Володимир Бірюков — український журналіст та телерадіоведучий. До війни він переважно займався висвітленням бекстейджів «Євробачення», а також робив інтервʼю з представниками шоубізнесу — за роки роботи встиг поспілкуватися з Бейонсе, Ланою Дель Рей і Брітні Спірс. Утім з 24 лютого 2022 року його основна робота — на паузі, а сам він став «голосом» українців у світових ЗМІ. Історія, яка почалась з поодиноких інтерв’ю західним медіа, перетворилась на справжню інформаційну війну, де Володимир не лише розповідає правду про злочини рф мільйонам людей по всьому світу, а й разом із друзями зумів зібрати вже понад 900 тис. євро на потреби ЗСУ.
Війна, яку почала росія проти України, кардинально змінила цінності багатьох з нас. Основним бажанням, з яким вже на другий день повномасштабного вторгнення прокинулась більшість країни, стало бажання бути корисним для своєї нації. Володимир Бірюков не є виключенням. Війну він зустрів у власній квартирі у Києві. Як і всі, спочатку не повірив у те, що це — реальність.
Ще 22 лютого я повертався зі зйомок у Вільнюсі. Коли вже був у аеропорту, мені зателефонували українські друзі та запропонували залишитись у Литві. Цей дзвінок видався мені максимально дивним, адже такої кількості повторів фрази — «буде війна!» до цього я ніколи не чув у своєму житті. Тоді я віджартувався, що у мене авіаквиток за 9 євро, тому вертаюсь у будь-якому випадку. Вдома чекала робота, зйомки та й найголовніше — моя мама, яку нещодавно прооперували.
24 лютого, о 5:33 мене розбудили дзвінком. Спочатку я не повірив таким новинам і просто ліг спати далі. Утім за 5 хвилин біля мого будинку пролунав вибух і я зрозумів, що це не жарти. Визирнув у вікно, а там — все як у фільмах жахів про апокаліпсис: люди у паніці, затори, хаос…тоді я поставив улюблену платівку Chicago Jazz та пішов мити посуд… Це тривало рівно стільки, скільки грала одна сторона вінілу — з цими 4 тарілками я провів біля раковини хвилин 45.
Як і більшість тих, хто залишився у Києві, перші дні війни Володимир провів у бомбосховищі. Розповідає, що щодня думав: ось цей день — останній у житті.
Робота зупинилась майже одразу. Розважальні програми на радіо, над якими працював Володимир, стали на паузу, а телепроєкти закрились на невизначений час. Постало логічне питання — чим можна бути корисним Україні? Йти воювати забракло досвіду, тому було прийнято рішення залишитись у журналістиці, щоб протидіяти російській пропаганді на інформаційному фронті.
Мені навіть не довелось нікому писати, журналісти самі на мене вийшли. Завдяки моїм багаторічним роботам з Євробаченням, UEFA, London Film Festival та багатьом іншим міжнародним проєктам, мій контакт був у журналістів з різних країн. У перший же день війни у мене було понад 30 включень для низки європейських країн та Америки. Коли я отримав першу пропозицію вийти в ефір ТБ з новинами про Україну, роздумував над нею кілька годин — а чи готовий я взагалі до такого спілкування? Адже представляти цілу країну дуже відповідально, та й зайву увагу, попри свою професію, я не дуже люблю.
Моє перше включення відбулось 24 лютого о 7:10, воно було для латвійської радіостанції SWH+. Я розказав про ситуацію в Києві, а ведуча розплакалась прямо в ефірі. Звісно я цього не бачив, лише чув, але ту мить я запам’ятаю на все життя.
Далі було як в тумані — включення за включенням, змінювались тільки ведучі та країни. Питання були здебільшого ситуативні — залежали від того, що відбувалось на фронті або у Києві. За один день я міг бути у Китаї, Сполучених Штатах, Німеччині, Молдові, Латвії, Грузії, Ізраїлі. Думаю, це було потрібно і країні, і мені особисто. З рядом телеканалів та радіостанцій я потоваришував, і в нас налагодились систематичні включення, які тривають і досі.
За сім місяців війни Володимир Бірюков здійснив понад 1000 включень в ефір міжнародних ЗМІ. Серед телеканалів, де він розповідав правду про війну в Україні, були BBC (Британія), CNN (Америка), DW (Німеччина), LRT (Литва), LTV, TV3, TV7 (Латвія), SVT (Швеція), TVP (Польща), Formula (Грузія), телеканал та радіо Kan Reka (Ізраїль), латвійське радіо — SWH та SWH+, та багато інших медіа. А у день, коли затонув крейсер «Москва», Володимиру довелось вийти в ефір 120 разів. Це був рекорд. Перше включення було о 00:30 для Ізраїлю, а останнє також для цієї країни — близько 22:00.
Особисті погрози
Разом з популярністю в медіа прийшли й погрози. Паспортні дані Володимира Бірюкова та його контакти опублікували в російських пабліках, почали надходити перші неоднозначні повідомлення від росіян. Майже з усіма він намагався вести діалог.
Повідомлення та дзвінки, які мені надходили у ті дні, були суцільним трешем. Невідомі люди розповідали, як саме вони будуть мене різати та катувати за мою позицію. І що найцікавіше — я відповідав на кожен такий дзвінок та смс. Мені було реально цікаво знати — що за люди мені погрожують, наскільки вони розбираються у питанні війни та чи розуміють взагалі куди дзвонять, чи пишуть? У результаті виявилось, що приблизно 90% із них взагалі не знали, з ким спілкуються, просто їм дали клич, і вони діяли як стадо. Пам’ятаю, як з однією дівчиною із Тамбова по приколу почав говорити польською, а вона мені: «Говори со мной по-русски! Я не понимаю этот ваш укрАинский!». Ну просто — обійняти і плакати.
Володимир й сам не помітив, як від новин шоубізнесу перейшов до воєнної тематики. Гадає, це сталося на адреналіні та вважає такий досвід перевіркою на професійність. Уже 2 квітня у складі міжнародної знімальної групи він потрапив у Бучу. Це стало найбільшим випробуванням за час війни.
Деякі закордонні медіакорпорації пропонували виступити їхнім спецкором, розповісти про ситуацію в Києві, війну в Україні та про весь перебіг подій. Здебільшого ці пропозиції були зроблені тільки для того, щоб не відправляти до України іноземних журналістів. Звичайно, що я погодився допомогти. З німецькою командою Katapult я і відправився у Бучу та Ірпінь як міжнародний журналіст та перекладач. Там ми знімали відео, інтерв’ю та фіксували воєнні злочини.
Життя мене явно не готувало до цього. За два місяці до моєї поїздки у Бучу я писав інтерв’ю з зірками українського шоубізу, а тут розмовляв з людьми, які пережили насильство, окупацію та воєнні злочини РФ. Для мене це був дуже різкий емоційний перепад. Це перший подібний досвід у житті, і після нього я декілька днів приходив до тями. Двічі під час інтерв’ю у мене виступали сльози. Після тих зйомок я добу не їв та не виходив на зв’язок, тільки дивився мультики. Відбувся своєрідний рестарт розуму.
Популярність у Латвії та збори на Байрактар
Під час одного із включень для латвійського телеканалу LTV в район, де мешкає журналіст, прилетіли одразу чотири російські ракети. На початку інтерв’ю він, як завжди, сидів у кімнаті, проте коли за вікном пролунали вибухи, попросив вибачення перед латвійськими колегами та перемістився на іншу локацію — до ванної.
Колеги здивувались, адже, по-перше, я залишився на зв’язку, по-друге, спокійно продовжив своє включення. Зрозуміло, що журналісти у студії поцікавились — а що взагалі сталось? Чому я не йду у бомбосховище? Що буду робити? Це було просте включення, але з таким неприємним моментом, який несподівано зробив мене популярним у Латвії. Уже наступного дня про мене почали писати місцеві ЗМІ, а включень та інтерв’ю у цій країні стало у три рази більше. Місцеві художники почали малювати шаржі на мене, блогери створювати меми, а латиші прозвали мене «Хлопець, що мешкає у ванній кімнаті».
За кілька місяців після того випадку з ванною, який прославив Бірюкова у Латвії, за сприянням міністра культури України Олександра Ткаченка та посла в Латвії Олександра Міщенка Володимир відправився до цієї країни у відрядження. Його основним обовʼязком у Ризі стало інформування латвійських ЗМІ про російську агресію стосовно України. А ще у Латвії журналіст виступив одним з ініціаторів збору на Байрактар для потреб української армії.
Роботи було дуже багато: інтерв’ю, зйомки, конференції, ведення концертів, благодійних заходів, акції, гуманітарні моменти. З першого дня я співпрацював з посольством України в Латвії, своїм другом, латвійським музикантом Ральфом Ейландсом та Міністерством оборони Латвії, Артісом Пабріксом та фондом Ziedot.lv. Тут просто зірки зійшлись — з’явилась можливість зробити щось дійсно глобальне та важливе. Одні дізнались, що треба для української армії, інші посприяли, а хтось виступив обличчям проєкту. Це була крута колективна робота, яка дала дуже гарний результат. Допомагали усі, багато людей взагалі залишились за лаштунками цієї акції.
Лише за місяць у країні з населенням трохи більше ніж 1,8 млн людей Володимиру та Ральфу вдалось зібрати понад 900 тис. євро. Утім, нещодавно збір на Байрактар було припинено достроково, а кошти спрямували на актуальні потреби ЗСУ.
Я впевнений, що ми б зібрали 5 млн євро, як планували на початку акції. Просто на це пішло б набагато більше часу, ніж ми думали. Утім, у нас не має змагання між країнами — хто допоміг більше.
За місяць ми дійшли до позначки 900 тис. євро — це чудовий результат, який вдалося досягти тільки силами латвійців, що донатили та підтримували наш проєкт. Попереду зима — опалювальний сезон і невідомість, що буде далі у ЄС. Це величезні ризики, що збір міг затягнутись, а озброєння та допомоги українська армія потребує вже зараз. Тому спільним рішенням команди Latvian Bayraktar ми вирішили змінити ціль збору. Порадились з ЗСУ, і дізнались, що на сьогодні найбільш необхідні джипи та дрони для розвідки. І почали працювати у цьому напрямку.
Звичайно, ми звернулись до усіх, хто підтримав проєкт на та повідомили, що плануємо змінити цілі кампанії через необхідність швидкої допомоги армії. Хто був не згоден з цим рішенням — міг отримати свої гроші назад, без проблем. Ніхто не був проти. У цьому єдність та солідарність латвійського народу, за що їм величезне дякую!
На зібрані кошти вдалося закупити 15 джипів та 45 дронів латвійського виробництва Atlas Pro, які, до речі, є навіть у військових НАТО. А після оголошення закупівлі компанія Atlas та Міністерство оборони Латвії вирішили подарувати ЗСУ ще 150 дронів для розвідки. Таким чином в Україну попрямували 195 дронів, 15 джипів та всі допоміжні гаджети та установки.
Подальші плани
У серпні в Америці відбулася позасесійна зустріч країн ООН, які готувались до нового року своєї роботи. Володимир виступив на ній як запрошений гість.
Від війни всі втомлюються, це факт. Кількість включень, які я роблю для іноземних медіа, зараз стала набагато меншою. Але я постійно працюю над тим, щоб про Україну та російську агресію, окупацію та наш біль не забували. Так, всі втомились: і ті, хто розповідає, і ті, хто слухає. Це реальність. Війна триває вже восьмий місяць — це дуже багато часу, і багато емоцій, які нам довелося пережити. Утім, дуже важливо про них говорити, писати і просто нагадувати.
Найтемніші та найтепліші спогади Володимир за ці дні повномасштабної війни повʼязує з людьми та емоціями.
Найстрашніше — бачити біль, сум та проблеми своїх друзів та рідних. Їхні проблеми — мої проблеми, і всім хочеться допомогти але, на жаль, не завжди є змога… Також це життя на підлозі у коридорі та мої ювілейних 50 ночей, проведених по підвалах і у ванній кімнаті. Обстріли, від яких на психологічному рівні мозок блокував моє тіло, і я просто не рухався, коли поряд щось відбулося — запам’ятаю на все життя.
Та були і радісні моменти, наприклад, коли додому приїхав тато — він у мене військовий офіцер. Щоправда, всього на 1,5 години, і знову — на війну. Але це все одно найтепліший спогад за останні місяці. Ми встигли поговорити майже про все, і багато чого залишили на потім.
Попереду багато роботи на міжнародному медійному полі, уже є ідеї кількох нових волонтерських та гуманітарних проєктів, що буквально днями мають запуститись у Латвії. Знову інтерв’ю, знову боротьба з російською пропагандою. Навіть не знаю, наскільки мене вистачить, але поки є сили — буду робити.