— Як ви вирішили стати сапером? Ким взагалі мріяли бути у дитинстві?

— В мене ціла династія військовослужбовців. Професійними військовими були тато, дядьки, дідусі. Один з прадідусів був військовим медиком, другий — теж брав участь у Другій світовій. Тож неминуче у моєму дитинстві розмови вдома стосувалися служби. До того ж ще малим я подивився фільми «В зоні особливої уваги» та другу частину «Хід у відповідь» про повітряно-десантні війська. І це стало моєю дитячою мрією, до якої я йшов.

Коли розвалився Радянський Союз, ми повернулися на нашу історичну батьківщину — туди, де у нас родичі й де народилися мої батьки. Я на той момент закінчив школу і пішов на строкову службу у восьму бригаду спеціального призначення. Відслужив, відлітав на гелікоптері, про що я мріяв у дитинстві, пострибав з парашутом. Але був дещо розчарований в армії та взагалі в системі. Це був кінець 1990 – початок 2000 рр. — трохи важкі часи для Збройних сил.

Потім виникло питання, як продовжити свій життєвий шлях. Я вирішив вступати у ВНЗ й пішов у Кам’янець-Подільський військовий і інженерний інститут.

— Складно було навчатися?

— І цікаво, і складно. Складнощі були через те, що у мене з моїми однокурсниками була значна різниця у віці, до того ж у мене за плечима ще й був досвід служби. А цікаво, тому що у мене були серйозні викладачі з профільних предметів і нормальна навчальна програма. Наприклад, якщо перше заняття було теорією, то наступне — практика з навчальними засобами, а третє — практика з бойовими засобами. Так ми проходили майже всі тематики — це було потужно.

— Які предмети треба знати, щоб стати сапером?

— Фізика та математика — це основні. Ну і фізична підготовка само собою. 

— Що взагалі входить до ваших обов’язків?

— Прокинувся, дістав з шафи шашку тротилу, з’їв. Жартую. Я в одному з підрозділів Збройних сил й, крім того, що мені час від часу приходиться аналізувати та приймати рішення, я й сам є одним із виконавців. 

Кожного разу все проходить по-різному, тому описати класичний робочий день складно — життя вносить деякі корективи. Буває, що днями сиджу над паперовою роботою. Або є заздалегідь запланований виїзд, ми збираємося і їдемо на точку. Зараз працюють багато груп і велику роботу виконують хлопці з Державної служби надзвичайних ситуацій, основне навантаження лягає саме на них. І на хлопців з підрозділів Міністерства оборони, — проте вони досі спираються на деякі старезні накази часів СРСР, які просто переклали українською. 

В плані забезпечення нам всім дещо складно. У нас старі металошукачі радянського зразка. Вони застаріли ще років 50 назад, а враховуючи, що зараз ґрунти перенасичені дрібними уламками, такими пристроями навіть небезпечно працювати. Те саме стосується техніки для розмінування території від вибухонебезпечних предметів. Наші західні партнери в цьому плані дуже далеко просунулися, а в нас майже нічого немає. Деякі групи забезпечені роботами, але в цілому їх та іншої потужнішої техніки далеко на всіх не вистачає. Проте ми сподіваємося на краще і просто робимо свою роботу. 

— Як це відбувається — вам повідомляють про замінування, ви приїжджаєте на місце і що робите далі?

— Не можу розповідати багато. Загалом ми його оглядаємо та приймаємо рішення, як далі будемо працювати та до яких заходів звертатися. Оскільки я в Міноборони, у мене трохи хаотична система через велику кількість різних завдань, що можуть оновлюватися щохвилини. 

До об’єкта ніхто відразу не наближається, уважно оглядається місцевість навколо нього, тому що, можливо, є пастки, додаткова лінія керування або дублювальний заряд. Після того, як оглянута місцевість, починається вивчення самого вибухонебезпечного предмета. Але ж знову — ретельно та обережно. І лише після цього приймається рішення: транспортувати в інше місце або знищити прямо тут. Спочатку треба убезпечити територію, попередити людей, провести ще деякі підготовчі заходи. А потім об’єкт знищується вибухом.

— А бувають сцени як в бойовиках, де ви перерізаєте червоні або сині дроти та стежите за секундоміром на табло?

— Дроти стосуються саморобних вибухових пристроїв. А зараз багато нерозірваних боєприпасів. Вони несуть велику небезпеку, більшу, ніж деякі саморобні вибухові пристрої, наприклад, чи деякі міни, тому що мають більший заряд небезпечної вибухової речовини та готові елементи для ураження. І вони нестабільні, бо ще не вибухнули. Незрозуміло, чому вони не спрацювали, тому треба обережно з ними розібратися. Наша задача — знешкодити такі снаряди. Тут цікаво, що одні керівні документи радять одне, заходи безпеки інше, а іноді ситуація повертається так, що треба робити взагалі непередбачуваний вибір. І я його роблю. 

— Що ви думаєте про знаменитого вже дядьку, який на руках ніс нерозірвану міну?

— Я бачив цей ролик і це смішно. Але мені як саперу зрозуміло, що не треба було дядькові її чіпати, бо міна могла бути поставлена на невилучаємість, тобто спрацювати якраз тоді, коли її рухають. Цей чоловік міг загинути. З іншого боку, мені було ще більше смішно, коли він її ніс на витягнутих руках і відвертав обличчя. Типу це, якщо що, йому допоможе. Тому відчуття двоякі. Мені шкода, що звичайні люди вимушені робити такі без перебільшення безглузді вчинки. З іншого боку, те, що люди не бояться і намагаються всіляко протистояти ворогу — це добре. 

— Чому не можна брати незрозумілі об’єкти руками та кудись їх переносити?

— Тому що вони нестабільні й пройшли термічний вплив, тобто вогонь, або падали з висоти понад два метри. Вони можуть вибухнути від вібрації, нахилу тощо. Тому їх не можна чіпати. 

Взагалі є таке золоте правило для саперів, розвідників і, мабуть, всіх військовослужбовців: «Якщо ти нічого не впустив і це впало не в тебе, то не треба це чіпати». Тому що ворог доволі підступний — спеціально використовує мінопастки й маскує під речі, які можуть бути цікаві, щоб посіяти паніку і страх. А ми маємо бути стійкішими та розумнішими. Якщо щось лежить і просто манить до себе, можливо, це не просто так. Можливо, замінована сама річ, або підступи до неї, або під нею щось лежить.

— Чи не страшно вам кожного разу йти на завдання, з якого ви можете не повернутися?

— Звичайно, страшно, але це свідомий вибір. Як казав один генерал «На війні буває і таке». Смерть — це частина життя. Треба просто розуміти, що це може статися і навіть сьогодні. З цим потрібно жити. 

— Не хотілося вам ніколи змінити сферу діяльності?

— Ні, нормальна чоловіча робота. Я нею пишаюся. 

— Зараз, зрозуміло, у вас дуже багато роботи, а що ви робите у мирний час?

— Я завжди був професійним військовим, а коли час від часу «перевдягався» у цивільного, то багато чим займався. Колись був художником-постановником, деякий час працював у приватній піротехнічній компанії — ми займалися салютами та феєрверками на святах, а також піротехнічним музикальним шоу. То було круто.

— Які риси характеру повинен мати сапер, якщо можна якісь виділити?

— Має бути креативність. Не завжди можна все робити так, як прописує стандартна парадигма, і тоді вже треба вмикати фантазію. Гнучкість мислення також вітається. Як і в будь-якій роботі, яка пов’язана з тим чи іншим ризиком, головне не думати, що ти найрозумніший і не нехтувати заходами безпеки. Тому що коли перестаєш боятися, в сенсі бути обачним, це може дорого коштувати. Погано, коли приходить занадто багато самовпевненості. Це чудово, але коли вона б’є через край — то небезпечно і потрібно переглядати деякі моменти. 

— Що може стати на заваді до професії сапера? Якісь проблеми з зором тощо?

— Проблеми з зором та взагалі зі здоров’ям. З нервовою системою — якщо є сильний тремор рук або запаморока. Найголовніше, щоб людина не боялася прийняти рішення та брати на себе відповідальність. Це стосується всіх офіцерів та військовослужбовців, які займають керівні посади. Легко, коли ти відповідаєш за себе і за своє життя. За життя інших відповідати складно. 

— Коли, за вашими оцінками, можна буде повертатися на раніше окуповані території, наприклад, Київщини?

— Після того, як дозволить міська рада, і після того, як попрацюють хлопці з ДСНС. І цим нехтувати не можна, адже велика частина території замінована. Це потребує багато зусиль. Коли там будуть знову жити люди, то невгамовні діти будуть йти гуляти в «зеленку». Тому треба, щоб хлопці все перевірили, зачистили територію і влада надала офіційний дозвіл.

— Але це точно не питання найближчого місяця? 

— Точно ні, але хлопці, які цим займаються, роблять все можливе. Тут важливо мати самосвідомість і розуміти, що існує небезпека, і варто не наражати на неї себе та інших. 

— Нещодавно була новина, що в Печерському районі Києва знайшли розтяжку. Скільки таких небезпечних пасток ще може бути у Києві?

— По-перше, можливо, це був муляж або чийсь дурний жарт. По-друге, в Києві можуть бути хіба що якісь диверсійно-розвідувальні групи чи окремі особи, які займаються терористичною діяльністю для того, щоб розхитати ситуацію. Але у нас достатньо представників різних силових структур, які працюють у цьому напрямку і проводять контрдиверсійні заходи. Тому я вважаю, що це скоріше виключення, ніж правило.

— Але дороги в областях все ще заміновані. Наскільки це велика територія?

— Крім мін, є велика кількість боєприпасів, що не розірвалися. А ще ті, що пройшли вогонь, коли, наприклад, артилерія влучила у військовий автомобіль. Боєприпаси розкидало вибухом, і тепер вони знаходяться на тій чи іншій ділянці й теж доволі небезпечні. 

Дійсно, це достатньо велика територія. Настільки, що ніхто зараз конкретну цифру не назве. Але знову ж таки — хлопці працюють.

— Як ви ставитеся до пса Патрона, який є частиною команди чернігівських саперів?

— Я обожнюю цю собаку. Він справжній фахівець, а знаю, що в Україні є кінологічні центри, де таких виховують. Вони дуже багато працюють, а у наших західних партнерів кінологічна служба — обов’язковий атрибут. Сподіваюсь, що у нас буде більше таких помічників у кожному підрозділі. Коротше, Патрон мені дуже подобається. Він став негласним символом незламності й думаю, що скоро з’явиться як принт на багатьох футболках. При цьому часто його сприймають як просто фішку. Але насправді він працює повним ходом, це ж службовий пес.

— Яка історія з практики вам згадується найчастіше, коли вас просять розповісти про вашу роботу? 

— Якось під Дебальцевим знайшли нерозірвану протитанкову керовану ракету — ми її знищували накладним зарядом. І коли спустилися до річки після детонації накладного заряду, виявилося, що не вся вибухова речовина здетонувала. І ракета як яблуко, у яке влучила куля, просто почала розлітатися в різні боки гарячими шматками. На мене всі подивилися. Я зрозумів, що якщо почну нервувати, то всі теж запанікують, а бігти незрозуміло куди й таким чином ми ще більше наражатимемо себе на небезпеку. Тому я просто стояв і максимально показував своїм виглядом, що так і має бути, все йде за планом. А про себе думав: «Головне, щоб комбату не залетіло кудись за комір». 

Я вчуся на своїх помилках, тому в майбутньому можливість такої детонації усунув. Але в той момент мій покерфейс потрібно було бачити. Я був дуже переконливим, тому що ніхто навіть не смикнувся. 

— Які є найнесподіваніші місця, в яких ви знаходили небезпечні об’єкти?

— Вони є усюди. Від дитячих майданчиків до колодязів та каналізацій. Можуть класти під двері, які спеціально для цього зняли з петель. Вони дикуни. Тому ми часто наголошуємо на тому, що треба бути обачними і обережними — ніколи не знаєш, яка дикість спала на думку нашому ворогу.

Обкладинка: ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ