Быть в первом курсе: гид по Киеву для приезжего студента

АвторЮрій Марченко
8 Вересня 2015
пороблено

В вузах столицы стартует новый учебный год. Для тех первокурсников, которые приехали учиться из других городов, Platfor.ma подготовила гид о том, как вести себя в Киеве, чтобы с ходу прослыть своим.

Мемы и символы

Киевским символам, которыми кичится не официозная власть, а простые горожане, мы уже посвящали отдельный материал. Используй его мудро. Если однокурсники предлагают посидеть в парке Шевченко, усмехнись: «Заодно твою квартиру в шахматы проиграем». Потешайся над обилием киосков – это очень по-киевски. Ходи на водные экскурсии по Днепру с напускным чувством брезгливости. Будучи вечером выходного дня в районе Театральной, обязательно предложи «спуститься посмотреть, как старички танцуют». В случае пикника настаивай, что нужно «гнать на трамвае в Пущу». По Крещатику ходи деловитым шагом, не глядя по сторонам, так как променад по главной улице страны – это для приезжих.

Очередь напротив ЦУМа (не забудь вздохнуть: «Когда ж его уже достроят» – кстати, скоро) означает сакральный символ Киева – «перепичку». Демонстративно съешь ее и как можно более небрежно произнеси: «Вроде они сосиски другие стали класть, не?» – степень столичности вырастет в разы.

Во дворике на Рейтарской в клетке обитают здоровенные вороны. Не так важно знать, где именно, как исправлять несведущих, что это не ворОны, а вОроны. Кстати, они тоже любят сосиски.

На посиделки с вином зови друзей на Пейзажную аллею, протянувшуюся от Исторического музея до Львовской площади. Первое правило Пейзажной аллеи – никогда не называй ее Пейзажной аллеей – используй кодовые названия БЖ (в честь прилегающей улицы Большая Житомирская) или Пейзажка. Слушай уличных музыкантов, глазей на прохожих. С каменными котами не фотографируйся.

Будь осторожен с Гидропарком – там есть заведения, где в состав бизнес-ланчей входит водка, что многое говорит об этом месте. Но если ты амбал или хочешь им стать, обязательно загляни в тамошний самодельный тренажерный зал под открытым небом. Некоторые конструкции этого сурового фитнес-центра – нечто среднее между вершиной инженерной мысли и грудой ржавых железяк.

Еще от Гидропарка удобнее всего (на лодке через пролив) добираться до одного из лучших пляжей Киева с романтическим названием Довбычка. Если вдруг увидишь что-то такое, от чего в детстве хихикал бы с друзьями по двору, то не удивляйся – пляж слегка нудистский.

Если ты живешь в общежитии, то держись. Кстати, больше всего с расположением повезло общаге Национального медицинского университета, которая находится в трех минутах от Майдана. Впрочем, не так уж повезло тамошним студентам, поскольку строение старое и коренные его жильцы – тараканы и сердитые вахтеры. Если же снимаешь квартиру, то в разговорах с однокурсниками о том, кто где обосновался, блесни фразой «Жизнь дала трещину – переехал на Троещину». Именно этот район в народном эпосе полагается наиболее неприглядным, хотя 300 тыс. тамошних жителей с этим не согласятся. Не соглашайся и ты, настаивай, что ДВРЗ или даже Борщаговка гораздо специфичнее.

Селиться стоит около станций метро – транспорт удобный и в пробках не стоит. Всегда негодуй, что в час пик в вагонах много людей. Уступай место сам знаешь кому и придерживай тяжеленные двери-убийцы на выходе. Проезд стоит 4 грн, можно покупать жетоны, проездные и прочие бесконтактные карточки. Но самый шик – это платить обычной MasterCard. Ближний к женщине-вахтеру аппарат обычно оборудован прибором, который на зависть стоящим в очереди за жетоном волшебным образом снимает с карточки 4 грн и пропускает тебя внутрь.

Еда

Перепичку, надеемся, ты уже запомнил, хотя регулярно есть ее все же не стоит. Уважай пирожковую «Ярослава» недалеко от Золотых ворот – там недорого, вкусно и можно выигрывать пари, потому что все считают, будто место на самом деле называется «ЯрославНа» (вот тут есть еще несколько киевских мифов). Из других уличных общепитов используй кебабные – это не зазорно. Чтобы прослыть шаурмичным эстетом, заказывай не мясо, а фалафель – это такие котлетки из нутовых бобов. Безуспешно жди, когда восхищенные одногруппники пошутят: «Нут ты даешь!» – этого никогда не случится. Сердце киевской шаурмы – в здании Бессарабского рынка, где сразу несколько культовых мест с вращающимся мясом. Если фалафель осточертел, используй тамошнюю же точку Veganohooligano – вегетарианцы от нее будут в восторге. Столичного лоска тебе придаст история о том, что основатель заведения Рудик когда-то вовсю лопал мясо и гонял на огромном джипе, а сейчас убежденный веган и ездит на велосипеде (за подробностями отправляйся в наше с ним интервью). Больше ничего на этом рынке не покупай – он дорогой.

Рядом находится и одно из заведений «Пузатой хаты», где можно вкусить обед за пару десятков гривен. Мнения по поводу этой сети расходятся: один из главных киевских рестораторов Дима Борисов, к примеру, считает, что вполне, а вот основатель Фестивалей уличной еды Роман Тугашев от нее морщится. Кстати, оба этих имени стоит запомнить. Первый славится своими тусовочными ресторанами вроде «Барсука», gastroRock или Crab`s Burger, и вдохнул жизнь в район Воздвиженка, потенциально тянущий на киевский Монмартр. На мероприятие второго придется ехать до конечной метро, но сделать это тоже не помешает – во-первых, на Фестивалях уличной еды много еды, а во-вторых, они проходят на арт-заводе «Платформа», который с нашим интернет-журналом никак не связан, но все равно является примечательным местом.

Раз уж мы перешли к заведениям подороже, то за высокой гастрономией отправляйся в места Сергея Гусовского: грузинский «Шоти» или старожил «Пантагрюэль». А также в Under Wonder на Толстого, Arbequina на Майдане, Dogs and Tails на Шота Руставели, «Любимый дядя» на Паньковской и Vero Vero у Киево-Могилянской академии. Стипендии как раз хватит на минералку (ну, и еще пару блюд). Сравнительно дорогие, но вкусные и разнообразные хот-доги стоит попробовать в сети Bistro Bistro.

Если денег совсем нет, дотяни до воскресенья, а потом устрой экспедицию в кришнаитский храм недалеко от станции метро Нивки. После разнообразных интересных церемоний, ни одна из которых не будет иметь к тебе никакого отношения, местные обитатели угощают всех вкусными и невероятно обильными обедами. Можно набирать с собой. Нельзя возмущенно кричать: «А где телятина?!» – кришнаиты не едят мясо, а уж коров особенно. Потом блеснешь этим походом на религиоведении.

Ночная жизнь

В украинской столице есть сразу несколько эпицентров клубной жизни со всеми ее коктейлями, танцполами и первым метро до общаги. Вероятно, чаще всего тебе будет попадаться реклама клубов Saxon и Forsage, но киевские старожилы считают эти места гиблыми. Впрочем, разок заглянуть, возможно, стоит, чтобы потом скептически пожимать плечами: «Ребята, ну вы же не собираетесь туда идти?»

Вместо этого стоит предложить «Южный берег Киева», если еще тепло, и Closer и `Atlas, если не очень. Душевности этих заведений и разнообразию событий в них нет предела, так что любить их – правильный выбор киевлянина. В случае именитого артиста хвали организаторов так: «Крутой привоз». 

Чтобы прослыть тусовщиком, стоит также научиться со знанием дела (или с его видимостью) рассуждать об особенностях акустики в Sentrum, StereoPlaza и «Дворце спорта» и с ностальгическим вздохом вспоминать Хlib. Обязательно узнай как выглядит Тиман (ладно, вот он на фото) и наловчись с ним здороваться – это живой талисман столичных концертов и гарантия того, что вечеринка, в принципе, неплохая.

Посидеть

«Берлинизация» Киева идет полным ходом, так что каждые полчаса в городе открывается какое-нибудь крафтовое хендмейд место с лофтовым дизайном. Уверенным киевлянином можно прослыть, если пить кофе в Fair Finch на Воздвиженке, Розумній каві, «Чашке» на Бессарабке или в One love espresso bar на шестом этаже того же здания (напротив костела еще есть одна точка этой сети). А какао – в Call me Cacao. Кстати, к колоссальным розовым улиткам и прочим автокафе относись скептически, но все равно пей.

Всегда душевная атмосфера в Squat 17b у парка Шевченко – с полдесятка лет это место было настоящим сквотом и местом встреч для своих. Но в итоге ребята решили распахнуть двери для всех желающих, и теперь во дворике за музеями улицы Терещенковской валяются в гамаках и сидят на деревьях (да, там стулья) лучшие люди города, а идеолог новой полиции Эка Згуладзе одобрительно кивает, отхлебнув масалу.

Squat 17b

К радости всех книжных червяков чтение становится все более модным. Пока одна половина людей в метро угрожающе сверлит друг друга взглядом, другая в это время читает книги или «Вести» (скандальное издание, которое часто обвиняют в сепаратистских взглядах – его в метро раздают бесплатно). Чтобы следить за ходом сюжета не только на переезде «Лыбидская»–«Демеевская», в столице пооткрывались специальные заведения. В Доме ученых на Владимирской есть, к примеру, инди-книжный «Хармс», где можно и чай-кофе попить, и интересную лекцию послушать, и книги почитать. На Воздвиженке разместилась современная библиотека Botan, которая порадует и книгами, и меню, и дизайном. Если поступил на филфак, выучи также «Довженко. Книги, кофе, вино», Freud House и «Книжный клуб Булгакова», который в последнее время как-то поутих, но именно этим даст тебе повод обронить: «А куда это пропал “Булгаковский клуб”?»

 

Важно: окружающие мигом онемеют от уважения, если в одном из этих мест ты скажешь: «Неплохо, слегка напоминает старый “Бабуин”». Это такая покойная сеть концертно-книжных кофеен, в которых выросла половина литературной тусовки столицы и их приспешники.

Половина этой половины регулярно выпивает в «Купидоне» на Пушкинской – месте сколь давнем, столь и легендарном. Кроме того, тебя ждут целые сонмы антикафе. Для начала запомни название «Циферблат», который находится во дворах напротив Золотых ворот. Если понравится, следи за временем в «Часописе» (хотя туда ты в любом случае попадешь ради лекций) или Bibliotech. В целом же имя им легион.

Людям, которые любят читать, также стоит обратить внимание на то, что можно валяться на диване и становиться умнее. В последнее время стали страшно популярны разнообразные онлайн-курсы. Верховный вождь этого движения – инициатива Prometheus, которая бесплатно учит всех желающих всему, что желаемо. Не ленись. Быть умным в столице – это умно.

Культура

Как можно судить по нашему специально обученному разделу Афиша, культурная жизнь в столице кипит и даже выкипает. Что касается музыки, «Мастер Класс» издревле устраивает академические (и не только) концерты, а по четвергам в Closer всегда звучит джаз. Кроме того, в Киеве принято любить музыкальное агентство «Ухо», которое привозит в Киев мировых звезд новой музыки и устраивает концерты в полоумных местах вроде бассейнов, оранжерей или церквей. Кстати, о церквях – хоть раз загляни в костел на Большой Васильковской, там такие органные концерты, что вспоминать их будешь даже на зачете. Вместо ответа на вопрос. 

Киев – мировая столица лекций. Их теперь читают все и везде. Зачастую даже на интересные и важные темы. Посети пару из них, чтобы суметь поддержать разговор о геополитике или нюансах отделки рукавов на венецианских платьях XVII века. Чаще всего умные вещи рассказывают в «Часописе», «Хармсе» и Closer. Недавно образовавшийся клуб «Наш формат» уже засветился целым рядом выступлений именитых спикеров и останавливаться, похоже, не собирается. Особое внимание удели образовательной станции с самым загадочным адресом Киева: Пушкинская, 31В1 – это полноценное неформальное образование на все возможные гуманитарные темы.

«В Пинчуке ничего нового?» – не анатомическое любопытство, а фраза, символизирующая, что ты фундаментально разбираешься в современном искусстве. PinchukArtCenter регулярно устраивает масштабные выставки, позволяющие поразмыслить, почему это не мазня и пятилетний ребенок так не нарисует. Еще одна точка с мощным уклоном в искусство – М17. Любопытные выставки регулярно проходят в Closer. Запомни названия «Изоляция», Port и АртПричал – три места находятся на набережной по соседству и грозят превратить Подол в главный культурный район столицы. При случае вверни фразу «жаль, что ЦСМ закрылся» – подольский Центр сучасного мистецтва долгое время был едва ли не главным культурным местом Киева, пока пару лет назад не сгинул из-за кризиса.

За порцией классического искусства можно сходить в музеи на Терещенковской. Там, к примеру висит «Инфанта» Веласкеса – одно из главных произведений, находящихся в Киеве. Также стоит хоть раз посетить Национальный художественный и Мистецький Арсенал, тем более, что значимые выставки там устраиваются регулярно – будет что рассказать, прогуливая пары. 

Кинотеатров в Киеве валом. Со временем ты научишься различать их не по названию, а по степени вкусности попкорна. Но из общего ряда все равно надо выделять «Киев» – за историческое здание в самом центре и программу, совмещающую голливудские хиты с неглупыми фестивальными фильмами. И находящуюся по соседству «Кинопанораму» – за трогательно архаичный зал, где показывают артхаус, хороший мейнстрим и устраивают эксперименты вроде ночных киномарафонов. Некоторое время город обходился без своего старейшего сохранившегося кинотеатра «Жовтень» – какие-то кретины подожгли его прямо во время показа. В итоге комплекс открыли после ремонта, деньги на который собирали всем миром, чтобы снова крутить неформальное кино во всем его великолепии. На сиденьях главного кинозала теперь прикручены таблички с именами тех, кто скинулся на реконструкцию. Если уж очень надо, то соври, что ты там тоже есть.

Жажда

Киев – не мировая столица баров. Но явно стремится к этому. В подвале кинотеатра «Киев» располагается «Паровоз», где в очереди за коктейлями (дорогими из-за качественного алкоголя) придется стоять за Найемом, Дорном, Фаготом и простой модной молодежью. Если налакался – тяни всех в находящийся через стену компьютерный клуб Vault 13, чтобы стащить флаг за «терроров».

 

Светски вздохни, что «Можжевельник» на Подоле закрылся – раньше там было приятно болтать с коктейлем в руке прямо у входа, и тоном бывалого можжевельника одергивать слишком громких – сверху живет сердитая старушка, которая любила вызывать полицию. Кстати, новую патрульную службу в Киеве принято уважать. Поводов для обратного они давали не очень много. Напротив этого места есть также примечательный бар «Доска». За углом трогательные Living Room и Vagabond – между делом сообщи друзьям, что они немного напоминают тебе пару берлинских точек.

Выходцы из «Можжевельника» недавно основали еще два заведения: «Алхимик» около Дворца спорта и «Хэштег» на Воздвиженке. Люби и их тоже, коктейли там королевские. Не забудь о вкусной «Косатке», камерном «Буду позже» и залихватском «Бар 13». Уважай Loggerhead и Barman Dictat – сравнительно новые места, но уже вопиюще культовые. На Пушкинской располагается «Бабай», который раньше был всеми любим, но в последнее время несколько пропал из поля зрения. Зато это отличный шанс для того, чтобы деланно удивиться, что «Бабай» несколько пропал из поля зрения. И если уж говорить о былом величии, всплакни по «44» (был на Крещатике, теперь там тот самый Barman Dictat) и «Дивану» (подвал Бессарабского рынка, теперь там лишь прах и тлен). «Торф» на Богдана Хмельницкого – тайное место им. известного фотографа и тусовщика Кирилла Кислякова, постарайся туда попасть.

Оригинально наливают в сети «Банка-бар». Славится вечеринками Barbara Bar, который находится в том же помещении, что и `Atlas. Если на улице жара, воцарись в трухановском Breakwater – там можно и поваляться на лужайке, и водными видами спорта заняться.

Если кто-то предложит пойти выпить в заведение с незнакомым тебе, но англоязычным или просто странноватым названием – сначала скажи что-то вроде «мне говорили, что там как-то не очень», а потом соглашайся. Вполне возможно, что там очень даже

Остальное

Выпивать на улице из горла несколько лет назад запретили. Поначалу все прятали бутылки в бумажные пакеты или прятались сами, но сейчас об этом как-то подзабыли и пьют по-прежнему. Возможно, новая полиция за это дело возьмется, так что не стоит демонстративно дудлить вино прямо перед участком.

Мусор за собой надо убирать. Даже если это глухой лес и до ближайшего мусорника топать километры. Почитай про теорию разбитых окон – будет понятно, почему одна брошенная бумажка может в итоге изгадить всю страну. Или всю жизнь.

На митинги за деньги не ходи – это очень стыдно. К политикам относись со смесью иронии, разочарования и надежды. Это сложно, но научишься.

Кожаную куртку со спортивными штанами не надевай. Тут даже «Бабуин», Тиман и презрение к прогулкам на Крещатике не помогут – сразу спалишься.

Если видишь огромный желтый джип, припаркованный посередине улицы, фонтана, детской песочницы или твоей комнаты, не забудь возмутиться: «Ну, Поярков как всегда». И грязно выругайся.

Если нарываешься на драку, пригрози отправить соперника на Байковое – это главное киевское кладбище. Не верь историям о том, что Родина-мать лупит мечом о щит. Киевское «Динамо» – величайший клуб Вселенной (или когда-нибудь им станет). В лавре интересно и есть хороший музей микроминиатюр. На Софийской площади посмотри на Софийский же собор и представь, как на этом самом месте тысячу лет назад на него так же глазел какой-нибудь скорняк. Фуникулер – это не роскошь и не средство передвижения, а счастье. Прогулка по Андреевскому спуску – это хорошо, а вот покупать там ничего не нужно (показательно удивись, что почему-то не видно поэта-фантазера Винарского. Если видно, то не удивляйся). На Петровке огромный книжный рынок, где можно приобрести даже черновики Библии Гутенберга. Заедь на ВДНГ – там просто грандиозное пространство, которое методично превращают в огромный образовательный рабочий и арт-кластер – будешь кичиться тем, что помнишь его еще маленьким. Ну и если на твоем термометре сейчас приемлемый показатель градусов, то знай, что на ВДНГ есть еще и хороший бассейн. На День Киева уезжай из столицы в Одессу или Львов. Уважай окружающих, чтобы они уважали тебя.

А главное – люби Киев. И тогда он полюбит тебя.

 

Найцiкавiше на сайтi

«Моє слово – моя рушниця»: Alina Pash про етно-реп, фемінізм і одяг від Дрейка

Аліна Паш народилася у містечку Буштино. Естетика Закарпаття, поєднання унікальних русинських слів та хіп-хоп – ось складові її проекту «Alina Pash». Plafor.ma зустрілася з Аліною, щоб з’ясувати, як поєднувати етно з репом, а також повчитися русинської мови.

Звідки у дівчини із Закарпаття захоплення хіп-хопом?

– Просто цікаву музику слухала мама, коли я була маленька. Я пам’ятаю, як вона на своїх «жигулях» їздила і слухала все те, що було на MTV. Вона записувала на касети трендову музику і давала мені слухати. Можливо, це був не хіп-хоп, але я точно пам’ятаю, як ми слухали Prodigy і сусіди думали, що ми дияволів виганяємо.

– Яка твоя перша музична платівка, що вразила найбільше?

Оскільки батьки полюбляють Майкла Джексона, то це був він. Мама свого часу була хореографом, і в неї дівчата танцювали саме під Джексона. І я пам’ятаю, що мені аж штирило, так класно було. Я завжди чекала цих танців.

– Чому ти вирішила співати про село? Зазвичай усі репують про місто і яскраве життя в ньому.

– Тому що я звідти. Що ж мені, блефувати і співати про те, чого насправді немає? Я вирішила розказувати про те, де я виросла, як у мене все було і з чого все починалося. Я впевнена, що моя сільська тема давно переросла у місто, в ідеали міста. Але почати потрібно було саме звідти.

– Взагалі, сучасне закарпатське село – воно яке?

– По-перше, село селу рознь. У кожного села є свій діалект. Іноді настільки, що можемо не зрозуміти одне одного. Десь більше угорців, десь більше румунів або словаків. В цілому, на Закарпатті все дуже спокійно і все дуже цікаво.

Взагалі я б хотіла, щоб у Закарпатті життя людей було більш різноманітне. Можливо, колись на це навіть вплину. Просто там мало творчості відбувається. Недостатня кількість музичних інструментів у музичних школах, немає чим зайнятися дітям у творчих аспектах. Мені навіть зі школи додому було діставатися майже три кілометри.
Я пам’ятаю, що спасав від нудьги наш клуб із хорошою музикою. Я в той час зустрічалася з хлопцем, який всім цим рулив, тому завжди слухала багато музики: електронної, хіп-хопу, R’n’B. Усе найсвіжіше потрапляло мені до рук. Хоча мене не пускали на танці – про це і співаю.

– Якщо дуже коротко – в чому унікальність русинів? Чому вони круті?

– Та всі ми круті. Я не кажу, що русини мегаунікальні. Я кажу, що у нас є крутість, чому це забувати? У нас є своя мова. І так класно іноді заговорити по-своєму. Чому ні? Я підтримую і пам’ятаю своє коріння.

– Як твої знайомі сприйняли синтез етно та хіп-хопу? Які найбільш несподівані відгуки?

– Загалом я пам’ятаю, що перший сингл я написала ввечері вдома на свій день народження. У мене був чудовий біт. І вранці я презентувала пісню батькам. Пісня була ще жорсткішою. Те, що ви чули – це вже синтез всього. Початково був «жоский» русинський діалект. І ось ми сильно посміялися зі своїми родичами. Там були мої баточки-маточки, уся рідня. Вони ж думали, що це повний стьоб, а я їм кажу: «Нє, нє, це буде моя перша пісня». Вони, звісно, не очікували, що таке можливо. Особливо русинською. І вони питають: «А як тебе зрозуміють?» Я відповіла: «Мені не потрібно, щоб мене сильно розуміли». Наприклад, коли більшість людей слухає пісні англійською, вони теж не розуміють, про що йде мова в куплетах. Вони не розуміють прямо кожне-кожне слово. І тут така ж сама ситуація.

– Взагалі, наскільки складно вписати народну естетику в хіп-хоп?

– У русинській мові є багато скорочень, які класно звучать у хіп-хопі. І так було з першим синглом. Це мені допомогло розкритися.

Зараз, до речі, багато грають на цьому, починають теж вписувати все народне в хіп-хоп, але, мені здається, це не зовсім чесно. Не потрібно усім все підлаштовувати. Це прикладом, як бачиш, що всі носять Balenciaga, і ти теж починаєш теж носити Balenciaga.

Щодо етно і хіп-хопу, то мені дуже приємно, що я в цьому новатор, так би мовити, в «істоках» усього цього. Воно в мені є початково. Народні початки, якийсь грув до хіп-хопу… І не тільки до хіп-хопу. У майбутньому мої слухачі побачать, що там не тільки це.

Ти, до речі, носиш Balenciaga?

– No… У них є гарні речі, а є ті, які абсолютно не подобаються. І других, мабуть, більше.

А який в тебе найулюбленіший бренд одягу?

– October’s Very Own. Це одяг від Дрейка. А взагалі, to be honest, я ношу багато й українських брендів. У мене багато є друзів, які роблять речі. І я вважаю, що український виробник навіть не програє якимось там October’s Very Own, за який ти багато башляєш. Іноді за кордоном питають: «А що це за річ?», і коли я відповідаю, що це наш бренд, відчуваю гордість.  

Welcome to Hollywood: як українець зняв у США незалежне кіно зі світовими зірками

Дженсен Ноен (справжнє ім’я – Євген Ножечкін) народився і почав знімати кіно в Україні, але з 2014 живе у Лос-Анджелесі. Там режисер вже встиг попрацювати над рекламами та кліпами світових зірок: Jay Z, Khalid, Брайсона Тілера та інших. Зараз Дженсен завершує підготовку до виходу свого повнометражного дебюту – The Perception, в якому знялися Ерік Робертс та зірка Instagram (майже 7 млн підписників!) Нік Бейтман. Platfor.ma поговорила з режисером про те, що це за проект, як незалежному митцю пробитися в Голлівуд, та про те, в чому українська кіноіндустрія не поступається світовій.

– Що представляє собою сучасний Голлівуд зсередини? Це місце, де знімають в основному високобюджетні блокбастери чи все ж є шанс для незалежного кіно?

– Як місто він майже нічим не відрізняється від інших. Мені здається, просто у тих, хто тут не був, уявлення про нього трохи перекручене. У мене не було помилкового уявлення про Голлівуд, тому не можу сказати, що що-небудь мене тут серйозно вразило.

Що важливо розуміти про Голлівуд – це те, що з різних кінців планети мільйони людей приїжджають сюди з єдиною метою – працювати в сфері кіно. У всіх них є своя мрія, але тільки у одиниць виходить пройти цей шлях до кінця і досягти успіху.

При цьому всі хочуть працювати з великими студіями і робити велике кіно, навіть ті, хто декларує жагу до незалежності і більш артових проектів. Але, щоб прийти до цього, потрібно подолати великий шлях, і, звичайно ж, немає однозначної інструкції того, як це зробити. Один з можливих шляхів, яким особисто я й пішов, – це незалежне кіно. Воно нібито розвинене, але насправді дуже мало проектів, які дійсно привертають увагу і інтерес дистриб’юторів, аудиторії і студій.

– Що значить знімати незалежне кіно в голлівудських реаліях? Як це виглядає на прикладі вашого фільму?

– В першу чергу, це вимагає великої самоорганізації, планування, терпіння і – що дуже важливо – відмінних якостей спілкування і нетворкінгу. Потрібно зібрати разом сотні складових – саме це було найбільшою складністю у моєму проекті.

– А як виглядає звичайний день режисера, який знімає незалежний фільм?

– На етапі підготовки, який у нас зайняв близько п’яти місяців, були постійні зустрічі, репетиції, кастинги, співбесіди, наймання людей. Безупинний процес, в якому я намагався знаходити час, щоб хоч іноді включати творчу півкулю і обмірковувати історію, яку я хотів розповісти. Я постійно дописував і переписував сценарій. Мій день починався з того, що я витрачав годину-дві на те, щоб перечитати сценарій і написати всі свої правки, які далі ми втілювали зі сценаристом протягом цього дня. Саме в цей час я придумав зовсім інший початок і кінцівку до фільму, кілька нових персонажів і структуру в цілому.

Під час зйомок, які у нас зайняли трохи більше трьох тижнів, часу не було ні на що, крім самих зйомок. Цей процес пролетів як один день, без зупинки, і зараз мені навіть складно пригадати якісь конкретні факти. Здається, під час подібних проектів мозок просто абстрагується від усього стороннього.

Я з самого початку розумів, що на цьому проекті у мене не вийде проявити все своє творче бачення – через великі обмеження і через те, що мені в першу чергу потрібно бути організатором цього всього. Задача – як в умовах великого пресингу, проблем і обмежень зробити найкраще, що ти тільки можеш, щоб показати, що ти можеш довести проект до кінця, зробити його якісно і щоб наступний твій фільм вже фінансувала велика студія і ти міг повністю займатися тільки творчістю.

– Розкажіть про відмінності у зйомках кліпів та повноцінної стрічки. Що стало для вас найбільшим сюрпризом?

– Безумовно, це робота з акторами і їх гра. Скажу чесно, що після зйомок фільму кліпи стали для мене чимось схожим на роботу фотографів – це просто візуальні образи, в яких майже немає підтексту і глибини. Працюючи над фільмом, я зміг повністю відчути, що значить робота як режисера, так і драматурга і сценариста. У фільмі настільки багато шарів і деталей, що потрібно дуже тонко розуміти, що саме потрібно в певній сцені і як над цим працювати з акторами.

– До речі, як ви залучили до фільму цих акторів? Як вдалося зацікавити Ніка Бейтмана та Еріка Робертса?

– Знову ж таки, це все вміння домовлятися і розуміння того, як працює цей бізнес. Скажу чесно, мені дуже пощастило роздобути таких акторів для дебюту.

З Ніком ми знайомі дуже давно, до The Perception нам вдалося попрацювати над проектом Gambit, який навів багато галасу в інтернеті (мільйони переглядів, сотні статей від купи видань в тому числі таких гігантів, як TMZ). Через якийсь час я почав підготовку до The Perception і запропонував йому роль в цьому фільмі, на що він з радістю погодився.

На роль агента головного героя, яку врешті зіграв Ерік Робертс, я спочатку дуже хотів взяти Джонатана Бенкса, але через розбіжності у графіках нам довелося шукати когось іншого. Ми зробили кастинг і, що дивно, агент Еріка сам запропонував нам його кандидатуру. Він прийшов на проби й ідеально підійшов на роль цього персонажа.

– Розкажіть про співпрацю з музичними зірками, наприклад, про Джей Зі?

– Спочатку я приїхав в США знімати саме музичні відео і робота з музикантами – це завжди було моє. Мені було дійсно легко з ними спілкуватися, розуміти, що саме їм потрібно. Наші або західні – для мене не було великої різниці на персональному рівні – всі вони врешті-решт звичайні люди і спілкування з ними не є чимось особливим. Що примітно – зазвичай чим більш популярний музикант, тим більш він скромний і відкритий.

Робота з артистами будується по одній і тій же структурі – крім того, що їм має подобатися те, що ти вже робиш, у тебе є тільки один шанс запропонувати їм своє бачення їхньої музики. І якщо ця пропозиція його зачепить, то починається плідний тандем, в якому я намагаюся ще глибше відчути артиста і те, що він вклав в конкретну пісню. Так було з усіма великими артистами, з якими я працював, в тому числі і Jay Z.

 

Здавалося би, зв’язки і гроші можуть щось вирішити, але вони працюють тільки в короткостроковій перспективі. Після першого ж проекту всі розуміють, наскільки ти талановитий, чи можеш ти довести до кінця почате і чи варто з тобою працювати далі.

«Усім нам в Європі зараз потрібне натхнення»: про що Боно говорив у Києві

АвторЮрій Марченко
17 Вересня 2018

У Києві пройшла масштабна конференція Yalta European Strategy (YES). Одним із головних гостей форуму став музикант та філантроп, лідер U2 Боно. Співак говорив про європейські ідеали і важливість Африки для всього світу, а також один раз використав слово «fuck» в одному реченні з «українці» та «інновації». Platfor.ma наводить розшифровку його слів.

Я приїхав в Україну, бо багато чув про те, що у вас є дуже велика повага до справжніх європейських цінностей і натхнення щодо них. Усім нам в Європі зараз потрібне натхнення.

Давайте згадаємо Америку. Одразу приходить в голову певна міфологія. Голлівуд з’явився, щоб увічнити ідею американської мрії, ідею, що всі рівні, що кожен може досягти цієї мрії. Але Європа не має такого механізму міфотворення. Лише декілька митців дійсно присвятили себе створенню єдиної прекрасної європейської ідеї. Зараз на виступах U2 ми завжди посередині концерту виносимо на сцену блакитний прапор з зірками – прапор Євросоюзу. Це не таке шоу, як було колись давно, коли Боб Ділан врубав електрогітару або Боуї ходив у жіночому платті. Та все ж цей хід на концертах дійсно вражає людей. Тепер глядачі вже самі приносять прапори ЄС на наші концерти.

Гадаю, після Брексіту чимало молодих британців стали прихильниками цієї романтичної ідеї про єдину Європу. Ідеї про те, що всі ми можемо говорити різними мовами, але будемо розуміти один одного.

Митці, які просувають ідею єдиної Європи, мають діяти дуже обережно, без дидактики і зверхності. От, скажімо, я з Ірландії. Ми пережили чимало – той же колоніалізм Британської імперії. Але якщо розібратися, Ірландія була вигадана якимось божевільними поетами-алкоголіками та мудрими філософами. Певна міфологічність була з самого початку тісно інтегрована в концепцію Ірландії.

Іноді я чую думки штибу: «Ви співаки, от і співайте, не лізьте у серйозні справи». Але якщо повернутися до самої ідеї демократії, то це дещо, у що залучені абсолютно всі. І поети, і співаки. У Ірландії у нас все так і було. В кожному пабі, в кожному місці, де можна поговорити – говорили. Хтось може сказати, що не можна завжди публічно дискутувати на певні теми: секс, релігія чи політика. Ірландці тільки про це і хочуть базікати!

У видатної пісні та видатної ідеї є досить багато спільного. Це щось, що запам’ятовується, щось, після чого тобі здається, що це існувало завжди. Європі потрібно більш активно розповідати про те, що вже побудовано після двох світових воєн, та більш активно мріяти про те, що ще можна зробити.

Чимало речей ми вже сприймаємо як даність. Наприклад, ООН чи Декларацію прав людини, план Маршалла (економічна допомога США післявоєнній Європі. – Platfor.ma) – це надзвичайно прекрасні здобутки. Не знаю, чи правильно згадувати тут НАТО, але все ж вважаю, що і це була гарна ідея.

Чимало людей, які є набагато хоробрішими за мене, жертвували собою, щоб митці на кшталт мене могли діяти вільно. Якщо казати чесно, то частина мене завжди вірить, що мир еволюціонує в напрямку миру та справедливості для всіх.

Гадаю, якщо зараз заснути і прокинутися за кілька років, то буде більше рівності та прав для жінок, ЛГБТ та інших людей. Ми звикли думати, що це нормальна частина людської еволюції, але насправді немає жодних доказів цього.

Хай нам варто бути занепокоєними, але в останні декілька років ми начебто прокидаємося. Ми маємо не ставитись до таких прекрасних речей як до констант, маємо продовжувати організовуватися та розвиватися.

Я поки що мало знаю про вашу державу. Але знаю точно, що вам не потрібно пояснювати важливість й вартість слів мир та свобода. Ви б’єтеся за ці речі щоденно. Я сподіваюся, що в майбутньому боротися за ці ідеали ви зможете не фізично, а на культурному рівні.

Я багато займався Африкою. На межі дев’яностих і двохтисячних там були такі регіони, в яких гинула третина людей. Знаю, що у вас теж є проблеми зі СНІДом. Гадаю, це дуже серйозна несправедливість, що місце, де ви живете, визначає, скільки ви проживете. Якщо ви у Дубліні – маєте дві пігулки на день і СНІД вже не вирок. Ви у Малаві? У вас немає жодного шансу.

Зараз в Ірландії мир, який настав після чогось дуже подібного на громадянську війну. Через цей конфлікт я вивчив найважливіше слово в англійській мові. Це слово «компроміс».

Його часто недооцінюють, але дуже важливо, коли разом працюють люди, які звикли вважати один одного супротивниками. Колись ми разом з Біллом Клінтоном працювали щодо боротьби зі СНІДом. І був релігійний лідер, який відкрито називав тодішнього президента США дияволом. Так і кричав: «Білл Клінтон – це Сатана!» Але я сказав, що було би непогано мати цього лідера на наших зустрічах. Білл Клінтон зумів це зрозуміти. Тим самим ми далі займалися і в Європі, об’єднуючи різних людей.

Коли Барак Обама прийшов на посаду, деякі казали йому не підтримувати нашу ініціативу з боротьби проти СНІДу – мовляв, це спадок інших президентів, нащо воно тобі треба. Але він спитав, чи ефективно працює ця програма? І коли дізнався, що так, то зробив внесок навіть більший, ніж його попередники.

Що мені дуже подобається – так це несподівані пари. Коли рокер типу мене має фото з священниками, монахинями, республіканцями і тому подібними. Працювати з несподіваними партнерами – це ознака серйозності вашої роботи.

Гадаю, Ангела Меркель має саме те бачення, яке потрібне Європі. Вона колись дуже здивувала мене. Ми говорили про те, яка дивовижна Африка в плані культури, бізнесу та різноманіття. Я наполягав, що в порівнянні з Лагосом Нью-Йорк зовсім не вражає. А вона спитала мене: бачив того нігерійського репера? У нього ще мільйони переглядів на Ютубі. Якого ще репера – просто очманів я?! Як таке взагалі можливо – канцлер Німеччини підсаджує мене на нову музику, ну як я про це в групі скажу?! Вона пішла, взяла свій планшет, поклацала – і показує: ну, оце. Там була нігерійська версія Childish Gambino. У нього «This is America», а в Нігерії випустили «This is Nigeria». Вам теж варто на це подивитися.

«Хто вбив істину?»: Бернар-Анрі Леві про постправду і фейки

У Києві в 15 раз пройшла масштабна конференція Yalta European Strategy (YES). Серед гостей форуму був французький мислитель Бернар-Анрі Леві, який розповідав про постправду, фейкові новини, та те, звідки це все взялося. Platfor.ma наводить розшифровку промови філософа.

Ми будемо з вами розмовляти про так звані фейкові новини, про неправдиві факти, втручання у вибори, підтасовку результатів виборів у США і Франції. Я впевнений, що в Україні будуть дуже активні спроби зробити теж саме, тож ви повинні готуватися до цього. За декілька хвилин я спробую намалювати загальну картину на цій арені – як я бачу та сприймаю цю кризу.

Хто ж убив істину? Я не знаю. Але звідки походить криза правди – ось тут у мене є кілька підказок та підозрюваних. Я сказав би, що існує три джерела, які є парадигмою для всього подальшого обговорення. Перш за все, ми маємо філософського підозрюваного, далі – технологічно відповідальну особу, а також є політичне джерело.

Філософська сторона кризи істини розпочалася дуже давно – десь півтора століття тому, коли з’явився філософський модернізм. Цілком можна стверджувати, що ті, хто сьогодні ставлять під сумнів правду, мають своє коріння десь у філософії Фрідріха Ніцше. Саме з нього розпочався дуже тривалий процес, свідками якого ми є, процес підриву самої цінності істини – загалом модернова філософія помістила на свій прапор її критику. Вона ставить питання: чому треба віддавати перевагу істині в порівнянні з брехнею? Чому це вона повинна мати більшу цінність, ніж будь-що ще? Це метафізичне питання, яке розпочалося з Ніцше і далі продовжувалося у найсучасніших моделях філософії.

Друге – технологічне джерело. Ми повертаємося до надзвичайного феномену – до інтернету, соціальних мереж і решти нових технологій. Якщо двома словами, що сталося з правдою? Одна річ – вкрай позитивна, а друга – абсолютно катастрофічна. Нові технології пропонують чудову ідею – про те, що кожен із нас має абсолютно однакове право на самовираження. Це найкраща ідея у світі. Але вона перетворюється на катастрофу, коли ви отримуєте другий нюанс. Він полягає у тому, що кожен голос, кожна із пропозицій, кожне висловлене слово мають однакову вагу і вартість під егідою істини. Це абсолютно нова ідея. Ідея демократизації істини. І річ не тільки в тому, що я маю право висловлювати свої думки, а й те, що я сказав, має абсолютне право претендувати на те, щоб бути єдиною правдою.

Нова технологія вигадала цю демократизацію істини, що, по суті, стало катастрофою. Я скажу, що це не цілком нова ідея. Якщо уважно на це подивитися, то бачимо, що певною мірою це відродження того, з чим ми зіштовхуємося сьогодні. В світі кожен має право претендувати на істину – це наслідок колишніх дебатів західної філософії в Греції в V столітті до нашої ери. Тоді з одного боку виступали Сократ, Платон та інші філософи, а з іншого – софісти. Всі вони були дуже хорошими мислителями, а їхнє вчення полягало в тому, щоб сказати – Сократ не має жодного права на володіння істиною. Що це тільки одна з інших правд.

Отже, інтернет, Google, Facebook, Twitter тощо, які були вигадані у наш час, є новими софістами сьогоднішнього дня. Вони є відродженням цього напрямку думок, софізму, і джерелом кризи істини.

Ну і звичайно, є ще третя причина, останній підозрюваний у цій картині.

«1984» Джорджа Орвелла – це настільна книга тиранів. Один із найбільш ефективних інструментів тиранів – це втручатися не тільки в хід історії, а й в те, як вона викладається.

Орвелл повністю мав рацію. Всі тоталітарні держави говорили так, як відомий лідер нацистів: «Правда – це те, що я кажу». Звичайно, вони це казали у більш м’якій формі.

Можна, наприклад, уважно подивитися на те, що відбувається у цьому регіоні, на війну, яка була запущена Росією проти України, на цю агресію. Приходиш до висновку, що Путін наніс удар своїми військами, але не тільки через насилля, а й через маніпуляцію істиною, побудовою альтернативних наративів тими словами, які подібні до виразів президента США. Якщо подивитися на ситуацію у цьому регіоні, не можеш не думати про те, що президент Росії, хто би ним не був, звичайно, є главнокомандуючим своєї країни. Але крім того він є ще й головним істориком, головним журналістом і тим, хто знаходить способи переписати та винайти заново історію минулого.

Є відома цитата французького сучасника Орвелла: «Ніхто не знає тих несподіванок, які може для нас приховувати минуле». Ми знаходимося у ситуації, коли популістичні режими заново винаходять минуле. Подивимося на ті дебати та дискусії, які відбуваються зараз в Польщі: переписування історії солідарності, мінімізація ролі Леха Валенси, намагання зруйнувати репутацію Броніслава Геремека. Ви бачите, що популісти, нові тирани сьогодення, мають одну з найкращих зброй і найбільш ефективну – це бажання і засоби переписувати, змінювати і підривати минуле.

Якщо є всі ці три ознаки, то ви відразу знатимете відповідь на питання, хто вбив правду.