Беду накликали: какие данные мы отдаем интернету и почему это опасно

АвторНадежда Баловсяк
5 Квітня 2018
соцмережі технології

В эпоху смартфонов, приложений и геолокации информация о любом человеке доступна в сети на расстоянии двух кликов. Это его интересы, путешествия, и даже истории взаимоотношений с противоположным полом. Но кроме данных, которые человек размещает сам, в той или иной степени осознавая, что он делает эту информацию публичной, есть и другое. Мы мало представляем себе, какого рода досье на нас хранится на серверах Google, Facebook, Instagram, WhatsApp, Apple, Viber, «Новой почты» или Uber. Да, мы подозреваем, что эти компании знают о нас многое. Но часто не задумываемся над тем, какие объемы данных они контролируют и, самое главное, как могут их использовать. Platfor.ma разбиралась, как же так.

Зафиксирован каждый шаг

В сентябре 2017 года французская журналистка Юдит Дюпорталь запросила у сервиса Tinder все данные, которые он хранил о ней и ее активности. Компания ответила на запрос, прислав 800-страничный документ с подробнейшей информацией. В документе содержалась вся активность журналистки на сайте с момента регистрации в 2013 году, включая даты авторизации, отправленные сообщения, лайки из Facebook и многое другое.

Уже в феврале этого года журналист из Новой Зеландии Ник Вайгам решил проанализировать, какие данные хранятся в его профайле в соцсети Facebook. Среди этих файлов он нашел не только всю историю сообщений, но и личные документы, в том числе счета за квартиру и даже старые видеоролики. Позже выяснилось, что соцсеть хранит еще и контакты всех людей, которым звонили пользователи Android.

Facebook одним из первых позволил своим пользователям просмотреть такую информацию. Скачать ее не так уж сложно – Facebook не прячет эти данные и прямо на главной странице настроек можно найти ссылку «Скачать копию ваших данных на Facebook». Вот она. Размер файла с данными зависит от длительности и активности использования социальной сети, но в любом случае в нем вы найдете все фото, сообщения, пересылаемые документы и размещенные записи в своем профайле.

Например, мой архив за восемь лет активного использования соцсети составил 200 мегабайт. Там можно найти не только фотографии и все свои записи, но еще и истории сообщений, а также список контактов с номерами телефонов людей, с которыми вы общаетесь. Если на телефоне установлено приложение Facebook Messenger, то в скачанном архиве обнаружатся еще и метаданные об отправляемых и получаемых СМС.

Не менее интересным будет и архив Google, который поисковая система тоже предлагает скачать всем желающим. Размер этого архива для меня составил более 8 гигабайт, правда, львиную долю в нем занимает содержимое электронной почты Gmail. А кроме того, все фото, сообщения и, самое интересное, история посещений и история пользования картами.

Крупные компании, построившие свой бизнес на хранении и управлении пользовательскими данными, позволяют скачивать эти архивы и, при желании, удалять информацию о себе, равно как и свои аккаунты. Другое дело, что удаленная информация будет еще полгода хранится на серверах этих компаний, но таковы требования американского законодательства, в соответствии с которыми работают Facebook и Google.

А вот какие данные о своих пользователях берегут крупные украинские сайты и возможно ли удаление зарегистрированного на них аккаунта.

«Новая почта» хранит номер телефона и город регистрации, указанные самим пользователем, на странице клиента может размещаться список операций, можно указать карту для получения денежного перевода. Возможности удалить аккаунт нет, по крайней мере, она не очевидна и кнопка для этого действия не видна.

Интернет-магазин «Розетка» хранит данные клиента после его заказа – адрес, телефон, e-mail. Есть в акаунте и множество других полей (про детей, животных, автомобиль, увлечения), но их заполнение не является обязательным. Удаление аккаунта также неочевидно, если оно и есть (нам найти не удалось), то клиенту нужно будет потратить время, чтобы обнаружить ту самую кнопку.

Авторы портала электронных петиций на сайте президента Украины – одни из немногих, которые при регистрации предлагают пользователям согласиться с тем, что их персональные данные будут обрабатываться. Но чтобы завершить регистрацию, нужно воспользоваться либо электронно-цифровой подписью, либо идентификатором Bank ID – возможностью идентифицировать себя с помощью своей банковской карты Приватбанка либо Ощадбанка. Есть еще третий способ – с помощью своего идентификационного кода, но на его использование нужно два дня.

Еще один неудаляемый аккаунт – почта на ukr.net, разработчики которой тоже не особенно побеспокоились о том, чтобы рассказать, какая информация о пользователе хранится и как удалить аккаунт. А вот раздел «Конфиденциальность» написан сухим языком юридических документов, напоминающих длинные «простыни» банковских документов, которые хочется быстрее подписать и отдать клерку. Слова «Володілець» и обороты типа «знеособлені дані для таргетингу рекламних та/або інформаційних матеріалів» могут напугать человека, не разбирающегося в тонкостях интернет-рекламы. Удалить аккаунт тоже не так и просто.

В целом украинские компании работают с данными не так уж прозрачно и понятно, а, главное, очень рады зарегистрировавшемуся пользователю, но не особенно хотят давать ему возможность перестать быть их клиентом.

Мы – товар

Многие люди, столкнувшись с тем, что онлайн-сервисы знают про нас почти все и используют это в своих целях, начинают возмущаться. Наверное, такая реакция легко объяснима. Люди могут понимать удобство использования сервисов, им нравится, когда они видят подсказки о том, в какое заведение пойти или какой электрочайник купить. Но они зачастую не осознают, что эти подсказки и эта реклама – это как раз и есть та плата за бесплатное использование онлайн-сервисов.

Интернет работает за счет рекламы. Мы бесплатно ищем в Google все что угодно только благодаря тому, что мы видим рекламу в поисковой выдаче, на картах и на внешних сайтах. Мы бесплатно листаем ленту Facebook, но вынуждены мириться с рекламными сообщениями в ленте новостей. У нас бесплатные видеоролики на YouTube, но рекламы в них все больше.

Сайты хранят данные о наших интересах и предпочтениях в небольших cookies-файлах, а кроме того, используют другие технологии отслеживания наших с вами действий, например, Facebook Pixel позволяет узнавать пользователей Facebook на других сайтах. Именно поэтому вы можете видеть в Facebook рекламу, например, гостиницы, которую вы недавно просматривали на Booking. Рекламодатель хочет знать свою аудиторию и понимать, что рекламу нового автомобиля увидит человек, который как раз думает над покупкой машины.

Онлайн-сервис (например, Facebook или Google) знает очень много о наших интересах, предпочтениях и планах. И, по сути, продает эту информацию о нас рекламодателям. Конечно же, это происходит не явно. Просто рекламодатель заказывает услугу показа рекламы определенной аудитории, зная, что Facebook или Google могут эту аудиторию найти и показать ей рекламное объявление. Все это работает автоматически. Сайты обмениваются данными о том, что делают и что предпочитают их посетители – и зарабатывают на этих знаниях.

Очевидно, никто не переводит деньги на тайные банковские счета интернет-компаний за гигабайты пользовательских предпочтений, передаваемые на внешних жестких дисках в дальних переулках людьми в темных очках. Но суть от этого не меняется: плата за наше бесплатное использование онлайн-сервисов – наши с вами данные. Иными словами, в эпоху бесплатного интернета мы с вами, наши интересы и предпочтения стали товаром.

Вспомнить все. И даже узнать будущее

Сам факт коллекционирования и хранения данных о пользователях, безусловно, впечатляет. Ситуация усложнилась, когда маркетологи научились прогнозировать пользовательское поведение и даже события из жизни человека на основе его предыдущих выборов.

Американская сеть магазинов Target много лет собирает данные о потребительском поведении своих клиентов и анализирует их. Этот анализ позволил делать довольно точные прогнозы о разных вещах, связанных с жизненными событиями клиентов торговой сети. Например, если клиентка магазина вдруг стала покупать лосьон с кокосовым маслом, сумку для прогулок и плед, то система аналитики Target с 87%-й вероятностью прогнозирует, что покупательница беременна и сразу же отправляет таким клиенткам скидки на детские товары. Такое прогнозирование стало возможно благодаря двум вещам: большим объемам данных (big data), которые компании удалось собрать о своих клиентах, а также правильному использованию инструментов анализа этих данных (data mining).

Еще в 2012 году в Forbes рассказали о курьезном случае, связанном с купонами Target. В магазин ворвался разъяренный мужчина, который жаждал скандала: его дочь вдруг стала получать большое количество купонов для беременных. Менеджер принес извинения и пояснил, что, наверное, система прогнозирования ошиблась. Через несколько дней мужчина позвонил в магазин, чтобы попросить прощения. Как оказалось, его дочь действительно была беременна, сама того не подозревая на момент получения купонов.

Таким образом, еще шесть лет назад существовали инструменты, которые могли прогнозировать не просто интерес пользователей к тем или иным товарам, а еще и их события в жизни. Современные социальные сервисы хранят гораздо больше информации, чем история покупок. По сути, популярные онлайн-сервисы хранят электронную копию всех жизненных событий человека. На хранении и использовании этих данных, по большому счету, и построена бизнес-модель социальных сетей.

Более того, благодаря принципам работы браузеров и интернета и небольшим cookies-файлам, хранящим информацию о действиях и активности пользователей, соцсети, да и другие сайты, могут знать гораздо больше, чем мы размещаем на их страницах. И больше, чем можем себе представить. Например, Facebook знает о пользователях около сотни параметров. И это не только такие банальные данные как пол, возраст или город проживания. В этом списке – сколько лет вашему автомобилю, как активно вы пользуетесь кредитными картами, какое радио вы слушаете, какие супермаркеты предпочитаете и какую кухню выбираете, куда путешествуете и сколько денег тратите.

Кому я нужен

Хранение таких больших объемов данных в руках одной компании неприятно, как минимум, из-за угрозы ее взлома и попадания этой информации в руки злоумышленников. Но кроме этого, столь детальные данные о человеке уже стали инструментом манипулирования его мнением и даже его политическим выбором.

Сразу после выборов президента США 2016 года заговорили о возможном влиянии на результаты голосования американцев. А через год расследование показало, что российские спецслужбы, используя вполне легальные инструменты Facebook, размещали пропагандистские сообщения, которые увидели десятки миллионов американцев и которые могли повлиять на результат выборов.

Совсем свежая история с аналитической компанией Cambridge Analytica не только показала, что данные пользователей – это настоящее золото в эпоху интернета. Но еще и то, что результатом манипулирования этой информацией и демонстрации правильной рекламы могут стать выигранные выборы. В разговоре с якобы потенциальными заказчиками сотрудник Cambridge Analytica похвастался успешным вмешательством в более чем 200 выборов в разных странах мира.

Что с этим делать

Осознание того, что, сколько информации о нас хранится в сети, и что наши с вами лайки могут помочь другим людям влиять на наш выбор, не просто впечатляет, оно пугает. С осознанием этого нужно либо смириться, либо попробовать что-то изменить. После истории с Cambridge Analytica в мире стартовал флешмоб #DeleteFacebook, в котором приняли участие многие пользователи интернета, и даже предприниматели и руководители компаний, включая, скажем, Илона Маска. Это кардинальный шаг, который, в условиях отсутствия альтернативы крупнейшей соцсети, не все могут себе позволить.

Но зато можно, как минимум, наконец разобраться в настройках онлайн-сервисов и социальных сетей, посмотреть, какие приложения подключены к вашему аккаунту в Facebook или Google, удалить лишние, а некоторым, возможно, запретить доступ к данным. А еще попробовать почитать условия соглашения с онлайн-сервисами.

Ведь лучше, чтобы их читали мы сами, а не юристы в суде.

Найцiкавiше на сайтi

«Леді і джентльмени, це мій Фейсбук»: якими були перші пости популярних блогерів

Фейсбук – найпопулярніша соцмережа України. Ми відшукали перші пости популярних українських блогерів, щоб подивитись, наскільки їх сьогодення відрізняється від перших кроків серед лайків та коментарів.

 

Це символічно, що я прибув до України і почав користуватись фейсбуком. ) Вітаю всіх. Шукаю в Україні нових друзів )

Gepostet von Майкл Щур am Dienstag, 19. Juni 2012

 

Підручник в сумці…. Що на думці?

Gepostet von Roman Skrypin am Dienstag, 26. Januar 2010

 

Техноетика: секс із роботом – це зрада?

Технології розвиваються надзвичайно швидко – близький час, коли «Чорне дзеркало» стане збіркою правил з етикету та посібником із виживання, а штучний інтелект – невід’ємною частиною нашого повсякденного життя. Тому сьогодні ми запускаємо нову рубрику «Техноетика», в якій за допомогою фахівців будемо розв’язувати етичні питання епохи технологій. В першому випуску – думки про те, чи є зрадою близкість із сучасними технологічними секс-ляльками.

 

Юрій Вольних, психіатр, психоаналітик, президент психоаналітичної асоціації «Groupe du Champ freudien-Ukraine»

Загалом, секс-ляльки – роботи, андроїди – це просто вдосконалені сексуальні девайси. Незалежно від схожості з людиною, навіть якщо вони її точна копія, це всього лише втілення чоловічих або жіночих фантазій у реальності. Це об’єкт – предмет, а не одухотворена істота, не суб’єкт. Секс-лялька – підміна, заміщення реальної людини, без історії, бажання і пристрасті. Вони тільки допомагають втілити в життя сексуальні фантазії або урізноманітнити відчуття – без небезпеки завдати шкоди реальній людині.

У сучасному світі не зменшується кількість сексуальних насильств або домагань до жінок. Кожна друга ставала жертвою такого ставлення у житті. Доступні секс-андроїди можуть знизити ризик насильства серед особистостей з сексуальними перверсіями. До того ж така секс-лялька може бути тимчасовим замінником сексуального об’єкта, наприклад, на час розлуки. На період сексуальної деривації партнер може скористатися її послугами, а не шукати пригод на стороні

Або ж секс «утрьох» з постійним партнером не буде травматичним і не вважатиметься зрадою. Інша справа, якщо один із партнерів повністю віддав перевагу секс-андроїду, а не реальній людині. Але це вже з розряду психічної патології.

 

Ольга Маслова, кандидатка біологічних наук, співзасновниця освітнього проекту Nobilitet

Дуже важко чітко відповісти, чи можна вважати такі «стосунки» зрадою. Так само важко, як і оцінювати, чи є зрадою самозадоволення, яке еволюційно з’явилось дуже давно, перегляд порно, віртуальне інтимне спілкування тощо. З приводу порно та вірту, щоправда, все ж є зачіпки для пошуку зради, адже ми так чи інакше комунікуємо з іншою людиною: у випадку порно – однобічно, а при віртуальному спілкуванні ще й отримуємо відповідь. Може відбуватись так звана емоційна зрада, коли без фізичного контакту думки людини зайняті іншим об’єктом, а не партнером – а, отже, партнер не зможе принести стільки ж задоволення, як раніше.

Штучний інтелект чи штучний хайп: як головна інновація світу виглядає з України

Останніми роками штучний інтелект став чи не головним н’юсмейкером світу: технології стрімко розвиваються, а нейромережі роблять вже що завгодно у майже всіх сферах. Platfor.ma вирішила перевірити, що про ключову інновацію планети думають українські спеціалісти з IT, етики, та юриспруденції.

Майже 100 років тому, 25 січня 1921 року, у Празі відбулася прем’єра п’єси «R.U.R.» чеського письменника і драматурга Карела Чапека. За сюжетом твору, люди живуть у цілковитому достатку й безтурботності, а всю роботу виконують людиноподібні роботи, яких сьогодні ми б назвали андроїдами. Врешті вони піднімають повстання і виявляються здатними на емоції, створюючи своїх Адама і Єву.

Саме Карел Чапек був першим, хто вжив слово «робот», після чого воно увійшло в активний вжиток. При цьому термін «штучний інтелект» приписують Джону Маккарті, якого й вважають піонером цієї сфери. Якраз він у 1956 році організував першу тематичну подію – Дартмундський семінар, де й зібралися науковці, які почали розвивати цей напрям.

А от перший робот з’явився лише через 13 років – у 1969 науковці Стендфордського дослідницького інституту представили Шекі. Шекі міг рухатися і пересувати предмети, щоправда, на людину він був не дуже схожим. Пізніше почали з’являтися й роботи-андроїди, а японська компанія Honda розробила робота ASIMO, який зміг ходити на своїх двох. Ну а далі роботи почали грати у пінг-понг, футбол і навіть опанували скрипку.

25 жовтня 2017 року гіноїд (тобто робот з жіночою зовнішністю) Софія отримала громадянство Саудівської Аравії. Ця подіє підсилила побоювання противників розвитку штучного інтелекту. Мовляв, такими темпами роботи швидко не лише зрівняються у правах з людьми, але й займуть їхнє місце. То чи є розвиток подій, описаний у «R.U.R.», реальним, а передбачення Стівена Хокінга – правдою?

Зе­новій Ве­рес, кан­ди­дат технічних на­ук, ди­рек­тор освітнь­ого нап­рямку в Львівсь­ко­му ІТ клас­тері

На мою думку, поняття штучний інтелект є маркетинговим. Адже взагалі-то це лише набір математичних формул – достатньо складних, але все-таки формул. Мабуть найгучнішим прикладом застосування штучного інтелекту є автомобіль Тесла. Також згадайте – коли ви заходили переглянути той чи інший товар в онлайн-магазинах, то потім бачили рекламу цього товару на різноманітних сайтах. Це все результати роботи штучного інтелекту. Юриспруденція, медицина, сфера продажів також активно застосовують ці розробки, а аналіз поведінки злочинців допомагає поліції в розкритті злочинів.

Time Well Spent: чому сповіщення крадуть наш час і як їх перемогти

АвторМаша Фронощук
28 Березня 2018

У середньому людина перевіряє смартфон 150 разів на день. І це тільки смартфон, а ще ж є і сповіщення на ноутбуках та інших гаджетах. Рік тому співзасновниця Platfor.ma Марія Фронощук спробувала взяти під контроль вплив технологій на своє життя, а потім випадково дізналася про рух Time Well Spent. Його ідеологи закликають міняти сервіси таким чином, щоб вони не відволікали людей, а допомагали їм сфокусуватися на важливому. Чого Марія і вам бажає. здесь этот текст можно прочитать на русском.)

Уявіть, що видатні вчені минулого починали б день не з роздумів про те, як влаштована гравітація й атоми, або ще з чогось важливого, а з розглядання фото в Instagram і гортання стрічки Facebook. Потім вони розбирали б пошту від повідомлень Групону і LinkedIn, а за секунду до найбільшого відкриття їх відволікало би сповіщення зі Slack. Момент геніальної еврики був би втрачений назавжди. Приблизно такими словами творці Dropbox пояснюють, як сучасні технології відчайдушно змагаються за нашу увагу і відбирають її в інших занять, винаходячи для цього все більше маніпуляцій.

Я зовсім не видатна, але минулої весни помітила, що занадто часто відволікаюся. Якісь хвилинні справи затягуються на годину, а робочий день – до півночі. Починаючи з невинного TED-ролика на YouTube, ти закінчуєш десятигодинним ретро-відео з аеробіки, а потім розумієш, що сидиш і безнадійно скролиш стрічку Facebook, геть забувши, навіщо взагалі її відкривала. На зустрічах твій телефон завжди повинен бути в полі зору – раптом хтось напише, і навіть на відпочинку, де ти ніби й так відволікаєшся від роботи, потрібно обов’язково відволіктися ще на щось, наприклад, подивитися нові фото друзів.

Gmail, Slack, Asana, Facebook, Messenger, Instagram, Telegram, Pinterest, Pocket, Viber, Skype, Uber – це навіть не повний список сервісів, якими я користуюся кожного дня. Всі вони шлють мені якісь сповіщення тоді, коли заплановано алгоритмом або зручно якимось людям або виданням. Але не мені. Мені це майже завжди незручно – я або працюю, або вчуся, або відпочиваю. Якщо абстрагуватися від нав’язливого бажання бути завжди на зв’язку, то можна поставити собі питання: з якого дива взагалі хтось може вважати свої справи, прохання чи нагадування настільки важливими, щоб я неодмінно мала все залишити і приділити увагу саме йому?

В якийсь момент, після чергового дня зі шквалом дзвінків і повідомлень, я просто розлютилася і видалила зі смартфона всі програми соцмереж, а також відключила абсолютно всі сповіщення. А потім склала собі короткий графік того, коли буду перевіряти кожен із сервісів. Для екстрених ситуацій залишила тільки дзвінки. На щастя, за останній час тих, хто полюбляє дзвонити, настільки часто посилали горіти в пеклі, що дзвінків стало набагато менше.

Перший місяць такий детокс давався складно, але згодом кровна прихильність до смартфону, бажання перевірити пошту або стрічку, страх, що я пропускаю щось важливе, кудись зникли. Зараз у вихідний я часто можу вийти з дому взагалі без телефону, а на зустрічах до нього навіть не торкаюся.

Це дивно, і я сама була вражена, але за весь цей час, за цілий рік, не було жодної справи, яка постраждала б через те, що я не була на зв’язку цілодобово.

З-поміж іншого, досягти такого дзену мені допоміг Трістан Харріс і його рух Time Well Spent. Його думки здалися мені настільки світлими і доречними, що я вирішила переказати найважливіше.

 

Харріса та його рух називають чи не єдиним, що є спільного у Кремнієвої долини і совісті. Харріс закінчив Стендфорд за фахом «Комп’ютерні науки», де вивчав поведінкову економіку, соціальну психологію, а також способи зміни звичок і поведінки людей в Лабораторії технологій переконання (Persuasive Technology lab).

До 2016 року Харріс працював у Google, досліджуючи, як можна проектувати технологічні продукти так, щоб етично вберегти мільйони людей від маніпуляцій. А після заснував некомерційну ініціативу Time Well Spent – рух, який прагне ввести нові стандарти етичного дизайну. Саме показник time well spent (добре проведений час) Марк Цукерберг проголосив головною дизайн-метою Fаcebook на 2018 рік – велика перемога, навіть незважаючи на те, що до мети ще далеко.