Віра Єфремова вже багато років працює старшим фельдшером зміни Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Одеської міської ради у Білгород-Дністровському. За її словами, найважливіший робочий день в її житті був 1 липня, коли РФ завдала ракетний удар по селищу Сергіївка Одеської області. В його результаті загинуло 22 людини, але їхня кількість могла бути значно більшою, якби не медики. Platfor.ma разом з ініціативою Дякуємо серцем спитала у Віри, як наслідки ракетного удару виглядають для медиків, та чому головне — виграти час.
— Як ви потрапили в медицину?
— Я хотіла бути медиком з дитинства — ще у 5 років я ставила лялькам уколи. У моєму житті бували складні ситуації щодо здоров’я моєї матері, зокрема тому я тільки медиком себе і бачила. При цьому я дуже добре навчалася, відчувала пристрасть до фізики та математики, тому всі казали, що саме з цією сферою мені варто пов’язати життя. Але медицину я любила більше.
Після 8 класу пішла до медучилища, а попереду чекав медінститут. Проте так вийшло, що після медучилища я стала зустрічатися з хлопцем і вийшла за нього заміж. А потім з’явилося двоє дітей, тож вчитися на стаціонарі не виходило. Згодом видалася можливість вивчитися на нутриціолога в Києві при Медичній академії, тож я стала фахівцем у цьому напрямі. Потім займалася нетрадиційною медициною, лікуванням травами. Мені подобалося, тому що я сама в молодості тяжко переболіла грипом та отримала ускладнення, але вилікувалась тибетською медициною.
Тож, у мене добра сім’я, двоє дітей та онуки, але я по життю невгамовна і не можу всидіти на місці. Тому як результат — 46 років медичного стажу.
— Що взагалі робить старша фельдшерка, що входить до ваших обов’язків?
— Перед тим, як стати старшою фельдшеркою, я відпрацювала понад 20 років виїзною фельдшеркою на кардіологічній бригаді. Крім того, раніше при станції була диспетчерська служба й робота виглядала трохи інакше, але зараз вона переїхала до Одеси, там організували Обласний диспетчерський центр. Я навіть встигаю одночасно працювати й там. 7 років тому мене прооперували — після операції було важко виїжджати, тому я пішла працювати до диспетчерської, адже там потрібні люди зі знанням та досвідом.
Диспетчерська — це зовсім непросто. Була така досить типова історія, коли зателефонували батьки — маленька дитина задихається, в дихальні шляхи попало стороннє тіло. Щоб нічого гіршого не сталося до приїзду швидкої допомоги, потрібно було правильно скоординувати дорослих та розповісти їм, як надати першу допомогу. І все обійшлося, хлопчик дочекався швидку. Це начебто дрібниці, але знання диспетчерів про те, які краплі випити чи яку пігулку дати до приїзду швидкої, можуть врятувати життя. Ці хвилини завжди відіграють велику роль для хворої людини.
Якщо ж говорити про старшого фельдшера, то це той робітник-медик, який регулює практично всю роботу своїх бригад 24 години. На ньому забезпечення та поповнення бригад, координація напрямів з обласними диспетчерами, зв’язок медиків між собою, робота з адміністрацією, підготовчі роботи, контроль медикаментів, збір і контроль первинної документації, інформаційна відповідальність між стаціонарами, приймальною, та швидкою на місцях. Навіть наявність бензину для машин швидкої. Це якщо коротко. Загалом на нас уся менеджерська робота, яка допомагає людям виграти час в догоспітальному режимі. Ми відповідаємо практично за все.
— Як взагалі змінилася ваша робота після повномасштабного вторгнення?
— Перші дні були суцільним кошмаром, ми зосереджувалися на тому, щоб всі знаходилися у безпеці. Ми й зараз понад усе на це орієнтовані. Ми тепер знаємо, де і що відбувається по всій Одеській області. У кого які повноваження, кого куди везуть, де і які зміни. Усі служби допомагають одна одній набагато активніше, а інформаційно об’єднує всіх центральна обласна диспетчерська.
З’ясувалося, що психологічно важко працювати із переселенцями. У них загострюються різні проблеми на психо-нервовому фоні. Їм дуже тяжко і морально, і фізично. Тут простим «тримайтеся» не допоможеш, навіть руки опускаються, що ти нічого не можеш вдіяти. Тільки співчуття від серця.
— А ви самі не хотіли виїхати?
— Навіть думки такої не було. У мене всі тут лишилися: діти та онуки. Ми всі разом. І хоч війна дійшла безпосередньо до нас на Одещину, я розумію, що маю бути тут і віддавати свої сили та знання для допомоги по максимуму.
— Розкажіть про той день, коли у Сергіївці пролунали вибухи? Як ви готувалися, що зробили в першу чергу?
— Це вже було після півночі. Мені зателефонував Ігор — фельдшер із місцевої підстанції, який тоді працював у Сергіївці, та сказав: «Федорівно, зараз щось буде, я чую перший вибух». За кілька хвилин передзвонює і каже: «Все, почалося, я поїхав». Коли він передзвонив уже з місця подій, то був шокований: «Навколо дим, пожежа, купа крові та поранених, всі кричать, просять допомоги». Диспетчери з Одеси зв’язалися з усіма бригадами Білгород-Дністровської станції, і зазначили, що масштаби поки незрозумілі, але треба бути в готовності всім пунктам базування.
Я одразу подзвонила нашому головному лікарю серед ночі зі словами: «У нас війна». Нам із ним пощастило — він молодий, дитячий травматолог за спеціальністю, та відмінний фахівець: активний, грамотний та професійний. Одразу сів у свою машину і помчав до нас.
Ми удвох з ним приймали рішення щодо наступних дій. Стало зрозуміло, що треба розгортати шпиталь, травматологію, хірургію, реанімацію тощо, бо невідомо, скільки людей буде. Попередження від Ігоря лише приблизно таке: надто багато, понад 20. А в результаті привезли вдвічі більше. Було зрозуміло, що ми маємо в запасі близько 20 хвилин. Бо спочатку з Сергіївки їхатимуть попутні машини волонтерів, а потім підуть і наші швидкі. Насправді тільки туди їхати хвилин 25, але наші водії тиснули педаль газу, включали сирени та неслися швидше блискавки.
Головний лікар підняв всю районну лікарню, а я — міську. Хірурги, реаніматологи, травматологи, лаборанти, завідувачі відділення, головні лікарі — нам потрібні були всі. Я побігла по відділеннях, звала всіх, хто був на чергуванні цієї ночі, і закликала брати власні ноші, бо наших не вистачило б. Будь-яка допомога була доречною, бо до приїзду хворих ми мали бути повністю готові. Нам потрібно було виграти час.
І ми його виграли. Уявіть собі, що почали б звозити поранених, а в нас лише екстрена служба — це був би повний колапс. Коли приїхали перші три машини з пораненими — у нас все було готово: всі стояли одягнені та чекали на них, госпіталь розгорнутий, операційні розкриті, все необхідне на місці. Ми виграли час. Тому я кожного разу наголошую, що в нашій роботі дуже важлива інформаційна підготовка — інакше ти не спрацюєш як належить.
— Якого типу були травми?
— В основному осколкові поранення — це найстрашніше, бо це внутрішня кровотеча. Черепно-мозкові. Багато опіків та травм кінцівок — бо люди падали з поверхів. Дуже багато крові. Машини були буквально залиті нею. Наші санітарки були напоготові, швидко приводили їх до ладу: мили машини та ноші, міняли простирадла та ковдри, поповнювали інвентар. Що дивно, на той момент кожен приймав рішення сам, допомагали одне одному, ніхто не просився відпочити, всі працювали злагоджено та ефективно.
Комусь були потрібні додаткові рукавички, знеболювальні, перев’язувальні матеріали — я все це знаходила. Запитувала у кожного, що необхідно, та закривала потреби. Крім того, у цей день були деякі проблеми зі зв’язком і всю інформацію, яка надходила з Сергіївки, я передавала до Одеси — хто і кого везе, які поранення, до якої лікарні тощо. Ми з головним лікарем координували поранених по тяжкості в машинах швидких і розподіляли по лікарнях.
Я вийшла десь о першій годині з кабінету у двір зустрічати машини з пораненими, а зайшла тільки о пів на шосту ранку — і те, щоб зарядити телефони. Ми всі після передачі чергування зібралися на нашій станції для уточнення інформації по поранених. Розійшлися лише після обіду. Я бачила сльози на очах у медиків, але ми всі трималися. Фельдшера та лікарі одягали відразу по 6 медичних рукавичок, щоб швидко їх знімати. Дівчата навіть не помічали, що їхні костюми повністю просякнуті кров’ю.
— Скількох вдалося врятувати?
— Завдяки вчасно розгорнутому шпиталю у відділенні врятували майже всіх, це близько 40 осіб. Найважчий пацієнт був із поразкою очеревини, але його прооперували та все обійшлося. А ось на місці, на жаль, вдалося допомогти не всім. Серед жертв був тренер-спортсмен, його вранці знайшли під завалами. Він мав виїхати раніше, але залишився ще на ніч. Його батько бігав і шукав свого сина серед живих. Я як згадаю очі цього чоловіка… Стільки болю…
— Що було найважчим цього дня?
— Фізично — це, звісно, найскладніша ситуація за мою практику. Але насправді нестерпно було емоційно. Цей страшний біль і неприйняття того, що таке можливо. Постійно у голові крутилося питання: «За що це нам?» І страх, що це може повториться.
Дівчата, які були на швидкій, були шоковані — у них в очах був біль. Ми ніколи насправді не звикнемо до того, що відбувається. Крім того, що вони надавали медичну допомогу та супроводжували потерпілих у машині, вони ще й допомагали на місці. Приїжджали та дивилися, хто живий, підключали катетери, стабілізували хворих. Ноші в машині одні, тому доводилося брати спочатку найважчих хворих. Оскільки середній ще може піти у тяжкий стан, а з тяжкого — шлях лише один. А постраждалі в шоку, вони всі кричать і просять їм допомогти.
— Що ви як медик, який присвятив життя тому, щоб люди жили, думаєте про війну, одна із задач яких — вбивати та калічити?
— Ми повинні робити людям добро, воно повернеться у 10 разів більше. Це закон природи, закон землі, це божий закон. Тому по максимуму віддай, щоб по максимуму ти зміг отримати. Цим правилом я керуюсь. Я так вихована своїми батьками й виховую так своїх дітей. Тому те, що коїться, дико для мого світобачення. Але я впевнена — добро, чесність і відданість справді переможуть. А поки що ми повинні робити все для перемоги, щоб це сталося.