Тег  світ

Овва, мова: перекладачка про різні культури світу й те, де серед них українці

Кожна світова культура відрізняється від інших. Чи не найкраще про це знають перекладачі – професіонали, що об’єднують людей з усієї планети. Перекладачка Ольга Мінченко, яка  кожного дня спілкується з представниками різних країн, розповіла Platfor.ma про відмінності в спілкуванні з ними, про мовні забобони та особливості людей зі всього світу.

Ольга Мінченко, перекладачка

– Розкажіть про свою роботу – чим конкретно ви займаєтеся та в чому полягають ваші обов’язки?

– Моя посада називається перекладач-маркетолог – я працюю в компанії, яка є хостинг-провайдером і величезним конструктором сайтів. Ми надаємо всі послуги для їхнього створення: аналіз ключових слів, контент-генератор, теплова карта (це коли ти створюєш сайт і можеш побачити, куди буде спрямована увага відвідувачів). 

Раніше я працювала попроєктно: це були відрядження, особисті зустрічі, бізнес-конференції тощо. Наприклад, їздила до Харкова, де шведська компанія розробляла проєкт, щоб зробити злагодженою роботу поліції, пожежників та медиків. Також часто були такі випадки після Майдану, коли приїжджав бізнесмен і хотів обговорити можливості відкриття бізнесу в Україні. На жаль, більшість цих зустрічей загнулася на першому етапі. Але до того було навіть таке, що я проводила тури для іноземців.

Зараз у мене більш спокійні задачі: переклад, редактура, пошук і аналіз ключових слів. Усний перекладач – це емоційно більш складна робота, тому що тобі потрібно познайомитися та іноді навіть подружитися з людьми, яких ти перекладаєш.

– Які мови ви знаєте?

– Українську, російську, англійську та шведську. З англійською я працюю дуже давно – мені навіть легше нею формувати думки, через те, що мова дуже гнучка. Шведська в мене й досі в процесі вдосконалення. Наразі я є як викладачем, так і студентом шведської мови (звісно ж, у групах геть різних рівнів). Але компанія, в якій я працюю – литовська, тому просто не може собі дозволити шведських перекладачів. У неї складна вимова – це проблема ще й німецької. А ще у шведів дивна логіка побудови речень і запитань, і взагалі спосіб мислення зовсім інший.

PornHub, Burger King, Бенксі: креативні кейси епохи коронавірусу

Вміння адаптуватися та правильно реагувати на зміни – одна з найважливіших якостей сучасної людини. Під час епідемії коронавірусу та епохи самоізоляції бренди, організації, митці, креативники, рекламні агенції та звичайні люди не падають духом і різними методами щосили вигукують: «Разом поборемо!». Platfor.ma зібрала креативні, сміливі, а іноді й геніальні кейси зі всього світу, повз які соромно пройти.

Маркетингова компанія Pattern89 за допомогою штучного інтелекту проаналізувала рекламний ринок після оголошення карантину. Вдалося зробити такі висновки:

– у соцмережах стало на 27,4% менше зображень і відео з людьми, які обіймаються, цілуються, тримаються за руки, тиснуть руки або торкаються одне одного – соціальне дистанціювання дісталося й сюди. Замість цього маркетологи стали частіше використовувати фото, де в кадрі знаходиться тільки одна людина, або ж безпосередньо зображення самого продукту;

– у рекламі стало в 6 разів більше зображень і відео з миттям рук, а також збільшилася кількість віжуалів з зображенням води та бризок;

– у 4 рази збільшилася кількість заголовків і текстів, в яких згадуються спорт і фітнес;

– використання зображень, пов’язаних з подорожами, зменшилося на 8%;

– електроніка з’являється в 39% оголошень у соцмережах. Експерти пов’язують це не тільки з просуванням цих продуктів, а й з підвищеною залежністю від гаджетів в період пандемії.

Можна зробити висновок, що прогресивний світ реклами дуже швидко відреагував на складнощі та адаптувався до нових умов. Але це тільки сухі дані, а от креативні кроки, які вигадали бренди зі всього світу, щоб підтримати людство та показати себе – набагато цікавіші.

1. Легендарний сервіс Pornhub запустив жартівливий сайт ScrubHub з еротичними, сміливими та, безумовно, вологими відео з миттям рук. Дуже гаряче, тільки якщо комунальники водопостачання не відключили. Збуджує фантазію та нагадує про особисту гігієну.

2. Відомі світові видання через обкладинки надають свій візуальний коментар щодо коронавірусних подій. Хтось звертає увагу на соціальне дистанціювання, хтось робить фешн-знімок з людиною у захисному костюмі, хтось малює ілюстрацію про лікарів, а хтось і зовсім нічого не зображує на обкладинці, щоб підтримати медпрацівників і сказати: «Немає нічого важливішого за те, що зараз коїться у світі». Серед ентузіастів Guardian Weekly, GQ, Vogue, Vanity Fair, The New Yorker, Prestige Magazine, Newsweek, New York Magazine, Telerama.

 
 
 
 
 
Посмотреть эту публикацию в Instagram
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Публикация от Vanity Fair (@vanityfair)

 
 
 
 
 
Посмотреть эту публикацию в Instagram
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Публикация от The New Yorker (@newyorkermag)

 
 
 
 
 
Посмотреть эту публикацию в Instagram
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Публикация от Andrew Stocks (@pieshopdesigns)

«Наші очі з-під маски – останнє, що бачать люди»: італійська 🇮🇹 медсестра про те, що за кулісами

Станом на 8 квітня в Італії 135 тисяч людей, які захворіли на коронавірус – їхня кількість тільки збільшується. Лікарі та інший медичний персонал країни майже не сплять, ризикують своїм фізичним та психічним здоров’ям тільки заради того, щоб більше людей вижили. Вони знаходяться в умовах надзвичайної ситуації та роблять неможливе. Ми зв’язалися з українкою Іриною Устіянич, яка зараз працює в приватній лікарні італійської провінції Брешія, де стався страшний спалах коронавірусу. Медсестра розповіла нам про те, як пандемія виглядає зсередини. 

Мене звуть Ірина Устіянич. Вже 20 років я живу в Італії, маю сім’ю та трьох чудових дітей. Мій чоловік, Андрій, за спеціальністю медик, але, на жаль, нам не вдалося легалізувати його український диплом, тому у цій сфері він не працює. Зате, багато років тому саме він дав мені шанс стати тим, ким я є зараз – медсестрою. Андрій рік готував мене до вступних іспитів на медсестринську справу до філіалу університету Universitá cattolica sacro cuore di Roma у місті Брешія – це у регіоні Ломбардія поблизу Мілана. Тож у 2010 році мені вдалося закінчити університет і з гордістю зайняти місце серед італійських медсестер. 

Роботу знайшла одразу, більш того, вдалося отримати так званий «контракт без терміну». Це було величезним досягненням для мене та моєї сім’ї. Саме відтоді я працюю у приватній клініці Сант Анна групи Сан Донато у місті Брешія.

Про коронавірус я вперше почула в новинах, мабуть, в січні. Але тоді мало хто приділяв цьому увагу, в тому числі, через те, що Китай просто далеко. В головах була така наївна, але обнадійлива думка: «Хіба добереться щось подібне до нашої сонячної Італії?» Але ж добралося… 

Наша клініка є приватним закладом, тому не одразу почала приймати пацієнтів, які захворіли на COVID-19. Перша хвиля вся пішла на державні структури, а ми під’єдналися в кінці лютого. Спочатку був задіяний лише один маленький відділ – пацієнтів розподіляли по одному в палату. Пройшло не дуже багато часу й зайняли ще один відділ, у який вже клали по два пацієнти в кімнату. Незабаром настав момент, коли вже не можна було собі дозволити перебирати, тому в одну палату почали класти людей різної статі.

Ми все більше поринали в пекло. Людей, хворих на коронавірус, ставало надзвичайно багато, а за зміну не встигали рахувати, скількох поклали на стаціонар. На початку у нас частина відділу була перегороджена гіпсокартонною стіною – під час однієї робочої зміни я навіть не встигла помітити, коли та стіна зникла, а ми почали займати наступні палати. Це був справжній жах.

У перші дні ходити в масці та у всіх засобах особистого захисту було надзвичайно важко, особливо, коли не знаєш, скільки часу без перерв можеш провести в приміщенні. Було спекотно, не вистачало повітря, страшно було вийти попити води чи сходити в туалет. Вісім робочих годин перетворювались у дев’ять, десять, одинадцять, а ми цього навіть не помічали. До того ж, багато часу витрачалося на одягання та власний захист. Люди поступали в надзвичайно важкому стані, а не всі медсестри, в тому числі і я, були підготовлені до того, щоб працювати з певними технічними засобами. 

У нашій лікарні буквально через кілька днів після початку цього всього жахіття поставили вісім великих палаток, куди ми вивозимо мертвих, адже в морзі немає місця. Потім приїжджають похоронні агенції та по одному забирають людей для спалювання.

Вірусний контент: Українка з Шанхаю відповідає на ваші запитання про карантин

АвторPlatfor.ma
18 Березня 2020

Коронавірус й далі шириться планетою. Але ми вирішили подивитися, як ситуація зараз виглядає там, де все почалося. Та задача це непроста, тож ми звернулися до вас за допомогою. Ось тут ми опублікували пост, де просили вас написати запитання, які ми потім передали українці з Шанхаю. А вона люб’язно на них відповіла, сидячи на карантині. Тож ось інтерв’ю, яке ми зробили разом із вами. Дякуємо за допомогу, зберігаємо спокій і читаємо, як зараз виглядає країна–джерело інфекції.

Валерія Бондар – українка, яка наразі живе в Шанхаї

– Як у самому Китаї ставляться до того, що саме їхня країна дала старт хворобі й пандемії?

– Чесно кажучи, не бачу, щоб на цьому якось загострювали увагу. Навмисне або ні, китайці наразі замислюються не над тим, хто винен, а над тим, що з цим робити. У своїй більшості, вони досить патріотично налаштоване суспільство. Волонтерський рух та благодійні пожертви набули справді масового характеру під час епідемії: у соцмережах поширювали хештег #武汉加油 (#Ухань, ми з тобою!), а більшість моїх знайомих та друзів змінили аватарки на свої фото у захисній масці. І хоча, можливо, все це здається дрібницями на фоні масштабу проблеми, але ці дрібниці формують соціальну свідомість і згуртовують населення.

На мою особисту думку, зараз не час для расизму та тикання пальцями. Вже у XXI столітті людство пройшло через свинячий грип, який розпочався у США, та африканську Еболу. Це могло трапитися в будь-якій країні світу, і передбачити, звідки надійде наступна загроза – неможливо. А от прийняти належні міри підготовки до подібних надзвичайних ситуацій – обов’язок будь-якої держави перед своїми громадянами.

– Чи пам’ятаєш ти, коли вперше почула повідомлення про коронавірус? Як змінювалося ставлення до нього в суспільстві?

– Так, я була у відрядженні до Гонконгу на початку січня, і мої місцеві колеги вже носили маски. Тобто там інформація про загрозу була з кінця грудня (саме коли перший випадок і зафіксували), хоча на материковому Китаї це все ще замовчували (власне, на початку січня заарештували перших лікарів з Ухані за «поширення неправдивих чуток про новий вірус», а в середині лютого один з цих самих лікарів помер від ускладнень, спричинених коронавірусом). Це і був, напевне, найбільший «прокол» уряду президента Сі, який згодом викликав неабияке обурення у соцмережах. Китайці називали рішення про замовчування «Чорнобилем XXI століття».

Одним із ключових факторів швидкого поширення вірусу було те, що його не зупинили до початку передноворічної міграції (китайский Новий рік – 25 січня 2020, масова міграція зазвичай починається за два тижні). Впевнена, якщо про це заговорили би ще в січні, епідемія не набула би такого масштабу. Офіційно про вірус почали повідомляти за кілька днів до нового року, і 24 січня, коли я саме вирушала у новорічну відпустку, в аеропорту Шанхая 90% відлітаючих вже були у масках.

А люди бідкаються: що розповідали про бідність та вихід зі злиднів на Nobilitet 2019

На початку місяця в Києві пройшла подія під назвою «Nobilitet», яка присвячена відкриттям, рішенням і винаходам, що отримали Нобелівську премію, а також їхньому зв’язку з Україною. Про бідність, її причини, вихід зі злиднів і те, за що цього року вручили Нобелівку з економіки, розповідав Володимир Вахітов – економіст та викладач Київської школи економіки, який зараз досліджує, у яких ситуаціях люди поводяться нераціонально. Platfor.ma записала найцкавіше з його виступу.

Володимир Вахітов

Цьогорічних лауреатів троє, перші з них – Абхіджіт Банерджі та його жінка, Естер Дюфло. Вона, насправді, є головною в цій категорії, а інші співпрацюють із нею. До того ж, Естер стала другою жінкою в історії премії з економіки, ще й наймолодшою – це дуже поважна та достойна людина. Чоловік та дружина заснували разом лабораторію з досліджень проблем бідності й це була проривна ідея, яку можна було втілити тільки там – в MIT або в Гарварді, тому що робити такі дослідження – дуже дорога річ.

Третя людина – це Майкл Кремер, який інколи працював разом з Естер та Абхіджітом і також викладав у поважних університетах. Цьогорічні лауреати дуже довго до цього йшли і премія, яку вони отримали – це визнання того доробку, який, на відміну від їхніх попередників, є практичним. 

Бідність залежить від того рівня, на якому розвивається країна. У 1981 році бідних було приблизно 2 млрд на жалюгідних статках, тобто фактично 40% населення планети. Зараз кількість таких людей зменшилася майже до 1 млрд, а багатих – дуже сильно збільшилася. Найбіднішим регіоном була та є Африка. Наш регіон – Європа, і центральна Азія не вважалися дуже бідними від самого початку.  

Питання в тому, що таке взагалі бідність і як на неї дивитися? Світовий банк починає так: «Бідність – це голод». Звісно, але це не все. Якщо є їжа, що ще бідність? Відсутність притулку та даху над головою. Неможливість звернутися до медичної допомоги, якщо ти захворів. Бідність – це не мати доступу до освіти та не вміти читати. Не мати роботи, боятися майбутнього та, найголовніше, жити одним днем. У бідних людей модус існування обмежується кількома добами – вони не знають, що буде далі, не можуть планувати, а всі їхні рішення сконцентровані на дуже маленькому відрізку часу. Бідність має багато облич – це те, чого ми хочемо уникнути, про що не хочемо думати. Завдяки зусиллям світового банку і зусиллям багатьох провідних університетів – ситуація з нею у світі стала набагато кращою. Але вона не подолана ще зовсім і, на жаль, я не знаю, чи можливо зробити це взагалі. 

Пiдвантажити ще