Есть чему получиться: почему Винница становится европейским городом, а другие — нет

АвторГригорий Мельничук
22 Травня 2015
активізм реформація урбаністика

Сокоординатор Совета Киева по урбанистике Григорий Мельничук – о европейской «урбанистике сверху» в главном городе Подолья.

С точки зрения общественного урбанистического движения Винница – странный город. С одной стороны, ее часто ставят в пример: и трамваи швейцарские сумели бесплатно получить, и wi-fi туда поставить, и плавучий фонтан на обновленной набережной лучший в стране, и маршрутки пару лет назад наполовину сократили.  Проблемы незаконных МАФов здесь нет, а крупный нелегальный рынок в центре города здесь разгоняли едва ли не с водометами. Кстати, предварительно построив альтернативу для частных предпринимателей.

С другой стороны, на всевозможных межрегиональных мероприятиях винничан или нет, или они сидят тихо в уголочке. Здесь почти нет общественно-экспертных обсуждений и инициирования городских проектов жителями. Причина проста – в отличие от почти всех других городов Украины, включая Киев, здесь позитивные нововведения инициируют сами городские власти. Начиная от открытия дверей в трамваях кнопками и заканчивая совершенно новым для Украины подходом к созданию генерального плана города.

С генеральными планами в Украине беда. Советские подходы плановой экономики и просто давно устаревшее видение автомобилецетристских городов с развязками и подземными переходами превращает даже новые проекты генеральных планов в параллельную реальность. Что говорить об идеях пятой линии метро в Киеве и более 60 развязках, подземных переходах на жилых улицах и скандалах с зелеными зонами.

В Одессе разработчики генплана, как и 20-30 лет назад, предлагали прорыть под центром города подземный скоростной трамвай – как раз там, где катакомбы… В Житомире – построить за рекой, текущей в глубоком скалистом каньоне, жилой массив и проложить туда новый мост. Виннице же киевские генпланисты предлагали построить окружную дорогу с двумя новыми мостами. А затем развивать вдоль нее город, растянув коммуникации и обескровив центр. Винничане первыми сказали «стоп» – причем именно городские власти. Как же дела с генпланом в «параллельной реальности», где не проталкивают сомнительные документы в угоду застройщикам?

В условиях, когда в Украине практически нет градостроителей, работающих по современным европейским подходам, винницкая мэрия поступила просто – пригласила иностранцев.

В условиях, когда в Украине практически нет градостроителей, работающих по современным европейским подходам, винницкая мэрия поступила просто – пригласила иностранцев.

Без привычного ныне в правительстве пафоса и еще до Революции достоинства. Урбанист Урс Томанн, русскоговорящий швейцарец, уже почти два года координирует работу по созданию нового генерального плана в Винницком муниципальном центре градостроительства и архитектуры.

Первое, что сделала команда швейцарца, – это анализ структуры города. «Успех города во многом определяется структурными решениями, определяющими будущее на десятки и сотни лет. Со старыми подходами мы растратим слишком много ресурсов. Потому чем плотнее города – тем выше доля общественного транспорта», – критикует Урс идеи предыдущих разработчиков о строительстве новых мостов через Южный Буг и строительство новых районов на окраине за железной дорогой.

«Как можно было не обратить внимание на линеарное развитие города – вдоль единого хребта активности, на нем сосредоточена и торговля, и админздания? Виннице предлагали сделать ‘город-бублик’, с постепенно деградирующим центром. Мы же увидели потенциал в промзонах, расположенных практически в центре города», – отметил швейцарский урбанист. Также вдоль оси города были проанализированы центры активности – по сути, аналоги тех самых «метроцентров» и транспортных хабов, которыми в Киеве являются станции метро и ряд площадей.

Развитие района Тяжилов как продолжение устоявшегося хребта активности Винницы планируется на ближайшие десятилетия, а вот преобразования на главной улице города – Соборной – могут начаться уже совсем скоро. По ней проходят основные трамвайные и троллейбусные маршруты города, транзитное движение автомобилей де юре запрещено, но в реальности все ездят, как ездили. Урс Томанн предлагает сделать невозможным прямой проезд – на разных кварталах будет организованно одностороннее движение автомобилей, что обеспечивает подъезды к зданиям.

Напрямую по улице сможет ездить только общественный транспорт, а для трамваев, которые идут по центру, как в Киеве на улице Глубочицкой, планируется обустроить платформы, которые станут и островками безопасности. Выходы с них и наземные переходы – с обеих сторон, сами платформы поднятые – точно как в Швейцарии, откуда, кстати, в Винницу «переехали» и трамвайные вагоны. Перенесут и остановки – в самые удобные для пассажиров места, а пересадочные узлы сделают очень компактными – чтобы не нужно было далеко ходить при пересадках. Пусть даже это будет в ущерб автомобильному трафику.

Настоящий фурор среди украинского урбанистического движения может вызвать реконструкция проспекта Коцюбинского – 6-полосной магистрали к железнодорожному вокзалу. В 1970-х годах отсюда на соседние кварталы перенесли трамвай, а на вокзале его конечная – на задворках. После открытия новой трамвайной линии на окраине, в районе новостроек, следующие планы Винницы – вернуть прямой проезд трамвая к вокзалу. С теми же «швейцарскими» платформами, сокращением автомобильных полос – и реконструкцией Привокзальной площади. Трамваи и троллейбусы будут подъезжать к самому выходу из вокзала, дальше разместятся пригородные автобусы, а парковку отодвинут подальше.

Нынешняя ситуация в Виннице практически аналогична киевской, где трамваи также удалены от Центрального вокзала, но у нас о подобной реконструкции редко вспоминают…

Нынешняя ситуация в Виннице практически аналогична киевской, где трамваи также удалены от Центрального вокзала, но у нас о подобной реконструкции редко вспоминают…

На сегодняшний день концепция генплана Винницы существует только на английском языке, ее уже презентовали на нескольких урбанистических конференциях. По предварительным оценкам, реализация «швейцарского» генплана города не только сделает Винницу еще более европейской, но и обойдется в 20 раз дешевле планов киевских градостроителей с мостами и пустым центром. По новым принципам уже реконструируют перекрестки, превращение улицы Соборной в «идеальную улицу» уже также идет – минимизация здесь маршрутных такси сократила выбросы СО на 30%. Теперь здесь высаживают новые деревья – до этого зелень чахла от выхлопных газов. Не напоминает Крещатик и каштаны?

Идеализировать винницкий опыт не стоит – и в Виннице есть свои горячие точки и откровенные ошибки на новых объектах. Впрочем, о планах регулярно пишут местные СМИ, а власти готовятся развернуть сеть офисов развития районов для обсуждения концепции генплана и его дальнейшей детализации уже вместе с жителями. Помните, о таких давно говорят в Киеве – но дальше идей дело пока не пошло, уж очень накалена обстановка в столице в свете строительных конфликтов.

Главный же вывод из этой истории – это вопрос понимания уровня компетентности. Городские власти Винницы четко осознали, что ни киевские градостроители, ни местные архитекторы не смогут подготовить современный, по-настоящему европейский генеральный план – и пригласили иностранных экспертов. И здесь не спешат продавить генплан в угоду застройщикам и закрепиться уже отмершие советские стандарты, – а по пути испытывают новые подходы на реальных перекрестках, районах, маршрутах.

Дорастут ли киевские власти до такого понимания, точнее, когда дорастут? Увы, пока будущее генплана Киева туманно, что делать со стратегией до 2025 года – непонятно, а недельный визит одного из гуру современной урбанистики в 2012-м году закончился лишь запретом на парковку на крошечной части Крещатика. Тем временем работа «офиса развития района» на Осокорках сопровождается побоищами с титушками…

Найцiкавiше на сайтi

Не на своєму місці: у чому Economist помилився з Києвом в рейтингу міст

АвторБорис Давиденко
20 Серпня 2018

Минулого тижня авторитетний журнал The Economist опублікував щорічний рейтинг найбільш зручних для проживання міст. Київські результати рейтингу розворушили сонне українське медіаполе: виявилося, що за останні п’ять років Київ показав найбільше зниження рівня комфортності серед всіх 140 учасників рейтингу. З 2013-го по 2018-й інтегрований показник комфортності життя в столиці України впав на 12,6% і зараз (за результатами 2017) становить 56,6 бали. У методології рейтингу говориться, що така оцінка означає – умови життя істотно обмежені. Головред VoxUkraine Борис Давиденко розбирається, як же так.

Весь тиждень я читав жовчні заголовки ЗМІ, єхидні коментарі фейсбук-експертів і мляві відмазки київської влади. Накипіло. Я не згоден. І у мене є дві важливі причини.

Перша і головна: Київ – моє рідне місто, я його люблю і хочу, щоб у нього все було добре. Тому все, що написано далі, слід розглядати з урахуванням моєї 100% ангажованості.

Друга частина аргументів більш раціональна.

По-перше, ЗМІ висмоктали сенсацію. Київ звалився в цьому рейтингу ще в 2014 році, побував майже на самому дні в 2015-му (132-е місце з 140) і з тих пір видряпується – 118-е місце зараз.

Це не скасовує факту, що п’ять років тому столиця України була майже на три десятка місць вище і перебувала в компанії таких міст, як Бухарест і Ріо-де-Жанейро. Сьогодні це Хошимін, Мумбаї і Абіджан.

Але чому рейтинг погано відображає ситуацію в Києві за останні п’ять років?

The Economist, щоб виміряти комфортність життя в місті, використовує п’ять напрямків, в які входить 30 критеріїв – від небезпеки терористичних загроз до клімату. У реальному житті оцінка liveability трохи простіше – городяни оцінюють комфортність того чи іншого міста ногами і гаманцем: населення міста зростає або убуває. У Києві дуже швидко зростає – за східноєвропейськими мірками. За офіційними даними, населення Києва за п’ять років збільшилося на 103 000 чоловік, до 2,94 млн. Експерт з транспортного планування Дмитро Беспалов говорить, що за різними оцінками реальне населення набагато більше – 3,5-4 млн осіб.

Від такого голосування за київську комфортність можна відмахнутися: мовляв, столиця безальтернативна в Україні, так як інші міста набагато гірше. Не згоден: Київ конкурує за людей з не тільки в чомусь кращими Львовом, Одесою і Дніпром, а й з Варшавою, Москвою, містами балтійських країн і так далі.

Як змінився Київ за п’ять років – за критеріями, які використовує The Economist для оцінки комфорту? Відразу скажу, що можливості комплексно проаналізувати оцінку журналу немає, дані по категоріях закриті і коштують дорого.

1. Інфраструктура (20% від загальної оцінки). У цій категорії багато чого: якість доріг, доступність житла, громадський транспорт, зв’язок з іншими країнами, якість телекомунікацій. Киньте в мене камінь, якщо в чомусь Київ став гірше за останні п’ять років. Короткі «інфраструктурні» новини столиці: 3G і 4G, капітальний ремонт доріг, сотні нових автобусів, трамваїв і тролейбусів, дворазове зниження доларової ціни квадратного метра, безвіз і з десяток нових авіаперевізників (в тому числі і знаковий Ryanair), нові поїзди-експреси як по Україні, так в Польщу.

2-3. Наступні два великих критерію рейтингу: медицина (20%) і освіта (10%). Я не експерт в цих сферах, але суб’єктивне відчуття – гірше точно не стало. Варто лише згадати, що п’ять років тому освітою завідував Дмитро Табачник, а медициною – Раїса Богатирьова.

4. Наступний розділ – культура і навколишнє середовище (25%). Тут «змішалися коні, люди» – кліматичні умови, корупція і цензура ЗМІ, театри і ресторани та багато іншого. Найболючіше – корупція. Цей показник беруть у Transparency international: п’ять років тому Україна була на 144-му місці (25 балів), зараз на 130-му (30 балів). Про цензуру в ЗМІ… Журналісти «Корреспондента», Forbes, TBі, яких вичавили з видань в 2013-му, з зацікавленням послухають, як «Вести», «Країна» і News One зараз скаржаться на утиски свободи слова. Ну а ресторани, театри, доступ до спорту взагалі сильно виросли за п’ятирічку.

5. Залишається група критеріїв «стабільність» (20%). Тут про кримінал, загрозу терактів, війни і цивільних заворушень. Редактори рейтингу з року в рік підкреслюють, що саме ця група – близькість Києва до військового конфлікту – тягне українську столицю вниз. Більшість киян можуть багато розповісти, як змінювалося відчуття «стабільності» та комфорту за ці роки: якщо в 2014-му ми чекали російські танки на житомирській трасі і прокидалися о 04:00 ранку прочитати зведення з Іловайська, то в цьому році дізналися, що таке змішані почуття, коли ожив Бабченко.

З злочинністю в Києві все не дуже добре. Статистика показує погіршення криміногенної на 48%, кількість злочинів в минулому році склала 70 600. Половинчаста реформа поліції – погана ідея.

Не виключаю, що арифметика журнального рейтингу правильна: ми не бачимо всіх показників по Києву та іншим містам, тож сперечатися складно. Але…

Інфраструктура, освіта, медицина, культура і т.д. – це дуже важливо. Місто – це люди. Люди, які живуть поруч і працюють разом. Люди, що знаходять однодумців, які вигадують і створюють щось нове. Люди, яким не все одно, що з їхнім будинком, вулицею, містом і країною. І в Києві 2018 го я бачу в рази більше активних і небайдужих городян, ніж п’ять років тому. І може бути, у Відні, що очолює рейтинг, безпечніше, краще дороги і якісніше медицина, але я вибираю Київ. Бо стародавній Київ сьогодні в рази молодше і цікавіше, ніж солідна і доглянута столиця Австрії.

Больше, чем мультики: 5 трендов мировой анимации, о которых вам нужно знать

Кино, мультфильмы, реклама, музыкальные клипы, игры, видео-арт, веб-дизайн – несмотря на обманчивую детскость, анимация присутствует в нашей жизни повсеместно, став незаметной частью нашего окружения. Вместе с Анастасией Верлинской, программным директором Международного фестиваля актуальной анимации и медиа-искусства Linoleum (встречайте в Киеве с 6 сентября), Platfor.ma прошлась по чекпоинтам мировой анимации и составила карту трендов, которые управляют нашими вкусами.

Вначале 2017 года VR-анимация «Жемчужина» (Pearl) была номинирована на премию «Оскар» в категории «Лучший анимационный короткометражный фильм». Выполненная в формате 360, анимация рассказывала историю отношений отца и дочери. Над проектом работала экспериментальная лаборатория ATAP компании Google, а мультфильм и сейчас доступен на YouTube.

На развитие виртуальной реальности ежегодно тратятся миллиарды долларов, совершенствуется гарнитура и технологии. Факт: творчество тем больше производит впечатление на своего зрителя, чем больше этот зритель сопереживает главному герою истории. VR абсолютизирует этот закон, буквально позволяя взглянуть на происходящее глазами героя.

А еще VR не только о потреблении, но и о сотворении. Легендарный диснеевский аниматор Гленн Кейн, автор «Русалочки» и «Тарзана», показал, как благодаря VR легким движением руки получается яркое и объемное изображение. Происходящее, кстати, напоминает сеанс магии и волшебства в одном авторитетном британском учебном заведении, взгляните сами:

Внедряют VR и украинские кинематографисты, правда, пока больше в промо. В формате 360 были сняты бекстейджи фэнтези «Сторожевая застава», а также истерна «Дикое поле». 

Юрій Іздрик: «Потреба читати – суто біологічна, і з часом вона зникає»

АвторПетро Ткачишин
16 Серпня 2018

У Львові пройшов музично-літературний фестиваль «Razomfest», на якому виступив один із найпопулярніших українських літераторів – Юрій Іздрик. На цій події Platfor.ma поговорила з ним про те, чому він вже десять років не читає художню літературу, заради чого готовий потерпіти подорожі, які ненавидить, і що відчував, коли втратив зір.

Бажання писати зазвичай виникає спонтанно. Для мене це приватна справа, а не суспільно корисна діяльність. Творчість  ̶ результат надлишкової активності мозку. Тобто це певні психоемоційні ресурси, що не працюють безпосередньо на виживання й продовження роду, натомість використовуються для гри. Хтось схильний оперувати візуальними образами, інші комбінують звуки, числа або слова. В цьому сенсі література (як і музика, математика, живопис) – передовсім гра. Гра на вербальному полі, де формуються значення, символи, образи, метафори, цитати – весь інструментарій текстотворення.

Баланс свідомого й несвідомого в кожному окремому випадку різний, проте мені здається, що власне творчість – переважно неусвідомлена, а там, де з’являється раціо, починається ремесло. Ці два компоненти присутні й в літературі. Інша справа, що частина читачів і письменників сприймають процес писання як сходження святого духа, натхнення, як прояв притаманної творцеві духовності. Як на мене, це маячня.

Я не знаю, що таке духовність. Я не знаю, що таке натхнення. Ці слова – фікція, ілюзія. Я не вважаю себе агностиком, я вірю в бога, проте людина – всього лише біохімічна машина. І хоча не все зводиться до біології, не варто списувати на божий промисел незрозумілі нам явища і процеси. Варто пам’ятати, що за проявами так званої «духовності» однаково стоять хімічні реакції.

 

Певна річ, я за повну свободу автора – інакше творчість втрачає сенс. Однак я і за свободу читача в трактуванні тексту. Адже про жоден текст неможливо сказати, що в ньому закладено якийсь конкретний зміст, чи він має якийсь однозначний сенс. Кожне нове прочитання несе за собою нову інтерпретацію, де генеруються нові смисли. З цієї перспективи і писання, і читання – це стадії однієї гри, в яку однаковою мірою заангажовані і той, хто текст конструює, і той, хто його інтерпретує.

Людям як стадним тваринам притаманно шукати собі вожака і підкорятися волі більшості. Більшість, в силу психофізичних особливостей, не здатна самостійно сформувати власну ідентичність і потребує зовнішніх чинників. Дорослішаючи, людина формує своє «я» з фрагментів власного тілесного, емоційного та інтелектуального досвіду, проте цього недостатньо. Важливим також є досвід інших людей, який приходить до нас через культуру і літературу в тому числі. Тому кожен письменник, продукуючи тексти, мимоволі може стати фактором формування чиєїсь ідентичності – згадаймо, який вплив мали на нас улюблені книжки. Іноді враження від прочитаного бувають такими інтенсивними, що здатні переформатувати психічну структуру особистості – так виникає ревна релігійність чи фанатична відданість якійсь ідеї. Проте, повторюся, не варто перебільшувати відповідальність письменника за вторгнення в чужу свідомість. Однаковою мірою це і відповідальність читача, адже він сам вирішує, що читати і як глибоко занурюватися в текст, та й висновки він робить самостійно.

 

Гори по коліна: як біонічні ноги замінюють справжні

Від моменту виникнення першого протезу в Єгипті і до появи людини на біонічних ногах на сцені TED минуло дві тисячі років. Суцільна дерев’яна кінцівка еволюціонувала до повноцінної частини тіла з електричною шкірою і датчиками замість рецепторів. Як реалізували проект з комплектації людини – розповідає Platfor.ma.

Г’ю Герр

Передісторія. Штат Пенсильванія на північному сході США перетинають гори Аппалачі – місцевість сама спонукає займатися альпінізмом. У 1964 році в містечку Ланкастер, у долині річки Сасквеханна, народився Г’ю Герр. У вісім років він підкорив гору Темпл висотою 3544 метрів, і про нього швидко заговорили як про одного з найбільш перспективних альпіністів Штатів. У 17 років він уже був доволі досвідченим, щоб підкорити серйозні вершини, тож пішов у експедицію на північ США.

Проблема. Під час експедиції альпіністи потрапили в заметіль. Дезорієнтовані Г’ю і його напарник Джеф Батцер провели в заметах під горою Вашингтон три дні. Температура не піднімалася вище -29°C. Коли хлопців знайшли, їхні ноги були на такій стадії обмороження, що їх довелося ампутувати. Джеф Батцер лишився без однієї ноги й пальців іншої. А Г’ю пощастило ще менше – йому, перспективному альпіністу, ампутували обидві ноги аж до колін.

Ідея. Протез як явище не новий, але це завжди було щось чужорідне людському тілу. Справжні ноги дають «зворотній зв’язок»: людина відчуває, що відбувається з її тілом, розрізняє температуру, біль, положення в просторі. Однак класичний протез не дає жодних відчуттів. Г’ю вийшов з лікарні і почав працювати над створенням власних. Спершу це були спеціальні «кішки» для альпінізму, названі так через схожість з котячими пазурами. А потім Герр вирішив, що здатний на більше.

Рішення. Г’ю стає студентом університету Міллерсвіля. За час навчання він запатентував власне кріплення для протезу. Наступний етап – магістратура МIТ. А після її звершення альпініст стає доктором біофізики в Гарварді. Маючи таку освіту, Г’ю почав займатися біонікою на серйозному рівні. Він повертається у МІТ не тільки як викладач, а і як засновник Центру екстремальної біоніки – там намагаються створити «чутливий» протез.

Технологія. Протез Герра не суцільний: він має з’єднання на місці суглобів людини, схожі складові частини, 12 датчиків і акумулятори, які можна заряджати окремо. Сам винахідник каже, що ноги мають три види зв’язку: механічний (поєднання ніг і тіла), динамічний (забезпечує рух) і електричний (забезпечує двостороннє проведення інформації). Кріплення ніг до тіла забезпечує синтетична шкіра, яка має різну жорсткість у різних ділянках залежно від тиску, якого вона зазнає. Загалом завдяки системам контролю нога поводиться так, ніби в ній є м’язи, нерви, сухожилля, суглоби. Керується механізм теж як «справжній» – завдяки силі волі, що мовою фізіології означає нервові імпульси від мозку: електроди на поверхні справжньої ноги фіксують імпульси від скорочення м’язів і трансформують їх в імпульси, що примушують рухатися частини біонічної ноги. Це працює, мов магія: варто подумати про рух – і він відбувається.

Про те, як моделювали біонічні ноги, найкраще розкаже їхній творець.

 

Що далі? Герр каже, що зовсім скоро у людей будуть «запасні» кінцівки, екзоскелети стануть звичною справою, а штучно вирощені нерви якісно змінять відчуття від біонічних ніг.

Наразі вченим незалежно від Герра і МТІ вдалося створити електричну шкіру, що реагує на біль. Рецептори налаштовані на певний рівень тиску, що рівноцінно больовому порогуі – і як тільки «шкіра» фіксує цей рівень, вона посилає у мозок больові сигнали. Випробування проходили на протезі руки, тож сигнал рухався ліктьовим нервом. Рука реагувала, як справжня – людина відсмикувала її. Якщо таку шкіра застосують для біонічного протезу, ми станемо на крок ближче до досконалого майбутнього. Адже «людина не може бути неповноцінною. Неповноцінні тільки наші технології», – запевняє Г’ю Герр.

І йому хочеться вірити.