Володимир Фомічов, 27 років, редактор, провів у полоні 2 роки

Мене затримали, коли мені було 22 роки. Більшу частину полону я пробув у Донецькому слідчому ізоляторі. У в’язниці є одне головне правило – це зробити так, щоб через тебе не постраждали інші. Друге правило, найважливіше для мене – максимально уникнути ушкоджень, зробити так, щоб твоє життя не зламали, та опинитися врешті решт на волі. Мені казали: «Ви визнаєте свою провину й, можливо, обмін відбудеться швидко». Суд у моєму випадку тривав півтора року – потрібно було, щоб моя вина була визнана, поставили вирок, я потрапив у списки на обмін і міг спокійно поїхати на територію, яку контролює українській уряд.

Тож я зізнався у «нелегальному зберіганні зброї» та «участі в екстремістській діяльності». Я розумів, що якщо я визнаю свою провину, то оберігаю себе. Суд ДНР я не вважаю правовим або чинним, тому не розумів, перед ким потрібно виправдовуватись. За весь час свого перебування там я бачив єдиний випадок, коли людина найняла дорогого адвоката, судилась по всім правилам і врешті решт здобула – їй дали не 17 років, а 3. В інших випадках, скільки б там грошей не було вкладено в адвокатів, жодних успіхів не помічено. Потрібно дивитись правді в очі та ставити єдину мету – вийти на свободу.

Я вважаю, що у в’язниці треба жити в’язницею. Наприклад, з наглядачами потрібно постійно про щось домовлятись, адже вони регулюють твоє життя. Але від того вони не стають поганими людьми. З деякими можна було нормально спілкуватися та розв’язувати якісь проблеми. У мене був випадок, коли керівництво колонії, в якій я був, наказало знайти у мене екстремістську літературу. До мене підійшов сержант, який там був наглядачем, попередив про це і запропонував: «Давай ми подивимось усі твої книжки, і те, що не треба, викинемо». Всі ми, хай там що, жили у тих обставинах, в які потрапляли.

Ми були відрізані від інформації – там було важко фізично спіймати український телеканал чи радіостанцію, до того ж наглядачі слідкували за тим, щоб ми цього не робили. Але все ж нам вдавалося якимось чином ловити 1+1 і 5-й канал, а в колонії в Горлівці – навіть радіо Галичина. Саме по ньому я почув, що у Львові збирають допомогу для військовополонених саме на території окупованих Донецьких та Луганських областей, що мене приємно вразило.

Коли я потрапив у в’язницю, мені часто снились сни, що я на волі, після яких я знову прокидався у в’язниці. Перші місяці після визволення ситуація була зворотна – у сні я знов чомусь їду в Донецьк і потрапляю в підвал МГБ, а потім прокидаюсь у Києві. Цей нав’язливий страх, що ти знову там, переслідував мене близько року.

Змінилося ставлення суспільства. Перший рік після визволення було відчуття, що від мене багато чого хочуть. Я повинен був казати якусь правильну думку для громадськості, ходити на акції, підтримувати якісь тези, щось правильно писати, з кимось спілкуватись, десь працювати, а десь – ні. Таким чином сам загнав себе в депресію. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що насправді я нікому нічого не винен. Тільки як громадянин: виконувати та не порушувати закони, а також вчасно платити податки. Ти навіть на вибори не повинен ходити – це твоє право. Я називаю таких людей, які починають робити монополію на правду, «новими комсомольцями». Ми вільні люди та повинні робити те, що вважаємо за потрібне, в межах нашого законодавства.

Після полону нам видали по 100 тис. грн, але, крім того, у мене були надії, що приймуть закон про статус полонених, який розв’язав би багато питань про обов’язкове фінансування. Я десь два роки носився з ідеєю, щоб ФОПи, які потрапили в полон, після виходу з нього не сплачували єдиний соціальний внесок і свої борги по податках. Згодом прийняли поправку в закон, який цього стосується, – люди, які вийшли з полону, не сплачують те, що вони відсиділи. Мені це здається правильним.

Ігор Козловський, вчений, релігієзнавець, провів у полоні 700 днів

Людина, яка знаходиться в полоні, певною мірою ізольована, але працює так звана пошта в’язниці: навіть через злочинців доходить інформація про те, що за тебе борються. Фактично в камери смертників мені передавали дані, що проходили флешмоби, Славік Вакарчук і Джамала проводили акції на мою підтримку, люди висловлювалися в ЗМІ. Це давало певну надію та сили, які дозволяли допомагати не тільки собі, але й братам.

У багатьох полонених я спостерігав таку проблему як Стокгольмський синдром. Він передбачає, що ти вже не просто спілкуєшся з іншою людиною, а ставишся до неї з симпатією і розумінням, а також можеш навіть підсвідомо переходити на її точку зору. Я попереджав наших політв’язнів, щоб вони були обережні та не зловживали розмовами з наглядачами та ополченцями. Сам я працював зі своєю психікою, я ж релігієзнавець. Це мені допомагало і допомагає не тільки спостерігати за нею, але і контролювати її – в тому числі сни.

Мене катували. Надягали мішок на голову, давали в руки якісь циліндричні предмети та питали: «Що це?». Коли я відповідав, що не знаю, то дізнавався, що «це ваші гранати, які ми знайшли у вас за книжками». Я все заперечував. Катування продовжувалися, поки мене, все ще з мішком на голові, не привели до якогось офіцера. Той сказав, що вони ні в чому не будуть мене переконувати, адже я зріла людина зі своєю сталою позицією. Але вони знають, що я ворог, який потрібен виключно як обмінний фонд. Крапка.

Це все досвід. Він дає можливість постфактум побачити певні дрібнички, які потрібно було зрозуміти в той чи інший період ув’язнення. Наприклад, в колонії ти так чи інакше спілкуєшся з людьми – в тебе є позиція, ти конфліктуєш і намагаєшся донести свою точку зору, але не враховуєш, що твій співрозмовник це розповість тому ж оперпрацівнику. Тож наприкінці мого перебування в колонії представники різних опергруп написали листа, що я наче намагався зробити проукраїнський переворот, за що мене потім кинули в СІЗО.

Зараз я можу вільно доносити до суспільства ті чи інші мої думки, моє бачення, мою позицію. Це моя відповідальність, а не тиск. Коли у мене були перші інтерв’ю після визволення, складалося враження, що навіть журналісти практично не розуміють, що там відбувається на Сході. І це для мене було певним шоком. Я думав, що все ж таки йде війна і суспільство знає, яка ситуація з тими ж полоненими. І коли ти розповідаєш і бачиш, що для цього журналіста це стало новиною – він навіть перепитує «справді?», – це дуже дивує та спантеличує.

Ісмаїл Рамазанов, активіст, колишній політв’язень, провів пів року у сімферопольському СІЗО

Під час катувань мене намагалися змусити підписати аркуш, де фігурували прізвища моїх земляків, які я не знав – казали, що «зараз підпишеш і додому підеш». Я знав, що це все брехня, і нікого, тим більше мене, вони не відпустять. Треба було фактично тягнути час для того, щоб правозахисники та адвокати встигли надати тобі належну допомогу. Але два дні у моїх катів була можливість робити зі мною фактично все, що завгодно – вони нею скористалися. Єдине, що їм перешкоджає, це твої незламність, хитрість і цілеспрямованість. Але варто і міру знати, тому що коли мене запитали: «Чому ви, кримські татари, йдете проти Росії – ми ж вас знищимо?», я відповів, що в 44-му така могутня радянська держава не змогла знищити весь мій народ, а вам тим більш не вдасться. За це мене знову почали катувати, тож я власними словами завдав шкоду свому здоров’ю.

Але я б нічого не змінив у своїй поведінці, якби міг – можливо, тільки б поводився більш жорстоко до тих, хто нас там тримав, і розхитував би цю систему зсередини. Як і раніше, я не довіряв би ані так званому конвою, ні начальнику СІЗО, ні тим людям, які приходили зі сміливим обличчям і пропонували допомогу. Коротко поясню: заходив до мене в СІЗО медик від ФСБ і намагався взяти зразки ДНК, немов «для вашого ж добра». Але вочевидь для того, щоб підкинути, скажімо, на боєприпаси. Я відмовився, – це мене врятувало. А от політв’язням, з якими я сидів, я дійсно дуже довіряв і допомагав їм.

Важливо запровадити системний підхід – після визволення хлопцям давати житло і повну реабілітацію: психічну та медичну. І далі боротися. Ми не надаємо належної інформаційної підтримки для тих хлопців, які досі сидять, не нагадуємо, що в нас понад 100 політв’язнів тільки Кремля з окупованого Криму досі знаходяться в місцях позбавлення волі. Досі немає законопроєкту, який би допомагав нашим політв’язням.

Коли я сидів, мене дуже підтримував мій кримськотатарський народ, а от зі сторони України до окупованого Криму інформація не доходить. Коли знаходишся в містах позбавлення волі через політику, то відчуваєш, ніби про тебе забули. Все тримається лише на волонтерах і правозахисниках, а з боку держави немає елементарних рухів – наприклад, щоб ми офіційно назвали хлопців, які зараз у полоні, політв’язнями.Треба віддати належне Петру Олексійовичу, при ньому хоча б готувався проєкт на підтримку політв’язнів, але з приходом нової влади він відійшов на другий план.

Коли мене визволили, мій народ в Криму вслухався та вдивлявся в мене, щоб зрозуміти, чи продовжу я свою боротьбу. Їхні очікування підтвердились. Для мене честь боротися за тих хлопців, які зараз досі залишаються в полоні – це кращі з кращих. І я буду це робити до їхнього повного визволення.

Володимир Жемчугов, український партизан, Герой України, провів у полоні рік

Скоріш за все, серед усіх я був більш підготовлений до полону та в’язниці – за півтора року, які я встиг попрацювати в підпіллі, я подумки був готовий, що можу туди потрапити. Я активно спілкувався з тими, хто виходив з цих ям і комендатур, а також з рідними людей, які зникали. Я постійно був на зв’язку і знав, як там катують і б’ють. Плюс я прочитав досить багато книжок про дисидентів і життя в таборах, а серед моїх знайомих у бандитських 90-х були певні кола людей, які вже знаходилися в місцях позбавлення волі.

Під час полону я не відчував і не бачив підтримки – фактично за мене боролася тільки моя сім’я. Моє прізвище всіляко приховували, тому я не був медійним полоненим. Тільки через пів року мені почали приходити передачки та посилки від дружини за наші сімейні гроші, а у кінці 2018 року пройшла невелика інформаційна хвиля – робили контент про кожного полоненого та викладали його в інтернеті з метою подальшої трансляції по телебаченню. Але в результаті вони загубилися десь на YouTube, а більше такої державної системної роботи я й не бачив.

Коли мене визволили, я зрозумів, що статусу військовослужбовця у мене немає, адже мене відразу привезли не в військовий госпіталь, а в цивільний. Тільки зусиллями моєї дружини, яка боролася за моє визволення та звернулася до Штайнмайєра (Франк-Вальтер Штайнмаєр, ексміністр закордонних справ, федеральний президент Німеччини. – Platfor.ma), мене відправили на лікування до Німеччини. Уряд цієї країни витратив на мене близько 150 тис. євро – я вдячний німцям, але я за Німеччину не воював. Це ображає. Особливо, якщо брати до уваги, що в Україні до 2018 року на мене не звертали ніякої уваги. Тільки у 2018 році, коли подивилися, як я копирсаюся, роблю благодійні аукціони, допомагаю родинам полонених, організовую фінансову підтримку, проводжу виховні роботи з дітьми, мені дали можливість і зробили частиною Міністерства інформаційної політики.

Але перше, що мене насправді спантеличило після визволення, це те, що в кінці 2016 року ще не було юридично оформленої військові дії з Російською Федерацією й все ще були легалізовані добровольчі батальйони. Перші мої враження були такі: досі війну не називаємо війною, а добровольців – захисниками України.