Есть — такая проблема: почему в Украине готовят еду дольше всех в мире

АвторОльга Меркулова
16 Травня 2017
активізм реформація рівні права точка зору

Культура питания в нашей стране – чрезвычайно консервативная: мы предпочитаем есть приготовленное на собственных кухнях, редко покупаем готовую еду вне дома, придерживаемся традиционных рецептов и не склонны к экспериментам, считает журналистка Ольга Меркулова. При этом главная нагрузка все еще лежит на женских плечах – более того, украинки проводят у плиты месяц в течение года. Ольга высказывает для Platfor.ma мнение о том, почему это не необходимость, а всего лишь привычка.

Результаты нашумевшего международного исследования компании GFK показали, что украинцы вместе с индусами тратят на приготовление еды времени больше всех в мире. В среднем мы «убиваем» на это занятие 13 часов жизни в неделю. Причем женщины проводят на кухне существенно больше времени, чем мужчины – 15,1 против 9,3 еженедельных часов.

Вторая женская смена за кухонной плитой – успевший набить оскомину признак гендерного неравенства. Казалось бы, в современном мире этой проблемы уже не должно существовать. Ведь сейчас так просто купить/заказать готовую еду, сама пища часто уже почти готова и ее остается лишь залить кипятком либо разогреть, а в многообразии кухонных приборов путаются даже продавцы магазинов техники.

Но, несмотря на все достижения цивилизации, в XXI веке в самом центре Европы женщины тратят на готовку более двух часов в день. Это 15,1 часов за неделю или 2,5 суток за месяц или 1/12 года.

Данные опроса демонстрируют – чем старше респондент, тем больше времени он проводит на кухне. Меньше всего готовят украинцы в возрасте от 15 до 19 лет – в среднем 8,8 часов еженедельно, но и этот показатель выше результата многих других стран. В том числе и соседних – жители России тратят на готовку 6,5 часов. Для сравнения, в Южной Африке этот показатель равен 9,5 еженедельным часам, в Италии – 7,1, в Австралии – 6,1, в США – 5,9, во Франции – 5,5, в Турции – 4,9, в Южной Корее – 3,7 часов в неделю.

И если необходимость проводить долгие часы за приготовлением еды у индусов еще можно объяснить (по данным Мирового банка, пятая часть населения Индии до сих пор не имеет доступа к электроэнергии), то для украинцев причины таких серьезных временных затрат явно лежат в другой плоскости.

По подсчетам GFK, всего 40% украинок действительно нравится готовить. Что же заставляет тратить колоссальное количество времени на нелюбимое занятие?

ГИПОТЕТИЧЕСКАЯ ВРЕДНОСТЬ

Пример: моя столичная знакомая Ольга Блинникова, офисный сотрудник с 8-ми часовым рабочим графиком, все же предпочитает выделять на приготовление еды 6-7 часов в неделю. Дело в том, что Ольга считает практически всю готовую еду некачественным фастфудом: «Готовое покупаю редко из-за сомнительного качества продуктов и калорийности. Я ищу варианты, как сэкономить свое время, поэтому использую микроволновую печь и мультиварку, но здоровье и фигура важнее. А на готовых продуктах не похудеешь».

Убеждение в том, что домашняя еда полезней, довольно распространено. При этом, по данным Министерства здравоохранения на 2015 год, лишний вес имеет каждая четвертая украинка и каждый шестой украинец.

Приверженность украинцев традиционному домашнему питанию подтверждают результаты опроса Киевского международного института социологии (КМИС), проведенного в феврале 2017 года, – только 29,3% ели за пределами семейного очага за последний месяц. При этом мужчины питаются вне дома в 1,5 раза чаще женщин.

В 2/3 случаев готовую еду покупают на обед или для перекуса в течение дня. Самым популярными оказались кафе и бистро – проводить время в подобных заведениях предпочитают 66% любителей поесть вне дома.

kiis.com.ua

70,2 % опрошенных ни разу не ели вне дома за прошедший месяц. Возможно, мы нация гурманов, а готовая еда не соответствует нашим изысканным вкусам? Конечно, если в столовой на работе в ассортименте только склизкое пюре и каша на воде, а перекусить можно лишь сомнительной шаурмой или жареным пирожком, то вкусная еда действительно доступна исключительно дома. На кухне, где теплые мамины руки с любовью лепят вареники с мясом… Но ведь на самом деле все уже давно не так!

Сегодня на улицах украинских городов не пройти и пары метров, чтобы не наткнуться на кофейню, пиццерию, вегетарианское кафе или ресторан японской еды. И они не пустуют. Кто же потребитель? КМИСовский опрос подсказывает, что это проживающие в городах люди до 39 лет с высокими и выше среднего доходами. И чем моложе, тем неохотнее украинцы готовят и тем чаще выбирают питание вне дома.

 

ПОТОМУ ЧТО ЭКОНОМНЫЕ

Возможно ли, что главная причина популярности домашнего питания заключается в его дешевизне? Лишний стакан воды в супе – и еще один член семьи накормлен. Простые расчеты подтверждают – семилитровая кастрюля борща стоит дешевле 100 грн. Поесть борща в ресторане обойдется существенно дороже, чем дома.

Но домашний супчик готовится максимум полтора часа, а хватает его не на один раз. Гречка, рис, макароны сварятся и того быстрее. Мясо? Проще всего пожарить, тушить/запечь – дольше, но и такого блюда тоже хватит не на один раз. Откуда берутся 13 часов за 7 дней?

Я отыскала хозяйку, которая тратит на приготовление еды по 20 часов в неделю – бухгалтер Галина Терещенко готовит на четверых человек – в их семье двое мальчиков. Она делится: «Уходит по два часа в будни и по пять часов в субботу и воскресенье. Мои любят покушать первое, поэтому каждый день должен быть суп или борщ. Есть мультиварка, но, чтобы в нее все вложить, тоже требуется время».

При этом Галина не рассматривает мультиварку как возможность ускорить готовку – этот кухонный девайс ей интересен только «потому что в нем не пригорает». При этом она делится со мной, что такие временные затраты – вынужденные: «Вчера, допустим, ужас как не хотелось готовить, но пришлось, иначе домашние останутся голодными». Галина отмечает, что финансовый мотив тоже присутствует, так как «чтобы суп приготовить, много дорогих продуктов не нужно, а с хлебушком вроде и наелся».

Однако при всем этом хозяйка уверяет, что даже если бы готовая еда стоила столько же, сколько домашняя, Галина решительно не стала бы ее покупать или заказывать на дом. Потому что в ее семье ценится мамина еда и «нет доверия тем посторонним, кто готовил». То есть все снова сводится к недоверию к чужой готовке, которое родом из СССР, где в общепитах было действительно сложно найти кулинарные шедевры.

 

ТРАДИЦИИ VS ДУХ ПЕРЕМЕН

Доминирующие на наших столах продукты, рецепты и способы обработки, традиции и привычки в питании рассказывают о нас больше многих социокультурных исследований. Что мы едим и где, из чего и как готовим – все это маркеры, характеризующие не только наш образ жизни, принадлежность к определенным субкультурам, ценности и уровень доходов, но и общественный уклад и степень его традиционности.

Доступность и популярность готовой еды в западных культурах рассказывает нам о том, что такое общество спокойно относится к не умеющим готовить или не желающим тратить на это время. А еще высвобождает драгоценное время, что чрезвычайно важно для развития экономики.

Не нужно быть экономистом, чтобы понять – гораздо эффективнее сотрудник, голова которого не забита мыслями о том, что приготовить на ужин. Такой работник не убежит из офиса пораньше, чтобы успеть заглянуть на овощной рынок. И полноценно отдохнет вместо того, чтобы тратить выходные на приготовление фаршированных перцев, селедки под шубой и многолитровой кастрюли супа.

Консерватизм украинцев простирается гораздо дальше домашних обедов. Главные позиции на наших столах до сих пор занимают «советские» блюда. Основатель гастромастерской «Конфитюр» и победитель пятого сезона телешоу «МастерШеф» Евгений Клопотенко рассказывает, что сейчас борется за измение меню киевских школьных столовых, в которых продолжают кипятить сметану в соответствии со стандартами середины XX-го века. «Необъяснимый страх перемен и лень – это то, что управляет человеческим сознанием. К еде это также относится, – уверен Евгений. – Почему советские блюда по-прежнему занимают лидирующие позиции в жизни украинцев? Потому что мы с детства привыкли питаться мясом по-французски и слоеными майонезными салатами. Так готовили наши бабушки, мамы, так готовим и мы».

Все дело в привычке. В советское время семье, где женщина не занималась закруткой консервации, закваской капусты или не умела печь пирожки, могло быть действительно туго. Продукты не были, как сегодня, в круглосуточной и круглогодичной доступности, многое было просто трудно купить. «Советские хозяйки жили в условиях страшного дефицита, но ведь в наше время прилавки магазинов ломятся от изобилия продуктов», – говорит Евгений Клопотенко.

Молодые люди уже думают по-другому и выстраивают свою жизнь во многом не так, как делали их родители. Но на таком базисном уровне как привычки питания, трансформации происходят куда медленнее.

Чтобы изменить годами выработанные привычки, необходимо приложить немало усилий. «Для образцовой хозяйки меньше фантазии – меньше рисков, что любимый муж отвергнет старательно приготовленный ужин, – объясняет Евгений Клопотенко. – Ведь супруг – почитатель классических блюд, например, селедки под шубой, сделанной по рецепту его мамы. Многие также убеждены, что вкусная еда требует неимоверных денежных затрат. Это всего лишь стереотип, который возник в период существования Советского Союза и передается из поколения в поколение, заставляя многих даже сегодня испытывать страх и некую неуверенность».

 

НОВАЯ ЕДА

Считается, что общество обновляется раз в 20 лет – как раз подрастает новое поколение. Молодые люди уже думают по-другому и выстраивают свою жизнь во многом не так, как делали их родители. Но на таком базисном уровне как привычки питания, трансформации происходят куда медленнее.

Работающие люди тратят неимоверный объем времени на приготовление еды, просто потому что привыкли так делать. Мы воспитаны в семьях, в которых женщины по вечерам приходили на вторую рабочую смену к плите. Но если у наших родителей не было другого выхода, то к чему нам повторять этот опыт?

Мир становится все быстрее, технологии будоражат воображение, а украинцы на второй декаде XXI-го века продолжают тратить немыслимое количество времени на готовку. Часто по рецептам столетней давности.

Мы (в большинстве своем, конечно, женщины) продолжаем добровольно приковывать себя к плите. Слепо следуя отжившим представлениям о должном порядке вещей, тормозим движение вперед. А еще ежедневно «показываем пример» нашим детям, программируя их на еще одно поколения кухонного рабства.

Просто подумайте об этом временном отрезке – целый месяц в год на приготовление еды. За 12 лет накапливается год. Вы действительно хотите потратить его таким образом?

Найцiкавiше на сайтi

«Тобі що, більше всіх треба?»: чому в Україні легше бути негідником

Активіст Віктор Артеменко координував програму «Відкритий університет реформ», працював у команді проєкту USAID «Підтримка реформи охорони здоров’я в Україні», організував візити реформаторів з ЄС до України та був менеджером адвокації Реанімаційного пакету реформ. Для Platfor.ma він поміркував про те, чому, на його думку, в нашій країні легше бути негідником – і як це змінити.

Минулого року я балотувався у Верховну Раду. Я приїхав у своє рідне місто – Старокостянтинів, Хмельницької області, – де я виріс, закінчив школу, де знають мене та моїх батьків. Приїхав і сказав, що хочу піти у політику. В один момент на мені ніби опинився ярлик негідника – мене стали обливати відрами бруду та кидатися фразами на кшталт «Ти ніхто і звати тебе ніяк» і «Ти нічого не зробив».

Виглядало так, ніби я автоматично став частиною чогось поганого. У нашого суспільства, на жаль, немає розуміння, що в політику може піти хтось нормальний і той, хто дійсно бажає впровадити позитивні зміни в країні. Такими ярликами мислять бабці біля під’їзду – вони вішають їх на кожного. Хоча давно варто позбавлятися цих стереотипів.

Я бачу корені цього в комунікаціях, споживанні інформації та її сприйнятті. Умовно, негіднику легше бути політиком, тому що від нього ніхто нічого хорошого не очікує. Що б він не зробив, суспільство це влаштовує, тому що «а, ну це очікувано». Він не має обмежень в тому, що каже чи робить: від жмакання прутня до називання геноцидом всього підряд. І кожного разу будь-якою своєю дією негідник підтверджує цей ярлик.

Віктор Артеменко

Ми зараз говоримо про публічну сферу, адже поняття «негідник» на побутовому рівні не так яскраво виражено. І якщо в публічній площині з’являється хтось нормальний і робить щось хороше, то відразу кажуть «а, так це для піару». Немає розуміння, що голосно можна говорити й про якісь хороші речі.

Ми в Україні звикли страждати. Український герой, оспіваний у літературі та піснях, завжди на амбразурі й першим помирає – а про покійників «або добре, або ніяк». Тому він герой. Але існує така теза: «Є багато людей, які готові померти за Україну, і мало, які готові жити за неї». Мається на увазі, жити так, щоб ще й змінити потім щось на краще. Зараз ситуація склалася так, що в публічній сфері ти маєш не висовуватись, мати середню зарплату й нічим особливо не вирізнятись. Якщо ти поїхав за кордон та досягнув успіху, то в очах суспільства ти вже не такий як всі й менше страждав.

Якщо хтось займається благодійністю, робить добрі справи та допомагає іншим – це круто, але тільки в нашій бульбашці проактивних та свідомих громадян. Тобто в нашому таборі, де волонтерство, розбудова держави, реформи – це є цінністю. А для іншого табору ми «соросята» (від імені американського фінансиста Джорджа Сороса, який координує декілька грантових проєктів. Соросятами спочатку називали тих, хто отримував гранти від фондів Сороса, а потім – хто отримував будь-які західні гранти, – Platfor.ma) та грантоїди. 

Необхідна культурна зміна. Я все списую на освіту – що ми сьогодні закладаємо в голови в школах, те й вилізе в майбутньому. Зараз важко знайти людину, яка не просто буде формально виконувати завдання чи писати звіти, а буде хотіти зробити роботу. У нас в школах розвивається культура, коли діти вчаться виключно для здачі іспиту, а не для того, щоб щось знати та застосовувати.

У цій же школі все заради формалізму, і наголошують: «Не висовуйся» та «Тобі що, більше всіх треба»? Це узагальнення, звісно, тому що є багато вчителів, які роблять правильно: хвалять, коли це потрібно, і дають зворотний зв’язок. Саме на цьому, коли дитина дійсно заслужила, а не просто «з хорошими батьками», і формується розуміння – якщо зробиш щось добре, отримаєш визнання.

IKEA, Apple, Lego та Adidas: 6 прикладів того, як компанії очищують планету від свого ж сміття

АвторЯна Червінська
26 Червня 2020

Світ у смітті й небезпеці. З 1950 року залишки пластику складають 9 млрд тонн – тільки 9% з них переробляється, а решта спалюється або лежить на смітниках, отруюючи ґрунт. Наприклад, поліетиленові пакети: якщо з них зв’язати мотузку, нею можна буде обернути планету 7 разів. Пластикові відходи – зло, яке дуже вигідне для масового виробництва. Однак навіть великі світові бренди розуміють, що потрібно щось змінювати заради безпеки всього людства. Яна Червінська, дизайнерка одягу, засновниця Sustainable Fashion Pad і платформи Беззайве розповідає, які компанії та як очищають нашу планету від свого ж сміття.

Колекція називається Bottle Source («пляшкове джерело»). Вона складається з футболок і худі, зроблених із переробленого пластику. The North Face та National Geographic зібрали 75 кг пластикових пляшок у чотирьох національних парках США і відправили на перероблення. Вартість футболки, наприклад, становить $35. З кожної проданої одиниці одягу творці колекції жертвують $1 до Фонду національних парків США.

«Голі-босі у вогні»: пізнавальні монологи чотирьох пожежників

АвторPlatfor.ma
25 Червня 2020

Вогонь, вода, мідні труби – через все це та навіть більше проходять українські пожежники на своєму професійному шляху. Вони постійно ризикують життям, змагаються з полум’ям, страждають від корупції та протестують для того, щоб їх та їхні потреби поважали. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info чотири пожежники з різних регіонів України анонімно, але чесно та щиро, розповіли про справжні будні вогнеборців. Ми наводимо вижимку найцікавішого.

Пожежник 1. Максим – голова профспілки рятувальників, зараз не на службі й буде поновлюватись, але максимально в темі. Запоріжжя.

Пожежник 2. Сергій – Київська область.

Пожежник 3. Олександр – Чернігів.

Пожежник 4. Іван – вийшов на пенсію рік тому за станом здоров’я, Полтавська обл.

– Розкажіть, в чому насправді полягає робота пожежного та як часто він виїжджає на виклики?

Пожежник 1. Пожежник чергує в стандартному режимі: робоча доба, потім три дні вихідних. Також у різних гарнізонах трішки відрізняється час заступання на чергування. Як часто пожежі відбуваються, залежить від району та геолокації пожежної частини. Якщо це густонаселений район міста, то там виклики можуть бути практично на кожній зміні та по декілька разів, 3-4 стабільно.

Пожежник 2. У районі, де я працюю, пожежі бувають не дуже часто. Але є «спалахливі» періоди, наприклад, навесні, коли сходить трава. Потім взимку і влітку невеличка перерва, тож у нас в середньому 80 пожеж на рік.

Пожежник 1. Чим менше людей і об’єктів, тим менше пожеж. Кожен випадок індивідуальний – навіть легкий на перший погляд інцидент несе в собі дуже багато ризиків. Наприклад, ми виїжджаємо гасити якийсь сарай: я вночі біжу проводити розвідку й падаю у відкритий люк. Чіпляюся за землю та дивом рятуюся від переломів. Підіймаюся та знову біжу в напрямку вогню, а робити це треба швидко, адже кожна хвилина на рахунку. Рухаюся в темряві, огинаю мотузку для білизни, що прямо на рівні голови – якщо з каскою щось не те, можна й отримати. Тобто ризиків купа: горить трансформатор – падає цеглина на голову, ліземо в підвал – несправні труби в будинку, задимлення, ями тощо.

– Що найгірше відбувалося на вашій практиці?

Пожежник 1. Найгірше, коли ми приїжджаємо та не можемо надати кваліфіковану допомогу внаслідок того, що немає технічного забезпечення та професійної підготовки. Уявімо, що людина затиснута в машині, а ми не можемо її нормально, швидко, ефективно дістати. Або гасимо якусь будівлю, а наша машина та водопостачання ламаються. Чи відбувається величезна пожежа, але немає нормального керівництва для її гасіння, адже професіоналів, практично, вже не навчають. І таких випадків купа, і всі вони реальні.

Наприклад, якось ми гасили пожежу в гуртожитку на 8-9 поверсі – там горіло ціле крило. Спалах почався з балкону однієї кімнати та перекинувся на весь коридор – було дуже жорстко. Коли у всьому цьому пеклі ми проходили повз однієї з кімнат, ручка від її дверей стала смикатися. Відкрили та побачили там дитину, але дим у приміщення ще не зайшов і все було добре. А могло б і не бути. Страшно все те, що пов’язано з людським життям.

Пожежник 4. Погоджуюсь із колегами, у кожного підрозділу своя специфіка. Я мав онлайн-перепалку рік тому в інтернеті з одним пожежним з Києва, де він писав: «Та що ви там в сільських районах – у вас один виїзд на місяць». Так, я згоден з тим, що у великих містах більший обсяг роботи, але ризики є всюди. Наприклад, близько року тому влітку молодий робітник місцевої пожежної охорони помер під час гасіння сухої трави. Тож, так, у кожного підрозділу своя специфіка, але життям всі ризикують в однаковій мірі: чи то міські, чи то сільські.

Ще в мене давно була така історія – горіло складське приміщення в 600 квадратів, висотою в 10 метрів, забите вщент гумовими виробами. Склалась така ситуація, що дві ланки ГДЗС (газодимозахисна служба. – Platfor.ma) зайшли в приміщення для гасіння пожежі всередині. Виключно через те, що у водомережі впав тиск, вони вийшли назовні. В момент, коли керівництво пожежі намагалось через водоканал підвищити тиск, впав дах будівлі. Це до питання про ризики. Якби все було добре і тиск у водомережі не знизився, то 7-8 пожежних залишилось би під бетонними плитами. Це лотерея.

Найгірша ж історія, яка була, досі викликає у мене табун мурах по шкірі. Ми заїхали в село, а там на одній вулиці палає близько 10 хат і сараїв. А ми – це одна машина, два бійці та водій. Ми не розуміли, за що хапатися – в такі моменти очі розбігаються і не знаєш, кого рятувати першим і хто цієї допомоги найбільше потребує. Це такий складний психологічний фактор. В результаті три погасили й закінчилася вода, бо це село. Вже сформували загін до річки, але, на щастя, підскочила місцева пожежна охорона, а потім і резервний караул.

Пожежник 1. Нам важко не тому, що ми виснажуємося (хоча це майже завжди так), а через те, що ми фізично і технічно не в змозі надати необхідну допомогу людям. В мене теж таке було, що з поля пішов вогонь і почав горіти населений пункт, всіх треба врятувати, а на це немає ресурсу.

Арт, французький декор, Вес Андерсон: поповнюємо вашу Instagram-стрічку неймовірним

АвторДар’я Бессонова
24 Червня 2020

Чим живуть українські музеї та галереї України? Відповідь на це питання знає Дар’я Бессонова, Senior Creator в Havas Digital Kyiv й, за сумісництвом, авторка Instagram-сторінки @museumsofukraine. У своєму блозі оглядачка культурної спадщини та мистецтва розказує про виставки, замки, фортеці, картинні галереї та цікаві експонати українських музеїв. За словами авторки, цей проєкт не тільки про скарби різних куточків країни, а й пошук нових ідей, яких людина креативної індустрії завжди потребує. Тож для Platfor.ma Дар’я підготувала підбірку цікавих Instagram-акаунтів, в яких саме і варто шукати натхнення.

Очевидно, що моє захоплення мистецтвом та хобі впливає на instagram-стрічку. Саме тому перше, про що я згадала, – це акаунти з живописом. Коли заходиш на сторінки Classic Art Works та Free Limes, складається враження, ніби відвідуєш картинну галерею. Ви не знайдете тут довжелезних текстів про історію картини, «що цим мазком хотів сказати автор» та інший копіпаст з Вікіпедії. Якщо хочеться не тільки подивитися, але й почитати, ненапряжно і коротко це робить ось цей хлопець –  @lets_talk_about_art. А на сторінці mehmetgeren можна знайти першокласні музейні меми.

 
 
 
 
 
Посмотреть эту публикацию в Instagram
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Публикация от Mehmet Geren (@mehmetgeren)