Есть — такая проблема: почему в Украине готовят еду дольше всех в мире

АвторОльга Меркулова
16 Травня 2017
активізм реформація рівні права точка зору

Культура питания в нашей стране – чрезвычайно консервативная: мы предпочитаем есть приготовленное на собственных кухнях, редко покупаем готовую еду вне дома, придерживаемся традиционных рецептов и не склонны к экспериментам, считает журналистка Ольга Меркулова. При этом главная нагрузка все еще лежит на женских плечах – более того, украинки проводят у плиты месяц в течение года. Ольга высказывает для Platfor.ma мнение о том, почему это не необходимость, а всего лишь привычка.

Результаты нашумевшего международного исследования компании GFK показали, что украинцы вместе с индусами тратят на приготовление еды времени больше всех в мире. В среднем мы «убиваем» на это занятие 13 часов жизни в неделю. Причем женщины проводят на кухне существенно больше времени, чем мужчины – 15,1 против 9,3 еженедельных часов.

Вторая женская смена за кухонной плитой – успевший набить оскомину признак гендерного неравенства. Казалось бы, в современном мире этой проблемы уже не должно существовать. Ведь сейчас так просто купить/заказать готовую еду, сама пища часто уже почти готова и ее остается лишь залить кипятком либо разогреть, а в многообразии кухонных приборов путаются даже продавцы магазинов техники.

Но, несмотря на все достижения цивилизации, в XXI веке в самом центре Европы женщины тратят на готовку более двух часов в день. Это 15,1 часов за неделю или 2,5 суток за месяц или 1/12 года.

Данные опроса демонстрируют – чем старше респондент, тем больше времени он проводит на кухне. Меньше всего готовят украинцы в возрасте от 15 до 19 лет – в среднем 8,8 часов еженедельно, но и этот показатель выше результата многих других стран. В том числе и соседних – жители России тратят на готовку 6,5 часов. Для сравнения, в Южной Африке этот показатель равен 9,5 еженедельным часам, в Италии – 7,1, в Австралии – 6,1, в США – 5,9, во Франции – 5,5, в Турции – 4,9, в Южной Корее – 3,7 часов в неделю.

И если необходимость проводить долгие часы за приготовлением еды у индусов еще можно объяснить (по данным Мирового банка, пятая часть населения Индии до сих пор не имеет доступа к электроэнергии), то для украинцев причины таких серьезных временных затрат явно лежат в другой плоскости.

По подсчетам GFK, всего 40% украинок действительно нравится готовить. Что же заставляет тратить колоссальное количество времени на нелюбимое занятие?

ГИПОТЕТИЧЕСКАЯ ВРЕДНОСТЬ

Пример: моя столичная знакомая Ольга Блинникова, офисный сотрудник с 8-ми часовым рабочим графиком, все же предпочитает выделять на приготовление еды 6-7 часов в неделю. Дело в том, что Ольга считает практически всю готовую еду некачественным фастфудом: «Готовое покупаю редко из-за сомнительного качества продуктов и калорийности. Я ищу варианты, как сэкономить свое время, поэтому использую микроволновую печь и мультиварку, но здоровье и фигура важнее. А на готовых продуктах не похудеешь».

Убеждение в том, что домашняя еда полезней, довольно распространено. При этом, по данным Министерства здравоохранения на 2015 год, лишний вес имеет каждая четвертая украинка и каждый шестой украинец.

Приверженность украинцев традиционному домашнему питанию подтверждают результаты опроса Киевского международного института социологии (КМИС), проведенного в феврале 2017 года, – только 29,3% ели за пределами семейного очага за последний месяц. При этом мужчины питаются вне дома в 1,5 раза чаще женщин.

В 2/3 случаев готовую еду покупают на обед или для перекуса в течение дня. Самым популярными оказались кафе и бистро – проводить время в подобных заведениях предпочитают 66% любителей поесть вне дома.

kiis.com.ua

70,2 % опрошенных ни разу не ели вне дома за прошедший месяц. Возможно, мы нация гурманов, а готовая еда не соответствует нашим изысканным вкусам? Конечно, если в столовой на работе в ассортименте только склизкое пюре и каша на воде, а перекусить можно лишь сомнительной шаурмой или жареным пирожком, то вкусная еда действительно доступна исключительно дома. На кухне, где теплые мамины руки с любовью лепят вареники с мясом… Но ведь на самом деле все уже давно не так!

Сегодня на улицах украинских городов не пройти и пары метров, чтобы не наткнуться на кофейню, пиццерию, вегетарианское кафе или ресторан японской еды. И они не пустуют. Кто же потребитель? КМИСовский опрос подсказывает, что это проживающие в городах люди до 39 лет с высокими и выше среднего доходами. И чем моложе, тем неохотнее украинцы готовят и тем чаще выбирают питание вне дома.

 

ПОТОМУ ЧТО ЭКОНОМНЫЕ

Возможно ли, что главная причина популярности домашнего питания заключается в его дешевизне? Лишний стакан воды в супе – и еще один член семьи накормлен. Простые расчеты подтверждают – семилитровая кастрюля борща стоит дешевле 100 грн. Поесть борща в ресторане обойдется существенно дороже, чем дома.

Но домашний супчик готовится максимум полтора часа, а хватает его не на один раз. Гречка, рис, макароны сварятся и того быстрее. Мясо? Проще всего пожарить, тушить/запечь – дольше, но и такого блюда тоже хватит не на один раз. Откуда берутся 13 часов за 7 дней?

Я отыскала хозяйку, которая тратит на приготовление еды по 20 часов в неделю – бухгалтер Галина Терещенко готовит на четверых человек – в их семье двое мальчиков. Она делится: «Уходит по два часа в будни и по пять часов в субботу и воскресенье. Мои любят покушать первое, поэтому каждый день должен быть суп или борщ. Есть мультиварка, но, чтобы в нее все вложить, тоже требуется время».

При этом Галина не рассматривает мультиварку как возможность ускорить готовку – этот кухонный девайс ей интересен только «потому что в нем не пригорает». При этом она делится со мной, что такие временные затраты – вынужденные: «Вчера, допустим, ужас как не хотелось готовить, но пришлось, иначе домашние останутся голодными». Галина отмечает, что финансовый мотив тоже присутствует, так как «чтобы суп приготовить, много дорогих продуктов не нужно, а с хлебушком вроде и наелся».

Однако при всем этом хозяйка уверяет, что даже если бы готовая еда стоила столько же, сколько домашняя, Галина решительно не стала бы ее покупать или заказывать на дом. Потому что в ее семье ценится мамина еда и «нет доверия тем посторонним, кто готовил». То есть все снова сводится к недоверию к чужой готовке, которое родом из СССР, где в общепитах было действительно сложно найти кулинарные шедевры.

 

ТРАДИЦИИ VS ДУХ ПЕРЕМЕН

Доминирующие на наших столах продукты, рецепты и способы обработки, традиции и привычки в питании рассказывают о нас больше многих социокультурных исследований. Что мы едим и где, из чего и как готовим – все это маркеры, характеризующие не только наш образ жизни, принадлежность к определенным субкультурам, ценности и уровень доходов, но и общественный уклад и степень его традиционности.

Доступность и популярность готовой еды в западных культурах рассказывает нам о том, что такое общество спокойно относится к не умеющим готовить или не желающим тратить на это время. А еще высвобождает драгоценное время, что чрезвычайно важно для развития экономики.

Не нужно быть экономистом, чтобы понять – гораздо эффективнее сотрудник, голова которого не забита мыслями о том, что приготовить на ужин. Такой работник не убежит из офиса пораньше, чтобы успеть заглянуть на овощной рынок. И полноценно отдохнет вместо того, чтобы тратить выходные на приготовление фаршированных перцев, селедки под шубой и многолитровой кастрюли супа.

Консерватизм украинцев простирается гораздо дальше домашних обедов. Главные позиции на наших столах до сих пор занимают «советские» блюда. Основатель гастромастерской «Конфитюр» и победитель пятого сезона телешоу «МастерШеф» Евгений Клопотенко рассказывает, что сейчас борется за измение меню киевских школьных столовых, в которых продолжают кипятить сметану в соответствии со стандартами середины XX-го века. «Необъяснимый страх перемен и лень – это то, что управляет человеческим сознанием. К еде это также относится, – уверен Евгений. – Почему советские блюда по-прежнему занимают лидирующие позиции в жизни украинцев? Потому что мы с детства привыкли питаться мясом по-французски и слоеными майонезными салатами. Так готовили наши бабушки, мамы, так готовим и мы».

Все дело в привычке. В советское время семье, где женщина не занималась закруткой консервации, закваской капусты или не умела печь пирожки, могло быть действительно туго. Продукты не были, как сегодня, в круглосуточной и круглогодичной доступности, многое было просто трудно купить. «Советские хозяйки жили в условиях страшного дефицита, но ведь в наше время прилавки магазинов ломятся от изобилия продуктов», – говорит Евгений Клопотенко.

Молодые люди уже думают по-другому и выстраивают свою жизнь во многом не так, как делали их родители. Но на таком базисном уровне как привычки питания, трансформации происходят куда медленнее.

Чтобы изменить годами выработанные привычки, необходимо приложить немало усилий. «Для образцовой хозяйки меньше фантазии – меньше рисков, что любимый муж отвергнет старательно приготовленный ужин, – объясняет Евгений Клопотенко. – Ведь супруг – почитатель классических блюд, например, селедки под шубой, сделанной по рецепту его мамы. Многие также убеждены, что вкусная еда требует неимоверных денежных затрат. Это всего лишь стереотип, который возник в период существования Советского Союза и передается из поколения в поколение, заставляя многих даже сегодня испытывать страх и некую неуверенность».

 

НОВАЯ ЕДА

Считается, что общество обновляется раз в 20 лет – как раз подрастает новое поколение. Молодые люди уже думают по-другому и выстраивают свою жизнь во многом не так, как делали их родители. Но на таком базисном уровне как привычки питания, трансформации происходят куда медленнее.

Работающие люди тратят неимоверный объем времени на приготовление еды, просто потому что привыкли так делать. Мы воспитаны в семьях, в которых женщины по вечерам приходили на вторую рабочую смену к плите. Но если у наших родителей не было другого выхода, то к чему нам повторять этот опыт?

Мир становится все быстрее, технологии будоражат воображение, а украинцы на второй декаде XXI-го века продолжают тратить немыслимое количество времени на готовку. Часто по рецептам столетней давности.

Мы (в большинстве своем, конечно, женщины) продолжаем добровольно приковывать себя к плите. Слепо следуя отжившим представлениям о должном порядке вещей, тормозим движение вперед. А еще ежедневно «показываем пример» нашим детям, программируя их на еще одно поколения кухонного рабства.

Просто подумайте об этом временном отрезке – целый месяц в год на приготовление еды. За 12 лет накапливается год. Вы действительно хотите потратить его таким образом?

Найцiкавiше на сайтi

Театр починається з Кравченко: як одна Ярослава і «Диким» керує, і в шоу Щура бешкетує

АвторЮрій Марченко
20 Серпня 2019

Ярослава Кравченко – телеведуча шоу «#@)₴?$0 з Майклом Щуром» і засновниця Дикого театру. В першій ролі вона розповідає українцям про актуальні новини та сенси через гумор, а в другій є ідеологинею жорстких та натуралістичних вистав, які піднімають важливі проблеми суспільства. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Ярославою про те, чому йти з театральної зали під час вистави – це нормально, а також про те, чому гугління грудей може призвести до рівності.

– Як би ти представилася незнайомцю?

– Сказала би, що займаюся театром.

– Дикий театр у 2018 дав 106 вистав… 

– Ого, так багато? Я коли їхала до тебе, то подивилася кількість наших глядачів. Ще дві вистави – і у нас буде загальних 70 тис. відвідувачів за три з половиною роки.

106 – це фактично одна вистава на три дні. Як незалежному театру таке вдалося?

– Я не знаю. Все це почалося просто як експеримент, а далі сподобалося, стало звичкою і під це підв’язалися стільки людей, що припинити все зараз вже просто не вийде.

– А який у вас штат?

– У нас всі на фрілансі. Але можу озвучити такий факт: минулого року на сцені Дикого дебютувало 57 акторів. На адміністративно-технічні посади ми завжди беремо студентів. По-перше, хтось має давати шанс та практику людям без досвіду, по-друге, вони такі зухвалі, заряджені й закохані в Дикий театр.

Дикий театр на фестивалі «Мельпомена Таврії»

– Скільки на місяць коштує Дикий театр?

– Близько $2 тис. на місяць – це без витрат на прокат і виробництво вистави і тому подібне, тільки адміністративні штуки: оренда складу, репетиційної, реклама, зв’язок, податки і виплати зарплат.

– А у вас приблизно ринкові зарплати?

– Вони більші, ніж у державних театрах, але менші, ніж в комерційному антрепризному театрі. В державному театрі ти отримаєш свої 8 тис. грн в будь-якому випадку: і якщо вийдеш на сцену один раз за місяць, і якщо 20 разів. У нас система гонорарів за виконану роботу, а не штат. З антрепризою ми не можем тягатись, бо вони грають в залах на 700-1000 глядачів, а ми максимум на 300.

– Звідки ці гроші?

– Заробляємо від квитків. Наш головний виклик був таким: чи можна з нуля створити незалежний і сталий театр? Можна! Але завжди треба розраховувати винятково на себе, у нас немає права не продавати повні зали й тому подібне. Інакше просто немає з чого виплачувати зарплати і оренди. Ми працюємо, знаючи, що ніхто не протягне нам руку допомоги в разі поразки. Бо що? Бо незалежний театр Україні безправний. З іншого боку, «люди культури» весь час бідкаються – помираємо, не вистачає, ніхто не підтримує, культура неприбуткова. Треба дивитись на театр як на креативну індустрію, що має потенціал заробляти. 

Із хороших культурних новин – запрацював Український культурний фонд, і ми отримали від нього перший грант на резиденцію «Дикі Кайдаші» у селі. Це приємно, але дещо стрьомно, бо дуже багато гемору з отриманням цих грошей і звітуванням (про роботу фонду можна почитати в нашому інтерв’ю з його головою Юлією Федів. – Platfor.ma).

Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»

Як віртуальне змінює реальне: українські кейси VR, після яких ви цей VR полюбите

Віртуальна та доповнена реальність вже давно не щось далеке і не розвага для багатіїв. У вересні та жовтні у Києві й Харкові пройде фестиваль про мистецтво та віртуальну реальність Frontier. В його межах відбудуться виставки віртуальних та реальних об’єктів, лекції, дискусії, перформанси та вечірки про те, як віртуальність може змінити реальність. Platfor.ma разом з фестивалем розповідають про те, які проекти вже це роблять.

Хоча усі чули про неймовірні можливості VR, не всі досі розуміють, що ж ця технологія може дати нам в реальності. Перший прототип сучасної техніки віртуальної та доповненої реальності з’явився у 1838 році, коли Чарльз Уітстон виявив, що двовимірні зображення в кожному оці наш мозок складає в одне тривимірне – і винайшов стереоскоп. А більше ніж через 100 років кінематографіст Мортон Хейлиг створив Сенсораму (театральний кабінет, який нагадує 5D кінотеатр, бо стимулює усі органи чуття).

Назва для всім зараз відомого явища з’явилася аж у 1987 року, коли Джарон Ланьє, засновник лабораторії візуального програмування, вперше вжив термін “віртуальна реальність” і почав масове виробництво спеціальних окулярів та рукавичок. За роки, що пройшли, людство помітно просунулося, і тепер технологія використовується далеко не тільки для розваг.

Віртуальна та доповнена реальність у світовому контексті це цілий спектр інструментів, що застосовуються від побуту до туризму, від медицини до військових розробок, від музеїв до освітніх програм. Йдеться не тільки про професійне використання, VR стає все більш доступним й для широкої аудиторії. Platfor.ma разом з фестивалем Frontier розповідає про цікаві проекти родом з України.

Віртуальна реальність – можливість для художника повністю відтворити бажане, а для глядача – зануритися у твір. В прямому (насправді, в віртуальному) сенсі увійти в картину, переміститися в інше місце та торкнутися того, чого не існує. 

Або того, що вже відбулося. Так зробили New Cave Media, коли створили Aftermath VR Euromaidan. Команда творців реконструювала події на Майдані 20 лютого 2013 року, день розстрілів Небесної сотні. За допомогою фотограмметрії та проектування віртуального тривимірного зображення глядач опиняється на Майдані в той час, коли стріляли в мітингувальників. 

Люди, причетні до Революції гідності, розповідають про те, що пережили і як боролися за власну свободу. З інтерв’ю з ними у форматі відео 360 можна дізнатися про те, що приховували в ЗМІ або недоговорювали. Завдяки VR-окулярам навколо вас відбувається історія і ви маєте можливість стати її частиною.

«Як навчитися наважуватися?»: уривок із книги «Переваги поразок» Шарля Пепена

15 Серпня 2019

Шарль Пепен – французький філософ, журналіст, письменник і консультант Вищої комерційної школи Парижу. Він впевнений, що саме поразки дозволяють досягти вершини слави та успіху, а приклад століть і таких людей як Шарль де Ґолль, Чарльз Дарвін, Стів Джобс і Джоан Роулінг – це доводить. Platfor.ma публікує уривок із книги письменника «Переваги поразок», яку в кінці серпня випустить видавництво «Vivat».

Коли спортсмен насмілюється на нестандартний рух, то це тому, що він вивчив багато простих рухів. Треба повторювати те саме знов і знов, щоб дозволити собі зробити щось незвичне.

Златан Ібрагімович показав себе, тренуючись понаднормово. Здається, він вправлявся не стільки у футболі, скільки в бойових мистецтвах або брав участь у вуличних бійках. Мені пощастило бути на матчі «ПСЖ—Бастія» на стадіоні Парк-де-Пренс. Ця гра ще надовго лишиться в пам’яті завдяки діям Златана, коли той забив гол із неймовірною точністю, наче в уповільненій зйомці відбиваючи м’яч ззаду і не внутрішньою частиною стопи, а зовнішньою. Кожен, хто побачить цей рух, матиме враження, що такого він іще ніколи не бачив: неймовірне зухвальство. Та воно стало можливим завдяки годинам інтенсивних тренувань із тхеквондо в юності. Усі ці роки навчання об’єднались у цьому русі, коли Ібрагімович так повівся з м’ячем, керуючись геніальною інтуїцією.

«Діяти примітивно, планувати стратегічно», — пише Рене Шар у збірці «Листки Гіпноса». Треба згадати гол, забитий Ібрагімовичем, тримаючи в голові цей чудовий афоризм. Коли спортсмен тренується, розігрує можливий розвиток подій, вичікує, тоді він «стратегічно планує». Однак посеред матчу й перед тисячами глядачів Ібрагімович дозволяє собі цей гол, він «діє примітивно»: усе забуває. Не замислюючись, він робить те, задля чого давно тренувався.

Така перша умова сміливості: мати досвід, вірити у свою компетентність, освоювати власну зону комфорту, щоб наважуватися з неї виходити, і робити «трохи більше, ніж треба». Хто має зовсім трохи досвіду й постійно хоче його використати, той не годен насмілитися на багато речей. Хто має великий досвід, той за визначенням не може на нього повністю розраховувати: він схильний слухати свою інтуїцію. Сміливість — це результат, нею треба заволодіти: ми не народжуємося сміливими, але такими стаємо.

Здебільшого життєвий досвід завжди є досвідом особистим, і саме від цього залежить при- йняття ризику. Коли підприємець, який добре розуміє себе, має ухвалити рішення, він може бути уважним до власних почуттів. Чи відчуває він те саме, що й у минулому, коли талановито ухвалював рішення? Чи пам’ятає він усеохопне відчуття очевидності, яке спадало на нього щоразу, як він правильно користався можливістю?

Ксав’є Ньєль був тихим і стриманим підлітком, звичайним учнем. Він не був сміливим, нічого його по-справжньому не цікавило. Та коли у 15 років він знайшов під різдвяною ялинкою свій перший комп’ютер, усе змінилося. Зачепившись за свою пристрасть до інформатики, він розвине власну компетентність. Вона і зробить його сміливим. Треба спершу напрацювати компетентність, щоб знайти в собі сміливість вийти за її межі.

Дім з водоростей, крематорій, віскі: наскільки альтернативною буває альтернативна енергія

З кожним днем доля альтернативної енергетики у світі зростає. Все більше держав і приватних компаній розуміють важливість переходу на нові способи видобутку енергії, серед яких є і досить незвичайні. Сьогодні Platfor.ma розповість про декілька з них.

Щодня ми прокидаємся завдяки будильнику. Після душу сушимо волосся феном і п׳ємо каву з кавоварок, гортаючи стрічку соцмереж з котиками. Коли щось болить – йдемо на УЗД чи до стоматолога і його бормашини.

Кількість електроенергії, яка споживається світом, невпинно зростає з кожним роком. Традиційні джерела поки що покривають попит, але при цьому наносять шкоду довкіллю: теплові електростанції спалюють величезну кількість природного палива, гідроелектростанції порушують ландшафт і заважають природній течії річок, а атомні електростанції втрачають довіру після аварій в Чорнобилі і Фукусімі.

Саме тому науковці всього світу почали шукати альтернативні джерела. І мова не тільки про сонячні батареї та вітряки. На зміну нафті і газу приходить енергія від іноді надзвичайно дивних джерел. Platfor.ma розповідає про деякі з них.

Англійські інженери компанії TGO створили в Лондоні спортивний майданчик Green Heart з особливими тренажерами, які дозволяють не просто спалювати калорії, але й освітлювати при цьому прилеглі вулиці. Тренажери приєднані до динамо-машини, яка заряджає великий акумулятор. Також вони оснащені дисплеєм, який показує, скільки електроенергії згенерував спортсмен.

Схоже обладнання використовується в Нідерландах. Щоправда, там електрику отримують з безкінечної дитячої енергії – для цього на майданчику встановили спеціальну карусель.