«Голі-босі у вогні»: пізнавальні монологи чотирьох пожежників

АвторPlatfor.ma
25 Червня 2020
допомога локальне соціум українознавство

Вогонь, вода, мідні труби – через все це та навіть більше проходять українські пожежники на своєму професійному шляху. Вони постійно ризикують життям, змагаються з полум’ям, страждають від корупції та протестують для того, щоб їх та їхні потреби поважали. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info чотири пожежники з різних регіонів України анонімно, але чесно та щиро, розповіли про справжні будні вогнеборців. Ми наводимо вижимку найцікавішого.

Пожежник 1. Максим – голова профспілки рятувальників, зараз не на службі й буде поновлюватись, але максимально в темі. Запоріжжя.

Пожежник 2. Сергій – Київська область.

Пожежник 3. Олександр – Чернігів.

Пожежник 4. Іван – вийшов на пенсію рік тому за станом здоров’я, Полтавська обл.

– Розкажіть, в чому насправді полягає робота пожежного та як часто він виїжджає на виклики?

Пожежник 1. Пожежник чергує в стандартному режимі: робоча доба, потім три дні вихідних. Також у різних гарнізонах трішки відрізняється час заступання на чергування. Як часто пожежі відбуваються, залежить від району та геолокації пожежної частини. Якщо це густонаселений район міста, то там виклики можуть бути практично на кожній зміні та по декілька разів, 3-4 стабільно.

Пожежник 2. У районі, де я працюю, пожежі бувають не дуже часто. Але є «спалахливі» періоди, наприклад, навесні, коли сходить трава. Потім взимку і влітку невеличка перерва, тож у нас в середньому 80 пожеж на рік.

Пожежник 1. Чим менше людей і об’єктів, тим менше пожеж. Кожен випадок індивідуальний – навіть легкий на перший погляд інцидент несе в собі дуже багато ризиків. Наприклад, ми виїжджаємо гасити якийсь сарай: я вночі біжу проводити розвідку й падаю у відкритий люк. Чіпляюся за землю та дивом рятуюся від переломів. Підіймаюся та знову біжу в напрямку вогню, а робити це треба швидко, адже кожна хвилина на рахунку. Рухаюся в темряві, огинаю мотузку для білизни, що прямо на рівні голови – якщо з каскою щось не те, можна й отримати. Тобто ризиків купа: горить трансформатор – падає цеглина на голову, ліземо в підвал – несправні труби в будинку, задимлення, ями тощо.

– Що найгірше відбувалося на вашій практиці?

Пожежник 1. Найгірше, коли ми приїжджаємо та не можемо надати кваліфіковану допомогу внаслідок того, що немає технічного забезпечення та професійної підготовки. Уявімо, що людина затиснута в машині, а ми не можемо її нормально, швидко, ефективно дістати. Або гасимо якусь будівлю, а наша машина та водопостачання ламаються. Чи відбувається величезна пожежа, але немає нормального керівництва для її гасіння, адже професіоналів, практично, вже не навчають. І таких випадків купа, і всі вони реальні.

Наприклад, якось ми гасили пожежу в гуртожитку на 8-9 поверсі – там горіло ціле крило. Спалах почався з балкону однієї кімнати та перекинувся на весь коридор – було дуже жорстко. Коли у всьому цьому пеклі ми проходили повз однієї з кімнат, ручка від її дверей стала смикатися. Відкрили та побачили там дитину, але дим у приміщення ще не зайшов і все було добре. А могло б і не бути. Страшно все те, що пов’язано з людським життям.

Пожежник 4. Погоджуюсь із колегами, у кожного підрозділу своя специфіка. Я мав онлайн-перепалку рік тому в інтернеті з одним пожежним з Києва, де він писав: «Та що ви там в сільських районах – у вас один виїзд на місяць». Так, я згоден з тим, що у великих містах більший обсяг роботи, але ризики є всюди. Наприклад, близько року тому влітку молодий робітник місцевої пожежної охорони помер під час гасіння сухої трави. Тож, так, у кожного підрозділу своя специфіка, але життям всі ризикують в однаковій мірі: чи то міські, чи то сільські.

Ще в мене давно була така історія – горіло складське приміщення в 600 квадратів, висотою в 10 метрів, забите вщент гумовими виробами. Склалась така ситуація, що дві ланки ГДЗС (газодимозахисна служба. – Platfor.ma) зайшли в приміщення для гасіння пожежі всередині. Виключно через те, що у водомережі впав тиск, вони вийшли назовні. В момент, коли керівництво пожежі намагалось через водоканал підвищити тиск, впав дах будівлі. Це до питання про ризики. Якби все було добре і тиск у водомережі не знизився, то 7-8 пожежних залишилось би під бетонними плитами. Це лотерея.

Найгірша ж історія, яка була, досі викликає у мене табун мурах по шкірі. Ми заїхали в село, а там на одній вулиці палає близько 10 хат і сараїв. А ми – це одна машина, два бійці та водій. Ми не розуміли, за що хапатися – в такі моменти очі розбігаються і не знаєш, кого рятувати першим і хто цієї допомоги найбільше потребує. Це такий складний психологічний фактор. В результаті три погасили й закінчилася вода, бо це село. Вже сформували загін до річки, але, на щастя, підскочила місцева пожежна охорона, а потім і резервний караул.

Пожежник 1. Нам важко не тому, що ми виснажуємося (хоча це майже завжди так), а через те, що ми фізично і технічно не в змозі надати необхідну допомогу людям. В мене теж таке було, що з поля пішов вогонь і почав горіти населений пункт, всіх треба врятувати, а на це немає ресурсу.

– Пожежні забезпечені засобами захисту?

Пожежник 4. Хто з хлопців дійсно переживає за своє життя, той купує власним коштом одяг не нашого виробництва. Держава, звісно, забезпечує, але чим? Нам видають одяг українського виробника «Пірени» – він гарний, зі світловідбивними смужками та вставленою клейонкою, щоб форма відразу не намокала. Але це єдині плюси. Каски падають з метрової висоти та розбиваються. Чоботи по накладній приходять як взуття пожежного, а коли перевіряєш в інтернеті їхнє маркування, з’ясовується, що вони для працівників якихось підприємств – тобто високу температуру не витримують. Краги (спеціальні захисні рукавички. – Platfor.ma) теж краще купувати самостійно, адже видають такі, які на морозі намокають і перетворюються на камінь. Можливо, десь є підрозділи, де начальники турбуються, самі пробивають і шукають кращі варіанти, але від держави підтримки у цьому плані чекати не варто.

Пожежник 3. У нашому підрозділі про чоботи ніхто й не чув – всі пожежі у нас гасяться в берцях. Але тут теж є нюанс. Якщо ти придбав їх за свій кошт, то в тебе ноги будуть сухі, а якщо ні, то ходиш у картонних, у нашому підрозділі їх ще називають «похоронними» (у них ховають військових, які прибули в гробах з АТО). Тобто одна пожежа і в тебе взуття перетворюється на жуйку. Такого поняття як «пожежні краги» взагалі немає, натомість є зварювальні рукавиці, які коштують в магазині 100-180 гривень і під час пожежі розбухають як боксерські.

Єдине, наше керівництво отримало гуманітарку з Польщі й нам видали нормальні каски, які дійсно витримують навантаження. Про каску «Пірену» вже казали, вона навіть якщо впаде з лавочки – трісне. Окрема історія – це повсякденна форма, просто кусок клейонки. Тобі її пошили та дали з одними словами: «Вона не випрасується». А як вона захищає людину, яка в ній працює, то це вже відходить на другий план. Єдина радість – ще з радянських часів залишилися ремінь і карабін, от вони вічні.

Пожежник 1. Якщо розглядати пожежно-рятувальні підрозділи України до 2015 року, то тоді вони не були забезпечені захистом взагалі. Зараз, після пожежі на «БРСМ-нафті» та протестів, пов’язаних із нею, в обласних центрах (ключова позиція) ситуація трішки змінилась. Тут є декілька факторів. Кожен бойовий одяг має якийсь термін використання, а тим паче краги та чоботи. А у нас виходить так, що видали й гуляйте. Другий момент – це те, що закупівлями займається управління. Колись у мене була зустріч із нашим генералом, так він прямим текстом сказав, що головне кількість, а не якість. Вони дивляться, що ця форма дешева та візуально красива – цього достатньо: закупили, картинку показали й все, а як хлопці в цьому будуть працювати на пожежах, вже нікого не цікавить.

– А що з обладнанням?

Пожежник 2. У нас на оснащенні підрозділу знаходяться апарати захисту органів дихання і зору, типу Draeger PA94. Вони точно не пам’ятаю з якого року, але настільки старі, що майстри, які приїздять до нас з сусіднього підрозділу, вже не ставлять штамп про їхню перевірку. Датчики руху в українських пожежних, мабуть, у всіх відсутні, як і тепловізори.

Пожежник 1. Десь у 2016-2017 році почали виділяти кошти та купляти нові пожежні машини з нормальним спорядженням. Але не можна мати таке обладнання і не гарантувати технічне обслуговування та забезпечення деталями. Пам’ятаєте пожежу в технікумі в Одесі? Тоді колеги просили деталі на бензорізи та втрачали час. Все забезпечення лягає на плечі керівництва. Це системна проблема – купують якесь обладнання, а подальша його доля вже нікого не цікавить. Начальники частин в таких випадках часто зливають бензин та продають – частину коштів собі в кишеню, а на іншу щось для підрозділу купують.

– А скільки заробляє пожежник?

Пожежник 3. В середньому 10 тис. грн – для рядового пожежного ніби нормально. Проте, зараз ростуть ціни, а коли в тебе ще є дружина та маленька дитина, 10 тис. – це нічого. Для комфортного життя треба ще десь працювати, але наше чудове законодавство так не думає. Згідно з ним, боєць або водій пожежного підрозділу має сидіти три дні вдома і колупатись в носі. Живи як хочеш, але офіційно працювати більше ніде ти не маєш права, бо тебе прирівняють до корупціонера. Хіба що буде якась наукова діяльність.

Пожежник 1. З 2008 року до моменту, як пожежні почали виходити у 2015 році під обладміністрації та Верховну Раду, наша зарплата ніяк не збільшувалась і становила приблизно 2,5 тис. грн. Після наших акцій протестів і років тиску нам почали збільшувати зарплату і насправді продовжують кожного року накидувати тисячу. Стосовно допрацювання. Я начальник варти, тобто людина, яка очолює черговий караул – пропрацював 17 років, закінчив ВНЗ з червоним дипломом, пішов працювати пожежним. З 2002 по 2018 рік виконував свої обов’язки, поки мене не звільнили. Я пропрацював чесно та не крав гроші, та й в мене крім Жигуля 1977 року випуску більше нічого немає: ні власності, ні житла, ні нової машини. От вам і відповідь. Чи є сенс взагалі чесно працювати?

Мені пропонували піти в управління, де я б став «кабінетним рятувальником» і, можливо, матеріальне становище поліпшилось би: там підкрав, тут підкрав. Це все при тому, що зараз у рятувальників дохід – 10 тис. грн., у кабінетних товаришів – 20-25 тис., а у міністерських – 45 тис. Фактично, пожежні – заручники. Вони по закону не мають права підробляти, значить мають жебракувати все своє життя. Коли виходять на пенсію, то отримують її удвічі меншу, ніж у них була зарплата. Тобто купа ризиків для життя, складні умови, відсутність стимулу працювати, ще й в результаті бідна старість.

Пожежник 2. Я працюю пожежником вже два роки й весь цей час їжджу працювати будівельником, а інакше вижити неможливо, особливо з дітьми. Перед тим я працював продавцем в магазині, а ще раніше на заводі.

Пожежник 1. Пожежні – це по суті будівельні бригади, це найбільш поширений вид діяльності. Це реальний заробіток, який ніде не фіксується. Але мова йде про «шабашки», коли ти працюєш весь день, а на наступний – йдеш гасити пожежі. В такому режимі вже нічого не хочеться.

– Чи готували вас якось до вашої роботи?

Пожежник 2. Я прийшов у 2018 році на роботу пожежником, пропрацював кілька місяців і мене відправили на навчання. Приїхав у навчальний центр з розумінням, що ці три місяці у ньому мені не потрібні, в мене і так все виходить і все це не має сенсу. Підійшов до нашого куратора та кажу: «Як можна з’їхати?». А він мені: «200 гривень». Я ж і подумав, що справа легка, зараз дам ці гроші та поїду додому. Але куратор вернув мене на землю: «Ні-ні, 200 грн за день». Тобто за все навчання я мав викласти таку собі круглу суму, а воно полягало в тому, що ти або сидиш у класі та колупаєшся в носі, або ходиш із віником по території. Але що робити. Зрештою нас відправили на дистанційне навчання, де ми самі заповнювали свої щоденники, привозили їх в навчальний центр, де, знову ж таки, за 200 грн нам їх підписували. Такі справи.

Пожежник 1. Є задача видати «корочку» людині, щоб прикрити нею свій зад перед керівництвом. Про те, щоб навчити людину професійно діяти під час пожежі, ніхто не думає. У ВНЗ є прекрасні та заряджені викладачі, але от, наприклад, мій червоний диплом – це стройова підготовка і прибирання території. Курси підвищення кваліфікації для офіцерів – це теж суцільна корупція. Коли на них з’їжджаються люди з усіх гарнізонів, їм відразу називають розмір суми, яка потрібна, щоб прямо зараз вони поїхали додому. Хто хоче – її сплачує, їде, а потім отримує корочку про проходження підготовки. Для тих, хто вперто хоче вчитися, сума через кілька днів зменшується. В результаті залишаються найміцніші горішки.

– Чи правда, що люди повідомляють про пожежу занадто пізно?

Пожежник 3. В більшості випадків люди одразу телефонують, до того ж, це можуть бути досить різні ситуації: горить дім, десь видніється дим, кіт застряг на дереві, пес впав у яму. Але буває й таке, коли люди думають, що вони можуть самотужки за допомогою відра води або шланги прибити полум’я на сараї. Потім, звісно, розуміють, що нічого не виходить, і дзвонять нам. Це дуже небезпечно – район виїзду може бути недалеко від частини, але дорогоцінний час вже втрачено. Пожежники приїжджають на місце, а там вже палає. Якщо ж далеко їхати, то на місці залишаються просто вугільчики.

Тут є ще цікавий фактор: якщо горять квартири або гаражі, то люди відразу дзвонять. В разі якщо, щось таке починається, наприклад, в магазині, його власник буде тягнути до останнього та чекати, поки все згорить. Він усвідомлює, що потім приїдуть люди в погонах та інспекція, а від цього у нього будуть збитки більші, ніж від самої пожежі.

– На вашу думку, треба посилити відповідальність за паління трави?

Пожежник 4. Щоб людина понесла відповідальність за свої дії в цьому «полі» (в прямому та переносному сенсі), потрібно її за руку спіймати. Навіть у власному подвір’ї заборонено спалювати сміття, але тут поліцейські приїдуть та чітко на місці пришиють статтю. У полі, якщо не спійманий – не злодій. На мою думку, це можуть робити часто власники худоби, які спалюють сухостій для її випасу. Літні люди от досі думають, що попіл – це добриво, тому нехай горить. Або просто людина вирішила подивитися, як красиво суха трава палає. Ну і дітлахи балуються, адже потім приїдуть хлопці на здоровій червоній машині, побігають, помахають шлангами, пополивають водичкою – красиво.

Пожежник 3. Вони не розуміють, що при тій температурі горіння вмирають пташки, маленькі тварини, корисні речовини у землі. Також це впливає на роботу пожежних. Цей сезон був надзвичайно важким в плані сухостою, таке враження, що люди від карантину бісилися та просто палили гектарами ту траву – ми в частині взагалі не бували. Це було пекло – ми ходили та днями махали хлопавками. Це виглядає як палка довжиною у 2 метри та шматок гуми у пів метра. Якась насмішка над нами – ми постійно ходили біля вогню та махали цією хлопавкою як навіжені, щоб погасити полум’я.

– Чи згодні ви з тим, що більшість лісових пожеж – це спроби приховати незаконні вирубки?

Пожежник 2. Я вважаю, що ті ж підпали в Чорнобилі зроблені навмисно. Від моєї частини туди направили певну кількість людей – ми приїхали на ротацію о 8 ранку, отримали все необхідне обладнання та відправилися вже безпосередньо в район пожежі, на торфовищі в селі Річиця. Пропрацювали ми там три дні, не купалися, спали на землі. Від торфів настільки зайшла пилюка на тіло, що у мене ноги були всі повністю чорні. Тож не дивно, що після цієї місії нам треба було пройти спектральний аналіз – перевірку на наявність радіочасточок в організмі. Так от, на мою думку, такі пожежі не починаються з нічого.

Пожежник 1. Є інформація, що в Чорнобилі останні роки постійно горить ліс, але раніше такого не було. Якось один із волонтерів, які колег забезпечували продуктами та обладнанням, надіслав мені фотографії, на яких в чорнобильській зоні ліс лежить спиляний і підготовлений до вивозу. А потім на цьому місці спалахнула пожежа. При тому вогонь не обнуляє дерева повністю, тобто вони опалені, але стоять. Однак навіть, якщо залишилося попелище, це гарна відмазка: «Ой, згоріло!».

– Чи правда, що на більшості підприємств нехтують правилами пожежної безпеки?

Пожежник 4. Тому що великі підприємства під крилом як мінімум обласних управлінь, максимум – міністерства. Тому будь-який інспектор, який вирішив працювати на совість, буде в результаті з опущеною головою приймати правила гри.

Пожежник 3. З досвіду скажу, що більшість підприємств не дотримуються технології виробництва. Тобто по системі «Працює? Та і добре». А якщо щось не так – гроші все вирішують.

– Вам набридло знімати з дерев котиків?

Пожежник 2. За мою дворічну кар’єру я зняв з дерева одного кота і діставав з колодязя одну собаку. Хочу сказати, що це навіть цікаво.

Пожежник 1. Це, насправді, дуже сумно. Це клоунада як підсумок всього, що твориться у нас в службі – ми голі-босі у вогні. Нема жодного документа, де нормативно розписана процедура знімання з дерев котів, рятування собак тощо. Тобто, якщо пожежник упаде з драбини, щось собі зламає або гірше, то зроблять все, щоб це приховати. А потім скажуть, що винен сам пожежник. Це крім того, що в цей момент може загорітись квартира, а ми будемо займатись казна-чим.

– Чи сподіваєтесь ви на компенсацію від держави, якщо постраждаєте на службі?

Пожежник 2. Ми як гвинтики в механізмі держави. Якщо з нами щось трапиться, нас просто замінять на інші.

Пожежник 3. Соцзахисту у пожежного взагалі немає. Якщо з тобою щось станеться, ти захворієш, отримаєш якусь травму – 2 гривні благодійної допомоги та слова «ми вдячні вам». Знаю один випадок. В нас на поясах висять сокири пожежні. І от один хлопець, коли працював на даху, провалився та впав прямо на цю сокиру – перебив собі кишківник. Йому зробили операцію, дали два тижні лікарняного, щоб рана затягнулася, й порадили нікому не розповідати.

Пожежник 1. Тут питання навіть у ставленні керівництва – гарантій ніяких немає. Пожежних в примусовому порядку змушують страхуватись у якихось приватних фірм, а от нормального державного страхування не існує. Згідно з кодексом цивільного захисту, пожежним як мінімум зобов’язані надати можливість проходити реабілітацію в закладах оздоровлення. Це чітко прописано, але навіть цей пункт ігнорують. Управління систематично не виконує умови контракту та звільняє направо й наліво, якщо ти починаєш рипатись. Називають «зальотчиками» і прощавай – в мене так і було. Тоді ми з колегами намагалися довести суду, що це ненормально та умови контракту не виконуються. Але, як можна зрозуміти, нічого у нас не вийшло.

Фото – Державна служба України з надзвичайних ситуацій

Обкладинка – Unsplash

Найцiкавiше на сайтi

«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

І я на небі: одкровення стюардеси про справжні особливості професії

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Про посаду бортпровідниці мріють багато дівчат – романтика, подорожі, неймовірні краєвиди, шалені гроші та нескладна й весела робота. Але чи насправді все так? Platfor.ma поговорила зі стюардесою, яка працює на українських авіалініях понад сім років, щоб з’ясувати, як потрапити до екіпажу, чому романтики вже давно немає, а борт літака – це велика сцена.

– Чи правда, що правильно говорити «бортпровідниця», а не «стюардеса»?

– Бортпровідниця – це професія, а стюардеса – скоріше спосіб життя, принаймні, ми це так сприймаємо. Тому можна як завгодно.

– Як це – бути стюардесою?

– Непогано, я люблю свою роботу. Але це дійсно важко, тому що ти постійно працюєш з різними людьми, в тому числі з екіпажами – хорошими та не дуже. Деякі навмисно щось роблять не так, підводять, розводять плітки, інші допомагають і якісно виконують свої обов’язки, але кожен раз треба звикати до нового колективу. Також це сотні пасажирів за день, які проходять через тебе, часто зі своїми дурними питаннями та безглуздою поведінкою. Ось коли ти починаєш в це вливатися і спокійно реагувати абсолютно на все, наприклад, коли перед тобою знімають штани, а на твоєму обличчі не смикається жоден м’яз – ось це вже рівень.

Також важко буває з найманими працівниками аеропорту, з наземними службами, які повинні нам допомагати. Якось тривалий час ми працювали закордоном у країнах третього світу. Це таке відрядження, коли літак разом з екіпажем віддають в оренду. І одного разу працівник аеропорту мені в літак, де 180 крісел, привозить 190 людей. На всі мої запитання він відповів, що «якось розберешся». На одного пасажира чітко надається крісло, жилет, киснева маска, тому десять зайвих місць я ніяк начаклувати не могла. Коли він загнав в літак цих людей, пасажири вже самі стали здогадуватися, що когось доведеться вигнати, а всі з сім’ями, з дітьми. У результаті когось із дітей посадили на руки, десь по дві людини всілися, і лише чоловік бігав по салону з розумінням, що йому нікуди дітися. Це як в тій грі зі стільцями, коли ти повинен встигнути зайняти місце, тому що одного точно не вистачає. І він стояв посеред салону з сумним обличчям і розумів, що йому зараз доведеться вийти. Це було дуже ніяково.

– Чи складно починати?

– Для того, щоб почати свій шлях до кар’єри стюардеси, досить мати будь-яку вищу освіту. Спершу потрібно пройти співбесіду для подальшого навчання, після – медкомісію. Якщо стан здоров’я дозволяє і всіх все влаштовує, то треба буде пройти навчання, після якого вже можуть допустити до польотів.

Серед тих, хто закінчив навчання, багато хто не хоче продовжувати через те, що це справді складно. Наприклад, мені взагалі всесвіт відразу натякав, що не треба цього робити. Спочатку у нас була наземна підготовка, а потім практика – стажерські рейси. Їх усі я виконувала «на межі сил», бо мене нудило під час злетів та посадок. Але було шкода витраченого часу, сил і нервів, щоб через це просто взяти та кинути цю ідею. Згодом «вліталася» та звикла.

– Як взагалі з’явилося таке бажання?

– Я вчилася в авіаційному, але на технічній спеціальності. Це було щось на кшталт «Дивись, всі йдуть в стюардеси!». Тоді натовпами ломилися в небо, масово йшли на бортпровідників, в тому числі першокурсники без знання англійської – зрозуміло, що багатьох відсіювали. Мене взяли на слабо, сказавши «Так чого ти, йди спробуй! Слабо чи що?»

Але до того ж я дуже любила літаки з дитинства. При тому, що до навчання у мене ніколи душа не лежала, але коли стала вивчати авіацію – аж слина капала. Ось ви замислювалися, як працюють літаки? Це настільки крута система, що тобі просто хочеться це вивчити, розібрати до гвинтика, зрозуміти, як воно літає.

– А як проходить співбесіда на бортпровідника?

– У дусі «А ну пройдися!» А потім давали сумку вагою 15 кг і просили пройтися вже з нею та на підборах. Потім була тисяча смішних і безглуздих запитань. Наприклад: «Покажи Гондурас на карті». Серйозно? Зате їм було весело. Взагалі, це робиться для того, щоб перевірити, як людина себе поведе в якихось нестандартних, а іноді й стресових ситуаціях.

– Чи правда, що для стюардеси важливо бути красивою і підходити під якісь параметри?

– Далеко не завжди. Мало того, далеко не всі красиві та далеко не всі з мізками. Часто важливим фактором є те, що ти чиясь дочка, племінниця, знайома. Загалом залежить від компанії, тому що, наприклад, в Austrian Airlines я ніколи не бачила бортпровідників молодше 30 років, у них принципово стежать за цим. А на бейджі написано не «stewardess», а «security service», тобто у них така позиція – це людина, яка забезпечить вашу безпеку.

– Які у вас взаємовідносини з колегами?

– Є моя «улюблена» категорія серед колег – сучки. Це коли компанія вирішує освіжити колектив, та набирає молодих дівчат від 20 років, у яких найчастіше немає клепки в голові, навичок спілкування та знання мови не тільки англійської, але й елементарно української або російської, а замість якийсь бориспільський суржик. Але вони із гордістю йдуть на роботу, бо «я стюардеса». Це ще категорія дівчат, що приходять у компанію із досвідом, але все ще без клепки.

Майже всі льотчики – дорослі чоловіки. Але після відряджень з’являються чутки, що хтось не зі своїх спалень вранці виходить. А потім та, яка ніби вийшла з чужого номера, приїжджає і розповідає, що, кому і як робити. Що, мовляв, у тебе немає таких зв’язків, як у неї.

Крім цього, такі сучки пишуть керівництву та доповідають про кожен твій крок. А оскільки по роботі до багатьох із «старої гвардії» вони причепитися не можуть, тому що не вистачає сил, знань і приводів, з’являється всяка вигадана нісенітниця. Я ось вже давно вислуховую, з ким, як і з якою періодичністю я сплю.

Наприклад, була ситуація, коли ми випадково зустрілися з екіпажем, з яким кілька років тому працювали, жили, ділили їжу в довгостроковому відрядженні. Зрозуміло, ми вирішили цю зустріч відзначити вечерею – замовили всяких страв з ресторану, купили фруктів. У розпал веселощів до нас приєдналася молоденька дівчинка, яка вже встигла відхопити собі льотчика. Культурно посиділи, поговорили, повеселилися і розійшлися. На наступний день мені дзвонить інший колега і делікатно запитує: «А що у вас там вчора за оргія була?» Виявилося, що плітки кажуть, що у нас була груповуха на чотирьох.

– Чи багато у вас колег-стюардів?

– Зараз багато – я б сказала 50 на 50. Все тому, що в будь-якому випадку для цієї роботи потрібна сила, витривалість і міцне здоров’я. Дівчаткам важко – хоч нас і вчать, як захистити літак від терористів, ми навряд чи фізично зможемо це зробити. Тому спочатку стали брати на роботу сек’юриті, а потім їх же, але під виглядом бортпровідників. Це важка техніка, безсонні ночі, робота в умовах спеки або холоду та сильного стресу.

– Розкажіть про свої умови праці – що входить у ваші обов’язки?

– Важливо в цьому переліку відзначити здоров’я, за яким ти зобов’язана стежити сама. Так, нас контролюють, раз на півроку я проходжу медогляд, раз на рік я проходжу повний медогляд, раз на два роки я проходжу повний-повний медогляд. Також періодично ми здаємо знання літака кожного типу – теоретичні, практичні плюс перевірка в рейсових умовах. Є всілякі інші дисципліни, на зразок основ пожежогасіння, основ приводнення, першої медичної допомоги, перевезення небезпечних вантажів, авіаційної безпеки тощо.

Протягом місяця я можу літати 90 льотних годин, в рік – не більше 900, тобто в нас є обмеження за часом. Ми зазвичай за півтори години прибуваємо в аеропорт, за годину ми вже на літаку, проводимо підготовку до польоту, обговорюємо тонкощі роботи, адже на кожному рейсі різні люди, відповідно, різні час підготовки та сервіс. Ретельно перевіряється працездатність провідників і їхня тверезість для проведення рейсу. З цим суворо, бо, в цілому, кількість бортпровідників залежить від кількості пасажирів – на максимум 50 осіб повинен бути один провідник.

Робота – вогонь:
як пережити емоційне вигорання

Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на запитання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в програмі «Хтознаяк», а Platfor.ma записує найцікавіше. У третьому випуску – про чотири етапи вигорання, схильні до цього синдрому професії (так, креативники в списку) та шляхи спасіння.

Емоційне вигорання – це період тотального знесилення, коли зовсім нічого не хочеться робити. Це стиль життя, коли ранок починається з кави, бо інакше я не можу прокинутись, день теж продовжується з нею, а вечір повинен завершитись або коктейлем, або вином – тому що я не можу розслабитися. Це стан, коли я розумію: все що я роблю, – класно, але бігти так, як раніше, вже не можу. Труднощі, пов’язані з цим, – розбудити себе, наповнитись енергією тоді, коли потрібно бути включеним у роботу, дати можливість тілу відпочити, розслабитися в потрібний момент.

Синдром професійного вигорання помітили в минулому столітті, коли люди дуже багато працювали.  Власне, те, що на законодавчому рівні встановлено два вихідних дні на тиждень – це заслуга того, що люди звернули увагу на проблему.

Високий темп життя вимагає від нас рухатися швидше. Рідко коли ми маємо час, щоб добре поїсти чи посидіти в тиші. Це базова комплектація людини, яка хоче чогось досягти для себе, рідних, яка хоче розвиватися, мати якісні результати своєї роботи чи роботи своїх команд.

Коли пора зупинится? Коли стає байдуже, відновлюватися стає дуже важко, губиться розуміння, для чого я це роблю. Коли раптово все дратує і ти безсило плачеш. Розумієш, що щось пішло не так. Коли день лежиш в ліжку і не можеш встати, коли хочеш спати посеред дня. Коли те, що зазвичай допомагає, не діє.

Людина, яка вміє дбати про своє здоров’я, може зробити більше. Коли ми на межі виснаження, то дати собі раду стає важче.  Наші ресурси вичерпуються і робота стає менш продуктивною. На цьому етапі ви, звісно, можете зробити щось яскраве і грандіозне, але не в довготривалій перспективі.

Ресурси людини мають певні обмеження, і прямо впливати на це ми не можемо. Кожні 5-10 років наше життя змінюється. Кризи цих періодів необхідні й закономірні, вони дозволяють нам розвиватися, і щоразу ми мусимо пристосовуватися до обставин, які змінюються.

«Чи є у вас фалоімітатор у вигляді Саурона?»: розмова з працівницею секс-шопу

Секс – тема, яка все ще є табу для нашого суспільства, що призводить не тільки до стереотипів та осудження, а й до банального незнання власного тіла. В цьому впевнена наша героїня, яка працює у Першому Love Space у Києві та як ніхто спостерігає за сексуальним життям столиці. У рамках нашого проекту про секс «Тойво» Варвара розповіла Platfor.ma про особливості своєї роботи, її вплив на особисте життя, найбезглуздіші питання та ситуації, а також чому секс-шопи – це серйозно.

Варвара Снєдзіна, старша менеджерка та лекторка Першого Love Space

Як це – бути робітницею секс-шопу?

Це постійно усвідомлювати, що ти працюєш у сфері, яка для більшості людей є дикою. Коли хтось дізнається про моє місце роботи, то є тільки два можливих шляхи розвитку подій – це або «Ого, як цікаво, розкажи!», або така реакція, ніби я працюю в сфері сексуальних послуг. Ось ця всебічна зашореність впливає на людей і їхнє відношення до моєї роботи. Багатьом здається, що якщо ти працюєш в секс-шопі, то кидаєш виклик суспільству, що це щось надзвичайне.

Хоча бували випадки, коли з часом такі вороже налаштовані персони починали ходити на мої лекції або в шоурум – це свого роду досягнення. Тобто переступити цей комплекс можна. Для мене важливо, що люди можуть змінити думку щодо всієї цієї сфери.

Як ти думаєш, в чому причина цієї «зашореності»?

– По-перше, це відсутність сексуального виховання. Це свого роду культурне провалля – кажуть же, що в Радянському Союзі не було сексу, так ось він і досі не з’явився. Наші батьки жили в СРСР, де про секс не дуже говорили, відповідно, вони не знають, як розповісти про це й своїм дітям. Тому не дивно, що у молодих людей є якісь комплекси, банальна відсутність знань про свій організм, анатомію та фізіологію.

Друге – це стереотипні секс-шопи, які існують із 90-х років і виглядають як якийсь МАФ на околицях. Вони часто хваляться тим, що давно працюють, але проблема полягає в тому, що вони як відкрилися в 90-х, так там і залишилися. За ідеологією, інтер’єром, асортиментом – нічого не змінювалося. «Зате автентично!» – скаже хтось. Але ж набагато приємніше чути від відвідувачів: «Круто, до вас не соромно заходити».

Як ти потрапила на цю роботу?

– Взагалі-то я перекладач і досить довго намагалася знайти роботу за фахом. Півроку ходила бізнес-центрами в пошуках місця, де мені довелося б в основному сидіти в офісі. І ось якось все не складалося, обламувалося і мене це так дістало, що я згадала, що задля експерименту давно хотіла попрацювати в секс-шопі, таку галочку навпроти виконаного пункту поставити. Я банально почала гуглити, які секс-шопи є в Києві, і на сайті саме цього мене звабило фото лекційної кімнати – я зрозуміла, що хочу тут працювати.

– А як проходила співбесіда?

– Тривала вона десь півтори години. Спочатку нічого не віщувало біди – питали про те, де я навчалася, чим займаюся, яке хобі, де працювала раніше, а потім ні з того ні з сього запитали: «Як ви ставитеся до анального сексу?». Далі було ще багато провокаційних питань, але вони, як я здогадуюся, ставляться за простою причиною – щоб зрозуміти, наскільки вільно ви можете говорити на ці теми. Ось тема анального сексу та іграшок, наприклад, злегка табуйована в суспільстві. Це такий шок-контент, щоб подивитися на щиру реакцію і перевірити, що ви речі називаєте своїми іменами. Що у тебе не товкач і тичинка, а член і вагіна.

Було досить цікаве та інформативне інтерв’ю, тому що мій шеф – фанат своєї справи, він знає все про виробників, матеріали для іграшок, складові лубрикантів тощо. Він мотивує не просто продавати гумові члени, а знати, з чого вони зроблені, яка у цієї іграшки історія і як нею правильно користуватися. Загалом, співбесіду я пройшла і через день вийшла на роботу. Кумедно, що водночас я ходила на співбесіду в секс-МАФ на околицях. Там ти просто відкриваєш двері, а тобі з порога кажуть: «О, ви нам підходите!» Просто тому, що у тебе миле личко.

– Так що зараз входить у ваші обов’язки?

– Я зараз займаюся більше технічною складовою, ніж роботою в залі. Шукаю новинки, проводжу лекції та майстер-класи, в тому числі по БДСМ – у нас навіть є спеціальна кімната для цього. Також іноді допомагаю працювати над сайтом, наприклад, нещодавно разом із колегою переклали його українською.

– У вас було якесь навчання перед тим, як приступити до обов’язків?

– Теоретичним знанням ти вчишся сам – повинні бути особисті пристрасть і інтерес, інакше нічого не запам’ятаєш. Наприклад, до того, як я сюди прийшла, у мене вже були якісь базові знання про знаряддя для БДСМ і як ними користуватися. Але практика прийшла до мене тільки тут – я брала в руки той же флоггер (батіг із декількома, від 10 до 50, гладкими хвостами. – Platfor.ma) і годинами відпрацьовувала удари на пуфику.

– Які основні якості повинні бути у працівників сексшопу крім розкутості?

– У нас працюють як дівчата, так і хлопці – тут повна гендерна рівність. Як і всюди, бажані відповідальність, пунктуальність, освіченість, комунікабельність. Звичайно, потрібно бути людиною без комплексів, адже ти кожен день працюєш із термінологією, а іноді доводиться пояснювати фізіологічні речі. Тому «член», «піхва», «оргазм», «анальний отвір» – ці слова ти вимовляєш кожен день по мільйону разів.

–  У нас був проект на Platfor.ma, у рамках якого ми просили читачів відповісти на одне питання: «Як ще ви називаєте член?» (ось він). Варіативність була скажена. Скажи, чи часто ваші клієнти застосовують слова на кшталт «жезл», «знаряддя», «кувалда» та інші?

– Буквально вчора був дзвінок – чоловік хотів купити іграшку . Він сказав: «Мені потрібен вібратор на батарейках і щоб клієнт був 22 на 7». Що? Який клієнт? «Ну клієнт … Ну член щоб був 22 у висоту і 7 в діаметрі». І ось «клієнт» – це, напевно, найоригінальніше, що я чула.

Найчастіше люди намагаються уникати подібних слів і називати інакше. Якщо говорять «член», то заїкаються і соромляться. Ось одного разу прийшов до нас хлопець, який шукав мило в формі пеніса, мабуть, комусь на подарунок. І ось він увійшов зі словами: «Чи є у вас мило в формі чоловічого статевого органу?» І все, людина один раз запитала, а ти вже розумієш, що вона соромиться. Жодного разу не чула, щоб вагіну називали «кицька», що дивно. Якісь специфічні позначення можуть використовувати люди, які телефонують тобі та хочуть щось замовити як забавку або пожартувати над тобою.