Я народилася та провела дитинство в Техасі та навіть не знала про існування України. Ми з родиною переїхали, коли мені було тринадцять років. Звісно, у такому віці я не хотіла залишати те життя, яке я знала, втрачати друзів і йти зі школи. Батьки мене заспокоювали тільки тим, що були впевнені – в Україну ми їдемо максимум на кілька років.

Спочатку ми перебралися до Луганська й жили там кілька місяців. Переважна більшість мешканців розмовляла російською мовою, а оскільки ми хотіли грати з іншими дітьми, то швидко познайомилися з місцевими та почали вивчати базову російську для спілкування. Там ми навіть не знали про українську, а дізналися вже тоді, коли переїхали до Львова.

Для мене зв’язок з українською культурою став відчутним, коли я змінила свій менталітет. Як тінейджер я хотіла, щоб все, що зі мною пов’язане, мало цінність. Тому навіть в Україні я була впевнена, що Америка – найкраща країна, а англійська – найкраща мова. Я не хотіла сприймати щось нове. Мабуть, тільки коли я подорослішала, років через 8, я зрозуміла, що втратила дуже багато часу та не могла побачити красу, що була довкола. Я не могла оцінити те, що Україна має. У якийсь день я перемкнула свої мозок і серце – просила бога, щоб він допоміг мені побачити всю красу, що є в Україні. Тоді я почала шалено любити українську мову, музику, культуру.

Моя участь у шоу «Голос країни» теж, можна сказати, було покликанням від бога. Як віруюча людина, я намагаюся направляти себе туди, куди, як я відчуваю, веде мене він. Перед тим роками друзі переконували мене піти на подібний проєкт. Я казала: «Ви що? Я навіть телевізор не дивлюся». Але у 2013 році я особисто отримала запрошення від працівників «Голосу» на кастинг, тож вирішила піти – жодного разу не пожалкувала. Це дало мені нові знайомства та аудиторію, після цього я гастролювала Україною. Життя стало цікавішим.

В часи Майдану я підтримувала всі акції та виступала для бійців на Донбасі. Не обов’язково народитися в конкретній країні, щоб любити та боротися за неї. Україна стала для мене домом, а цей народ став для мене рідним. Батьки завжди вчили мене за біблійним принципом і казали, що не можна жити в апатії. Потрібно боротися за свободу людини та справедливість, а війна з Росією – це дуже несправедливо, тож я не могла стояти осторонь і нічого не робити. Коли виникли волонтерські можливості, а потім мене запросили поїхати на фронт – у мене навіть не було питань. Навпаки, я дуже вдячна за таку можливість, адже для мене це привілей.

Часом я допомагала студентам практикувати англійську, адже це найголовніше. Можна вивчати безліч правил і досконало читати, але без практики ти ніколи не будеш вміти спілкуватися.

У цій сфері я також використовувала музикальні методики, за якими частково вчилася й сама. Я слухала пісні гурту «Океан Ельзи» дуже багато років, але Святослава Вакарчука не так просто зрозуміти, коли він співає. Коли ми почали працювати зі студентами, багато хто нам сказав, що вивчив англійську через музику: вони слухали, намагалися повторити, вимовляти. Та й взагалі, більшості людей дуже важко сидіти з книжкою та вчити. Потрібен якийсь творчий стимул – музика або щось візуальне, що дає натхнення і робить процес приємним. Тому для мене логічно, коли люди вчать мову через пісні.

Мені потрібен був час, щоб навчитися вимовляти тверде українське [р] – в Америці ми його пом’якшуємо. Звісно, складним був звук [и], а [ґ] я досі не можу вимовити як українка – це неприродно для мене.

Мабуть, і досі у вивченні мови для мене найскладніше – це граматика. У мене не всі відмінки та закінчення правильні, бо я систематично мову не вчила. Всякі правила я не знаю, практикувалася через спілкування. Друзі намагалися мені пояснити, чому так, а не так, – але щось не вийшло. Пам’ятаю слово, яким мене перевіряли, – «паляниця». Звучить так романтично, а означає просто хлібець.

Я почала своє знайомство з українською музикою, мабуть, з Руслани. Я йшла вулицею й почула пісні з її альбому – і мені так сподобалося. В неї були сопілки та інші народні інструменти – не чула до цього такі мотиви. Мене торкнуло і я подумала «йой, мені треба знайти цю музику». Я купила її диск, кожного дня слухала альбом і у себе в кімнати створювала якісь танці до тих пісень. А потім друг на день народження подарував мені альбом Океану Ельзи «Я на небі був», з того часу я почала слухати їх, а потім купляти кожен їхній новий альбом.

А взагалі я шалена фанатка поєднання українського фольклору та електронної музики на кшталт Onuka. В музиці повинна бути еволюція. Для того, щоб народна музика жила далі протягом поколінь, треба її модернізувати, щоб молодь також її полюбила.

Хочу побажати всім, хто зараз це читає, любити все навколо. Часто ми думаємо, що маємо обирати, наприклад, між англійською або українською мовами. Але що більше ми будемо любити, то щасливішими ми будемо.

Послухати Брію можна за посиланням.