Фейк-контроль: головний експериментатор світу Уба Батлер про те, як обдурити всіх

АвторТетяна Капустинська
АвторКатерина Іголкіна
3 Жовтня 2019
креатівіті нова реальність особистість пороблено

Наприкінці вересня у Львові пройшла найбільша техконференція України IT Arena. Одним із хедлайнерів цього року став Уба Батлер – майстер фейків, експериментатор та популярний пранкер із Лондона. Він розповів про власні кейси, а потім Platfor.ma зустрілася з ним особисто і спитала, як йому це все вдається.

Медійний шлях Батлера почався в 2015 році у співпраці з журналом Vice, для якого він писав статті, а потім знімав короткометражні фільми. Але славу і ворогів йому приніс перший гучний експеримент – фейковий ресторан, який став №1 на TripAdvisor.

Кейс №1. Як вивести неіснуючий ресторан в топ на TripAdvisor?

Ця історія стала вірусним хітом у соцмережах і сколихнула весь світ, який вже активно боровся з фейковою інформацією. На 2017 рік 18 190 лондонських ресторанів було зареєстровано на сайті для мандрівників TripAdvisor. Заклад, який створив Уба і якого фізично не існує, всього за 6 місяців перебрався на перше місце.

Колись давно британець заробляв тим, що залишав фейкові відгуки на TripAdvisor та отримував $10 за одну публікацію. Але цей досвід дав усвідомлення, що багато інформації на сайті – суцільна брехня, крім самого факту існування закладу. Тоді Уба подумав: «А що, якщо вигадати і його?». 

Батлер купив новий телефон і обрав назву The Shed at Dulwich («Сарай у Дульвічі») – це фактично про заднє подвір’я будиночку, в якому жив хлопець. Далі він створив сайт і наповнив його соковитими фотографіями їжі, головними інгредієнтами якої насправді були піна для гоління, таблетки для посудомийної машини, нога самого журналіста та правильний ракурс. Вигадав меню, завдяки якому можна було замовити не страву, а враження.

Заявку було подано і вже незабаром «The Shed at Dulwich» офіційно додали на TripAdvisor. Наступні пару місяців друзі експериментатора писали фейкові відгуки про фейковий заклад і нахвалювали невимушену атмосферу та неймовірні страви. За місяць надійшов перший дзвінок із проханням забронювати столик, але The Shed at Dulwich виявився настільки популярним, що на найближчі 6 тижнів всі місця були зайняті. 

Так продовжувалося протягом декількох місяців, ресторан впевнено піднімався у рейтингу, а люди використовували будь-які зв’язки та привілеї, щоб повечеряти у закладі, і навіть залишали заявки на роботу там. І ось через шість місяців після старту експерименту «The Shed at Dulwich» посів перше місце на TripAdvisor. Щоб відсвяткувати це, Уба Батлер вирішив на один вечір відкрити ресторан, який він створив у головах людей.

Кейс №2. Як потрапити на тиждень моди в Парижі з фейковим брендом?

Georgio Peviani – звучить знайомо, чи не так? Це один із багатьох брендів-підробок, які можна знайти на ринках. Він має все: логотип, назву, товар (досить якісний!), виробництво, точку продажу. Все, крім популярності. Уба Батлер вирішив це виправити і створив сайт, зробив візитки, купив декілька пар джинсів Georgio Peviani та вилетів у Париж.

Завдяки своїй харизмі та кмітливості він отримав запрошення на тиждень моди та познайомився з десятками дизайнерів, баєрів, моделей, блогерів та відомих людей. Всього за тиждень про Georgio Peviani говорили у столиці моди та запрошували на безліч закритих подій, куди б точно не потрапила вигадана особистість. Можна було б просто сказати: «А от Уба зміг», але з’ясувалося, що Джорджіо Певіані насправді існує.

Кейс №3. Як змусити весь світ вірити, що інша людина – це ти?

Експеримент з фейковим рестораном приніс Убі Батлеру шалену популярність: його запрошували на інтерв’ю, прямі ефіри телеканалів і ранкові випуски радіо по всьому світу. Але після десятків однотипних і неоригінальних запитань від журналістів британець зрозумів, що його персона насправді нікому не цікава. Мабуть, ніхто не здогадається, якщо він відправить у ЗМІ замість себе своїх двійників, а сам зможе насолоджуватися життям і нічого не робити.

Уба організував прослуховування та обрав декількох акторів для різних завдань, які вивчили всю необхідну інформацію про свого персонажа. Фейкові Уби Батлери з’явилися на ранковому шоу Sunrise в Австралії, каналі WION в Індії, радіо BBC 5 із Ванессою Фельц, телебаченні NOVA в Болгарії, а один із них навіть отримав престижну нагороду у сфері журналістики. І ніхто не помітив підміни. Навіть Sunrise, в ефірі якого Уба вже був за рік до того.

А далі ми зустріли Убу на пустому стадіоні та запитали про все наболіле.

– Звідки ви берете ідеї?

– Я починаю з того, що це має бути або весело, або неймовірно, а далі ідея вже стає складнішою. Це ніби спроба перевірити, чи може щось настільки дурнувате або смішне справді вийти. Але початково концепція має сприйматися як щось дуже-дуже смішне або викликати сильне здивування.

– Тобто ви одразу думаєте, як це виглядатиме в медіа?

– Ні, я думаю, як про це будуть говорити нормальні люди. Я вже казав це раніше: спробуйте скоротити ідею до одного речення, а потім озвучте її як хтось сторонній, хто не має стосунку до вашої роботи. Я думаю, це хороший спосіб перевірити, чи не буде середньостатистичній людині начхати.

–  У ваших експериментів є якийсь «вищий задум»?

– Думаю, в кожного є свої погляди на світ і спосіб, у який вони хочуть з ним спілкуватися, і для мене гарний гумор – це як буфонада. Вона так само дієва, як справді розумна, дотепна сатира. І те саме з ідеями: вони повинні бути дуже доступними, але також і глибокими, якщо люди захочуть серйозніше про них подумати. Якщо ви просто зробите щось досить чесне, що є частиною того, що відбувається навколо, то ці речі мають зійтися.

–  Щодо вашого експерименту, в якому ви порушували ексцентричні британські закони. Ви не боялися, що вас можуть арештувати? І взагалі, на вас колись подавали до суду?

– Поки не подавали, але зараз я якраз працюю над проектом, в якому це може статися. Мені довелося подбати про страховку і все таке, але це тому, що я працюю в Америці, а вони відомі своєю любов’ю до позовів.

В Америці поліція значно жорсткіша, в Британії не настільки. Те місце, де я був під час експерименту, на Даунінг-стрит, справді напружене, але це тому, що там живе прем’єр-міністр. Я тоді постукав у двері і втік. Там цілодобово чергують люди зі зброєю, тож це, мабуть, було трохи дурнувато.

В Сингапурі заборонили мою книжку «How To Bullshit Your Way To Number 1» через деякі розділи. Вони такі: ми не радимо вам продавати її через закони про наклеп.

– Ваші близькі колись казали, що вони думають про те, що ви робите?

– Я був наймолодшим у великій родині та завжди намагався привернути увагу. Мені просто треба було заявити про себе, тож я не думаю, що зараз хтось сильно здивований. Правду кажучи, мені дуже пощастило. Атмосфера роботи досить чесно передає, ким я є. Я роблю якісь речі, щоб розважити себе, і мені вони здаються смішними.

Також мій тато любить дуркувати, а мама керувала сільськими пантомімами, такими дивними п’єсами в Британії, тому ми всі грали в них. Можна сказати, це у мене в крові.

– А тепер питання про медіа. Що ви особисто читаєте?

– Я читаю The Guardian, дивлюсь і слухаю BBC – це дуже по-англійськи. Ще слухаю багато NPR в Америці. Там є шоу під назвою Fresh Air, де самі інтерв’ю. І жінка, яка це веде, Террі Гросс, вона ніби Пікассо у світі інтерв’ю, просто дивовижна. У них є база даних – просто набираєте когось і слухаєте. Я днями слухав Мела Брукса, і це було найкраще інтерв’ю, яке я чув.

Я зараз читаю книгу Moneyland, яка фактично починається в Україні, там ідеться про вашого екс-президента (Віктора Януковича. – Platfor.ma). Її написав британський журналіст, і Террі Гросс взяла в нього інтерв’ю, тому я про це знаю. Книжка про те, де насправді заховані гроші. Вони поховані настільки глибоко, що, наприклад, деякі палаци в Києві (Межигір’я – Platfor.ma) насправді належать британським підставним компаніям. Це божевілля.

Мені подобаються медіа, які не беруть рекламних грошей. Я ніколи не думав про це, але виходить, що жодні з перерахованих мною цього не роблять. The Guardian існує на пожертви, BBC – на гроші платників податків, а NPR фінансується і платниками податків, і за рахунок пожертв.

– Що для вас означає справжня журналістика?

– Я не вважаю себе журналістом. Не думаю, що в мене є кваліфікація для цього, я ніколи не вчився журналістиці. Це виглядає трохи образливо для людей, які йдуть отримувати диплом і витрачають багато часу, а я ж просто працюю в медіа все життя.

Думаю, що журналістика – це неймовірно сміливо та захопливо, і я гадаю, що ідея полягає у прагненні знайти істину без якогось особистого інтересу. Я можу неупереджено шукати правду чи щось таке, але… нічого такого не роблю.

Найцiкавiше на сайтi

Факт чи фейк: як відрізнити правду від брехні у скаженому потоці новин

АвторАнна Ляшенко
11 Грудня 2018

Чи правда, що станція метро «Арсенальна» – найглибша у світі? Чи казав Порошенко, що молитва впливає на реформи в Україні? 53% українців вважають, що можуть відрізнити правду від фейку. А чи зможете ви? Студія онлайн-освіти EdEra та аналітична платформа VOXUkraine розробили онлайн-курс «Фактчек: Довіряй-перевіряй», а керівниця відділу інновацій в EdEra Анна Ляшенко спеціально для Platfor.ma раз і назавжди роз’яснює, як відрізнити правду від брехні.

Чи справді фейки – скрізь?

Що поширюється швидше: правда чи брехня? У 2018 році журнал Science опублікував дослідження щодо поширення правдивої та неправдивої інформації. Йшлося про 126 тис. історій, які понад 4,5 млн разів публікувалися у Твіттері за 2006-2017 роки.  Виявилося, що неправдива інформація поширювалася швидше, ніж правдива. Чим оригінальнішою та емоційнішою була новина, тим охочіше ділилися нею користувачі.

Відрізнялися навіть спектри емоцій. Неправдиві та популярні новини зазвичай викликали здивування, страх та огиду. Правдиві та менш популярні – очікування, радість, довіру або смуток.

Фейки існують споконвіків. Але особливу увагу дослідників вони привернули у 2016 році під час виборів президента США. Згідно з дослідженням, під час цієї виборчої кампанії кожен четвертий американець заходив на сайти із фейковими новинами, а спростування неправдивих новин майже ніколи не досягали своєї мети.

Тоді американські фейкові новини досягли тисяч американських виборців. А отже, потенційно вплинули на їхню точку зору та на результати виборів загалом. Тобто фейки можуть завдавати шкоди, якщо їхня мета – маніпулювати думкою людей.

В тому ж 2016 Оксфордський словник англійської мови проголосив слово «пост-правда» (post-truth) словом року. Адже тоді в пресі часто йшлося про політику пост-правди, яка звертається до емоцій та особистих переконань, а не до об’єктивних фактів. Фейки та ігнорування об’єктивних фактів – це частина політики пост-правди.

Водночас фейки бувають невинними. Наприклад, UAReview в Україні – це гумористичний ресурс, який навмисне публікує фейкові новини. Але їхня мета – гумор, а не вплив на думку аудиторії.

Як боротися з фейками?

Чим більше з’являється неправдивої інформації, тим популярнішими стають ресурси із фактчекінгу. Наприклад, ще в 2003 році в США виник FactCheck.org. Місія цього сайту – моніторинг публічних заяв політиків і викриття брехні. На сайті є не лише статті. Тут можна поставити запитання, почитати про найпопулярніші онлайн-міфи (з посиланнями на джерела) та ознайомитися з неправдивими ідеями політичних курсів американських партій.

Є в США і фактчекінг-сайти, які спростовують міфи про американську культуру – наприклад, snopes.com та TruthOrFiction.com.

Європейські журналісти та активісти також розробляють ресурси для боротьби проти фейкових новин. Наприклад, BBC створив ресурс BBC Reality Check. Наразі там публікують матеріали, які викривають неправдиві новини. Сайт регулярно оновлюється, а матеріали не лише спростовують фейки, а й пояснюють різні аспекти політики. Зокрема – нюанси Брекзиту.

Французькі ЗМІ навіть розробили інструмент для перевірки фактів. Так у базі сайтів Les Décodeurs можна перевірити надійність джерела – чи часто сайт поширює недостовірну інформацію. На жаль, верифікація працює тільки французькою мовою.

Ресурси з перевірки інформації існують у багатьох країнах. З їхнім переліком можна ознайомитися за посиланням.

В Україні теж існують ініціативи з фактчекінгу. Серед них – StopFake.org, заснований 2014 року. Сайт функціонує 13 мовами та пропонує не лише статті, а й відео та подкасти. Нещодавно проект опублікував звіт за 2014-2017 роки, протягом яких було проаналізовано і спростовано 919 неправдивих повідомлень. При цьому 85 зі 178 джерел поширення фейкових новин про Україну – російські ЗМІ. А VoxCheck – фактчек-проект VoxUkraine – перевіряє твердження українських політиків та публікує їх з поміткою «правда», «неправда» або «маніпуляція».

Оправдать одежды: как Мариам Найем ходила в хиджабе ради эксперимента

АвторМаріам Найем
10 Травня 2017

История моих попыток интегрироваться в украинское общество насчитывает уже второй десяток лет. В ход шли все способы: от вышиванки с венками до отрицания любых связей с восточной культурой. Фэшн-патриотизм закончился после первого вопроса от скинхеда, а вот отрицание продолжалось еще долго.

Если на улице шел дождь, то я предпочитала мокнуть, чем покрыть свою голову шарфом. Боялась, что на меня посмотрят как на тех, «других». Впрочем, так смотрели абсолютно всегда, и, что бы я ни делала, от меня ничего не зависело. Но я лишний раз остерегалась это подчеркивать.

Мой опыт подсказывает, что люди отмечают «экзотичность», считая это скорее комплиментом, чем желанием обидеть. Конечно, встречи с правыми и «приветствия солнца» в моем присутствии тоже были, но не стану называть это правилом. Лишь отмечу, что агрессивные элементы есть во всех обществах и вопрос только в их численности.

Итак, это было в трамвае недалеко от Татарки. В транспорт зашла девушка в хиджабе с ребенком. Я почувствовала, что меня что-то кольнуло и стало ее жалко. Захотелось узнать у девушек, каково это – носить хиджаб в культуре, которая имеет очень слабое представление об исламе. В тот момент мне пришла в голову мысль, что особое испытание, наверное, переживают женщины в хиджабе с восточной внешностью. Но вот где такую найти? А потом я посмотрела на свое отражение в окне – и ответ как-то пришел сам собой.

Так я решила неделю походить в хиджабе с двумя целями: взглянуть нетерпимости в лицо и принять свое восточное прошлое.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Всю неделю эксперимента я вела дневник, где детально описывала то, что со мной происходило и то, что чувствовала при этом. Когда села писать этот текст и взглянула на записи, то вдруг осознала, что они больше напоминают этапы принятия неизбежного Элизабет Кюблер-Росс, а если точнее, принятие неизбежного умирания стереотипа у меня в голове.

Не кажи «триста»:
як навчитися жартувати дійсно смішно

Скільки разів перед сном ви знову і знову програвали в пам’яті момент, коли могли влучно віджартуватися? Або вам на думку спадала дотепна відповідь, але надто пізно? Настав час стати зіркою стендапу не тільки у власній голові. Почуття гумору не генетичне, і його можна натренувати. Розповідаємо про прості правила та заборонені прийоми.

Навчитися жартувати нам допомагають експерти з «Підпільного стендапу»

Слідкуйте за контекстом. Коли ви в колі друзів, то пожартувати не важко, адже ви знаєте контекст, у якому знаходитесь. Ви в курсі того, що відбувається, можете жартувати щодо того, що трапилося тут і зараз. Натомість комік має створити контекст штучно та вигадати такі умови, в яких його слова стають смішними. Наприклад: «Мене питають, що я встиг до 25 років? Я встиг не померти, це теж непросто. В Україні дуже легко це зробити – невдало зайшов до “Євразії”, переплутав йогурт в “АТБ”. Сьогодні настільки легко померти, що новину про смерть людини можна прочитати у розділі “Курйози”».

Робіть влучні постріли. Ваша кількість жартів повинна бути дозованою. Якщо ви думаєте, що ви будете постійно жартувати й залишатися на гребені хвилі, то ні – це швидко всім набридне. Навіть якщо ви робите це смішно, ваші слова будуть знецінюватися. А якщо несмішні, то швидко здобудете собі славу балабола. 

Цитуйте. Якщо ви хочете смішно пожартувати в компанії, то можна процитувати якогось коміка, наприклад. Це не заборонено і майже завжди смішно, а якщо ні, то ви можете виправдатися: «Ой, ну я не так переказав, там було кумедніше». Але тільки в тому разі, якщо у вас немає амбіції виступати на сцені.

Дійте по ситуації. Якщо ваш жарт не заходить, пожартуйте про те, як у вас не зайшов жарт. Якщо перед вами сидять 50 людей, які не сміються, оберіть одного, який відреагував, і почніть із ним розмовляти. 

Не бійтеся бути несмішними. Це нормально. Навіть професійні коміки дуже часто виступають несмішно, якщо ви те ж саме зробите в компанії, то нічого страшного не відбудеться. Не намагайтеся рятуватися та накидувати ще 40 жартів, щоб вибратися з цього полону.

Золотий фонд Фейсбуччини: Іван Примаченко про найважливіший соціальний експеримент

3 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Перший – від засновника онлайн-курсів Prometheus Івана Примаченка, який зараз навчається в Стенфордському університеті та пише про результати найважливішого соціального експерименту для тих, хто хоче змінити світ.

Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися.

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів. Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх.

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медична і психіатрична допомога, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонувалися консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти.

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх.

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі».