Тег  українознавство

«Досі війну не називаємо війною»: історії чотирьох колишніх полонених

АвторPlatfor.ma
21 Жовтня 2020

У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info четверо колишніх полонених розповіли, як перебували у місцях позбавлення волі, чи є там місце людяності та що насправді тримало на плаву, а також яку допомогу отримали від держави після визволення. Platfor.ma наводить найважливіше.

Мене затримали, коли мені було 22 роки. Більшу частину полону я пробув у Донецькому слідчому ізоляторі. У в’язниці є одне головне правило – це зробити так, щоб через тебе не постраждали інші. Друге правило, найважливіше для мене – максимально уникнути ушкоджень, зробити так, щоб твоє життя не зламали, та опинитися врешті решт на волі. Мені казали: «Ви визнаєте свою провину й, можливо, обмін відбудеться швидко». Суд у моєму випадку тривав півтора року – потрібно було, щоб моя вина була визнана, поставили вирок, я потрапив у списки на обмін і міг спокійно поїхати на територію, яку контролює українській уряд.

Тож я зізнався у «нелегальному зберіганні зброї» та «участі в екстремістській діяльності». Я розумів, що якщо я визнаю свою провину, то оберігаю себе. Суд ДНР я не вважаю правовим або чинним, тому не розумів, перед ким потрібно виправдовуватись. За весь час свого перебування там я бачив єдиний випадок, коли людина найняла дорогого адвоката, судилась по всім правилам і врешті решт здобула – їй дали не 17 років, а 3. В інших випадках, скільки б там грошей не було вкладено в адвокатів, жодних успіхів не помічено. Потрібно дивитись правді в очі та ставити єдину мету – вийти на свободу.

Я вважаю, що у в’язниці треба жити в’язницею. Наприклад, з наглядачами потрібно постійно про щось домовлятись, адже вони регулюють твоє життя. Але від того вони не стають поганими людьми. З деякими можна було нормально спілкуватися та розв’язувати якісь проблеми. У мене був випадок, коли керівництво колонії, в якій я був, наказало знайти у мене екстремістську літературу. До мене підійшов сержант, який там був наглядачем, попередив про це і запропонував: «Давай ми подивимось усі твої книжки, і те, що не треба, викинемо». Всі ми, хай там що, жили у тих обставинах, в які потрапляли.

Ми були відрізані від інформації – там було важко фізично спіймати український телеканал чи радіостанцію, до того ж наглядачі слідкували за тим, щоб ми цього не робили. Але все ж нам вдавалося якимось чином ловити 1+1 і 5-й канал, а в колонії в Горлівці – навіть радіо Галичина. Саме по ньому я почув, що у Львові збирають допомогу для військовополонених саме на території окупованих Донецьких та Луганських областей, що мене приємно вразило.

Коли я потрапив у в’язницю, мені часто снились сни, що я на волі, після яких я знову прокидався у в’язниці. Перші місяці після визволення ситуація була зворотна – у сні я знов чомусь їду в Донецьк і потрапляю в підвал МГБ, а потім прокидаюсь у Києві. Цей нав’язливий страх, що ти знову там, переслідував мене близько року.

Змінилося ставлення суспільства. Перший рік після визволення було відчуття, що від мене багато чого хочуть. Я повинен був казати якусь правильну думку для громадськості, ходити на акції, підтримувати якісь тези, щось правильно писати, з кимось спілкуватись, десь працювати, а десь – ні. Таким чином сам загнав себе в депресію. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що насправді я нікому нічого не винен. Тільки як громадянин: виконувати та не порушувати закони, а також вчасно платити податки. Ти навіть на вибори не повинен ходити – це твоє право. Я називаю таких людей, які починають робити монополію на правду, «новими комсомольцями». Ми вільні люди та повинні робити те, що вважаємо за потрібне, в межах нашого законодавства.

«Якщо я тут, то мені всі винні»: історії людей з інтернатів і дитбудинків

АвторPlatfor.ma
15 Жовтня 2020

Різні герої, різні історії, різні міста, але одна країна та одна доля – сирітство. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info шість випускників різних інтернатів і дитячих будинків розповіли, що насправді коїлося у стінах закладів, як склалося їхнє життя після випуску та чи вдається їм будувати стосунки з людьми зараз. Platfor.ma наводить найцікавіше.

Володимир Степанов – 20 років, Маріуполь. Прожив у дитячому будинку 10 років, закінчив коледж, зараз вступає до університету. 

Аліна Бобкова – Кривий Ріг. Прожила в інтернаті 11 років, 2 роки тому переїхала до Києва та вступила до університету. 

Павло Мельников – 25 років, народився в Криму, живе в Києві. Прожив в інтернаті 8 років, зараз працює IT-шником на фрілансі.

Андрій Назаренко – Тернопіль. Прожив у дитячому будинку-інтернаті 15 років. 

Максим Терьошин – Буча. Проживав в інтернаті з другого класу. Зараз очолює громадську організацію, яка допомагає людям і дорослим, які не чують. 

Ліна Дешвар – 30 років, народилася в Антрациті, живе в Києві. Пробула в інтернатній системі 19 років. На сьогодні є громадською діячкою та активісткою – допомагає хлопцям та дівчатам адаптуватися після інтернатних закладів.

– Що ви можете розповісти про процес усиновлення в Україні? 

Максим: Мене щоразу запитували, чи я хочу бути усиновленим тими чи іншими батьками. Я відповідав, що ні, і на цьому все закінчувалося. Внутрішньо відчував, що вони не мої – не було довіри. 

Андрій: Сім’я з Америки якось розпочала процес усиновлення мене, але кожного разу стикалася з бюрократією в Україні. Таким чином мені вже виповнилося 16 років, документи майже були готові, а у нас розвели руками й сказали: «Він вже вийшов з інтернату та є самостійним, тому вирішуйте ці питання з ним». І все накрилося.

«Їхали на порізаний пальчик, а там розчленування»: інтерв‘ю з лікарем швидкої в епоху ковіда

Два роки тому ми вже брали інтерв’ю у робітника екстреної (швидкої) медичної  допомоги та розпитувати його про залаштункове лікарське, незвичайні історії з практики та особливості роботи. Щоб дізнатися, що змінилося за цей час та як на роботу медиків вплинув коронавірус, ми вирішили повторити вже з іншим героєм – цього разу він погодився говорити не анонімно.

Артур Якущенко, лікар з медицини невідкладних станів КНП «Центр ЕМД та МК»

 – Як це – бути лікарем швидкої, тобто лікарем з медицини невідкладних станів?

– Цікаво і романтично. Ти ніколи не знаєш, що чекає тебе на виклику – можеш їхати на порізаний пальчик, а потрапити на розчленування. Наприклад, у мене колись була ситуація, коли ми їхали на судоми до дитини, а виявилося, що вся сім’я отруїлася чадним газом і поступово один за одним втрачали свідомість. 

Особливо несподіваними бувають вуличні виклики, коли причина звучить як «лежить». Це може бути все, що хочеш: просто п’яний безпритульний або людина, яка втратила свідомість через якусь органічну патологію. В цьому є своя романтика. Це завжди зміна локацій, рух, нові люди. А я ще й на приватній швидкій працюю, так що взагалі різноманітність.

– Чи відрізняється чимось робота в державній і приватній швидкій?

– Так, в першому випадку це екстрена медична допомога з фіксованим часом прибуття за викликом – в межах 10 хвилин. А приватна позиціонується як невідкладна допомога – там немає такого поняття як «норматив доїзду», тому що якщо її викликають з бази, яка знаходиться наприклад на КПІ, а їхати на Теремки, або з Виноградара на Троєщину то за такий короткий час ні з якими сиренами та мигалками не встигнеш. Тут люди більше хочуть, щоб до них просто приїхали в гості, поговорили з ними, «прокапали» – улюблене слово наших пацієнтів.

– Як давно ви у швидкій допомозі? Ви завжди хотіли працювати медиком?

– З 1 серпня 2016 року. Так розпорядилася доля. Я людина гуманітарного складу розуму, яка категорично не знає і не розуміє математику. Для мене цифри – це ті речі, які не можна помацати. Тож я вступив на факультет підготовки лікарів до збройних сил, де не потрібно було здавати математику, а біологія і хімія мені подобалися. Хотів спочатку піти на військового, а потім зрозумів, що це не моє. Коли ти цивільний лікар – ти вільна людина і сам приймаєш рішення, а не виконуєш накази старших офіцерів. Тут немає можливості викликати на консультацію хірурга, травматолога або невропатолога, адже на виклику тільки ти та твій напарник-фельдшер, з яким тільки й можна порадитися. Тому я всім новеньким кажу: «Ваш напарник хоч і фельдшер з середньою медичною освітою, до нього потрібно ставитися на рівних, тому що це ваша опора, тил і єдина людина, з якою ви можете реально порадитися на виклику».

– Як за ці чотири роки ця робота вплинула на вас психологічно?

– Я став більш філософськи ставитися до понять життя та смерті. Простіше, швидше і з холодною головою приймати рішення, які стосуються роботи та взагалі життя. Став трохи цинічним, але медики всі такі й зі своїм не всім зрозумілим гумором. Тому що всіх пацієнтів пропускати через себе неможливо, інакше тебе не вистачить ні на що.

– Але не розчарувалися в професії?

– Ні, мені подобається робота. Хоч лікарі швидкої й залишаються зазвичай за кадром. Ось коли ви потрапляєте в стаціонар, вас лікує конкретний доктор – ви лежите сім днів у лікарні і щодня його бачите. А лікар швидкої допомоги приїхав, надав вам допомогу, відвіз до лікарні й все, більше ми ніколи не побачимось. Хоча є у нас в районі ті люди, до яких ти приїжджаєш на виклик і кажеш «Ну що, знову?». Це не тільки безпритульні, є і бабусі, які постійно викликають, починаючи з фрази: «Хлопчики, ой-ой-ой!».

– Я недавно дивилася стендап одного шотландського коміка (до речі, ось наш матеріал про важливі стендапи) і він мимохіть торкався теми релігії в медицині. Якщо конкретніше, він говорив, що лікарів дуже ображає, коли вони роблять свою справу, рятують людині життя, а той врешті-решт дякує богові …

– Це частий випадок. Треба спокійно на це реагувати. Ми стільки разів на початку пандемії були в Лаврі, що складно згадати – там же у багатьох знайшли ковід. Я не богохульник, але в котрий раз переконався, наскільки звужений кругозір людей, які там знаходяться. Віра вірою, але вона повинна бути в парі з медициною, адже нас чомусь викликали туди. Ні, ви що – «ці ручки ходили мазали тут», «ікони у нас ідеально чисті», «то ж все святе». Я з повагою ставлюся до віри, але клепку в голові теж потрібно мати.

Також варто спокійно реагувати на хамство. Ось Арена-Сіті у центрі міста – жодна п’ятниця і субота не обходяться без того, щоб починаючи з 12 ночі й до 4 ранку туди постійно кататися. Купа п’яних, нанюханих чи без свідомості людей, які неадекватно поводяться і починають тобі розповідати, що ти їм винен.

– Яка у вас наразі зарплата?

– Зараз зарплата в умовах пандемії COVID-19 навіть дуже непогана. Оклад сам невеликий – 3826 грн, тому ми тримаємося завдяки всяким плюшкам. До нього йде 50% за те, що ти працюєш в Києві – це «міські», муніципальна надбавка. Плюс 20% за складність праці й 20% – за напруженість. Якщо ви відпрацьовуєте три роки на швидкій, то отримуєте ще 20% доплати до свого окладу – це безперервний виїзний стаж. Плюс, якщо ви три роки відпрацювали, то у вас є вислуга років – це ще 10%. Всі ці надбавки поступово збільшуються з часом роботи, так само як і посадовий оклад з підвищенням категорії. В умовах пандемії мер платить ще 4 тис. грн лікарям, 3 тис. фельдшерам і 1 тис. санітарам. І зараз крім цього є ще так звані «ковідні» – за роботу з коронавірусом. Також у нас в Києві є 15 бригад (станом на сьогодні),  які їздять на підтверджені ковідні виклики – вони отримують 300% доплати до всього іншого. Тому в місяць у мене виходить понад 15 тис. грн.

– Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

– Найлегше – поїхати на супровід масового заходу: футбол, Євробачення, концерт. Там  і шоу можна подивитися, і почергувати. Найскладніше для мене – це виклики, які мені неприємні: якась дрібна робота на кшталт безпритульних підбирати. Краще поїхати на реальний екстрений виклик, ДТП або інсульт чи інфаркт, де людям ми дійсно потрібні. Це складно, але це наша робота й те, чим ми повинні займатися.

Також складно боротися з менталітетом наших людей. Часто люди, перебуваючи в громадському транспорті, можуть викликати швидку допомогу, тому що «мені здалося, що хтось там лежить». А відповідальність за такі виклики ніхто вести не готовий. 

Ось колеги мої нещодавно реагували – хтось їхав у тролейбусі й побачив, як людина під капотом машини щось ремонтує. Зрозуміло, там ноги видно, а другу частину тулуба – ні. Тому виклик звучав як «там з люка половина людини стирчить». Ну приїхали мої колеги й розвели руками. Чи бабуся з п’ятого поверху дивиться вниз і дзвонить: «Лежить людина на лавці й не прокидається». На лавочці дійсно лежить. Лежить стара куртка і не прокидається. Люди лінуються навіть перевірити, а ми приїжджаємо, тому що не можемо по-іншому. За зміну може бути відсотків 10 хибних викликів.

«Голі-босі у вогні»: пізнавальні монологи чотирьох пожежників

АвторPlatfor.ma
25 Червня 2020

Вогонь, вода, мідні труби – через все це та навіть більше проходять українські пожежники на своєму професійному шляху. Вони постійно ризикують життям, змагаються з полум’ям, страждають від корупції та протестують для того, щоб їх та їхні потреби поважали. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info чотири пожежники з різних регіонів України анонімно, але чесно та щиро, розповіли про справжні будні вогнеборців. Ми наводимо вижимку найцікавішого.

Пожежник 1. Максим – голова профспілки рятувальників, зараз не на службі й буде поновлюватись, але максимально в темі. Запоріжжя.

Пожежник 2. Сергій – Київська область.

Пожежник 3. Олександр – Чернігів.

Пожежник 4. Іван – вийшов на пенсію рік тому за станом здоров’я, Полтавська обл.

– Розкажіть, в чому насправді полягає робота пожежного та як часто він виїжджає на виклики?

Пожежник 1. Пожежник чергує в стандартному режимі: робоча доба, потім три дні вихідних. Також у різних гарнізонах трішки відрізняється час заступання на чергування. Як часто пожежі відбуваються, залежить від району та геолокації пожежної частини. Якщо це густонаселений район міста, то там виклики можуть бути практично на кожній зміні та по декілька разів, 3-4 стабільно.

Пожежник 2. У районі, де я працюю, пожежі бувають не дуже часто. Але є «спалахливі» періоди, наприклад, навесні, коли сходить трава. Потім взимку і влітку невеличка перерва, тож у нас в середньому 80 пожеж на рік.

Пожежник 1. Чим менше людей і об’єктів, тим менше пожеж. Кожен випадок індивідуальний – навіть легкий на перший погляд інцидент несе в собі дуже багато ризиків. Наприклад, ми виїжджаємо гасити якийсь сарай: я вночі біжу проводити розвідку й падаю у відкритий люк. Чіпляюся за землю та дивом рятуюся від переломів. Підіймаюся та знову біжу в напрямку вогню, а робити це треба швидко, адже кожна хвилина на рахунку. Рухаюся в темряві, огинаю мотузку для білизни, що прямо на рівні голови – якщо з каскою щось не те, можна й отримати. Тобто ризиків купа: горить трансформатор – падає цеглина на голову, ліземо в підвал – несправні труби в будинку, задимлення, ями тощо.

– Що найгірше відбувалося на вашій практиці?

Пожежник 1. Найгірше, коли ми приїжджаємо та не можемо надати кваліфіковану допомогу внаслідок того, що немає технічного забезпечення та професійної підготовки. Уявімо, що людина затиснута в машині, а ми не можемо її нормально, швидко, ефективно дістати. Або гасимо якусь будівлю, а наша машина та водопостачання ламаються. Чи відбувається величезна пожежа, але немає нормального керівництва для її гасіння, адже професіоналів, практично, вже не навчають. І таких випадків купа, і всі вони реальні.

Наприклад, якось ми гасили пожежу в гуртожитку на 8-9 поверсі – там горіло ціле крило. Спалах почався з балкону однієї кімнати та перекинувся на весь коридор – було дуже жорстко. Коли у всьому цьому пеклі ми проходили повз однієї з кімнат, ручка від її дверей стала смикатися. Відкрили та побачили там дитину, але дим у приміщення ще не зайшов і все було добре. А могло б і не бути. Страшно все те, що пов’язано з людським життям.

Пожежник 4. Погоджуюсь із колегами, у кожного підрозділу своя специфіка. Я мав онлайн-перепалку рік тому в інтернеті з одним пожежним з Києва, де він писав: «Та що ви там в сільських районах – у вас один виїзд на місяць». Так, я згоден з тим, що у великих містах більший обсяг роботи, але ризики є всюди. Наприклад, близько року тому влітку молодий робітник місцевої пожежної охорони помер під час гасіння сухої трави. Тож, так, у кожного підрозділу своя специфіка, але життям всі ризикують в однаковій мірі: чи то міські, чи то сільські.

Ще в мене давно була така історія – горіло складське приміщення в 600 квадратів, висотою в 10 метрів, забите вщент гумовими виробами. Склалась така ситуація, що дві ланки ГДЗС (газодимозахисна служба. – Platfor.ma) зайшли в приміщення для гасіння пожежі всередині. Виключно через те, що у водомережі впав тиск, вони вийшли назовні. В момент, коли керівництво пожежі намагалось через водоканал підвищити тиск, впав дах будівлі. Це до питання про ризики. Якби все було добре і тиск у водомережі не знизився, то 7-8 пожежних залишилось би під бетонними плитами. Це лотерея.

Найгірша ж історія, яка була, досі викликає у мене табун мурах по шкірі. Ми заїхали в село, а там на одній вулиці палає близько 10 хат і сараїв. А ми – це одна машина, два бійці та водій. Ми не розуміли, за що хапатися – в такі моменти очі розбігаються і не знаєш, кого рятувати першим і хто цієї допомоги найбільше потребує. Це такий складний психологічний фактор. В результаті три погасили й закінчилася вода, бо це село. Вже сформували загін до річки, але, на щастя, підскочила місцева пожежна охорона, а потім і резервний караул.

Пожежник 1. Нам важко не тому, що ми виснажуємося (хоча це майже завжди так), а через те, що ми фізично і технічно не в змозі надати необхідну допомогу людям. В мене теж таке було, що з поля пішов вогонь і почав горіти населений пункт, всіх треба врятувати, а на це немає ресурсу.

«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

Пiдвантажити ще