Тамагочі повертаються. Тепер вони можуть одружуватися й заводити потомство

15 Травня 2019
ностальгія підприємництво

Bandai – японський виробник іграшок, який винайшов тамагочі ще в 1996 році – переосмислив їх для нового покоління. Він представляє Tamagotchi On, нову версію класичної іграшки. Придбати їх можна буде вже влітку.

Нові тамагочі дуже схожі на своїх попередників. Чорно-білий екран замінили кольоровим, а ціна збільшилася з $17,99 до $59,99. Незмінними залишилися основні риси: від непідписаних кнопок навігації до простоти геймплею.

Сюжетна лінія гри також не змінилися: потрібно доглядати за істотою з далекої планети Тамагочі, яка вилуплюється з яйця, не здатною нічого робити самостійно. Тому її потрібно годувати, мити, розважати та любити. Проте розробники додали й кілька нових функцій: тепер вихованці можуть ходити одне до одного в гості, товаришувати, одружуватися та розмножуватися, а один пристрій може зберігати в собі 16 поколінь.

Також тепер за десять одиниць внутрішньої валюти на годину можна відправити свого тамагочі до готелю – він не пищатиме увесь день і точно не помре.

Завдяки Bluetooth і LTE новий тамагочі може взаємодіяти зі смартфоном чи планшетом. Гравці також отримають змогу робити подарунки та обмінюватися вихованцями.

Розгледіти нові тамагочі можна на офіційному сайті іграшки.

Найцiкавiше на сайтi

Грати за ґратами: репортаж із норвезьких в’язниць – найефективніших у світі

АвторАндрій Кузьмін
8 Травня 2018

Виправну систему Норвегії часто називають однією з найефективніших у світі. В більшості держав Європи та в Україні рівень рецидивів коливається у межах 50-70%, а в сусідній Швеції – більш ніж 40%. У Норвегії це 19%. Однак такого результату досягли далеко не суворістю. Для Platfor.ma фотограф Андрій Кузьмін зазирнув всередину декількох в’язниць однієї з найрозвинутіших країн світу, аби зрозуміти, як воно – коли держава дбає про злочинців.

В’язниця у місті Ларвік – одна з найменших в Норвегії. Тут відбувають покарання всього 16 засуджених віком до 25 років. Тор Меркесвік, начальник в’язниці, запрошує всередину, де територію підмітає хлопчина у спортивному одязі.

Це – Ганс, він засуджений за зґвалтування. Тор підходить до нього, тисне руку. Вони перекидуються парою слів і починають сміятися. Ти одразу розумієш, що потрапив не у звичну у нашому розумінні в’язницю.

Камери ув’язнених подекуди нагадують кімнати якогось пансіонату. У норвезькій тюремній системі важливе місце займає так званий «принцип нормальності». «Це означає, що умови життя у колонії максимально наближені до звичайного життя, – пояснює директор. – Саме тоді в’язням набагато легше стати на шлях виправлення».

Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік

«Всі діти креативні, а ми всі — діти»: викладач Стенфорда про творчу впевненість та віру в себе

АвторАндрій Сусленко
26 Грудня 2017

Нещодавно в Україні вийшов переклад світового бестселлеру братів Тома та Девіда Келлі «Творча впевненість». На честь цього та на запрошення компаній Zeo Alliance та Yes&Design в Київ приїхав викладач Стенфордського університету, бізнес-школи та Інституту дизайну ім. Хассо Платтнера – Ден Кляйн. У чи не головній світовій школі інновацій він викладає імпровізацію та лідерство, а в інтерв’ю Platfor.ma розповів про філософію дизайн мислення, і те, чому поразку треба святкувати.

– Давайте поговоримо про креативність. Це набута навичка чи природня здібність, якою володіє кожна людина?

– Я вірю, що кожна людина має вроджений творчий потенціал, фактично, безлімітний. Я можу помилятись, але я готовий покласти свою кар’єру на цю ідею. Ми не можемо навчити креативності, але ми можемо розкрити в людині цю силу. Є люди, які мають приховану креативність, тому що вони психологічно відгородились від цього, можливо, підсвідомо. Це про те, як визволити креативність, яка вже є. Всі діти креативні, а ми всі діти.

Уявіть, що креативність – це магічний сундук зі скарбами, наповнений будь-якими предметами, які ви хочете: келихами, дорогоцінним камінням, магічним зіллям, тощо. І якщо вам щось потрібно, ви просто відкриваєте цю скриньку і дістаєте все звідти. Але для багатьох людей ця скринька зачинена, знаходиться десь всередині вулкану і охороняється драконом. Тому наша основна ціль – допомогти людям знайти цю скриньку та відімкнути її.

Проте я не думаю, що ми зможемо колись вбити дракона. Дракон, який охороняє скриньку, у моїй метафорі дуже цінний і важливий, тому те, чому я вчу людей – це подружитись з цим драконом або навчитись його відволікатись на деякий час.

– А якщо люди бояться дізнатись, що лежить в тій скриньці?

– Деякі люди не хочуть змін. Вони думають, що, відімкнувши цю креативність, вони не зможуть повернути все назад. Люди вивчають, як досягти цілей та високих стандартів. Це навички, які ми розвиваємо у школі, на тренінгах, навчаємось плануванню та оцінці речей за певними критеріями. Якщо я скажу, що ці навички погані, тоді люди скажуть, що я помиляюсь. Але якщо я скажу, що ваші навички дуже хороші, ми просто додамо до них ще деякі і зберемо все до купи, вони не відмовляться. Я просто додаю додатковий інструмент до коробки з інструментами.

– Я гортав книгу «Творча впевненість. Як розкрити свій потенціал» і був здивований, як легко вона написана і при цьому насичена практичними порадами. Що найголовніше для вас у цій книзі?

– Я думаю, що річ, яка виділяється для мене найбільше у цій книзі, – це flip, «концепція сальто». Мова йде про те, що якщо людина не вважає себе креативною, а потім починає розуміти, що здатна на це, то вона робить своєрідне сальто. Це дуже глибинна річ.

Інша важлива штука, про яку говорять автори, – це що ти не маєш бути креативним завжди і у всьому. Тому важливий саме той момент, коли ти говориш: «О, я можу зробити це!» – і робиш щось креативне, а потім ще більш креативне, і ще. Тоді життя змінюється.

– Чи пам’ятаєте ви той час, коли відбувся ваш власний «flip»?

– Це хороше питання. Коли я був студентом у Стенфорді, то відвідував клас «Імпровізаційний театр». Моїм вчителем та ментором була Патріція Райан Медсон – і вона робила дивовижні речі.

Ви знаєте, дуже страшно піднятися на сцену і не знати, що ти хочеш сказати і як це зробити. Для деяких людей це гірше за страх смерті. Про це Патріція говорить так: «Твоя робота – не бути веселим чи розумним, креативним і навіть цікавим. Твоя робота – просто бути тут і підтримувати твого партнера (аудиторію. – Platfor.ma). Зробити так, щоб твій партнер виглядав добре, приділити йому увагу». Цей урок навчив мене мужності. Я сказав собі, що мова не про моє его та не про мене, але я можу бути корисним комусь іншому. На тому уроці вона також сказала, що можливо однією з цілей на цій землі для нас є піклуватись один про одного. І я вирішив, що це той шлях, яким я проживу своє життя. Можливо, це був мій «flip».

Зараз я викладаю те, чому мене навчила Патріція. Вона написала книгу «Improv Wisdom: Don’t Prepare, Just Show Up» («Мудрість імпровізації: перестань готуватися, починай робити». – Platfor.ma), і це моя чернетка, яку я використовую у класі та ділюсь нею з усіма моїми студентами.

– Ви вчите речам, які не так просто зрозуміти, особливо, якщо людина має своє «тверде мислення». Уявімо ваших MBA студентів, СЕО, які зосередженні на бізнесі та грошах. Як відбуваються їх трансформації?

– Це насправді дуже легко. Люди приходять до Стенфорду, тому що хочуть бути у Кремнієвій долині. Вони вже мають дух підприємництва, оточений інноваційним мисленням, і приходять до мого класу, тому що хочуть робити більше.

Зараз працювати набагато легше. Ось ще декілька років тому я комунікував з корпораціями та організаціями і намагався дати їм елементарні навички – «soft skills». Мені доводилось приховувати той факт, що це імпровізація, і я говорив їм так: «Давайте зробимо багато-інтерактивне моделювання». Тоді треба було підлаштовуватись під них. Це насправді дуже простий інструмент: оцінити те, що ви пропонуєте учаснику, і робити це на їх мові та у їх манері.

– У книзі говориться про співчуття. І те, про що ви зараз говорите, це теж про співчуття. Наскільки важлива емпатія у побудові стосунків?

– Це основне. Коли ми дивимось на процес дизайн мислення, це зазвичай починається з емпатії. І я думаю, що ми повертаємось до того, чому я навчився у Патріції Медсон: «Емпатія – це не про тебе, це про твого партнера, про твою аудиторію, клієнтів, покупців, людей, з якими ти працюєш. Якщо ти можеш поставити себе на їх місце, зрозуміти їх, тоді ти побудуєш зв’язок з ними і ти виростеш особистісно».

– Чи можемо ми прикидатися співчутливими і підробляти емпатію?

– Ви можете прикидатись співчутливим в якості інструменту для того, щоб відчути справжню емпатію. Я говорю студентам, що я ділюсь знаннями з вами, але ви не повинні використовувати їх заради зла. Тобто ви не повинні маніпулювати людьми. Якщо ваш намір – побудувати справжній зв’язок, тоді це хороша причина для того, щоб досліджувати та демонструвати емпатію.

– Ви говорите, що не можна використовувати отримані навички задля злих намірів. Чи ви колись відчували, що хтось з ваших студентів чи людей, з якими ви працювали, застосували ці інструменти заради чогось поганого?

– Були деякі моменти, коли я відчував, що дехто з мого класу використовував інформацію для хибних цілей. Але це дуже рідко. Стендфорд відрізняється від еліт з інших університетів східного узбережжя, які дуже конкуруючі та запеклі. У нас не так. Я відчуваю себе успішним, коли ми обоє успішні. І мені здається, в Стенфорді студенти хоч і дуже вмотивовані, але намагаються конкурувати лише самі з собою і допомагати один одному. Звичайно, є учні, які хочуть бути кращими за інших, але я очікую, що в кінці семестру вони відчуватимуть зв’язок та єднання. Вони зрозуміють, що успішні студенти – це не ті, які намагаються захопити увагу, а ті, які намагаються підтримати інших гравців.

Homo smartphonikus: антрополог о том, как гаджеты стали частями нашего тела

АвторНадія Шейкіна
5 Липня 2018

В конце июня в Киеве прошла конференция Creascope. Польский антрополог и преподаватель School of Form в Познани, Матеуш Халава провел для участников  воркшоп Black or White Mirror, посвященный взаимодействию людей и гаджетов. Platfor.ma записала его рассказ о том, как мы стали человечеством смартфонов.

Матеуш Халава. Фото: Лилия Витер

Какое-то время назад на среднюю польскую семью приходилось 1,3 телевизора. То есть помимо общего телевизора в гостиной, некоторые семьи имели второй телевизор в детской, например.

С телефонами было так же. В каждой семье был один телефон, одна линия. Мы помним времена, когда телефон звонил, мы брали трубку и там кто-то говорил: «Привет, я хочу поговорить с тем-то». Потом технологии поменялись, и у каждого появился собственный смартфон. Речь не столько о телефоне, сколько о персональном номере, собственном экране и учетной записи, привязанной к банковскому счету. Можно назвать это персональным медиумом.

Поскольку речь идет о чем-то личном, есть повод задуматься над интимной стороной, том, наcколько человек близок со своим смартфоном. Мы держим его в руках, касаемся его чаще, чем чего-либо другого, храним его близко к телу, кладем рядом с собой. С другой стороны, он участвует в нашей личной жизни – соединяет нас с любимыми людьми.

Американские социологи применяют такой метод как «социология Zen» – он предполагает, что предмет можно понять, медитируя на него. Я тоже внедряю этот подход в работе со студентами School of Form. Мы проводим следующий эксперимент: выключаем наши смартфоны на 24 часа, и изучаем свое состояние, наши микроэмоции. Что мы чувствуем по отношению к выключенному смартфону и что вспоминаем из того времени, когда гаджет работал.

Интересно смотреть на реакцию студентов, когда я даю им это задание. Сначала они начинают торговаться – например, спрашивают, можно ли включать смартфон на 5 минут каждый час.

Через 5-7 часов без телефона их эмоции становятся сильными, иногда пугающими. Возникает тревога из-за невозможности контакта с близкими, чтобы немедленно узнать как их дела. Одна из девушек рассказала, что после четырех часов с отключенным смартфоном воображение рисовало картины того, что ее родители умирают. Источником этих эмоций была ее сильная привязанность и потенциал того, что в любой момент с родными можно связаться.

В историческом контексте это очень интересно. Подумайте о ваших прапрадедах. Их дочь или сын покидали дом, уезжали в город или еще куда-то. И такого рода эмоций, этой тревоги незнания они не испытывали, ее просто не существовало. Возможно, они испытывали тревогу, но принимали тот факт, что когда человек ступает за порог – контакт обрывается.

Виробництво інноваторів: як Академія лідерства створює в Україні молодь майбутнього

26 Грудня 2017

За три роки покоління Z складатиме 20% працівників світу. Обирати своє майбутнє так само, як це робили у минулому столітті, – не для них. Вони не хочуть рухатися за усталеною схемою школа-університет-робота і шукають для себе нові шляхи розвитку. Два роки тому відкрилась Українська академія лідерства (УАЛ), що допомагає молоді зрозуміти себе, розвинути важливі навички та визначитися із наступним кроком в житті, в тому числі з вибором професії. Platfor.ma поговорила з керівником УАЛ Романом Тичківським про те, як підлітки впливають на світ і хто їм допомагає у цьому.

Часто буває, що батьки говорять своїй дитині: «Знаєш, те, чому ми вчили тебе вдома, не завжди працює. Залиш цінності при собі, а от в суспільстві треба пристосовуватися». Аби цінності працювали і у суспільстві також, ми мусимо привчити людей жити згідно з ними і усвідомлювати важливість спільних правил для усіх.

Ми працюємо із молодими людьми, які щойно закінчили школу і готуються зробити перший важливий вибір у житті – свідомо і відповідально. Розпочинаючи навчання, наші студенти складають присягу, де обіцяють бути вільними, справжніми, мудрими, творчими, бути другом і просто бути, бо вони – Україна. Вони знають, що разом ми побудуємо суспільство, об’єднане цінностями та спільною візією, але для цього потрібні час та зусилля. Я справді вірю, що саме робота з молоддю дозволить за 50 років після епохи перебудови врешті-решт побачити в Україні сталі зміни, а ще за 20-30 – і докорінно поміняти все на краще.

Роман Тичківський

Ми не тікаємо від сьогодення і його викликів. Якщо на заняттях постійно говорити лише про те, якою має стати Україна, то легко перетворитися на Алісу в Дивокраї. Без розуміння того, якою є країна сьогодні – що відбувається в економіці, політиці, культурі, як живуть наші сусіди і про що думають однолітки, – не буде ні майбутнього, ні якісного теперішнього.

Ми також працюємо із минулим. Нещодавно під час поїздки до Ізраїлю наші студенти залучили до акції, приуроченої до Дня пам’яті жертв Голодомору, мешканців десяти країн! На один день найстаріший ринок Тель-Авіва прийняв наш поп-ап ресторан із однією стравою — супом із шишок, кори та коренів  — обідом українців у часи Голодомору. У такий спосіб нам хотілося привернути увагу ізраїльтян до геноциду, який не визнає їхня країна. Ми нагодували понад сотню людей — місцевих і туристів з Німеччини, Італії, Австрії, Перу, Великобританії, Швейцарії, Бразилії, США та Чехії. Водночас, сподіваюсь, це був урок і для нас, українців: як працювати з історією в інтерактивних форматах і як доносити біль народу через особисте спілкування.