Офіційної статистики щодо кількості бездомних у Києві немає. Точніше, вона є, але покладатися на неї не можна з таких причин: вона базується на кількості бездомних, що звернулися по допомогу чи стали на облік для отримання соціальної допомоги або послуг. А це, за різними оцінками, навряд сильно більше однієї десятої від реальної кількості.

Добре, нічого, йдемо до експертів. На думку Ольги Макар, керівниці ГО «Молодь за мир», станом на листопад 2019 року вулиці Києва налічують приблизно 10 тисяч бездомних людей. Ось і перша цифра! Далі озброюємось житловим кодексом України. Конкретніше – його 47 статтею, за якою житлова площа має видаватись із розрахунком 13,56 квадратних метрів на одну особу. Множимо перше на друге (можна навіть перевірити, порахувавши у стовпчик) і отримуємо 135 тисяч квадратних метрів житлової площі, необхідної для того, аби кожен бездомний столиці мав свою особисту коморку. 

Гуглимо житлові площі найбільших хмарочосів світу, підбираємо кандидата за площею приміщень всередині й вуаля – у нас є переможець (так, загальна площа приміщень Емпайру вказана як більша за 200 тисяч, але це з урахуванням паркінгів і коридорів, та коли ми вже так заморочились, не будуть же наші бездомні ночувати у гаражі). А ще, погодьтесь, на панорамі Києва це виглядатиме досить ефектно. Особливо, якщо брати до уваги, що вежа населена бездомними, бодай тепер колишніми. Чи все ж таки не населена?

Свій маленький хмарочосик соціальної допомоги у Києві вже є. Він знаходиться на вулиці Суздальскій і вміщує до 150 людей одночасно. Вартість однієї ночі – 10 грн, а покинути приміщення треба до 8 ранку. Звичайно, це катастрофічно мало, порівняно із загальною кількістю бездомних, але парадокс у тому, що будівля майже ніколи не заповнена більш як на 80%. Тут і прийшов час шукати відповідь на питання заголовку №2.

Бездомні – група населення, до якої склалося чи не найбільш упереджене ставлення з узагалі можливих. Зовнішній вигляд та недотримання особистої гігієни (хоча це пояснюється якраз відсутністю доступу до благ, що дозволяють за собою слідкувати); схильність до вживання алкоголю (хоча більшість починає пити після того, як стає бездомним, аби затьмарити беззмістовні будні або елементарно зігрітись); думка, що бездомність – особистий вибір (тут, можливо, ноги ростуть з американських фільмів або з радянського лозунгу «Бомж – высшая форма эгоизма», хоча здебільшого на вулицях опиняються жертви махінацій із нерухомістю); наявність до 1998 року закону, що позбавляв реєстрації ув’язнених після 6 місяців у колоніях і автоматично залишав більшість людей, які повернулися з місць позбавлення волі, без житла (а отже жива і думка, що більшість бездомних – колишні «зеки»). І це невелика частина чудово відомих вам стереотипів, які призвели до вищої форми несприйняття даної групи більшістю – тотального ігнорування з рідкими проявами агресії, коли треба прибрати бездомного зі сходів свого готелю-ресторану. І за десятки років вони до такого ставлення звикли. 

З 1 грудня по 31 березня в Києві вже не перший рік працюватимуть спеціальні зимові патрулі (які за законодавством мали б працювати увесь рік), що допомагатимуть безпритульним під час приходу холодів. Вони ж облаштовуватимуть пункти обігріву для бездомних, які, тим паче, не працюватимуть вночі.

Ті ж патрулі, окрім роздачі їжі та одягу, можуть запропонувати бездомним поїхати в центр соціальної допомоги, стати на державний облік, отримати медичну допомогу. Але змусити це зробити вони не можуть – все має відбуватися винятково на добровільних засадах. Чи варто казати, що чимала кількість від подібного відмовляється. Вони звикли до умов вулиці, «непогано облаштувались», деякі мають проблеми з психікою. 

Автор благодійного інстаграм-проекту «suka zhizn» в інтерв’ю bit.ua сказав: «Бездомних вважають агресивними, але це не так. Вони вже взагалі нічого не відчувають. І це набагато гірше». Провівши декілька років на вулиці та звикнувши до подібного способу життя, людина не в стані самостійно пристосуватися до іншого – «звичайного». З величезним ризиком після декількох днів у звичайних умовах вона може просто взяти й знову втекти. Тут потрібна довга та методична робота з психотерапевтом. Але хто ж погодиться з ним спілкуватись, коли стоїть питання «де б знайти поїсти хоча б двічі на цьому тижні?». Тут коло і замикається. 

Найкращий спосіб допомогти бездомному – витягнути його на базові сходи піраміди Маслоу. Їжа, вода, одяг, тепло: те незначне для нас і таке необхідне для інших. В Києві працює досить велика кількість організацій, яка цим займається, більшість – громадські, що тримаються на волонтерах. «Молодь за мир», «Допоможи бездомному», «Обід без бід» – лише деякі з тих, хто регулярно влаштовує рейди з роздачі бутербродів для своїх «друзів», або ж облаштовує точки роздачі гарячої їжі. Вони діляться одягом та роздають талони на ночівлю в тому самому будинку соціальної допомоги на Суздальській, де раз на місяць волонтери купують своєрідний абонемент.

Цього року Спільнота святого Егідія видала цілий довідник для бездомних, який містить у собі детальну інформацію щодо того, де та коли в Києві можна поїсти, переночувати, прийняти душ або ж навіть оновити гардероб. І хоча без календаря та годинника досить складно орієнтуватись, коли саме й куди варто попрямувати, люди приходять, завжди вдячні за допомогу. 

Звичайно, подібні дії не вирішують проблему бездомних на вулицях і не допомагають їм знайти роботу, постійне житло і, тим більше, повноцінно реінтегруватися в суспільство. Технічно, це взагалі ідеальний приклад видачі голодному рибини з відомої приказки, а не вудки. Напрошується висновок: невже допомагати бездомним – немає сенсу й ми просто підтримуємо життєдіяльність паліативно хворого?

Фотограф Борис Михайлов у серії робіт «Історія хвороби» знімав бездомних Харкова або оголеними, або ж навмисно просив «ефектно» позувати для нього (серію, до речі, можна прямо зараз подивитись у Пінчук Арт центрі, але я наполегливо раджу відвідувати її винятково на голодний шлунок). Михайлов наголошував, що платив бездомним за фото й що вони завжди охоче дозволяли ставити над собою подібні експерименти, аби тільки отримати винагороду. Сформований тоді висновок фотографа був дивовижно простим: 

«Всі ці люди мають померти. Вони не люди. Капіталізм прийшов і вони з ним не впорались. Якщо людина і собака стоять поруч. І людина впала. То хто з них людина? А хто – четвероногий?»

Безумовно, логіка в цих словах є. Але хіба для того, хто насправді здатен співчувати, це матиме значення?

Вибір, звісно, для себе кожен робить сам. Для тих, хто обрав ту ж таблетку Морфіуса, що і я, декілька порад. Якщо не знаєте, як допомогти, то не вигадуйте велосипед – краще зверніться до вже існуючих організацій, вони завжди потребують волонтерів. Вже вищезгадані тут «Молодь за мир» або ініціатива «Допоможи бездомному», наприклад. Ознайомтеся з довідником, приїдьте на місце роздачі їжі, привезіть теплі речі. Підпишіться на @sukazhizn, там часто шукають тих, хто може долучитися, в коментарях. Одним словом – допомагайте. Це майже так само корисно для здоров’я, як сирі овочі або секс.

Краще бутерброд у руці, ніж Емпайр Стейт Білдінг в небі.