«От краще б ви…»: навіщо допомагати котикам, коли страждають люди

АвторТетяна Капустинська
23 Травня 2018
активізм благодійність

На шляху до доброї справи можна зіштовхнутись з безліччю питань і суперечностей. Краще врятувати одне життя зараз чи сто потім? Чи треба допомагати тваринам, якщо страждають люди? Як обрати тих, кому підтримка потрібна найбільше? Ми вирішили спитати про внутрішню конкуренцію у доброчинності тих, хто кожен день із цим працює, – співробітників благодійних організацій.

 

Тіна Михайловська, засновниця проекту «Життєлюб»

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.

 

Ольга Руднєва, виконавча директорка фонду «АнтиСНІД»

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Звісно. Я як Оля Руднєва і ми як Фонд Олени Пінчук часто відгукуємося на прохання партнерських організацій. Не завжди це можливо в тому обсязі, в якому хочеться, адже ми обмежені статутною діяльністю та своїми цілями. Але якщо ми бачимо свою участь в рішенні якоїсь соціальної проблеми або в добрій справі – завжди реагуємо.

Ми допомагали своїми ресурсами, знаннями, досвідом. Вся наша команда постійно консультує партнерів з питань, в яких ми експерти: кампанії в медіа, збір коштів, масові благодійні заходи.

Ми всі вважаємо, що наш досвід і знання не належать нам – це те, чим ми просто зобов’язані ділитися, щоб благодійний сектор ставав кращим і сильнішим. Допомагали і фінансами окремим проектами, які нам здавалися правильними.

У благодійності ми всі залежимо один від одного набагато більше, ніж в будь-якій іншій сфері. Досить одному фонду оступитися, вчасно не відзвітувати, загрузнути в скандалах – весь сектор відчує на собі недовіру. Наше завдання – підтримувати один одного, допомагати ставати краще.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Є системні проекти, які можуть змінити щось глобально, а є проекти, спрямовані на допомогу конкретній людині. За одні й ті ж гроші можна купити обладнання, яке врятує тисячі життів, провести кампанію в медіа, яка змінить ставлення мільйонів людей до проблеми, або врятувати життя однієї дитини. Складно сказати, що важливіше. Кожен з цих проектів працює по-своєму. Також неможливо визначити, яка зі сфер важливіша.

Найголовніше, щоб біля керма були мотивовані люди, які розбираються в проблемі, за вирішення якої вони взялися. Пріоритети можуть бути у держави, благодійні організації створюються ж навколо особистої історії або навколо проблем, які не дають спокійно спати.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Звичайно, були. І це нормально. Дуже часто рішення допомагати виткане з емоцій, особистих історій. Набагато рідше – зі статистики, аналітики, глибокого аналізу. Комусь відгукується онкологія, комусь – допомога лікарням, комусь – підтримка літніх людей. Це не зі сфери раціонального, це зі сфери емоційного. Не проблема, якщо вас або вашу організацію не вибрали для допомоги. Проблема – якщо не вибрали нікого.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Я б порадила дізнатися більше про організацію, про проекти, про те, на що будуть спрямовані гроші. Але таких свідомих благодійників небагато, та й часу на таке глибоке вивчення найчастіше немає. Тому простіше – спочатку визначитися з тематикою та вибрати те, до чого більше лежить душа. Вже після, звузивши пошук, подивитися, хто з організацій працює в цій сфері.

Важливо пам’ятати, що благодійний сектор потребує не тільки грошей. Нам потрібні експертизи, волонтерська допомога, досвід, контакти та навіть підтримка постами в соціальних мережах. У світі благодійності гроші значимі, але не вирішують все.

 

Роман Беценко, директор фонду допомоги дітям «Уфонд»

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Неодноразово допомагали та будемо це робити далі. Це або якесь партнерство, спільна діяльність зі збору адресних коштів, або порада чи підказка – це в наш час теж важлива складова. Маємо практику роботи з іншими благодійними організаціями – наприклад, збір речей для будинків престарілих.

Я іноді заходжу на якісь найбільші благодійні платформи та, якщо бачу історію, яка викликає в мене сильні емоції, то, звичайно, підтримую – хоч і невеликою сумою, але, як-то кажуть, в нашій справі незначної суми не буває.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Я не припускаю конкуренції серед благодійних фондів і вважаю, що таке поняття для некомерційних організацій – це неправильно. Тому ми й некомерційні, щоб не було між нами будь-якої конкуренції. На кожному фронті ми повинні об’єднуватися, допомагати один одному хоча б тією ж радою, тією ж підтримкою. Ось є така тенденція, багато хто говорить, що краще допомагати системно, тобто сфері в цілому, ніж адресно, конкретній особі. Але я вважаю, що врятувати 100 життів замість одного – це логіка війни, а не милосердя.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Прямо так в обличчя ніхто не говорив. За сім років діяльності так склалося, що нам довіряють.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Ще сім років тому, коли ми тільки починали, ці питання вже ставили. Якщо тут когось виділяти та ставити на перше місце, буде не дуже лояльно. Я вважаю, що всім потрібна однакова допомога.

Коли до нас звертаються з таким питанням, то ми відповідаємо, що потрібно обрати самостійно. Саме тому ми максимально докладно спільно з батьками описуємо історію дитини, яка потребує допомоги. Щоб коли нам надходить питання «а кому здавати?», ми могли відповісти, що можна зайти на сайт і допомогти тій історії, яка зачепить ваші душу і серце. Так правильно.

Я не зміг би вибрати перше, друге або третє. Є хороше правило – кожен повинен робити свою справу та себе в ній проявляти. Якщо, наприклад, хтось вирішив допомагати тваринам, то він повинен це робити, вкладаючись максимально – головне, щоб це було доступно, цікаво та подобалося людям, щоб вони довіряли.

Ми ж не первісні люди, у нас є можливість вибирати й ніхто не має права нас судити за це. Допомагати й надавати допомогу потрібно всім і завжди. Але я оптиміст і вірю, що настане час, коли у цьому не буде необхідності.

 

Ольга Спектор, засновниця фонду «Happy Paw»

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Як приватна особа я регулярно допомагаю тим, кому можу допомогти, – вважаю це прозорим та безперечно довіряю. Наприклад, щодо дітей – це фонд «Таблеточки» або адресна допомога. Регулярно, в середньому раз на тиждень, служу в церкві та допомагаю духовно всім нужденним під час свого служіння.

Звичайно, про конкуренцію у сфері благодійності нерозумно говорити – добродійність не конкурентна, а скоріше командна. Ми часто співпрацюємо з іншими благодійними фондами з різних сфер, обопільно використовуючи можливості один одного для більшого ефекту та реалізації цілей фонду.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Вважаю це безглуздим або обмеженим сприйняттям сфери. Якщо є потреба, значить сфера благодійності важлива апріорі. Діти – не важливіші та не менш важливі, ніж тварини або пенсіонери. До того ж, у кожного знайдеться свій «фанат», головне, що чіпляє душу благодійника. Все інше дуже відносно, трагедії та потреби критичні для кожного, у кого вони є, та не підлягають конкуренції.

Я вважаю, що благодійність сама по собі не може концентруватися в одному секторі, це неефективно і нежиттєздатно. Важливо розуміти, що приватний сектор покриває потреби суспільства в тих тонких місцях, де держава не справляється, інакше б не виникало потреби в благодійності. Тому важливо і правильно, коли суспільство покриває різні свої потреби. Все працює природно. Не підтримуючи якусь із проблемних сфер, ми фактично залишаємо без уваги проблему.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Так, звичайно, таке трапляється регулярно. На кожному новому етапі розвитку суспільства або суспільної проблеми тварин ставлять в кінець списку. Я до цього звикла і давно ніяк не реагую, бо знаю, що свою справу робити повинна, а у тих, у кого потреба конкурувати стоїть гостріше, просто обмежене сприйняття.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Прислухатися до себе. Що близько світогляду даного конкретного благодійника, де він більше «страждає», щоб, жертвуючи, «зменшити» своє страждання. Адже благодійність – це дуже про егоїзм. Ми вирішуємо таким чином наші особисті питання.

Ще, звичайно, є духовна сторона будь-якого питання. Бог у Євангеліє говорить нам про те, що люди часто закопуються в питаннях особистого прибутку і своїх метушливих проблемах, що свідчить про превалювання в житті людей не господнього, а лукавого. Люди забувають про необхідність допомагати ближньому, тому і в духовному сенсі дуже важливо робити добрі справи. Бути ближче до інших людей, бути милосерднішими, а значить і ближче до бога.

 

Анна Грищенко, співзасновниця благодійного магазину «Ласка»

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Ідея нашого проекту полягає в тому, щоб зібрати та передати гроші на благодійність та важливі справи. Але ми допомагаємо не тільки грошима, а й речами – передаємо велику кількість одягу, меблів, іграшок людям, які цього потребують. Так само ми беремо участь в різних акціях і заходах, ділимося нашим досвідом й інформацією з людьми, які теж хотіли б зробити корисний і добрий проект. Наша система працює так, що ми є центром генерації коштів і ресурсів для передачі їх на благодійність.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Немає чогось біль важливішого чи кращого, є просто різні рівні допомоги. У когось зараз нагальна проблема поїсти та вдягнутись: якщо ви нагодуєте та одягнете, то допоможете не менше, ніж якщо б побудували школу, адже тільки вдягнена та сита людина зможе вчитися, працювати та почати повноцінно жити.

Мені здається, що в допомоги повинні бути система та план. Це кілька кроків, а не одне дійство. Тут велике значення має комплексний підхід і глобальне розуміння проблеми та результату, до якого хотілося б прийти.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

По-перше, допомагати можна не тільки фінансово, а й вашим часом і участю. Зрозумійте, що вас турбує і яка проблема близька саме вам. Потім подумайте, чим та яким чином можете допомогти в цій сфері, проконсультуйтеся з людьми, які вже роблять це. Коли до вас природно прийде розуміння та бажання допомогти – дійте.

Найцiкавiше на сайтi

Все в сборе: как благотворительным фондам искать деньги, чтобы они нашлись

В Украине действует почти 20 тыс. разнообразных благотворительных организаций, но при этом по-настоящему эффективны из них совсем немногие. В 2011-м году Ольга Кудиненко создала фонд «Таблеточки», который за эти годы помог лечиться в Украине и за рубежом многим детям с онкологией. Для Platfor.ma она написала о том, почему со сбором денег у нас так много проблем – и как их исправить.

По данным Госслужбы статистики, на 1 января 2018 года в Украине зарегистрировано 17 726 благотворительных организаций. Вроде бы довольно много – примерно одна на каждые 2400 граждан. Вот только аналитики Украинского форума благотворителей говорят, что весь благотворительный бюджет страны распределяется между 500-1000 организаций.

Возможно, дело в том, что фандрейзеры – то есть люди, которые занимаются профессиональным сбором средств на благотворительность – есть в штате всего у 11% благотворительных фондов. Еще у 36% организаций просто есть сотрудники, которые помогают привлекать деньги. Это данные исследования компаний Corestone и GfK Ukraine по заказу Фонда семьи Загорий.

При этом в Украине множество примеров неэтичного и непрофессионального «отжима денег» на доброе дело. Есть, скажем, так называемая токсичная благотворительность – использование не самых адекватных приемов для помощи, таких как эмоциональный шантаж, обман, запугивание и перекладывание ответственности. Она эффективна в краткосрочной перспективе, но будущему благотворительности она вредит.

Есть два главных варианта собрать деньги на хорошие проекты: волонтерский фандрейзинг и акции с компаниями. Опираясь на собственный опыт и опыт моей команды, я выделила пять основных правил в волонтерских и корпоративных сборах, которые помогут отыскать помощь.

 

Дважды в год в Киеве проходят забеги Run Ukraine, во время которых спортсмены собирают в своем сообществе деньги для благотворительных фондов. Мы тоже приглашаем к себе известных людей и просим бежать в пользу подопечных фонда «Таблеточки». Как правило, это предприниматели, руководители корпораций, представители шоу-бизнеса, юристы и многие другие реализовавшиеся в своих сферах люди.

Эти люди провели в жизни сотни трудных переговоров, но, несмотря на это, в ответ на нашу просьбу поучаствовать в забеге они часто отвечают, что им «неудобно» просить деньги. Ведь у них хороший уровень жизни и они могли бы молча жертвовать свои деньги, а не просить их у других. Но, во-первых, своих денег на всех не хватит. Во-вторых, задача влиятельных людей – влиять, привлекать внимание к социальным проблемам. А в-третьих, они просят не для себя. Мы же не стесняемся в общественных местах просить что-то за своих маленьких детей – уступить место, разрешить погладить собачку. Здесь то же самое. У нуждающихся нет сил защищать себя, ведь они постоянно борются со своей бедой. Тут нужны наши голоса. Чем громче мы зазвучим, тем эффективнее будет помощь.

 

«Для мене мінімум— фура на 24 тонни»: як діаспорянин вчить німців допомагати Україні

Отець Богдан Пушкар народився в українській родині в Польщі, навчався у Мюнхені, а зараз служить при Українській греко-католицькій персональній парафії у баварському Бамберзі. І вже тривалий час збирає по всій Німеччині гуманітарну допомогу та передає її до України. Platfor.mа поговорила з ним про діаспору в Баварії і про те, чому допомагати Україні сьогодні — справа не з легких.

– Ви ж українець, так? Звідки ви так добре володієте мовою?

– Моїх батьків свого часу вигнали з села, що знаходилось на українсько-польському кордоні — неподалік Рави-Руської. Сьогодні цього села вже на карті не знайти. А сам я народився в Польщі.

У сім’ї виключною мовою спілкування була українська. Мені було немислимо звертатись до батьків іншою мовою. Так на слух і вчився. Потім ще працював набирачем текстів у видавництві «Сучасність», яке мало за свій осередок Мюнхен.

– А як ви з Польщі опинились у Мюнхені?

– Навчався у Люблінському католицькому університеті, де у мене не склалися стосунки із тодішнім наставником — священиком, який опікувався студентами богослов’я. Нам хотіли нав’язати целібат, через це виринув конфлікт. І після четвертого року навчання мене не відрахували з числа студентів, але попередили, що краще шукати закінчення навчання десь за кордоном. Обрав Німеччину, хоча не мав нікого зі знайомих у Мюнхені. Тоді почав вивчати німецьку мову і працювати.

– Це ви тоді і почали працювати у видавництві «Сучасність»? Із ким з українців познайомились?

– Так, тоді довкола «Сучасності» гуртувалося багато талановитих людей: Іван Кошелівець —  критик, публіцист, він же був головним редактором однойменного місячника. Із нами працював тоді публіцист і геолог, крайовий провідник ОУН Богдан Кордюк (у 1941 році ув’язнений до концтаборів Заксенгаузен та Аушвіц, – Platfor.ma). Там працював тоді український богослов, громадський та політичний діяч Іван Гриньох, український поет, український журналіст Роман Купчинський, який пізніше очолив українську редакцію Радіо Свобода у Мюнхені (за його ініціативи відкритий кореспондентський пункт Радіо Свобода у Києві, – Platfor.ma).

Мюнхен тоді став для мене місцем, де можна було зсередини вивчити діаспорну структуру. Два семестри слухав лекції українського професора, славіста та літературознавця Юрія Шевельова в Українському вільному університеті в Мюнхені (одним з його учнів був Олесь Гончар, згодом викладав українську і російську мови в Гарвардському університеті, – Platfor.ma).

– А наскільки численною була та українська еміграція у Мюнхені?

– Розумієте, після війни тут опинилось більше 2 млн українців. У більшості це були остарбайтери або ті, хто добровільно переїхав. Люди погоджувались, адже тоді на Західній Україні був вербунок, де запрошували на роботу в Німеччину, а праці у самій Галичині було недостатньо. Були і студенти, що навчались у німецьких університетах, а також члени ОУН, які переслідувались. Колишні в’язні концентраційних таборів, до речі, теж залишались тут. Але їх майже немає у статистиках, бо рахувались як громадяни Радянського Союзу або Польщі. Офіцери Червоної армії зазвичай жили разом — цілі райони були лише для їхніми.

– А коли вони поверталися додому?

– Так були і ті, хто повертався на батьківщину — повірили, що треба їхати, підіймати країну. Але важливо, що згодом почалась і велика еміграція до Америки, Канади, Австралії, Аргентини, частини Англії. Ті країни радо запрошували молодих людей. Саме тоді виїхала майже вся інтелігенція. Кінець кінцем, на початку 60-х років тут залишається не більше 20 тис. українців.

– Це з тих двох мільйонів?

– Так.

Боб в помощь: 5 примеров простых идей, которые спасают мир

Иногда важно не только делать, но и рассказывать об этом. Platfor.ma проанализировала пять заметных мировых социальных кампаний и узнала, как они меняют жизнь к лучшему.

 

Какой он, мир без света, электричества, телевидения или интернета? Ответ не только в учебниках истории, но и в наши дни. В субботу, 31 марта 2007 года, оживленный Сидней ошеломил весь мир, выключив свет на один час в рамках кампании «Earth Hour». 2,2 млн человек приняли участие в этой кампании, чтобы показать правительству, что изменения климата – это проблема, которая их беспокоит, и что они намерены с ней бороться.  

«Час Земли» – ежегодное международное событие от Всемирного фонда дикой природы (WWF), которое проводится в последнюю субботу марта, и призывает людей, организации, коммерческие учреждения и вообще всех-всех выключить свет и электрические устройства на один час, чтобы привлечь внимание к экологическим проблемам планеты.

Впервые событие было организовано Всемирным фондом природы Австралии совместно с изданием «The Sydney Morning Herald» в 2007 году, а с 2008 года инициативу поддержал весь мир. Мероприятие направлено главным образом на то, чтобы заставить людей задуматься о том, как они используют ресурсы Земли, и попытаться остановить изменение естественной среды планеты.

Кроме того, все это подсказывает людям, как каждый из нас может вести себя более разумно. Во-первых, мы можем научиться жить экологично, охраняя ресурсы планеты, во-вторых – присоединиться к акциям в своей стране, в-третьих  – стать волонтерами WWF или же донорами фонда.

В этом году кампания «Час Земли» объединила более 180 стран, в том числе Украину. На один час в темноту погрузились около 18 тыс. знаковых сооружений и памятников, среди которых Сиднейская опера, Эйфелева башня, Биг-Бен, «Лондонский глаз» и другие. А основной слоган 2018 года – Connect2Earth («Поймай связь с Землей»).

 

Мы вам писали: история одного письма за рубеж от украинских школьников 30-х годов

АвторВиктория Гривина
21 Березня 2018

Это история письма украинских школьников, которое восемьдесят шесть лет пролежало в национальной библиотеке Уэльса, и было выловлено и прочитано участником проекта «Тайные истории посланий Мира и Доброй воли в Уэльсе 1930-х годов».

В проект исследования британских архивов я попала как местный волонтёр Европейской службы (EVS). Он проходил в национальной библиотеке Уэльса, которая по британской традиции находится в университетском городке с непроизносимым названием Абериствит на краю цивилизации, то есть в трёх километрах от Ирландского моря или ближайшего паба. По хитрому плану британцев, образовательные учреждения должны располагаться как можно дальше от разлагающего влияния цивилизации.

К тому времени я уже больше девяти месяцев прожила в Уэльсе и успела сполна насладиться изоляцией от родной культуры. Смейтесь сколько хотите, но штука под названием культурный код действительно существует, и, когда он напрочь исчезает из окружающего пространства, начинаешь подсознательно искать хоть какие-нибудь его следы.

Так я узнала, что когда в конце 19 века Уэльс, эта первая жертва Британской империи, снабжала углём половину земли, в местных шахтах работали тысячи украинских горняков. Сотрудник «Большого Пита», самой крупной шахты-музея в королевстве и сам бывший шахтёр говорит, что в шахтах даже до сих пор можно найти на стенах украинские надписи. А сын местного шахтёра добавляет, что в 1960-х его отец как-то три дня гулял на свадьбе в закрытом ныне украинском ресторане.

Потом промышленность ушла, а с ней ушли и горняки. То же самое касается переселенцев из Уэльса на Донбассе. Валлийский промышленник Джон Хьюз, отстроивший детище своей жизни – Юзовку (современный Донецк), был вынужден вернуться домой из-за революции 1917 года. К слову, родина Хьюза – посёлок Мертир – несмотря на окружающие зелёные холмы в своём пост-шахтёрском прошлом и сейчас несёт незримое сходство с Донбассом.

Чистый, студенческий и бесконечно сонный Абериствит – другое дело. Во время второй мировой сюда эвакуировали Лондонские архивы – дальше этого медвежьего угла уже было некуда, потом только Атлантический океан. Зато теперь в грандиозном классическом здании библиотеки на вершине холма с видом на Кардиганскй залив чувствуешь важность истории и себя в ней. Картину дополняют бегающие по лужайке дикие зайцы и стаи студентов, которые тут же, лёжа в траве, поедают обеденные сэндвичи.

Странно представить, что несколько столетий назад эти места считались центром борьбы за валлийскую независимость. Когда же на изломе Первой мировой мечта о суверенитете окончательно растаяла, ей на смену пришёл лозунг «спасайся кто может». Именно тогда в Абериствите было основано молодёжное движение «за мир во всём мире» Urdd.

Каждый год 15 мая активисты Urdd выходили в радиоэфир с заведомо провальной для предвоенных годов миссией мирить народы. Они обращались к молодым людям всех стран и просили поддержать мир или хотя бы отправить весточку в Уэльс с информацией о том, есть ли какие-нибудь военные угрозы в соответствующих странах, и что со всем этим делать. Что удивительно, каждый год с конца двадцатых и по сей день им кто-нибудь отвечал.

В архивах национальной библиотеки
В архивах национальной библиотеки
Обращения мира и доброй воли Urdd