Комік із Шотландії закохає вас у себе харизмою, артистичністю та вмінням через чорний гумор говорити про складні та важливі речі. Так Деніел розмірковує про родину та батьківство, інвалідність, втрату близьких і цілющу силу сміху в цьому контексті. Він впевнено бомбардує тему релігії та бога зокрема, але підкреслює – це виключно його позиція. Звісно, серйозні теми в цьому спешлі артист розбавляє легкими, але реальними історіями про казуси. Ну а ще в цьому стендапі є Бейонсе, тому нудно точно не буде. 

При цьому факт, що на деякі з жартів коміка глядачі ображаються настільки, що покидають залу прямо під час виступу – без слів або з вигуками «ти негідник!». На це сам Деніел зазначає: «У мене немає завдання образити – я не отримую від цього задоволення. Але образа неминуча. У мене на все своя думка, і вона не буде перегукуватися з кожним глядачем, тим більше на 100%. Тому я складаю і говорю жарти так, що якщо вони вас образили – значить, ви не праві».

Тривалість: 1 година

Посилання на Нетфлікс.

Не будемо скупитися та порекомендуємо ще один спешл Деніела – Jigsaw. Його автор зазначає, що після цього спешлу розлучилося безліч пар (він попросив писати про таке йому у Твітер) і не дарма, адже під кінець Слосс торкається складної теми любові та її ідентифікації. Комік розмірковує про те, як знайти своє місце у світі або змиритися з тим, що ви завжди будете нещасливі. Разом із ним ми спробуємо зрозуміти, де є та грань між поганою та хорошою людиною, чому ми самі створюємо проблеми, якщо все чудово, та як через гумор переживати складні життєві моменти. 

Тривалість: 1 година

Посилання на Нетфлікс.

Ця стаття – чергова у циклі моїх колонок про те, як світова культура по черзі проходить фази контенту і форми. Знаючи це, ми можемо в загальних рисах прогнозувати, що на нас чекає найближчими роками. Якщо ви не читали попередні частини, то пропоную їх проглянути перед тим, як читати далі, щоб ми з вами говорили однією мовою. 

Перша із них, найбільш ґрунтовна, була опублікована саме на Platfor.ma наприкінці минулої епохи контенту, 2007-2015 років. У ній пояснено, що природа культурних коливань – цілком раціональна, жодної містики: коли люди втомлюються від форми, з’являється попит на зміст, і навпаки, при чому аналогічні процеси відбуваються в усіх сферах життя: мистецтві, політиці, комунікації, бізнесі, війні… Прогнози у ній збулися на диво точно: наприклад, вдалося передбачити появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також появу віртуального туризму. 

Наступна стаття влітку 2016 року констатувала, що світ переходить до епохи форми. І це також справдилося: згадайте хоча б вибори Трампа восени 2016 року у США, або вибори Зеленського в Україні-2019. Це так типово для «формального» часу: голосувати «за», а не «проти»: за кандидата-символа, незалежно від його змісту, і поширювати фейки, які формально виглядають як новини. 

Нарешті, у січні нинішнього року я написав цілком помилковий суто політичний прогноз про те, що наступного президента України все ще обиратимуть, голосуючи «за», а не «проти». І радив Петрові Порошенкові поступитися місцем більш харизматичному патріотичному політику. Адже, мовляв, епохи у нас тривають зараз по 7-8 років, і якщо нинішня епоха форми почалася 2016 року на Заході, а в Україні – на рік-два пізніше (до 2017 у нас іще був шалений суспільний попит на реформи), то завершиться в наших краях орієнтовно 2024 року.

Однак сценарій змінився прямо на очах. Західний світ болісно прокинувся від формалістського наркотичного сну: йому зламали кайф коронавірус, важливість чорних життів та нова економічна криза. Відтак, остання епоха форми протривала менш ніж п’ять років.

Скорочення тривалості епох – явище очікуване. В XIX столітті вони тривали по 40-30 років, а зараз скоротилися до якихось п’яти, тобто, вже менше, ніж встигають змінитися «покоління» у звичному розумінні цього слова. Та й катастрофа як символ межі між епохами – теж типове явище: згадати б економічну кризу 2008, яка запустила попередню епоху контенту на зміну «яскравих нульових». Не кажучи вже про світові війни.

Щоправда, Україна, як завжди, відстає. Якщо хтось сумнівається – нехай вийде ввечері на вулицю Сагайдачного у Києві: музика, прохолодні напої і юрби народу без масок, так, ніби в країні немає усіх цих сплесків захворюваності. Про це і була «фантазія» на початку статті.

Однак і нашу країну дуже скоро підхоплять світові тренди.

Уявіть теплий весняний вечір понеділка. Ви живете на п’ятому поверсі будинку, що охороняють та дивитесь з сусідкою запальну комедію, намагаючись зосередитись на сюжеті. Але не виходить, навіть попри те, що з екрана посміхається напівголий Раян Гослінг. Адже вам здається, начебто на балконі стоїть темна фігура та маніакально спостерігає. При цьому вікна квартири виходять на одну з головних вулиць міста, де у цей час безліч народу, й перед ними немає жодних дерев або будь-чого, що можна використати. Логічно, але всі факти йдуть до одного місця, адже ви вже впевнені, що темна фігура не зводить з вас погляду та хоче зробити щось погане. 

Це не початок художнього твору й не вигадка, це історія восьми місяців, протягом яких я жила з параноєю. Його я описую не для того, щоб пожалітися або показати, яка я класна, що змогла розв’язати цю проблему (спойлер). Можливо комусь моя розповідь допоможе виявити цей ненормальний, а це саме так, стан у себе або близьких та вчасно почати з ним працювати.

У квітні 2019-го моє життя нарешті наблизилося до слова «стабільність»: я вже понад рік працювала на роботі, від якої була без тями, півроку жила у квартирі з чудовими умовами, мала стабільні стосунки з хлопцем і теплі – з оточенням. Здавалося, що земна куля стала обертатися трохи повільніше для того, щоб я могла насолодитися моментом. Мій мозок, судячи з усього, теж усвідомив, що все чудово й боятися нема чого – тому вирішив, що саме час розслабитися та дати волю всьому, що він тримав за міцною звукоізольованою стіною.

Поступово та непомітно я стала побоюватися темряви, адже з нею приходили нав’язливе відчуття тривоги та дивна поведінка. Одного разу я поверталася додому з роботи й вирішила не їхати в ліфті з якимось підозрілим чоловіком, а піднялася сходами. Коли опинилася у квартирі, то подумала: «Все, я у безпеці». 

Іншого разу – взагалі почекала 5 хвилин і впевнилася, що у під’їзді нікого немає, перш ніж зайти. Якщо ввечері по одній стороні вулиці йшли люди, а по іншій – ні, то я б обрала другу, навіть якщо мені так було незручно. А якщо ж людину на своєму шляху було все ж не оминути, то я прикладала телефон до вуха та робила впевнений вигляд, що з кимось розмовляю і цей «хтось» знає про моє місцеперебування. «Та-та, та вже майже біля дому, все добре». Також поступово у мене з’явився страх підземних переходів – здавалося, що там хтось може до мене причепитися й хто знає, чим це закінчиться. Важливо зазначити – острах у мене викликали тільки чоловіки, жінки ж, навпаки, були начебто якоюсь гарантією безпеки. 

Наприкінці червня Державне агентство розвитку туризму викотило візуальну складову для слогана #мандруйУкраїною. Чиновники цілком резонно припустили, що, оскільки міжнародний туризм заблокований, потрібно ще активніше агітувати за внутрішній. Для цього порадилися з верховним брендологом країни Андрієм Федорівим і за його підказкою покликали художницю й ілюстраторку Ольгу Селіщеву. Людина це помітна – навчалася в Україні й в Німеччині, сотня виставок по всьому світу, сім персональних експозицій. Ольга відгукнулася і безкоштовно підготувала шрифтовий логотип з декількома візуальними елементами.

І інтернет миттєво її розірвав. Ілюстраціям дорікали чужорідністю українській культурі, копіюванням російських контекстів і просто поганою якістю. Було багато зважених і аргументованих коментарів, які по ділу вказували, що в Україні таких мотивів ніколи не було, що колір не підходить і що в цілому проєкт невдалий. Але вони часто тонули в гнівних викриках про те, що художниця – зрадниця, що вона профнепридатна і що всіх причетних потрібно лінчувати (хоча б морально).

В результаті Агентство туризму відмовилося від цих ілюстрацій і залишило тільки шрифтовий логотип і хештег, що як раз виявився вдалим – тільки в Інстаграмі по ньому вже кілька десятків тисяч публікацій. Щодо візуальної частини #мандруйУкраїною тепер збираються провести окремий конкурс.

Нещодавно я теж зіткнувся з подібною історією. Взимку Мінінформполітики прийшло до видавництва Основи з ідеєю видати книгу, яка б простими словами пояснювала дітям Конституцію. Основи своєю чергою прийшли до мене і до ілюстраторів WeBad. Задум полягав у тому, щоб ця книга змогла вирвати дітей з ТікТока і челленджів, і зрозумілою їм мовою розповіла про принципи існування держави, про громадян, про права та обов’язки. У грудні я здав останній текст і сів чекати новин.

Новини з’явились в червні. Книжка вийшла.

І інтернет її, зрозуміло, розірвав.

Ми надиктували для Саші ключові слова з цього матеріалу та попросили записати їх на папері без концентрації та зосередженості. На зображеннях ви бачите їх так, як робить це наша героїня з дислексією. 

Я зрозуміла, що у мене дислексія вже в університеті, коли натрапила на її опис. Десь на підсвідомому рівні я знала, що у мене в мозку відбуваються певні процеси. Але ж я не могла побувати в голові іншої людини, аби порівняти стани.

У мене катастрофічна ситуація з орфографією. Якимось досі загадковим чином родичам вдалося ввести мене у навичку читання, а от з письмом постійна проблема. Люди, які зі мною переписуються, це відчувають і бачать в месенджерах. Це не просто божевільна кількість помилок, тому що всі правила української та російської мов я знаю, пам’ятаю та можу повторити, я просто не встигаю їх впровадити у свої повідомлення. Аби бути впевненою в тому, що я пишу, мені потрібно встигнути перевірити кожне слово на всі правила. І не факт, що я не переплутаю літери.

Перший написаний мною без єдиної помилки, диктант був у третьому класі. Тоді після уроків мама повинна була забрати мене зі школи, щоб вирушити в Одесу. Вперше я виїжджала з міста не до бабусі, тому була на підйомі та мала багато енергії на концентрацію. Це була моя перша п’ятірка з підписом «молодець», тому що, мені здається, вчителька вже не сподівалася ніколи таке диво побачити. Але найіронічніше те, що одна єдина помилка там таки була – в моєму прізвищі. 

Минулого року я балотувався у Верховну Раду. Я приїхав у своє рідне місто – Старокостянтинів, Хмельницької області, – де я виріс, закінчив школу, де знають мене та моїх батьків. Приїхав і сказав, що хочу піти у політику. В один момент на мені ніби опинився ярлик негідника – мене стали обливати відрами бруду та кидатися фразами на кшталт «Ти ніхто і звати тебе ніяк» і «Ти нічого не зробив».

Виглядало так, ніби я автоматично став частиною чогось поганого. У нашого суспільства, на жаль, немає розуміння, що в політику може піти хтось нормальний і той, хто дійсно бажає впровадити позитивні зміни в країні. Такими ярликами мислять бабці біля під’їзду – вони вішають їх на кожного. Хоча давно варто позбавлятися цих стереотипів.

Я бачу корені цього в комунікаціях, споживанні інформації та її сприйнятті. Умовно, негіднику легше бути політиком, тому що від нього ніхто нічого хорошого не очікує. Що б він не зробив, суспільство це влаштовує, тому що «а, ну це очікувано». Він не має обмежень в тому, що каже чи робить: від жмакання прутня до називання геноцидом всього підряд. І кожного разу будь-якою своєю дією негідник підтверджує цей ярлик.

Ми зараз говоримо про публічну сферу, адже поняття «негідник» на побутовому рівні не так яскраво виражено. І якщо в публічній площині з’являється хтось нормальний і робить щось хороше, то відразу кажуть «а, так це для піару». Немає розуміння, що голосно можна говорити й про якісь хороші речі.

Ми в Україні звикли страждати. Український герой, оспіваний у літературі та піснях, завжди на амбразурі й першим помирає – а про покійників «або добре, або ніяк». Тому він герой. Але існує така теза: «Є багато людей, які готові померти за Україну, і мало, які готові жити за неї». Мається на увазі, жити так, щоб ще й змінити потім щось на краще. Зараз ситуація склалася так, що в публічній сфері ти маєш не висовуватись, мати середню зарплату й нічим особливо не вирізнятись. Якщо ти поїхав за кордон та досягнув успіху, то в очах суспільства ти вже не такий як всі й менше страждав.

Якщо хтось займається благодійністю, робить добрі справи та допомагає іншим – це круто, але тільки в нашій бульбашці проактивних та свідомих громадян. Тобто в нашому таборі, де волонтерство, розбудова держави, реформи – це є цінністю. А для іншого табору ми «соросята» (від імені американського фінансиста Джорджа Сороса, який координує декілька грантових проєктів. Соросятами спочатку називали тих, хто отримував гранти від фондів Сороса, а потім – хто отримував будь-які західні гранти, – Platfor.ma) та грантоїди. 

Необхідна культурна зміна. Я все списую на освіту – що ми сьогодні закладаємо в голови в школах, те й вилізе в майбутньому. Зараз важко знайти людину, яка не просто буде формально виконувати завдання чи писати звіти, а буде хотіти зробити роботу. У нас в школах розвивається культура, коли діти вчаться виключно для здачі іспиту, а не для того, щоб щось знати та застосовувати.

У цій же школі все заради формалізму, і наголошують: «Не висовуйся» та «Тобі що, більше всіх треба»? Це узагальнення, звісно, тому що є багато вчителів, які роблять правильно: хвалять, коли це потрібно, і дають зворотний зв’язок. Саме на цьому, коли дитина дійсно заслужила, а не просто «з хорошими батьками», і формується розуміння – якщо зробиш щось добре, отримаєш визнання.

Пожежник 1. Максим – голова профспілки рятувальників, зараз не на службі й буде поновлюватись, але максимально в темі. Запоріжжя.

Пожежник 2. Сергій – Київська область.

Пожежник 3. Олександр – Чернігів.

Пожежник 4. Іван – вийшов на пенсію рік тому за станом здоров’я, Полтавська обл.

– Розкажіть, в чому насправді полягає робота пожежного та як часто він виїжджає на виклики?

Пожежник 1. Пожежник чергує в стандартному режимі: робоча доба, потім три дні вихідних. Також у різних гарнізонах трішки відрізняється час заступання на чергування. Як часто пожежі відбуваються, залежить від району та геолокації пожежної частини. Якщо це густонаселений район міста, то там виклики можуть бути практично на кожній зміні та по декілька разів, 3-4 стабільно.

Пожежник 2. У районі, де я працюю, пожежі бувають не дуже часто. Але є «спалахливі» періоди, наприклад, навесні, коли сходить трава. Потім взимку і влітку невеличка перерва, тож у нас в середньому 80 пожеж на рік.

Пожежник 1. Чим менше людей і об’єктів, тим менше пожеж. Кожен випадок індивідуальний – навіть легкий на перший погляд інцидент несе в собі дуже багато ризиків. Наприклад, ми виїжджаємо гасити якийсь сарай: я вночі біжу проводити розвідку й падаю у відкритий люк. Чіпляюся за землю та дивом рятуюся від переломів. Підіймаюся та знову біжу в напрямку вогню, а робити це треба швидко, адже кожна хвилина на рахунку. Рухаюся в темряві, огинаю мотузку для білизни, що прямо на рівні голови – якщо з каскою щось не те, можна й отримати. Тобто ризиків купа: горить трансформатор – падає цеглина на голову, ліземо в підвал – несправні труби в будинку, задимлення, ями тощо.

– Що найгірше відбувалося на вашій практиці?

Пожежник 1. Найгірше, коли ми приїжджаємо та не можемо надати кваліфіковану допомогу внаслідок того, що немає технічного забезпечення та професійної підготовки. Уявімо, що людина затиснута в машині, а ми не можемо її нормально, швидко, ефективно дістати. Або гасимо якусь будівлю, а наша машина та водопостачання ламаються. Чи відбувається величезна пожежа, але немає нормального керівництва для її гасіння, адже професіоналів, практично, вже не навчають. І таких випадків купа, і всі вони реальні.

Наприклад, якось ми гасили пожежу в гуртожитку на 8-9 поверсі – там горіло ціле крило. Спалах почався з балкону однієї кімнати та перекинувся на весь коридор – було дуже жорстко. Коли у всьому цьому пеклі ми проходили повз однієї з кімнат, ручка від її дверей стала смикатися. Відкрили та побачили там дитину, але дим у приміщення ще не зайшов і все було добре. А могло б і не бути. Страшно все те, що пов’язано з людським життям.

Пожежник 4. Погоджуюсь із колегами, у кожного підрозділу своя специфіка. Я мав онлайн-перепалку рік тому в інтернеті з одним пожежним з Києва, де він писав: «Та що ви там в сільських районах – у вас один виїзд на місяць». Так, я згоден з тим, що у великих містах більший обсяг роботи, але ризики є всюди. Наприклад, близько року тому влітку молодий робітник місцевої пожежної охорони помер під час гасіння сухої трави. Тож, так, у кожного підрозділу своя специфіка, але життям всі ризикують в однаковій мірі: чи то міські, чи то сільські.

Ще в мене давно була така історія – горіло складське приміщення в 600 квадратів, висотою в 10 метрів, забите вщент гумовими виробами. Склалась така ситуація, що дві ланки ГДЗС (газодимозахисна служба. – Platfor.ma) зайшли в приміщення для гасіння пожежі всередині. Виключно через те, що у водомережі впав тиск, вони вийшли назовні. В момент, коли керівництво пожежі намагалось через водоканал підвищити тиск, впав дах будівлі. Це до питання про ризики. Якби все було добре і тиск у водомережі не знизився, то 7-8 пожежних залишилось би під бетонними плитами. Це лотерея.

Найгірша ж історія, яка була, досі викликає у мене табун мурах по шкірі. Ми заїхали в село, а там на одній вулиці палає близько 10 хат і сараїв. А ми – це одна машина, два бійці та водій. Ми не розуміли, за що хапатися – в такі моменти очі розбігаються і не знаєш, кого рятувати першим і хто цієї допомоги найбільше потребує. Це такий складний психологічний фактор. В результаті три погасили й закінчилася вода, бо це село. Вже сформували загін до річки, але, на щастя, підскочила місцева пожежна охорона, а потім і резервний караул.

Пожежник 1. Нам важко не тому, що ми виснажуємося (хоча це майже завжди так), а через те, що ми фізично і технічно не в змозі надати необхідну допомогу людям. В мене теж таке було, що з поля пішов вогонь і почав горіти населений пункт, всіх треба врятувати, а на це немає ресурсу.

LGBTQ(IA+) (ЛГБТК(ІА+)

Цей акронім постійно оновлюється та поєднує у собі різні поняття, що мають стосунок до гендеру та сексуальної ідентичності, яка виходить за межі гетеросексуальних або цисгендерних норм. Слово сформоване із перших літер слів, що позначають Lesbian (лесбійок), Gay (геїв), Bisexual (бісексуалів), Transgender (трансгендерів), Queer (квір), Intersex (інтерсексуалів), Asexual (асексуалів) та ін.

Queer (квір)

Дехто досі асоціює цей термін із образливим позначенням людей із ЛГБТК(IA+) спільноти. Тоді як інші вважають його «реабілітованим» та корисним узагальненим терміном для позначення спектру різних гендерних ідентичностей. Тому краще не використовувати слово «квір» стосовно будь-кого, хто сам себе так не називає.

Intersectionality (інтерсекційність)

Термін використовують для позначення концепції взаємозв’язку та перетину різних видів дискримінації, а також ідеї, що поняття соціальної справедливості не існує «у вакуумі». Тут можна прочитати статтю від видавничої компанії Мерріам-Вебстер про історію виникнення та використання цього терміна в англійській мові.