Есть — такая проблема: почему в Украине готовят еду дольше всех в мире

АвторОльга Меркулова
16 Травня 2017
активізм реформація рівні права точка зору

Культура питания в нашей стране – чрезвычайно консервативная: мы предпочитаем есть приготовленное на собственных кухнях, редко покупаем готовую еду вне дома, придерживаемся традиционных рецептов и не склонны к экспериментам, считает журналистка Ольга Меркулова. При этом главная нагрузка все еще лежит на женских плечах – более того, украинки проводят у плиты месяц в течение года. Ольга высказывает для Platfor.ma мнение о том, почему это не необходимость, а всего лишь привычка.

Результаты нашумевшего международного исследования компании GFK показали, что украинцы вместе с индусами тратят на приготовление еды времени больше всех в мире. В среднем мы «убиваем» на это занятие 13 часов жизни в неделю. Причем женщины проводят на кухне существенно больше времени, чем мужчины – 15,1 против 9,3 еженедельных часов.

Вторая женская смена за кухонной плитой – успевший набить оскомину признак гендерного неравенства. Казалось бы, в современном мире этой проблемы уже не должно существовать. Ведь сейчас так просто купить/заказать готовую еду, сама пища часто уже почти готова и ее остается лишь залить кипятком либо разогреть, а в многообразии кухонных приборов путаются даже продавцы магазинов техники.

Но, несмотря на все достижения цивилизации, в XXI веке в самом центре Европы женщины тратят на готовку более двух часов в день. Это 15,1 часов за неделю или 2,5 суток за месяц или 1/12 года.

Данные опроса демонстрируют – чем старше респондент, тем больше времени он проводит на кухне. Меньше всего готовят украинцы в возрасте от 15 до 19 лет – в среднем 8,8 часов еженедельно, но и этот показатель выше результата многих других стран. В том числе и соседних – жители России тратят на готовку 6,5 часов. Для сравнения, в Южной Африке этот показатель равен 9,5 еженедельным часам, в Италии – 7,1, в Австралии – 6,1, в США – 5,9, во Франции – 5,5, в Турции – 4,9, в Южной Корее – 3,7 часов в неделю.

И если необходимость проводить долгие часы за приготовлением еды у индусов еще можно объяснить (по данным Мирового банка, пятая часть населения Индии до сих пор не имеет доступа к электроэнергии), то для украинцев причины таких серьезных временных затрат явно лежат в другой плоскости.

По подсчетам GFK, всего 40% украинок действительно нравится готовить. Что же заставляет тратить колоссальное количество времени на нелюбимое занятие?

ГИПОТЕТИЧЕСКАЯ ВРЕДНОСТЬ

Пример: моя столичная знакомая Ольга Блинникова, офисный сотрудник с 8-ми часовым рабочим графиком, все же предпочитает выделять на приготовление еды 6-7 часов в неделю. Дело в том, что Ольга считает практически всю готовую еду некачественным фастфудом: «Готовое покупаю редко из-за сомнительного качества продуктов и калорийности. Я ищу варианты, как сэкономить свое время, поэтому использую микроволновую печь и мультиварку, но здоровье и фигура важнее. А на готовых продуктах не похудеешь».

Убеждение в том, что домашняя еда полезней, довольно распространено. При этом, по данным Министерства здравоохранения на 2015 год, лишний вес имеет каждая четвертая украинка и каждый шестой украинец.

Приверженность украинцев традиционному домашнему питанию подтверждают результаты опроса Киевского международного института социологии (КМИС), проведенного в феврале 2017 года, – только 29,3% ели за пределами семейного очага за последний месяц. При этом мужчины питаются вне дома в 1,5 раза чаще женщин.

В 2/3 случаев готовую еду покупают на обед или для перекуса в течение дня. Самым популярными оказались кафе и бистро – проводить время в подобных заведениях предпочитают 66% любителей поесть вне дома.

kiis.com.ua

70,2 % опрошенных ни разу не ели вне дома за прошедший месяц. Возможно, мы нация гурманов, а готовая еда не соответствует нашим изысканным вкусам? Конечно, если в столовой на работе в ассортименте только склизкое пюре и каша на воде, а перекусить можно лишь сомнительной шаурмой или жареным пирожком, то вкусная еда действительно доступна исключительно дома. На кухне, где теплые мамины руки с любовью лепят вареники с мясом… Но ведь на самом деле все уже давно не так!

Сегодня на улицах украинских городов не пройти и пары метров, чтобы не наткнуться на кофейню, пиццерию, вегетарианское кафе или ресторан японской еды. И они не пустуют. Кто же потребитель? КМИСовский опрос подсказывает, что это проживающие в городах люди до 39 лет с высокими и выше среднего доходами. И чем моложе, тем неохотнее украинцы готовят и тем чаще выбирают питание вне дома.

 

ПОТОМУ ЧТО ЭКОНОМНЫЕ

Возможно ли, что главная причина популярности домашнего питания заключается в его дешевизне? Лишний стакан воды в супе – и еще один член семьи накормлен. Простые расчеты подтверждают – семилитровая кастрюля борща стоит дешевле 100 грн. Поесть борща в ресторане обойдется существенно дороже, чем дома.

Но домашний супчик готовится максимум полтора часа, а хватает его не на один раз. Гречка, рис, макароны сварятся и того быстрее. Мясо? Проще всего пожарить, тушить/запечь – дольше, но и такого блюда тоже хватит не на один раз. Откуда берутся 13 часов за 7 дней?

Я отыскала хозяйку, которая тратит на приготовление еды по 20 часов в неделю – бухгалтер Галина Терещенко готовит на четверых человек – в их семье двое мальчиков. Она делится: «Уходит по два часа в будни и по пять часов в субботу и воскресенье. Мои любят покушать первое, поэтому каждый день должен быть суп или борщ. Есть мультиварка, но, чтобы в нее все вложить, тоже требуется время».

При этом Галина не рассматривает мультиварку как возможность ускорить готовку – этот кухонный девайс ей интересен только «потому что в нем не пригорает». При этом она делится со мной, что такие временные затраты – вынужденные: «Вчера, допустим, ужас как не хотелось готовить, но пришлось, иначе домашние останутся голодными». Галина отмечает, что финансовый мотив тоже присутствует, так как «чтобы суп приготовить, много дорогих продуктов не нужно, а с хлебушком вроде и наелся».

Однако при всем этом хозяйка уверяет, что даже если бы готовая еда стоила столько же, сколько домашняя, Галина решительно не стала бы ее покупать или заказывать на дом. Потому что в ее семье ценится мамина еда и «нет доверия тем посторонним, кто готовил». То есть все снова сводится к недоверию к чужой готовке, которое родом из СССР, где в общепитах было действительно сложно найти кулинарные шедевры.

 

ТРАДИЦИИ VS ДУХ ПЕРЕМЕН

Доминирующие на наших столах продукты, рецепты и способы обработки, традиции и привычки в питании рассказывают о нас больше многих социокультурных исследований. Что мы едим и где, из чего и как готовим – все это маркеры, характеризующие не только наш образ жизни, принадлежность к определенным субкультурам, ценности и уровень доходов, но и общественный уклад и степень его традиционности.

Доступность и популярность готовой еды в западных культурах рассказывает нам о том, что такое общество спокойно относится к не умеющим готовить или не желающим тратить на это время. А еще высвобождает драгоценное время, что чрезвычайно важно для развития экономики.

Не нужно быть экономистом, чтобы понять – гораздо эффективнее сотрудник, голова которого не забита мыслями о том, что приготовить на ужин. Такой работник не убежит из офиса пораньше, чтобы успеть заглянуть на овощной рынок. И полноценно отдохнет вместо того, чтобы тратить выходные на приготовление фаршированных перцев, селедки под шубой и многолитровой кастрюли супа.

Консерватизм украинцев простирается гораздо дальше домашних обедов. Главные позиции на наших столах до сих пор занимают «советские» блюда. Основатель гастромастерской «Конфитюр» и победитель пятого сезона телешоу «МастерШеф» Евгений Клопотенко рассказывает, что сейчас борется за измение меню киевских школьных столовых, в которых продолжают кипятить сметану в соответствии со стандартами середины XX-го века. «Необъяснимый страх перемен и лень – это то, что управляет человеческим сознанием. К еде это также относится, – уверен Евгений. – Почему советские блюда по-прежнему занимают лидирующие позиции в жизни украинцев? Потому что мы с детства привыкли питаться мясом по-французски и слоеными майонезными салатами. Так готовили наши бабушки, мамы, так готовим и мы».

Все дело в привычке. В советское время семье, где женщина не занималась закруткой консервации, закваской капусты или не умела печь пирожки, могло быть действительно туго. Продукты не были, как сегодня, в круглосуточной и круглогодичной доступности, многое было просто трудно купить. «Советские хозяйки жили в условиях страшного дефицита, но ведь в наше время прилавки магазинов ломятся от изобилия продуктов», – говорит Евгений Клопотенко.

Молодые люди уже думают по-другому и выстраивают свою жизнь во многом не так, как делали их родители. Но на таком базисном уровне как привычки питания, трансформации происходят куда медленнее.

Чтобы изменить годами выработанные привычки, необходимо приложить немало усилий. «Для образцовой хозяйки меньше фантазии – меньше рисков, что любимый муж отвергнет старательно приготовленный ужин, – объясняет Евгений Клопотенко. – Ведь супруг – почитатель классических блюд, например, селедки под шубой, сделанной по рецепту его мамы. Многие также убеждены, что вкусная еда требует неимоверных денежных затрат. Это всего лишь стереотип, который возник в период существования Советского Союза и передается из поколения в поколение, заставляя многих даже сегодня испытывать страх и некую неуверенность».

 

НОВАЯ ЕДА

Считается, что общество обновляется раз в 20 лет – как раз подрастает новое поколение. Молодые люди уже думают по-другому и выстраивают свою жизнь во многом не так, как делали их родители. Но на таком базисном уровне как привычки питания, трансформации происходят куда медленнее.

Работающие люди тратят неимоверный объем времени на приготовление еды, просто потому что привыкли так делать. Мы воспитаны в семьях, в которых женщины по вечерам приходили на вторую рабочую смену к плите. Но если у наших родителей не было другого выхода, то к чему нам повторять этот опыт?

Мир становится все быстрее, технологии будоражат воображение, а украинцы на второй декаде XXI-го века продолжают тратить немыслимое количество времени на готовку. Часто по рецептам столетней давности.

Мы (в большинстве своем, конечно, женщины) продолжаем добровольно приковывать себя к плите. Слепо следуя отжившим представлениям о должном порядке вещей, тормозим движение вперед. А еще ежедневно «показываем пример» нашим детям, программируя их на еще одно поколения кухонного рабства.

Просто подумайте об этом временном отрезке – целый месяц в год на приготовление еды. За 12 лет накапливается год. Вы действительно хотите потратить его таким образом?

Найцiкавiше на сайтi

ААААААА!!!: як Київ публічно виражав ненависть для експерименту та що про це думає Спілберг

АвторPlatfor.ma
15 Листопада 2019

Слово «ненависть» і всі однокореневі ми вживаємо мало не кожен день — в жартівливій формі або не дуже. Однак з точки зору психології значення цього почуття зовсім далеко від тривіальності. У кращому випадку воно призведе до перепалки з людиною, чий образ мислення не збігається з нашими цінностями, а у гіршому — провокує масові вбивства та теракти. 11 вересня, Беслан, Освенцим і всі війни світу виникли тільки тому, що хтось відчув ненависть і заразив нею інших. Platfor.ma разом із Discovery Channel намагаються зрозуміти, чому так відбувається та що з цим робити, а допомагають їм у цьому три експерти та Стівен Спілберг.

Великому режисерові сучасності проблема ненависті здається дуже цікавою. Разом зі своїми однодумцями він створив фонд Shoa, для якого вони зібрали 5200 відеозаписів тих, хто так чи інакше зіткнувся з Голокостом. Вивчаючи відеосвідоцтва цих нещасних людей, Стівен Спілберг усвідомив, що природа ненависті дуже складна.

«Я ріс в Нью-Джерсі – бути євреєм там не здавалася чимось неординарним. Але потім ми переїхали в Вестін і я зіткнувся з антисемітизмом у молодших класах. Існували групи популярних дітей, вони вибирали об’єктами глузувань однолітків з меншою популярністю (в моєму випадку вона була нульовою). Не можу сказати, що це була ненависть, але точно образи, – розповів режисер в інтерв’ю телеканалу Discovery, – Я соромився багатьох речей у собі, а ці хлопці своїми глузуваннями змушували мене стидатися ще і того, що я єврей. Я відчував себе вигнанцем, і коли став дорослішим, зрозумів, що булінг — це дуже дієвий інструмент, що дозволяє кривдникам відчувати себе наділеними якоюсь особливою владою. Мабуть, це мій єдиний досвід, коли я був об’єктом ненависті. Хоча весь цей час всередині мене таїлося абсолютно неконтрольоване почуття гордості за те, що я єврей».

Інтерес до цього психологічного явища спонукав Спілберга зняти документальний фільм «Чому ми ненавидимо?» («Why We Hate?») для Discovery Сhannel. Разом з Алексом Гібні легенда кінематографу досліджує ненависть як одну з найбільш руйнівних людських емоцій. Фільм складається з шести серій, кожна з яких розповідає, як це відчуття спровокувало ту чи іншу історичну подію. На відміну від багатьох наукових фільмів, в цій кінострічці автори намагаються знайти відповідь на фундаментальне питання про природу ненависті та підказують дієві методи боротьби з нею.

Факт є:
все, що треба знати про аркуш А4

АвторЮрій Марченко
14 Листопада 2019

Це рубрика «Факт є», у якій ми дізнаємося цікаве про прості речі з повсякдення і розповідаємо вам. Сьогодні розглядаємо з усіх боків одну з найбільш звичних для нас речей – аркуш паперу А4. І з’ясовуємо, що не такий вже він і звичайний!

1. Формати паперу, в тому числі й А4 – відносно нове явище. Ще сотню років тому кожен виробник випускав власні розміри. Все змінилося у 1922 році, коли німці вирішили розробити загальні стандарти, які згодом поширилися майже на весь світ.

 

2. А4 з’явився завдяки метричній системі. У створенні формату почали з А0, площа якого рівно метр. Далі його склали навпіл й отримали А1. Далі ще раз навпіл – А2. Так дійшли і до А4, розміри якого – 210×297 мм, а площа – 1/16 м². Тобто А4 – це якщо чотири рази скласти метр.

 

3. Одним із варіантів при розробці універсального формату був золотий перетин, який художники століттями використовували для естетичної привабливості зображення. Однак виявилося, що якщо складати такий аркуш, то пропорції сторінки змінювалися і ставали незручними для роботи. Формати аркушів А цієї проблеми уникають і залишаються у тих же пропорціях.

4. Офіційно стандарти розмірів паперу в міжнародному форматі А називаються ISO 216. Найменший передбачений в цій системі – А10: він розміром 26х37  мм.

 

5. Головним творцем формату А можна вважати німецького інженера й математика Вальтера Портсмана. Саме він був одним із ідеологів Deutsches Institut für Normung eV (DIN) — Німецького інституту зі стандартизації, і запропонував покласти в основу розмірів паперів метричну систему. Тепер DIN – це декілька десятків тисяч експертів з різних галузей.

 

6. Стандарт ISO 216 ще у 1970-х прийняли майже всі країни світу. Власні формати паперу, головний із яких називається Letter,  залишилися хіба що у Сполучених Штатів і Канади. При цьому у Мексиці, Колумбії, Венесуелі, Аргентині, Чилі і на Філіппінах офіційно діє стандарт ISO, але на практиці досі більш поширеним є американський формат паперу. Розмір аркушу Letter – 215,9 × 279,4 мм, тобто він коротший і ширший за A4.

 

7. Загальновідомим є факт, що аркуш А4 неможливо скласти більше семи разів. Але тут є певні застереження. Скажімо, якщо цей аркуш не з паперу, а з тонкої золотої фольги, то можна навіть 12 разів. Також вдасться щонайменше вісім, якщо він величезних розмірів – це довели «Руйнівники міфів», коли спробували таке з аркушем розміром 51,8×67,1 м. А ось із класичним паперовим А4 це дійсно не вдасться.

8. Одне дерево – це приблизно 17 пачок офісного паперу А4. А ще для виробництва всього одного аркушу потрібно близько 10 літрів води. Ось тут можна в реальному часі подивитися, скільки тонн паперу вироблено в цьому році.

 

9. Порізатися аркушами дуже легко, оскільки звичайний офісний папір товщиною приблизно як лезо для гоління. Однак при цьому краєчок аркуша досить шорсткий, тому наносить більше мікроскопічних поранень. Через це вава потім бобо.

 

10. А4 – це не тільки папір. Ще це нота ля першої октави ➀, назва автобанів у Європі ➁, клітина на шаховій дошці ➂, автомобіль Audi➃ й навіть альбом 2013 року вірменського метал-гурту Vordan Karmir ➄.

Колосальна цифра: інформаційне ожиріння, діджитал залежність та як з цим вижити

АвторНадя Перевізник
14 Листопада 2019

В еру шаленого розвитку цифрових технологій складно не спокуситися та не втекти від реальності у більш привабливі та функціональні віртуальні світи. Але чи це панацея від всіх життєвих складнощів? Фахівчиня з комунікацій та психологиня за освітою Надя Перевізник спеціально для Platfor.ma написала колонку про цифрову залежність, інформаційне ожиріння, вплив технологій на людство, і запросила на воркшоп про те, як з усім цим жити.

Надя Перевізник

6 годин і раз у 10 хвилин. Саме стільки пересічний житель планети проводить часу онлайн, а підлітки перевіряють соцмережі раз у 10 хвилин. Лінки та аналіз цієї статистики будуть далі – аби ви не відволікалися від тексту.

Якщо ви читаєте цю колонку, з великою ймовірністю належите до креативного класу, медіасередовища і «гуманітарії» за освітою, як і я. Принаймні, такий основний профіль аудиторії Platfor.ma. Більшість свого робочого дня ми фактично офіційно проводимо онлайн, працюючи з інформацією та спілкуючись в чатах. І якщо запитати – скільки часу проводимо там, ми скажемо «пару годин».

Однак мабуть багатьох вразив скрінінг екранного часу, який з’явився у мобільних рік тому, де видно ці вражаючі 4-8 годин у мережі щодня. Тобто, більшість активного дня. Що, власне, підтверджено і серйозними дослідженнями: середня щоденна тривалість перебування в інтернеті жителя планети – 6 годин 42 хвилини, звіт Digital in 2019, We Are Social & Hootsuite.

Колір звуку:
Флоріан Юр’єв про те, як насправді виглядає музика

14 листопада у київському арт-центрі Set відкривається масштабний проект «Соня Делоне: ритм кольору». Серед експонатів буде і декілька картин її своєрідного мистецького родича Флоріана Юр’єва – однієї з найбільш масштабних та яскравих постатей художньої України. Просто перерахуємо: створив герб Києва, побудував “тарілку” на Либідській, придумав кольорову писемність, став членом одразу трьох національних спілок: архітектурної, художньої й музичної. Тож Platfor.ma поговорила з Флоріаном Юр’євим про те, що він любить найбільше: музику, колір і життя.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

 
Модус-колоріс «Екологія духу». Художник Флоріан Юр’єв