Да будет знак: как эмоджи покорили мир и что они говорят про человечество

АвторМикита Богданов
27 Серпня 2017
планета пороблено технології

Эмоджи по-настоящему появились в нашей жизни только в этом десятилетии, но успели стать неотъемлемым элементом повседневного общения – с трёхмиллиардной аудиторией и вниманием со стороны социологов. Platfor.ma вспомнила, зачем изобрели разноцветные иконки, и что они говорят об обществе и поп-культуре.

Эмоджи – сравнительно новое явление в цифровой коммуникации, хотя и кажется, что они сопровождали нас всегда. Закрепившиеся в мейнстриме с iOS 5 в 2011 году, они успели стать словом года от Оксфордского словаря, заполучить собственную конференцию и день в календаре, а теперь обзавелись и экранизацией.

На самом деле, возрождение идеи репрезентации языка в символах очень встраивается в победоносное шествие визуальной культуры. Клинопись, иероглифы и пиктограммы, появившиеся около пяти тысяч лет назад, стали вдохновителями новой – универсальной – словесности и, по мнению психологов, постепенно занимают в электронной переписке ту роль, которую играют жесты и мимика в живом общении.

История взаимосвязи спектра эмоций и выражений лица началась более столетия назад, когда результаты своих исследований представили Гийом Дюшен и Чарльз Дарвин, изучавшие мышечные сокращения и мимические проявления. Примерно в то же время американский писатель Амброз Бирс в одном из своих эссе в шутку предложит, чтобы опрокинувшаяся скобка стала пунктуационным знаком и обозначала улыбку. В конце 60-х о том же заговорит Набоков, а в 1982 году исследователь университета Карнеги – Меллона Скотт Фалман призовет использовать 🙂 и 🙁 для эмоциональной окраски объявлений возле кампуса, таким образом предложив первый эмотикон – символ, который передает сообщение типографскими возможностями клавиатуры.

Эмотиконы и эмоджи во многом похожи, но отличаются тем, что количество первых неограниченно и зависит от фантазии пользователей, а вторые довольно четко регламентированы и лимитированы.

Эмоджи (от японского e – картинка и moji – знак) в 1999 году изобрел японский инженер Шигетака Курита. В то время огромной популярностью пользовались пейджеры, которыми пользовались как местные бизнесмены, так и подростки. Ввиду ограниченности размера сообщения, идея добавить условные символы витала в воздухе, пока не материализовалась в виде эмоджи сердца. Понимание всей ценности этой затеи пришло немного спустя, когда производители пейджеров решили убрать сердечко из устройств, а клиенты ответили им беспощадным снижением продаж.

Вдохновившись прогнозом погоды, уличными знаками и мангой Курита рисует набор из 176 эмоджи размером 12х12 пикселей для своей компании (а работал он в NTT DoCoMo – одном из крупнейших мобильных операторов Японии). Начальство идею утвердит, но особого энтузиазма не проявит, просто добавив набор в устройства, даже не прибегнув к услугам дизайнера. Позже этим воспользуются операторы-конкуренты, которые перерисуют все чуть красивее и возьмут себе. Но справедливость, в итоге, восторжествует: в 2016 оригинальный набор Куриты на постоянную экспозицию выставит Нью-Йоркский музей современного искусства.

Следующим прорывом стало появление эмоджи в iPhone. Когда Стив Джобс приехал представлять первый из них в Японию, один из операторов, Softbank, согласился на сделку только в том случае, если в яблочных смартфонах будут эмоджи. И понеслось.

Сперва эмоджи были доступны только в японских iPhone, но ушлые пользователи из других регионов довольно быстро пришли к решению – после установки японской клавиатуры оригинальные символы стали доступны и им.

В 2011 году вышло очередное обновление оболочки – iOS 5 – с официальной поддержкой эмоджи. Совсем скоро такую же введут в Android и Windows. За год до описываемых событий консорциум Unicode, который задает стандарт кодирования символов, добавил поддержку эмоджи, что позволило использовать их вне Японии и стандартизировать отображение в разных операционных системах.

Сейчас Unicode поддерживает более тысячи эмоджи, а радикально увеличить их количество позволило включение гендерно-инклюзивных и связанных с расовым разнообразием символов. Двигателем прогресса в этой области привычно выступила Apple: в iOS 6 они добавили в набор гей-пары, в iOS 8 – множество афроамериканских иконок, а в iOS 8.3 внесли возможность выбирать один из пяти цветов кожи (по шкале Фитцпатрика) после долгого тапа по эмоджи. В iOS 10 решили проблему с гендерным разнообразием профессий. Причем, исправив свои же ошибки: как пишетMashable в статье «Скрытая история эмоджи», именно Apple сделал прежде нейтральные смайлики полицейского и строителя мужчинами, а массаж и стрижку женскими, как будто мужчинам не нравится массаж, а женщина не может быть полицейской.

Политическая роль эмоджи стала еще более очевидной, когда в конце 2016 года Google и Microsoft запретили включение в набор иконки винтовки (приуроченной к Олимпийским играм в Лондоне), а Apple заменили старую иконку пистолета зеленым водным ружьем.

Потенциал в эмоджи увидели и художники. Помимо уже упомянутой коллекции в MoMA, был и «эмоджи Дик», купленный Библиотекой Конгресса в 2013 – деньги на книгу собирали на Кикстартере, а саму идею подхватил и расширил, например, сайт Arzamas. Был Сюй Бин, когда-то создавший сначала книгу с неразборчивыми китайскими иероглифами, которые никто не может прочитать, а в 2012 выпустивший книгу-антипод с эмоджи, понятными всем. А нью-йоркская художница Карла Ганнис выставила в Сотбис анимированный «Сад эмоджи наслаждений», остроумно обыгрывающий босховский оригинал.

В 2015 году Оксфордский словарь английского языка назовёт Словом года :joy: – «лицо со слезами радости», самое популярное эмоджи в мире. В том же году Американское общество диалектов признает «самым заметным эмоджи» :eggplant: – баклажан в Штатах используют как эвфемизм для фаллоса (эмоджи пока асексуальны. Пока).

В ноябре 2016 в Сан-Франциско прошёл первый Эмоджи-кон, спонсорами которого среди прочих выступили General Electric, ESPN и Timberland, а партнёром – страна Финляндия.

Кроме того, с 2014 года 17 июля отмечается Всемирный день эмоджи. Создатель Эмоджипедии Джереми Бардж выбрал этот день потому, что именно 17 июля изображено на эмоджи календаря в iOS. В 2017 Эмпайр-стейт-билдинг окрасилась в честь праздника в желтый, а в колокол, закрывающий торги на Нью-Йоркской фондовой бирже, прозвонили создатели «Эмоджи муви».

В этом году вышло первое масштабное социологическое исследование эмоджи: исследователи Мичиганского и Пекинского университета проанализировали 427 млн сообщений от пользователей из 212 стран. Их рейтинг тоже возглавило «лицо со слезами радости» (15,4% от всех), за ним – «сердце» и «глаза-сердца». Чаще всего (в каждом пятом сообщении) эмоджи используют французы, за ними россияне и американцы. Жители стран с высокими показателями индивидуализма, например, Австралии, Нидерландов или Чехии, склонны использовать более «счастливые» эмоджи. В обществах с долгосрочной ориентацией и ценностями, связанными с будущим – Венгрии или Украине – негативные эмоджи используются реже, чем в противоположных по ориентации Мексике и Израиле. В то же время, считающиеся очень открытыми чилийцы и аргентинцы используют меньше счастливых эмоджи, чем живущие в авторитарных обществах россияне и турки и так далее.

Эмоджи – не только инструмент в общении, но и индикатор, регистрирующий новые веяния в обществе и много говорящий о нас самих. Недавно Куриту, создателя первого набора, спросили о любимом эмоджи. Он ответил: «Тот, с которого всё началось – сердце».

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Найцiкавiше на сайтi

Нова програма грантів House of Europe для креативних українців від ЄС. Ось усе, що потрібно знати

АвторPlatfor.ma
18 Жовтня 2019

16 жовтня програма House of Europe оголосила перші конкурси заявок на гранти та програми в Україні. Розповідаємо, для кого відкриті ці можливості, як податися та отримати фінансування.

House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

 

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.

 

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

 Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю людини, з якою треба працювати. А може навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним занурення в тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого шо «ой, ні, у вас не такі роботи». На початку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі написав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от маємо заявку – в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь? І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю ідеї, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Людина-активізм: як одна Наталя Шевчук розвиває соцрекламу, бореться з хутром і пропагує екологію

АвторЮрій Марченко
10 Жовтня 2019

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.