, культурна дипломатія для України в такому розрізі зʼявилася не вчора, а по-друге, вона працює.
Ця історія перегукується із сьогоденням. Звісно, ми в іншій ситуації — коли світ змушений чути наш голос, навіть якщо це некомфортно. Ми просто не даємо себе заткнути, і кіно — це прекрасна можливість висловитися. Ви можете памʼятати дискусії на початку цього року, мовляв, що робити, якщо на якихось культурних подіях є росіяни. Часто вибір робився на користь присутності на цих майданчиках, аби нас почули. Аби не замʼючувати себе самостійно. Цьогорічні Канни — найкращий приклад. Хоч, попри всі офіційні позиції, російський фільм таки просочився в основний конкурс, важливішим виявився меседж України у вигляді фільму «Бачення метелика», який дуже вчасно прозвучав у травні цього року, коли світ дізнався, що коїлось на окупованій Київщині.
Кіно про війну
«Бачення метелика» Максима Наконечного — це кіно про аеророзвідницю добровольчого батальйону із позивним «Метелик», яка повертається із російського полону, де пережила тортури й зґвалтування. Її хлопець також служить у Збройних силах України. З самого початку фільму зводиться максимально некомфортна та напружена драма, для якої не треба навіть нічого вигадувати. Це ж частина наших реалій, хоч і знімався фільм до повномасштабного вторгнення.
Ця історія продовжує нашаровувати рівні некомфортності. Для наших внутрішніх рефлексій там є наратив стосовно праворадикальних організацій, з якими в фільмі побіжно асоціюється частина тих, хто пройшов АТО/ООС. Для зовнішнього вжитку — це чесна історія про те, що було побачене світом після деокупації на Київщині почалося ще у 2014 році. І якщо про те, що відбувалося і відбувається на окупованих територіях Донеччини, Луганщини, про переслідування кримськотатарського населення у Криму довго не говорили — не означає, що цього не було.
Якби Максим Наконечний разом із командою ухвалив рішення не брати участь у фестивалі, бо там є «хороший росіянин», цей меседж не прозвучав би у Каннах. Наратив, який паралельно пхався у світ «хорошими росіянами», стосувався того, що не потрібно забороняти російську культуру. Можна уявити, що просувають не такі хороші. Зрештою, непогано б, аби у нас був власний голос, який їх буде перебивати і дасть можливість вимагати прибирати з програми. Або ж просто озвучить нашу позицію, яка має бути почута. Тож «Бачення метелика» — це дуже вчасний каннський постріл.
«Клондайк» Марини Ер Горбач — найімовірніший претендент, щоб Україна таки отримала номінацію на «Оскар», а то і саму статуетку. Цьогоріч, за місяць до повномасштабного вторгнення, фільм здобув нагороду на «Санденсі», найважливішому з американських кінофестивалів, а пізніше побував на «Берлінале». І ні, не через те, що у нас війна. А тому, що це принципово новий рівень якості українського кіно.
Це історія про катастрофу рейсу MH17 і особисту історію, яку відіграють Сергій Шадрін і Оксана Черкашина. Фільм починається з того, що у дім їх екранної сімʼї прилітає — зносить стінку. Пізніше до головного героя приходить товариш, типовий «сєпар». Він ніби просить вибачення, а герой Шадріна повторює, що ті криворукі навіть цілитись нормально не вміють. А за 20 хвилин падає MH17.
Глобально ціннісною історію робить ще й жіноча оптика високого штибу. Навіть присвята відповідна — усім жінкам. У цьому фільмі немає повністю позитивного чоловічого персонажа. А глобально йдеться про те, як двоє людей, які нібито є носіями однієї ідеї, не можуть домовитися між собою. Жінка у стресовій ситуації виявляється більш впевненою і рішучою, аніж всі зображені в цьому фільмі чоловіки. Про це не говорять у традиційному маскулінному жанрі кіно про війну. Це якраз додавання нового виміру.
Стрічка несе меседж, що ця історія гуманітарна. Не про те, що дві ватаги чоловіків собі бʼються, бо насправді ця війна так не йде і ніколи таким чином не розпочиналася. Війна — це проблема рівня нації і рівня населення всієї країни, якому доводиться робити певні вибори, так чи інакше відстоювати власну позицію без пафосних слів. «Клондайк» — за визначенням Марини Горбач — лихоманка війни, за аналогією з золотою лихоманкою, до якої посилається назва. І, власне, це ми бачимо на екрані.
Зараз цей фільм виглядає ще актуальнішим, адже на тлі особистої історії розбивається МН17, територія довкола стає закритою, а герої досі сумніваються, чи варто їм поїхати. Вони балансують наввипередки з часом. І гадають, чи буде у них можливість ще сумніватися перед тим, як покинути цю територію.
Якщо у когось все ще є стереотип, що все розказане нами світові через кіно, — це те, що у нас війна, то це неправда. Навіть коли ми говоримо про війну, це робиться дуже по-різному. І щоразу має свою окрему цінність.
Ви бачите зараз наративи, що розганяються на публічному просторі. Наприклад, один з найчудовіших меседжів, озвучений кілька місяців тому, що росіянам треба дати зберегти обличчя. Розумієте рівень пієтету, який невідомо звідки береться до країни-агресора.
Тож як може йтися про те, що ми експлуатуємо тему війни. Чим ми можемо зловживати, коли говоримо про війну, яка відбувається на нашій території? Що ми експлуатуємо? Може, неготовність дуже великих верств європейських аудиторій чути нашу незручну позицію?
Кіно не про війну
«Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука — це кіно перфекціоніста. А з такими творами завжди цікаво мати справу. Дмитро працював зі сценарієм роками. Велася дуже довга і кропітка робота, аби фільм цього року потрапив у Канни, у паралельну програму «Двотижневик режисерів».
У «Памфірі» відчутне органічне долучення до традицій європейського кіно без відмови від нашого автентичного голосу. Це кіно тієї України, яка є частиною Європи за визначенням, без необхідності щось комусь доводити. Адже наративи і меседжі можуть простежуватися не лише в тому, що ми розповідаємо, а й в тому, як ми це розповідаємо. У цієї стрічки позиція безумовної майстерності, помноженої на автентику.
Велику драматургійну вагу у фільмі має свято Маланки, але воно переплавляється на щось дуже універсальне. Кіно, якщо не зняте виключно для внутрішнього вжитку, — інтернаціональна історія. Не обовʼязково знати, як святкують Маланку в Україні, щоб зрозуміти історію про людину, яка не хоче скоювати злочинів, але скоює задля своєї родини, і це закінчується катастрофою. Є у стрічці й робота з біблійними наративами, які можна заплутувати до невпізнаваності, й щоразу на одному й тому ж наративі вирощувати різне кіно. «Памфір» — наше долучення до цієї традиції.
«Як там Катя?» Крістіни Тинькевич цього року був у Локарно — це великий шанований фестиваль у Швейцарії, де ми буваємо рідко — і отримав дві нагороди. Фільм дуже цікаво працює з соціальною тематикою і наочно ілюструє, що європейська традиція може бути не настільки відмінною від нашої, оскільки на асоціативному рівні тут часом пригадуються роботи братів Дарденн та пізнього Кена Лоуча.
Тут розповідається історія лікарки швидкої допомоги, у якої є донька Катя. Між ними абсолютно ідилічні теплі стосунки матері і дитини — дуже правдива екранна хімія. Та з Катею стається лихо — її збиває машина, за кермом якої людина зовсім іншого соціального статусу, аніж її мама, — мажорка, простіше кажучи. Розпочинається класична історія із «замʼяти питаннячко» і мало хто цікавиться, а як там Катя, яка в цей момент лежить у критичному стані в реанімації.
Це гуманістична історія про те, як людям у сучасному світі залишатися людьми. Вона дуже принципова. Доволі часто соціальні драми бувають з надривною тональністю, але «Як там Катя?» надривне відчуття народжує в глядачеві, а не транслює його з екрана.
«Я і Фелікс» Ірини Цілик був на Варшавському кінофестивалі — це екранізація автобіографічного роману «Хто ти такий?» письменника і воїна ЗСУ Артема Чеха, чоловіка режисерки. Фільм розповідає про 90-ті, але дуже відрізняється від, приміром, «Носорога» Олега Сенцова. Це багато в чому ніжне кіно про дорослішання, яке часом згладжує кути оцих 90-х, та органічно поєднує історію підлітків кінця минулого століття із нашими реаліями. Із перелічених фільмів — цей найглядацькіший і найкомфортніший. А ще там є Іздрик.
«Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського побував у Роттердамі — це ще один крутий фестиваль, на якому ми теж не так часто зʼявляємося. Документальний фільм виріс із короткого метру «Колір фасаду синій» про митця Флоріана Юр’єва та відвоювання його знаменитої «Тарілки» у забудовників.
Це історія для внутрішнього вжитку про те, що нам робити із радянською спадщиною, яка насправді є українською спадщиною, створеною за радянської окупації. Вона не підпадає під декомунізацію, але що з нею робити, як її охороняти? Зараз охороняє той, кому найбільше треба — тобто активісти, але фільм ставить питання, наскільки це ефективно і чи повинно бути саме так.
Ця історія в наших реаліях універсальна, вона може торкнутися будь-якого парку, культурної зони, «Тарілки», чого завгодно. І ця проблема діагностована у цій стрічці. Важливо, що стрічка вийшла цього року, коли нам доводиться відвойовувати Довженко-Центр та інші культурні інституції.
Українське кіно у контексті світових наративів
Дуже цікаво порівняти наративи трьох фільмів — українського, польського та російського, які були в основній програмі Венеції 2021 року.
«Капітан Волконогов тікав» — російський фільм, що не рекомендується до перегляду, хіба що у вас є антропологічний інтерес. Сюжет у формі притчі з таким собі кухонним підморгуванням відправляє у 1938 рік, коли в НКВС починаються внутрішні чистки. Головному герою метафорично являється вже розстріляний своїми ж товариш — теж НКВСник і каже, мовляв, усі ми потрапимо в пекло і будемо там мучитися. А для того, аби в те пекло не попасти, головному герою потрібно отримати вибачення від тих, кому він зробив зло. Та проблема у тому, що ті, кому він зробив зло, — мертві, бо їх же персонажі фільму і розстрілювали. Тож ходити треба до близьких родичів убитих. Паралельно все ще йдуть репресії з вбивствами у промислових масштабах. І людина, яка власноруч страчувала нашвидкоруч засуджених, знаходить когось, хто їй пробачає.
Це ті наративи, які росіяни несуть у світ, і з якими доводиться мати справу. Ми знаємо, що сталінські репресії — це канонічний жахливий злочин тоталітаризму, його цілком можна порівнювати з тим, що відбувалося у нацистській Німеччині. А тут справжнісінький кат в якийсь момент «розкаюється», і, виявляється, що можна просто попросити вибачення – навіть у родичів закатованих людей. Проси – і тебе пробачать, мовляв. Не спокутуй провину, ні (хоча як її спокутати?) – просто вибачся. Ви уявляєте, що подібного ми ще наслухаємось після нашої перемоги. І це все ще так зване ліберальне кіно.
«Не лишай слідів» Яна Матушинського — це чудове польське кіно. Польща, 1983 рік, воєнний стан, який ввела компартія Польщі. Під час протестів руху Солідарності, який в тому числі боровся із комуністичним режимом, міліція до смерті забиває студента Ґжеґожа Пжемика. Головним героєм є його близький друг Юрек — єдиний свідок побиття. І на нього протягом фільму дуже активно тисне репресивний апарат, аби фальсифікувати справу, й аби Юрек відмовився від власних свідчень.
Фільм репрезентує тоталітарну добу, що на певному рівні поєднує його з попереднім. Але він не ховається за притчевістю чи заплутаною метафізичністю. Це чесна особиста історія, розказана через глобальне. І оскільки йдеться про 80-ті, для поляків ці травми водночас і свіжі в памʼяті, і вже прожиті, тобто про них можна говорити з певним рівнем відстороненості. Оскільки драма і випробування цього героя вже не так болить, можна з ним поводитися трохи жорстокіше на рівні художнього твору.
Власне, головний герой здається, ламається, не витримуючи тиску системи. І це важливо, адже ми бачимо, як працювала ця тоталітарна система. Можна не лише забити людину до смерті, а й переконати всіх, що цього не було. І це дуже важливий меседж, озвучений на великому міжнародному кінофестивалі — це меседж остраху загроз демократичному світу, адже ми розуміємо — те, що відбувалося під час влади комуністів у Польщі, в деяких країнах відбувається досі.
«Відблиск» Валентина Васяновича мав прем’єру у 2021 році, але це, безумовно, фільм, що болітиме тут і зараз. На початку стрічки нас знайомлять із головним героєм — розлученим хірургом, у якого є дочка. Його колишня дружина знайшла собі нового чоловіка, але вони всі нормально спілкуються — тиснуть одне одному руки, підливають коньяк на родинних святах. Зрештою і новий чоловік, і головний герой їдуть на Схід, бо перший військовий, а другий відчуває прагнення бути корисним.
Тут показана не особиста історія через глобальне, а глобальна історія через особисте, адже описані події російсько-української війни дуже близько, вони тривають у реальному часі. Герой потрапляє в полон — напряму не йдеться, що це Ізоляція (у приміщення культурного центру Ізоляція терористи обладнали в’язницю. — Platfor.ma), але консультантом фільму був Станіслав Асєєв, який вижив в Ізоляції і написав про це книгу «Світлий шлях: історія одного концтабору», що сама по собі стала потужним інструментом культурної дипломатії. У такій історії немає можливості дистанціюватися й у сенсі етичної відповідальності, й у сенсі того, що трагедія триває й досі. У випадку з польським фільмом світу відомо, що ця історія вже завершена. Наша історія продовжується, і її легше доносити через особисте. На відміну від згаданого польського фільму, де вже можна вже розповідати історію дистанційовано і жертв тоталітаризму часом римувати зі статистикою, нам важливо говорити на рівні людина-людина.
А на завершення, я нагадую, що сучасні здобутки українського кіно існують завдяки тому, що культурні інституції мали певний час, коли могли нормально функціонувати. Усі ці фільми створені не минулого року. Здебільшого це багаторічна кропітка робота команд, які перемагали на пітчингах, запускали проєкти, шукали міжнародну копродукцію, їздили по різних маркетах, індустріальних кіноподіях для того, аби прозвучати у світі. Це можливо тільки тоді, коли індустрія функціонує нормально. А не коли відбувається ручне керування та ризики зведення нанівець інституційності, як сталось з низкою культурних установ і як може статись з Довженко-Центром.