Тег  соціум

Зріктися блога: як я рік нічого не робив у Фейсбуці й вижив

Наскільки складно в еру цифрових технологій влаштувати собі хоч якийсь інформаційний детокс, на власному прикладі перевірив журналіст Олексій Симончук, адже цілий рік він не публікував і не коментував нічого в Фейсбуці. Які кроки він для цього робив, яких складнощів зазнав і навіщо взагалі на це наважився – читайте у матеріалі.

Раніше я дуже багато часу проводив у Фейсбуці. Коменти незнайомим людям – будь ласка, експертні (насправді, ні) пости на будь-яку тему – давайте відразу 42. Ісламська держава, Верховна Рада, чергова поразка Динамо Київ: все може бути джерелом натхнення для нового поста або коментаря. 

Є така чудова книжка американського професора Тома Ніколса «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими». Там дуже багато смішних і показових прикладів про «експертність» таких ось знавців всього на світі. Розповім про один із них. 

У 2013 році молода жінка, пославшись на зайнятість із дитиною, твітнула: «Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть». В коментарях дехто на ім’я Ден Кашета виправив жінку та зауважив, що зарин – не газ. А у відповідь отримав таке: «Так [лайка] зарин – це газ, ти бездарний [лайка]. Зарин – це рідина і може випаровуватися… тож заткни свою [лайка] пельку». На цьому й скінчилася розмова студентки та «розумника». Останній, до речі, виявився експертом із зарину та питань хімічної зброї, директором консалтингової фірми з безпеки в Лондоні Деном Кашетою.

Цю ситуацію автор наводить у книжці як класичний приклад того, що цінність фаховості помирає, а люди, які помиляються, замість того, щоб змиритись із власною неправотою, ще завзятіше кидаються захищати свою думку. Повністю занурившись у це ФБ-життя, одного разу я зрозумів, що так далі продовжуватись не може. По-перше, хотілось бути більш спокійним і менше рефлексувати на дописи незнайомців. По-друге, розумів, що нікому моя експертність також не потрібна.

Мою головну мотивацію зменшити час у Фейсбуці можна поділити на чотири пункти. Перший – там дуже мало дійсно цікавих, смішних чи просто класних постів. Так, можна знайти кілька блогерів, які роблять справді якісний контент, але це дуже низький відсоток серед всіх. Плюс алгоритми Цукерберга все одно будуть показувати те, чого ти не хотів би бачити. 

Другий – я там проводив багато часу, навіть дуже. Не скажу, що відтепер я хочів витрачати цей час на допомогу людству чи мав якісь інші амбітні плани, але все одно хотілося б перерозподілити його.Третій – псевдо-експертність вражає, вона усюди і від усіх, кожен хоче висловитися на кожну тему. Четвертий – написавши пост, ти постійно оновлюєш застосунок у надії побачити новий лайк. Це набридає.

Соцпакет: 11 наших текстів про настільки суспільно важливе, що вам точно треба їх прочитати

АвторЮрій Марченко
9 Січня 2020

Platfor.ma – це видання, яке підтримує позитивні зміни в країні та світі. Тож весь рік ми писали про важливі соціальні проекти й різноманітні актуальні проблеми та способи їх вирішити. У цій підбірці–соціальному пакеті ми зібрали дванадцять таких матеріалів, які нам здалися найбільш важливими: про благодійність, зоозахист, критичне мислення та екологію. Ми вважаємо, що їх варто прочитати усім, щоб дізнатися:

Донорство все активніше стає не якимось соціальним героїзмом, а нормою. Жертвувати кров – це нормально і не страшно. Особливо якщо жертвувати її за допомогою соціальної ініціативи «Середи в Охматдиті». Всередині – історія про те, як небайдужі люди об’єдналися навколо ідеї допомоги тим, хто цього потребує. А ще підказки, як стати донором, чого боятися і чим потім пишатися. Ну і єдине прохання від волонтерів: спробуйте хоча би раз. Навіть якщо не станете систематичним донором, ваша кров може врятувати чиєсь життя. А зараз задумайтеся: як часто ви рятуєте життя, просто витративши трохи часу на дорогу і віддавши частинку себе, яка повністю відновиться вже за місяць?

 

Чому аби поселити всіх бездомних Києва, потрібен Емпайр Стейт Білдінг, і чому він все одно стоятиме порожній?

Прихід холодів щосезонно супроводжується переїздом бездомних Києва з околиць міста до теплих центральних станцій метро. Традиційно, це і тільки це змушує більшість киян взагалі згадати про проблему бездомності та задуматись, чому справи такі, а не інакші. Пропоную розбиратися з усім по порядку. Почнемо з питання у заголовці №1. Тим паче, відповісти на нього значно легше.

Офіційної статистики щодо кількості бездомних у Києві немає. Точніше, вона є, але покладатися на неї не можна з таких причин: вона базується на кількості бездомних, що звернулися по допомогу чи стали на облік для отримання соціальної допомоги або послуг. А це, за різними оцінками, навряд сильно більше однієї десятої від реальної кількості.

Добре, нічого, йдемо до експертів. На думку Ольги Макар, керівниці ГО «Молодь за мир», станом на листопад 2019 року вулиці Києва налічують приблизно 10 тисяч бездомних людей. Ось і перша цифра! Далі озброюємось житловим кодексом України. Конкретніше – його 47 статтею, за якою житлова площа має видаватись із розрахунком 13,56 квадратних метрів на одну особу. Множимо перше на друге (можна навіть перевірити, порахувавши у стовпчик) і отримуємо 135 тисяч квадратних метрів житлової площі, необхідної для того, аби кожен бездомний столиці мав свою особисту коморку. 

Гуглимо житлові площі найбільших хмарочосів світу, підбираємо кандидата за площею приміщень всередині й вуаля – у нас є переможець (так, загальна площа приміщень Емпайру вказана як більша за 200 тисяч, але це з урахуванням паркінгів і коридорів, та коли ми вже так заморочились, не будуть же наші бездомні ночувати у гаражі). А ще, погодьтесь, на панорамі Києва це виглядатиме досить ефектно. Особливо, якщо брати до уваги, що вежа населена бездомними, бодай тепер колишніми. Чи все ж таки не населена?

Свій маленький хмарочосик соціальної допомоги у Києві вже є. Він знаходиться на вулиці Суздальскій і вміщує до 150 людей одночасно. Вартість однієї ночі – 10 грн, а покинути приміщення треба до 8 ранку. Звичайно, це катастрофічно мало, порівняно із загальною кількістю бездомних, але парадокс у тому, що будівля майже ніколи не заповнена більш як на 80%. Тут і прийшов час шукати відповідь на питання заголовку №2.

Бездомні – група населення, до якої склалося чи не найбільш упереджене ставлення з узагалі можливих. Зовнішній вигляд та недотримання особистої гігієни (хоча це пояснюється якраз відсутністю доступу до благ, що дозволяють за собою слідкувати); схильність до вживання алкоголю (хоча більшість починає пити після того, як стає бездомним, аби затьмарити беззмістовні будні або елементарно зігрітись); думка, що бездомність – особистий вибір (тут, можливо, ноги ростуть з американських фільмів або з радянського лозунгу «Бомж – высшая форма эгоизма», хоча здебільшого на вулицях опиняються жертви махінацій із нерухомістю); наявність до 1998 року закону, що позбавляв реєстрації ув’язнених після 6 місяців у колоніях і автоматично залишав більшість людей, які повернулися з місць позбавлення волі, без житла (а отже жива і думка, що більшість бездомних – колишні «зеки»). І це невелика частина чудово відомих вам стереотипів, які призвели до вищої форми несприйняття даної групи більшістю – тотального ігнорування з рідкими проявами агресії, коли треба прибрати бездомного зі сходів свого готелю-ресторану. І за десятки років вони до такого ставлення звикли. 

Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Фото: facebook.com/pomogi.bezdomnomu/
Пiдвантажити ще