«Философия Либерленда заключается в свободе»: как на 7 км² пытается появиться новая страна

3 Березня 2016
особистість планета

Год назад на 7 кв. км нейтральной территории между Сербией и Хорватией чех Вит Едличка объявил о создании нового государства – Либерленда. За это время ни одна страна мира не признала новое образование, а доступ туда был заблокирован Хорватией. Тем временем самопровозглашенный президент Вит Едличка активно занимается продвижением Либерленда, разрабатывает Конституцию и ищет эмиссаров по всему миру. Platfor.ma поговорила с одним из них – «послом» Либерленда в Украине Петером Дейкстрой, а также с самим президентом непризнанной страны о том, как и зачем она появилась.

«Посол» Либерленда в Украине Петер Дейкстра

Либерленд – очень маленькая страна. Но при этом мы в три раза больше Монако. Провозглашение независимости Либерленда состоялось в день рождения Томаса Джефферсона – 13 апреля 2015 года.

По закону эта земля никому не принадлежала. Terra nullius – «ничья земля», ею никто не владел. Все это похоже на то, как если бы мы пошли к морю, взяли горсть песка и присвоили бы его – всем все равно, никто до нас не заявлял своего желания владеть этой территорией.

Если территорию никто не признает своими владениями, то это можете сделать вы. И если уж вы на это решились, то нужно следовать определенной процедуре. Сначала нужно найти землю, которая никому не принадлежит. Как у нас – мы находимся на клочке земли между Сербией и Хорватией, но они-то не заявляли на нее свои претензии. Дальше два способа развития событий. Первый – вы идете в международный суд и говорите что-то вроде: «Я занимаю эту землю, имею на нее право и хочу ею руководить». Это легальная процедура, международный закон, но все очень сложно и запутано, и в сумме занимает множество времени – примерно семь лет. Второй способ – начать с того, что вы просто создаете свою страну. Что наш президент, собственно, и сделал.

Вы объединяете людей, которые разделяют ваши взгляды и намерены инвестировать и помогать в развитии страны. И все вместе вы говорите миру: «Мы хотим быть признаны как жители Либерленда, и мы против того, чтобы Сербия или Хорватия нас контролировали». Так что для объявления новой страны есть два способа: де факто и де юре. По сути, мы используем оба.

 

Никто не уверен в том, что Сербия и Хорватия не начнут против нас войну. Но у нас очень маленькое государство – никому нет дела до этой земли. Тем более, что вообще-то Хорватия несколько лет назад стала членом Евросоюза, так что вряд ли они применят насилие. А Сербия только хочет вступить в ЕС, так что тоже маловероятно объявление войны просто из-за того, что несколько людей захотели создать свою страну.

Мы категорически против того, чтобы стать частью ЕС, потому что философия Либерленда заключается в свободе. Люди должны быть свободными, а властям не следует вмешиваться в их жизнь. В то время как Евросоюз – это фактически еще один уровень дополнительный власти: они будут давать нам указания что делать, и это противоречит идее свободе. По моему мнению, ЕС – это такой себе аналог Советского Союза, только его lite-версия. А кто бы захотел сейчас стать частью Советского Союза?

После провозглашения независимости все сначала подумали, что это шутка. Честно говоря, многие до сих пор так думают. Но пока все идет хорошо, мы получили очень большую поддержку со всего мира. На данный момент у нас десятки посольств (официальных дипломатических отношений у Либерленде нет ни с одной страной мира. – Platfor.ma).

Украинцы оказывают нам большую поддержку. Кажется, из Украины нам прислали уже около 400 заявок на получение гражданства в Либерленде. Правда, пока что они не могут там жить, так как первый этап – это подача заявки на сайте страны.

Вскоре мы планируем закончить карту кадастра территории, а уже потом принимать жителей. Процесс отбора новых граждан занимает много времени, но мы должны быть уверены в том, что люди отвечают нашим требованием и разделяют философию Либерленда – то есть они не преступники, не нацисты, не коммунисты и так далее.

В теории все могут стать нашими гражданами. Но должны быть некие рамки, правильно? Мы не можем впускать всех подряд, ведь в таком случае многие передумают к нам присоединяться. Сейчас человек должен заплатить за гражданство $10 тыс. или выполнить для страны какую-то работу. Например, стать послом, как поступил я.

Мы не принимаем исключительно богатых людей.  Конечно, $10 тыс. – это большая сумма, особенно учитывая сегодняшнюю ситуацию в мире, когда нет уверенности в завтрашнем дне. Но если вы действительно заинтересованы в Либерленде, то вы можете оказать нам поддержку другим образом. У меня, кстати, до сих пор нет паспорта – я пока не получил гражданства.

Моя миссия в том, что я занимаюсь рекламой и делаю страну более узнаваемой. Также я организовываю ежемесячные встречи для тех, кто хочет поддерживать Либерленд. Весной 2016 года я планирую в Украине большое мероприятие на 200-300 гостей – в основном студенты – оно будет посвящено Либерленду, нашей программе, идеям. Об этих планах, кстати, еще никто не знает.

У Либерленда пока нет даже Конституции – мы лишь на начальном этапе создания страны. Сейчас в Либерленде только один дом. Но да, фактически там пока никто не живет, потому что Хорватия закрыла границы въезда. Туда очень трудно попасть. Насколько я знаю, сейчас для этого нужно взять лодку и из Сербии пересечь Дунай. Но людей арестовывают за попытки приехать туда. Пока там не очень дружелюбная обстановка. Но я никогда там не был, поэтому я не уверен ни в чем, и не принимайте мои слова за чистую правду. Я говорю лишь то, что слышал от президента.

Я поклонник либертарианства уже лет десять. В сентябре 2015 года я был в Турции на конференции, посвященной этой идеологии, и там познакомился с нашим президентом. Мы поговорили, я рассказал, что очень поддерживаю их идеи, а он предложил стать их послом в Украине – так как в вашей стране на тот момент не было их представителя. Вот так это и произошло. Дипломатического опыта у меня нет, я обычный юрист.

Я думаю, что в будущем Либерленд будет страной наподобие Гонконга, Монако или Лихтенштейна. Ну, во всяком случае, мы используем модели именно этих стран.

Президент Либерленда Вит Едличка

– Почему в XXI веке все еще актуально основание новых стран?

– Всегда полезно иметь варианты по поводу вашего места жительства. Кроме того, это аллергическая реакция на процесс интеграции, который ведет нас все ближе и ближе к мировому правительству.

– Почему ни одна страна не признала Либерленд и какую работу вы ведете в этой сфере?

– Прямо сейчас я нахожусь в Вашингтоне для того, чтобы встретится с сенаторами и конгрессменами, а также некоторыми губернаторами штатов. Я надеюсь, эти встречи принесут свой результат в том, что касается вопроса признания нашего государства. Наши дипломаты активно работают в тех странах, которые скорее всего признают Либерденд. На данный момент число наших посланцев по всему миру составляет около 70.

– Кто-то уже готов вкладывать деньги в развитие Либерленда?

– Инвестиционные компании NeWay Capital US и Liberland Swiss Settlement Corporation стали первыми ласточками, которые вложили деньги в нашу страну. Теперь у нас есть десятки других интересантов и мы работаем над тем, как привлечь больше капиталовложений.

– Что планируется на годовщину провозглашения Либерленда – 13 апреля?

– Мы организовываем конференцию в Хорватии про преимущества Либерленда. Одной из главных тем будет обсуждение того, как небольшая Дубровницкая республика была чрезвычайно полезной для Хорватии на протяжении более 500 лет (это государство существовало с XIV века по 1808 год, когда Наполеон присоединил его к Франции. Сейчас это территория Хорватии. – Platfor.ma).

– Как развивать Либерленд, если вам проблематично в него даже просто попасть (в 2015 году хорватские силовики несколько раз задерживали Вита Едличку с единомышленниками за попытку проникнуть на спорные 7 км. – Platfor.ma)?

– Мы с нашей командой юристов работаем по вопросу того, чтобы открыть доступ туда в этом году и начать первое строительство.

– Кто будет следующим президентом?

– Наша Конституция не предполагает пост президента после первых всеобщих выборов.

3 Березня 15:24
особистість планета
Читайте більше цікавого

Хрестики-нулики: як працює метод планування Bullet Journal

АвторОлена Тищук
23 Жовтня 2020

Чергова медитативна практика, спосіб організувати свої справи чи звалище для думок? Що таке метод Bullet Journal, чим він відрізняється від звичайного планера та чому у ньому складно помилитися? Наша редакторка перевірила на собі й розповідає, яка вона – аналогова система цифрової ери.

Тренд на усвідомлену продуктивність не новий. Ми аналізуємо свою поведінку, виділяємо час для себе коханих, заводимо десятки додатків, щоб стежити за усіма важливими аспектами свого життя, не забуваючи робити справи та розвиватися. Щоденник за методом Bullet Journal, створений дизайнером Райдером Керроллом, – це інструмент, щоб тримати усе це під контролем та однією обкладинкою. 

Аналогову систему для відстеження минулого, організацію сьогодення і планування майбутнього Керролл розробив, щоб вирішити свої проблеми. Змалечку він мав складнощі з фокусуванням та розлади уваги. Щоб хоч трохи вгамувати хаотичні думки в своїй голові, він звернувся до блокнотів. Спершу їх було багато – один для особистих справ, один для роботи, ще кілька для списків покупок, планів на майбутнє, рефлексій. Вони допомагали, але потрібно було щось більше – система, яка б поєднала їх усі, але була б максимально простою, швидкою та зрозумілою. 

Зрештою, Райдер викристалізував її у те, що сьогодні ми знаємо під назвою Bullet Journal. І він допоміг не лише автору, а й мільйонам людей з усього світу. Ба більше, об’єднав їх у велику спільноту, яка продовжує вдосконалювати метод, ділитися своїми знахідками та мистецтвом. У якийсь момент стежити за чужими щоденниками, а їх повно в усіх соцмережах, стає так само цікаво, як і вести свій. Що може бути більш заспокійливим, аніж спостерігати, як хтось розліновує сторінки чи каліграфічно виводить назви місяців під лоуфай музику? 

Ігнорувати популярність Bullet Jornal стало неможливо, тому тепер для Райдера це повноцінна робота. Він розробив веб-сайт, створив соціальну мережу для спільноти, викладає відео з гайдами, їздить із виступами та навіть випустив книгу, яка українською вийшла у видавництві Vivat.

То що ж це таке? Класичний Bullet Journal містить зміст, річний, місячні та тижневі розвороти, далі за смаком додаються сторінки фрірайту, вдячності, робочі нотатки, плани проєктів, трекери настрою, звичок, сну та навіть випитих склянок води на день. Скріплює їх власна символічна система: крапка для справи, коло для подій, лінія для нотаток. Хрестик – виконано, стрілка – перенесено, а якщо щось стає неактуальним – сміливо це викреслюємо. 

Така кількість можливостей та умовностей справді може приголомшити. Хтось перетворює свої щоденники на витвори образотворчого мистецтва, хтось топить за прагматичний мінімалізм. Хтось ні на крок не відходить від оригінальної системи Райдера, хтось кастомізує його винахід до невпізнаваності. Насправді ж, потрібні лише блокнот і ручка. Система максимально адаптивна, тому ні – не треба відразу трекати усе, що ви робите, будувати плани на десять років вперед чи щовечора вивалювати на розлінований листок усі переживання за день. Лише, якщо вам цього хочеться.

Краса щоденника у тому, що раз на день він дає змогу відрефлексувати усе зроблене та поглянути на найближче майбутнє. Раз на місяць ви отримуєте можливість позбутися усього, що для вас не працює, – спершу в щоденнику, а потім і в житті, раз на рік у вас є повна картина вашого життя на мінімальній кількості сторінок. Якщо ви любите скетчити та малювати – то ось вам творча медитація, адже ніхто не зупиняє вас від розмальовування усього, підбирання кольоросхеми для кожного місяця і вклеювання фотографій та гербаріїв.

Час покаже, що вам потрібно, а що лише відбирає сили і не приносить задоволення. Заповнення щоденника не має перетворитися на ще один рядок в плані на день, який ви запишете до цього ж щоденника, довго ігноруватимете і викреслете з полегшенням. І це головне правило – залишайте те, що працює для вас.

«Досі війну не називаємо війною»: історії чотирьох колишніх полонених

АвторPlatfor.ma
21 Жовтня 2020

У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info четверо колишніх полонених розповіли, як перебували у місцях позбавлення волі, чи є там місце людяності та що насправді тримало на плаву, а також яку допомогу отримали від держави після визволення. Platfor.ma наводить найважливіше.

Мене затримали, коли мені було 22 роки. Більшу частину полону я пробув у Донецькому слідчому ізоляторі. У в’язниці є одне головне правило – це зробити так, щоб через тебе не постраждали інші. Друге правило, найважливіше для мене – максимально уникнути ушкоджень, зробити так, щоб твоє життя не зламали, та опинитися врешті решт на волі. Мені казали: «Ви визнаєте свою провину й, можливо, обмін відбудеться швидко». Суд у моєму випадку тривав півтора року – потрібно було, щоб моя вина була визнана, поставили вирок, я потрапив у списки на обмін і міг спокійно поїхати на територію, яку контролює українській уряд.

Тож я зізнався у «нелегальному зберіганні зброї» та «участі в екстремістській діяльності». Я розумів, що якщо я визнаю свою провину, то оберігаю себе. Суд ДНР я не вважаю правовим або чинним, тому не розумів, перед ким потрібно виправдовуватись. За весь час свого перебування там я бачив єдиний випадок, коли людина найняла дорогого адвоката, судилась по всім правилам і врешті решт здобула – їй дали не 17 років, а 3. В інших випадках, скільки б там грошей не було вкладено в адвокатів, жодних успіхів не помічено. Потрібно дивитись правді в очі та ставити єдину мету – вийти на свободу.

Я вважаю, що у в’язниці треба жити в’язницею. Наприклад, з наглядачами потрібно постійно про щось домовлятись, адже вони регулюють твоє життя. Але від того вони не стають поганими людьми. З деякими можна було нормально спілкуватися та розв’язувати якісь проблеми. У мене був випадок, коли керівництво колонії, в якій я був, наказало знайти у мене екстремістську літературу. До мене підійшов сержант, який там був наглядачем, попередив про це і запропонував: «Давай ми подивимось усі твої книжки, і те, що не треба, викинемо». Всі ми, хай там що, жили у тих обставинах, в які потрапляли.

Ми були відрізані від інформації – там було важко фізично спіймати український телеканал чи радіостанцію, до того ж наглядачі слідкували за тим, щоб ми цього не робили. Але все ж нам вдавалося якимось чином ловити 1+1 і 5-й канал, а в колонії в Горлівці – навіть радіо Галичина. Саме по ньому я почув, що у Львові збирають допомогу для військовополонених саме на території окупованих Донецьких та Луганських областей, що мене приємно вразило.

Коли я потрапив у в’язницю, мені часто снились сни, що я на волі, після яких я знову прокидався у в’язниці. Перші місяці після визволення ситуація була зворотна – у сні я знов чомусь їду в Донецьк і потрапляю в підвал МГБ, а потім прокидаюсь у Києві. Цей нав’язливий страх, що ти знову там, переслідував мене близько року.

Змінилося ставлення суспільства. Перший рік після визволення було відчуття, що від мене багато чого хочуть. Я повинен був казати якусь правильну думку для громадськості, ходити на акції, підтримувати якісь тези, щось правильно писати, з кимось спілкуватись, десь працювати, а десь – ні. Таким чином сам загнав себе в депресію. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що насправді я нікому нічого не винен. Тільки як громадянин: виконувати та не порушувати закони, а також вчасно платити податки. Ти навіть на вибори не повинен ходити – це твоє право. Я називаю таких людей, які починають робити монополію на правду, «новими комсомольцями». Ми вільні люди та повинні робити те, що вважаємо за потрібне, в межах нашого законодавства.

«Якщо я тут, то мені всі винні»: історії людей з інтернатів і дитбудинків

АвторPlatfor.ma
15 Жовтня 2020

Різні герої, різні історії, різні міста, але одна країна та одна доля – сирітство. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info шість випускників різних інтернатів і дитячих будинків розповіли, що насправді коїлося у стінах закладів, як склалося їхнє життя після випуску та чи вдається їм будувати стосунки з людьми зараз. Platfor.ma наводить найцікавіше.

Володимир Степанов – 20 років, Маріуполь. Прожив у дитячому будинку 10 років, закінчив коледж, зараз вступає до університету. 

Аліна Бобкова – Кривий Ріг. Прожила в інтернаті 11 років, 2 роки тому переїхала до Києва та вступила до університету. 

Павло Мельников – 25 років, народився в Криму, живе в Києві. Прожив в інтернаті 8 років, зараз працює IT-шником на фрілансі.

Андрій Назаренко – Тернопіль. Прожив у дитячому будинку-інтернаті 15 років. 

Максим Терьошин – Буча. Проживав в інтернаті з другого класу. Зараз очолює громадську організацію, яка допомагає людям і дорослим, які не чують. 

Ліна Дешвар – 30 років, народилася в Антрациті, живе в Києві. Пробула в інтернатній системі 19 років. На сьогодні є громадською діячкою та активісткою – допомагає хлопцям та дівчатам адаптуватися після інтернатних закладів.

– Що ви можете розповісти про процес усиновлення в Україні? 

Максим: Мене щоразу запитували, чи я хочу бути усиновленим тими чи іншими батьками. Я відповідав, що ні, і на цьому все закінчувалося. Внутрішньо відчував, що вони не мої – не було довіри. 

Андрій: Сім’я з Америки якось розпочала процес усиновлення мене, але кожного разу стикалася з бюрократією в Україні. Таким чином мені вже виповнилося 16 років, документи майже були готові, а у нас розвели руками й сказали: «Він вже вийшов з інтернату та є самостійним, тому вирішуйте ці питання з ним». І все накрилося.

«Їхали на порізаний пальчик, а там розчленування»: інтерв‘ю з лікарем швидкої в епоху ковіда

Два роки тому ми вже брали інтерв’ю у робітника екстреної (швидкої) медичної  допомоги та розпитувати його про залаштункове лікарське, незвичайні історії з практики та особливості роботи. Щоб дізнатися, що змінилося за цей час та як на роботу медиків вплинув коронавірус, ми вирішили повторити вже з іншим героєм – цього разу він погодився говорити не анонімно.

Артур Якущенко, лікар з медицини невідкладних станів КНП «Центр ЕМД та МК»

 – Як це – бути лікарем швидкої, тобто лікарем з медицини невідкладних станів?

– Цікаво і романтично. Ти ніколи не знаєш, що чекає тебе на виклику – можеш їхати на порізаний пальчик, а потрапити на розчленування. Наприклад, у мене колись була ситуація, коли ми їхали на судоми до дитини, а виявилося, що вся сім’я отруїлася чадним газом і поступово один за одним втрачали свідомість. 

Особливо несподіваними бувають вуличні виклики, коли причина звучить як «лежить». Це може бути все, що хочеш: просто п’яний безпритульний або людина, яка втратила свідомість через якусь органічну патологію. В цьому є своя романтика. Це завжди зміна локацій, рух, нові люди. А я ще й на приватній швидкій працюю, так що взагалі різноманітність.

– Чи відрізняється чимось робота в державній і приватній швидкій?

– Так, в першому випадку це екстрена медична допомога з фіксованим часом прибуття за викликом – в межах 10 хвилин. А приватна позиціонується як невідкладна допомога – там немає такого поняття як «норматив доїзду», тому що якщо її викликають з бази, яка знаходиться наприклад на КПІ, а їхати на Теремки, або з Виноградара на Троєщину то за такий короткий час ні з якими сиренами та мигалками не встигнеш. Тут люди більше хочуть, щоб до них просто приїхали в гості, поговорили з ними, «прокапали» – улюблене слово наших пацієнтів.

– Як давно ви у швидкій допомозі? Ви завжди хотіли працювати медиком?

– З 1 серпня 2016 року. Так розпорядилася доля. Я людина гуманітарного складу розуму, яка категорично не знає і не розуміє математику. Для мене цифри – це ті речі, які не можна помацати. Тож я вступив на факультет підготовки лікарів до збройних сил, де не потрібно було здавати математику, а біологія і хімія мені подобалися. Хотів спочатку піти на військового, а потім зрозумів, що це не моє. Коли ти цивільний лікар – ти вільна людина і сам приймаєш рішення, а не виконуєш накази старших офіцерів. Тут немає можливості викликати на консультацію хірурга, травматолога або невропатолога, адже на виклику тільки ти та твій напарник-фельдшер, з яким тільки й можна порадитися. Тому я всім новеньким кажу: «Ваш напарник хоч і фельдшер з середньою медичною освітою, до нього потрібно ставитися на рівних, тому що це ваша опора, тил і єдина людина, з якою ви можете реально порадитися на виклику».

– Як за ці чотири роки ця робота вплинула на вас психологічно?

– Я став більш філософськи ставитися до понять життя та смерті. Простіше, швидше і з холодною головою приймати рішення, які стосуються роботи та взагалі життя. Став трохи цинічним, але медики всі такі й зі своїм не всім зрозумілим гумором. Тому що всіх пацієнтів пропускати через себе неможливо, інакше тебе не вистачить ні на що.

– Але не розчарувалися в професії?

– Ні, мені подобається робота. Хоч лікарі швидкої й залишаються зазвичай за кадром. Ось коли ви потрапляєте в стаціонар, вас лікує конкретний доктор – ви лежите сім днів у лікарні і щодня його бачите. А лікар швидкої допомоги приїхав, надав вам допомогу, відвіз до лікарні й все, більше ми ніколи не побачимось. Хоча є у нас в районі ті люди, до яких ти приїжджаєш на виклик і кажеш «Ну що, знову?». Це не тільки безпритульні, є і бабусі, які постійно викликають, починаючи з фрази: «Хлопчики, ой-ой-ой!».

– Я недавно дивилася стендап одного шотландського коміка (до речі, ось наш матеріал про важливі стендапи) і він мимохіть торкався теми релігії в медицині. Якщо конкретніше, він говорив, що лікарів дуже ображає, коли вони роблять свою справу, рятують людині життя, а той врешті-решт дякує богові …

– Це частий випадок. Треба спокійно на це реагувати. Ми стільки разів на початку пандемії були в Лаврі, що складно згадати – там же у багатьох знайшли ковід. Я не богохульник, але в котрий раз переконався, наскільки звужений кругозір людей, які там знаходяться. Віра вірою, але вона повинна бути в парі з медициною, адже нас чомусь викликали туди. Ні, ви що – «ці ручки ходили мазали тут», «ікони у нас ідеально чисті», «то ж все святе». Я з повагою ставлюся до віри, але клепку в голові теж потрібно мати.

Також варто спокійно реагувати на хамство. Ось Арена-Сіті у центрі міста – жодна п’ятниця і субота не обходяться без того, щоб починаючи з 12 ночі й до 4 ранку туди постійно кататися. Купа п’яних, нанюханих чи без свідомості людей, які неадекватно поводяться і починають тобі розповідати, що ти їм винен.

– Яка у вас наразі зарплата?

– Зараз зарплата в умовах пандемії COVID-19 навіть дуже непогана. Оклад сам невеликий – 3826 грн, тому ми тримаємося завдяки всяким плюшкам. До нього йде 50% за те, що ти працюєш в Києві – це «міські», муніципальна надбавка. Плюс 20% за складність праці й 20% – за напруженість. Якщо ви відпрацьовуєте три роки на швидкій, то отримуєте ще 20% доплати до свого окладу – це безперервний виїзний стаж. Плюс, якщо ви три роки відпрацювали, то у вас є вислуга років – це ще 10%. Всі ці надбавки поступово збільшуються з часом роботи, так само як і посадовий оклад з підвищенням категорії. В умовах пандемії мер платить ще 4 тис. грн лікарям, 3 тис. фельдшерам і 1 тис. санітарам. І зараз крім цього є ще так звані «ковідні» – за роботу з коронавірусом. Також у нас в Києві є 15 бригад (станом на сьогодні),  які їздять на підтверджені ковідні виклики – вони отримують 300% доплати до всього іншого. Тому в місяць у мене виходить понад 15 тис. грн.

– Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

– Найлегше – поїхати на супровід масового заходу: футбол, Євробачення, концерт. Там  і шоу можна подивитися, і почергувати. Найскладніше для мене – це виклики, які мені неприємні: якась дрібна робота на кшталт безпритульних підбирати. Краще поїхати на реальний екстрений виклик, ДТП або інсульт чи інфаркт, де людям ми дійсно потрібні. Це складно, але це наша робота й те, чим ми повинні займатися.

Також складно боротися з менталітетом наших людей. Часто люди, перебуваючи в громадському транспорті, можуть викликати швидку допомогу, тому що «мені здалося, що хтось там лежить». А відповідальність за такі виклики ніхто вести не готовий. 

Ось колеги мої нещодавно реагували – хтось їхав у тролейбусі й побачив, як людина під капотом машини щось ремонтує. Зрозуміло, там ноги видно, а другу частину тулуба – ні. Тому виклик звучав як «там з люка половина людини стирчить». Ну приїхали мої колеги й розвели руками. Чи бабуся з п’ятого поверху дивиться вниз і дзвонить: «Лежить людина на лавці й не прокидається». На лавочці дійсно лежить. Лежить стара куртка і не прокидається. Люди лінуються навіть перевірити, а ми приїжджаємо, тому що не можемо по-іншому. За зміну може бути відсотків 10 хибних викликів.