fbpx

Дуже культурна подяка: люди мистецтва про творчість на фоні війни й вдячність ЗСУ

АвторАнна Гергель
10 Серпня 2022

Війна продовжується. Попри це українці повертаються до своїх звичних справ та навіть знаходять місце для відпочинку — завдяки захисникам і захисницям ми можемо потроху повертати собі своє життя. Одна зі сфер, яка великою мірою постраждала у цій війні — це культура. З іншого боку, війна дає і поштовх для діячів культури, і нині в українців є запит слухати, бачити, сприймати. Platfor.ma та ініціатива Завдяки тобі поспілкувалися з кількома працівниками культурної сфери про те, як вони переживають війну, як це вплинуло на їхню творчість, та завдяки чому й кому вони можуть малими кроками повертатися до своєї діяльності.


Роман Каплун
музикант, диригент, викладач

Перші тижні війни я, який майже все своє життя з музикою, не хотів її слухати взагалі. Я ніколи не тримав у руках автомат, але пішов до тероборони. Мені, правда, сказали, що у них вистачає охочих. Коли я дізнався про Бучу, я на кілька днів буквально випав із життя: мені страшно жити у світі, де відбуваються такі звірства. Навіть відчував себе винуватим за те, що живий.

Творчі люди взагалі дуже сильно піддалися цьому страхові. Кажуть, що робота лікує, і ті, хто може повернутися до роботи, мають змогу відволіктися, ще й паралельно поширюючи українську культуру. 

Я вже почав потроху повертатися до роботи — проводжу дистанційні заняття, щось собі планую. Музиканти, які грають в оркестрах або колективах, зараз їздять по Європі, дають благодійні концерти. Вони борються на культурному фронті — прославляють українську музику, ще й збирають кошти. Менші оркестри, наприклад, муніципальні, теж дають концерти і збирають кошти, а також виступають для військових. Робітники державного сектору, як-от викладачі, працівники консерваторій тощо, проводять дистанційні заняття. А ті, хто давав приватні уроки, зараз часто пробують себе зовсім в інших сферах.

У людей зараз огида до усього російського. Це стосується й музикантів — у них стався такий собі культурний надлом: вони більше хочуть грати та пізнавати українське та позбавлятися російського імперіалізму. В Україні насправді чимало геніальних композиторів світового рівня: Борис Лятошинський, Євген Станкович, Мирослав Скорик та багато інших. Нам не вистачало лише якіснішої культурної пропаганди.

Зараз я став набагато більше цінувати усілякі маленькі моменти, як-от випити кави, зустрітися з друзями, подивитися улюблену Формулу 1. А ще — спілкування з близькими: воно стало більш усвідомленим, глибшим і кращим. 

Взагалі, я щиро вважаю, що наші захисники — це еліта країни. Зʼявилося розуміння, що ти, твої близькі та друзі живі завдяки цим людям. І це відчуття хочеться пронести з собою через все життя.


Саша Попович
викладачка танців 

Перед самим початком війни я якраз набирала нові групи. Аж раптом мені вночі подзвонив чоловік, і сказав, що росія на нас напала. Звісно, у той момент було дуже страшно, а про творчі плани взагалі не було і мови. Сиділи в бомбосховищах, боялися кожного звуку. Проте з Києва я нікуди не виїжджала.

Я вирішила потроху повертатися до нормального життя. Нарешті змогла виконати свою давню мрію — почала малювати, здебільшого якісь патріотичні картинки. Тобто зараз розвиваю іншу сторону творчості. Також я вже почала проводити заняття з танців, тому що людям це допомагає відволіктися та хоч на кілька годин повернутися до мирного життя, яке у них було до війни. До мене приходять дівчата, у яких чоловіки на передовій, вони теж намагаються якось перемикнутися, займаються собою.

Взагалі, так відчувається, що буденне життя потроху повертається. Попри те, що в Києві все іще існують усілякі ризики, я почуваюся впевнено, адже знаю, що мене захищають. За це я, звісно, вдячна нашим військовим.


Сергій Афонський
стендап комік, актор імпровізації, викладач стендапу та комедійної імпровізації 

Я, як діяч комедійного жанру, всю свою комедію перший місяць війни активно виписував у Twitter. Там був і є на це попит, бо людям потрібно з чогось «розпаюватися». Коміки в Twitter і в інших соцмережах допомагають тим, що вміють найкраще — дають людям можливість розслабитись, посміятись.

З корисних змін — почав розбиратись в політиці та перейшов з російської на українську мову. Я родом з Харкова і насправді не планував цього робити. Але зробив це за два дні до війни та досі виступаю українською мовою, викладаю українською і в побуті теж її використовую.

Взагалі я вирішив ще більше займатись стендапом та іншою творчістю. По-перше, не знаєш, скільки тобі залишилось жити, ха. По-друге, коли, як не зараз, на це є попит, людям це потрібно. 

Творчість, культура та творчі люди — це те, що зараз має допомагати людям проживати цей момент. Ми, артисти, актори, коміки, виконуємо роль медіаторів буття. Ми відчуваємо зміни та допомагаємо їх прожити іншим людям. Ми маємо йти трішки попереду, щоб за допомогою жартів донести цей настрій — ми все це переживемо і будемо жити далі. Зараз не час боятися і бути в негативі. Навіть війна це не кінець життя. Тільки кінець життя — це кінець життя. Все інше — частина життя. І ми маємо це нести, щоб люди й далі робили те, що мають робити, кожен з нас. 

І я вже більш впевнено роблю плани, а також проводжу заняття, виступаю. 10 липня в мене був сольний стендап, запис якого вийде на YouTube. Там я планую розповісти все, що написав з 24 лютого.

Взагалі можу сказати, що почуваюсь я прекрасно — і це завдяки тому, що ми потроху повертаємося до звичного ритму життя. Завдяки ЗСУ. Я дуже вдячний нашим військовим — за все, що в нас зараз є. Навіть за цей побут, який ми колись сприймали як належне. А зараз я прокидаюсь вранці, коли не було повітряних тривог, і думаю собі: «Дякую ЗСУ за те, що я можу спокійно займатися тим, чим маю!»


Діана Губарєва
танцівниця, викладачка

Лютий мав бути найнасиченішим місяцем для мене. Якраз тоді прийшло багато нових учениць, у мене була нова хвиля натхнення. Планувалося багато нових проєктів, зйомки кліпу, постановки…

А потім все різко обірвалося і заморозилося на невизначений термін. Я сама із Донецької області. У 2014 році мої рідні тікали від війни до нас, а зараз і ми із сім’єю тікаємо до інших міст. 8 років тому мені доводилося лише чути звуки вибухів, а у 2022 так вийшло, що я бачила моменти прильотів. На цьому тлі у мене з’явилися панічні атаки.

Перші місяці були дуже важкими. Я не займалася творчістю, не могла себе зібрати. Єдине, чого я хотіла — зустрітися з рідними. Тепер ми тримаємося разом.

Згодом мені стає легше, і я розумію, що життя триває. Я почала повертатися у танцювальну форму, і ось уже цього тижня їду до Києва давати майстер-клас.

Я вдячна нашим військовим за те, що у нас є можливість далі займатися своєю улюбленою справою. Хочеться, щоб вони бачили, як розвивається наша творчість, і надихалися цим. А ми й далі надихатимемося ними.

Культура відроджується #завдякитобі: жест на знак подяки військовим 

Вдячність українським захисникам і захисницям вже набула цілого флешмобу — майже у кожного українця є своя історія на цій війні. Всі ці історії обʼєднує велике «дякую» українським військовим. Коли ви зустрічаєте людину у формі на вулиці, ви можете виказати свою вдячність красномовним жестом — долонею, прикладеною до серця.

Національна кампанія подяки військовим і ветеранам «Завдяки тобі» триває в Україні з 2018 року. Вона закликає вітати ветеранів, рятувальників, військових і парамедиків цим простим жестом. У такий спосіб суспільство виказує подяку за Незалежність, яку відстоюють захисники та захисниці.

Рух з поширення цього жесту набула також формату онлайн-флешмобу в соцмережах. Під хештегом #завдякитобі українці оприлюднюють свої історії та розповідають, за що вдячні українським захисникам і захисницям. Долучайтеся до флешмобу й ви — публікуйте свої фото й відео з прикладеною до грудей долонею та діліться вдячністю.

Читайте більше цікавого