Наприкінці вересня у Львові пройшла найбільша техконференція України IT Arena. Одним із хедлайнерів цього року став Уба Батлер – майстер фейків, експериментатор та популярний пранкер із Лондона. Він розповів про власні кейси, а потім Platfor.ma зустрілася з ним особисто і спитала, як йому це все вдається.
Медійний шлях Батлера почався в 2015 році у співпраці з журналом Vice, для якого він писав статті, а потім знімав короткометражні фільми. Але славу і ворогів йому приніс перший гучний експеримент – фейковий ресторан, який став №1 на TripAdvisor.
Кейс №1. Як вивести неіснуючий ресторан в топ на TripAdvisor?
Ця історія стала вірусним хітом у соцмережах і сколихнула весь світ, який вже активно боровся з фейковою інформацією. На 2017 рік 18 190 лондонських ресторанів було зареєстровано на сайті для мандрівників TripAdvisor. Заклад, який створив Уба і якого фізично не існує, всього за 6 місяців перебрався на перше місце.
Колись давно британець заробляв тим, що залишав фейкові відгуки на TripAdvisor та отримував $10 за одну публікацію. Але цей досвід дав усвідомлення, що багато інформації на сайті – суцільна брехня, крім самого факту існування закладу. Тоді Уба подумав: «А що, якщо вигадати і його?».
Батлер купив новий телефон і обрав назву The Shed at Dulwich («Сарай у Дульвічі») – це фактично про заднє подвір’я будиночку, в якому жив хлопець. Далі він створив сайт і наповнив його соковитими фотографіями їжі, головними інгредієнтами якої насправді були піна для гоління, таблетки для посудомийної машини, нога самого журналіста та правильний ракурс. Вигадав меню, завдяки якому можна було замовити не страву, а враження.
Заявку було подано і вже незабаром «The Shed at Dulwich» офіційно додали на TripAdvisor. Наступні пару місяців друзі експериментатора писали фейкові відгуки про фейковий заклад і нахвалювали невимушену атмосферу та неймовірні страви. За місяць надійшов перший дзвінок із проханням забронювати столик, але The Shed at Dulwich виявився настільки популярним, що на найближчі 6 тижнів всі місця були зайняті.
Так продовжувалося протягом декількох місяців, ресторан впевнено піднімався у рейтингу, а люди використовували будь-які зв’язки та привілеї, щоб повечеряти у закладі, і навіть залишали заявки на роботу там. І ось через шість місяців після старту експерименту «The Shed at Dulwich» посів перше місце на TripAdvisor. Щоб відсвяткувати це, Уба Батлер вирішив на один вечір відкрити ресторан, який він створив у головах людей.
Кейс №2. Як потрапити на тиждень моди в Парижі з фейковим брендом?
Georgio Peviani – звучить знайомо, чи не так? Це один із багатьох брендів-підробок, які можна знайти на ринках. Він має все: логотип, назву, товар (досить якісний!), виробництво, точку продажу. Все, крім популярності. Уба Батлер вирішив це виправити і створив сайт, зробив візитки, купив декілька пар джинсів Georgio Peviani та вилетів у Париж.
Завдяки своїй харизмі та кмітливості він отримав запрошення на тиждень моди та познайомився з десятками дизайнерів, баєрів, моделей, блогерів та відомих людей. Всього за тиждень про Georgio Peviani говорили у столиці моди та запрошували на безліч закритих подій, куди б точно не потрапила вигадана особистість. Можна було б просто сказати: «А от Уба зміг», але з’ясувалося, що Джорджіо Певіані насправді існує.
Кейс №3. Як змусити весь світ вірити, що інша людина – це ти?
Експеримент з фейковим рестораном приніс Убі Батлеру шалену популярність: його запрошували на інтерв’ю, прямі ефіри телеканалів і ранкові випуски радіо по всьому світу. Але після десятків однотипних і неоригінальних запитань від журналістів британець зрозумів, що його персона насправді нікому не цікава. Мабуть, ніхто не здогадається, якщо він відправить у ЗМІ замість себе своїх двійників, а сам зможе насолоджуватися життям і нічого не робити.
Уба організував прослуховування та обрав декількох акторів для різних завдань, які вивчили всю необхідну інформацію про свого персонажа. Фейкові Уби Батлери з’явилися на ранковому шоу Sunrise в Австралії, каналі WION в Індії, радіо BBC 5 із Ванессою Фельц, телебаченні NOVA в Болгарії, а один із них навіть отримав престижну нагороду у сфері журналістики. І ніхто не помітив підміни. Навіть Sunrise, в ефірі якого Уба вже був за рік до того.
А далі ми зустріли Убу на пустому стадіоні та запитали про все наболіле.
– Звідки ви берете ідеї?
– Я починаю з того, що це має бути або весело, або неймовірно, а далі ідея вже стає складнішою. Це ніби спроба перевірити, чи може щось настільки дурнувате або смішне справді вийти. Але початково концепція має сприйматися як щось дуже-дуже смішне або викликати сильне здивування.
– Тобто ви одразу думаєте, як це виглядатиме в медіа?
– Ні, я думаю, як про це будуть говорити нормальні люди. Я вже казав це раніше: спробуйте скоротити ідею до одного речення, а потім озвучте її як хтось сторонній, хто не має стосунку до вашої роботи. Я думаю, це хороший спосіб перевірити, чи не буде середньостатистичній людині начхати.
– У ваших експериментів є якийсь «вищий задум»?
– Думаю, в кожного є свої погляди на світ і спосіб, у який вони хочуть з ним спілкуватися, і для мене гарний гумор – це як буфонада. Вона так само дієва, як справді розумна, дотепна сатира. І те саме з ідеями: вони повинні бути дуже доступними, але також і глибокими, якщо люди захочуть серйозніше про них подумати. Якщо ви просто зробите щось досить чесне, що є частиною того, що відбувається навколо, то ці речі мають зійтися.
– Щодо вашого експерименту, в якому ви порушували ексцентричні британські закони. Ви не боялися, що вас можуть арештувати? І взагалі, на вас колись подавали до суду?
– Поки не подавали, але зараз я якраз працюю над проектом, в якому це може статися. Мені довелося подбати про страховку і все таке, але це тому, що я працюю в Америці, а вони відомі своєю любов’ю до позовів.
В Америці поліція значно жорсткіша, в Британії не настільки. Те місце, де я був під час експерименту, на Даунінг-стрит, справді напружене, але це тому, що там живе прем’єр-міністр. Я тоді постукав у двері і втік. Там цілодобово чергують люди зі зброєю, тож це, мабуть, було трохи дурнувато.
В Сингапурі заборонили мою книжку «How To Bullshit Your Way To Number 1» через деякі розділи. Вони такі: ми не радимо вам продавати її через закони про наклеп.
Knocked 10 Downing Street and ran, went into Parliament in a suit of armour, handed a salmon suspiciously to break dumb British laws in front of police to see if they’d arrest me/show how 21st Century/sensible it feels to be British right now
Sent from my iPhone, in jail https://t.co/M9YpuhECup
— Oobah Butler (@Oobahs) March 25, 2019
– Ваші близькі колись казали, що вони думають про те, що ви робите?
– Я був наймолодшим у великій родині та завжди намагався привернути увагу. Мені просто треба було заявити про себе, тож я не думаю, що зараз хтось сильно здивований. Правду кажучи, мені дуже пощастило. Атмосфера роботи досить чесно передає, ким я є. Я роблю якісь речі, щоб розважити себе, і мені вони здаються смішними.
Також мій тато любить дуркувати, а мама керувала сільськими пантомімами, такими дивними п’єсами в Британії, тому ми всі грали в них. Можна сказати, це у мене в крові.
– А тепер питання про медіа. Що ви особисто читаєте?
– Я читаю The Guardian, дивлюсь і слухаю BBC – це дуже по-англійськи. Ще слухаю багато NPR в Америці. Там є шоу під назвою Fresh Air, де самі інтерв’ю. І жінка, яка це веде, Террі Гросс, вона ніби Пікассо у світі інтерв’ю, просто дивовижна. У них є база даних – просто набираєте когось і слухаєте. Я днями слухав Мела Брукса, і це було найкраще інтерв’ю, яке я чув.
Я зараз читаю книгу Moneyland, яка фактично починається в Україні, там ідеться про вашого екс-президента (Віктора Януковича. – Platfor.ma). Її написав британський журналіст, і Террі Гросс взяла в нього інтерв’ю, тому я про це знаю. Книжка про те, де насправді заховані гроші. Вони поховані настільки глибоко, що, наприклад, деякі палаци в Києві (Межигір’я – Platfor.ma) насправді належать британським підставним компаніям. Це божевілля.
Мені подобаються медіа, які не беруть рекламних грошей. Я ніколи не думав про це, але виходить, що жодні з перерахованих мною цього не роблять. The Guardian існує на пожертви, BBC – на гроші платників податків, а NPR фінансується і платниками податків, і за рахунок пожертв.
– Що для вас означає справжня журналістика?
– Я не вважаю себе журналістом. Не думаю, що в мене є кваліфікація для цього, я ніколи не вчився журналістиці. Це виглядає трохи образливо для людей, які йдуть отримувати диплом і витрачають багато часу, а я ж просто працюю в медіа все життя.
Думаю, що журналістика – це неймовірно сміливо та захопливо, і я гадаю, що ідея полягає у прагненні знайти істину без якогось особистого інтересу. Я можу неупереджено шукати правду чи щось таке, але… нічого такого не роблю.